Валерій Шевчук — письменник, публіцист

Валерій Олександрович Шевчук  — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко.

Народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956 р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати у Львівський лісотехнічний інститут. Не вдалося, і Валерій повернувся додому. Працював підсобним робітником у час ремонту Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер — Житомирський національний агроекологічний університет). У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. 

У 1957 р. закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. Наступного року  вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В. Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960 р. почав писати новели.

У 1961 р. дебютував оповіданням «Настунька» про Тараса Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі. Навесні 1961 р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» — була навіть пізніше екранізована.

Після закінчення університету Валерія Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». У листопаді був призваний до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

Повернувся додому у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі.

У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи.

У 1967 р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. він написав повість «Золота трава» і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980 р. і зробив остаточну редакцію в 1983 р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань.

У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Протягом 1979 — 1999 pp. Валерій Шевчук видав такі книги: «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

З 1988 р. Валерій Шевчук — ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України. У 1999 р. був нагороджений«Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст.

На сьогоднішній день В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

Валерій Шевчук також лауреат фонду премії Антоновичів, літературних премій ім. Є.Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001).

29 листопада 2011 року була започаткована  у Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка премія Валерія Шевчука (Премія Шевчука) —  творча відзнака за кращу книгу прози, видану українською мовою за попередній календарний рік, вручається щороку в квітні на спеціальній урочистій церемонії в Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету.

Валерій Олександрович є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури. Також він працює над актуалізацією старокиївської літературної тематики та літератури середньої доби: роман «На полі смиренному» (1982), роман-есей «Мисленне дерево» (1986), упорядкування в перекладах на сучасну літературну мову збірки любовної лірики 16 — 19 століть «Пісні Купідона» (1984), «Літопис Самійла Величка» у журналі «Київ» 1986 — 87, та інше.

Більше інформації: https://uk.wikipedia.org

 

Дім на горі

Роман — балада
Частина друга

Голос трави

Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших

Швець

I в хаті холодно, й на душі холодно. Він подумав: "Кінчилися шпильки, а березові чурбанці вийшли". А ще він подумав: надворі йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це і в душі йому холодно; зирнув — на лаві повсідалися всі дев'ятеро його душ, між них і Марійка — п'ятилітка, яку найдужче він любив, а в кутку на стіні подрімує собі святий Микола. Швець дивиться на них усіх крізь напівприплющені повіки, він вимірює подумки шлях до лісу, бо до лісу таки треба йти. Зрубає березу, хай і потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, — будуть йому чурбанці, та й хату обігріє трохи, щоб ці його дев'ятеро душ не мерзли й не подрімував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлі плечі, йому аж дихати важко. "Чи це парко в хаті?" — думає він, забувши, що діти цокотять на лаві зубами, — виходить, затикаючи за пасок сокиру.

На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев'ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: "Піди врубай березу!" "Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу".

Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру — білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.

Тоді він вийняв сокиру і вдарив. I на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. "Ну, хай, бо все одно почав", — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.

Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.

Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лісник їхав на березі.

— Ну от, ти зрубав її, — сказав лісник, — то як будемо розщитуватися?

— Береза сухостійна, — сказав швець, — і не вчинив я злочину.

— Ти її все-таки даремно зрубав, — відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.

— Гей, пане, — сердито скрикнув він, — мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?

Лісник засміявся.

— Хочеш, щоб я засадив тебе?

Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий — отой, бачте, пан, що розсівся на березі.

— Куди це засадите? — повернувсь у пісниковий бік.

— А в буцегарню, — спокійно сказав лісник. — Хіба не знаєш за що, хе-хе?

— А мої дев'ятеро душ? — не стерпів, щоб не розсердитися швець. — Ви їх мені годуватимете?

— Мені яке діло? — позіхнув лісник. — Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.

Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.

— Ви чогось хочете від мене, — сказав по мовчанці швець. — Чого?

— Хе-хе, — не дуже голосно засміявся лісник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.

Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.

— На себе? — спитав, повертаючись упівбока до лісника.

— Хе, — лісник уже пихкав люлькою, — чому на себе? I на ті дев'ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.

Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.

— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.

— А я від тебе відповіді чекаю!

Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з'явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт…

Він здригнувся й відвів очі — цього він сподівався й не сподівався. "Таки злий дух", — подумав сумовито, але спокійно.

Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.

— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильніше. — Але хай буде по-твоєму!

— Я тобі ще й грошей дам, — сказав лісник, — і ти цілий рік не бідуватимеш.

Швець позирнув на лісника, і в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.

— Кажеш, гроші даси?

— А дам!

— Ну, коли гроші, то це ще куди не йшло! Лісник виставив великі білі зуби, а швець йому підморгнув. Лісник підморгнув шевцеві й простяг папір. Папір був білий і чистий, як і лісникові зуби. Швець зітхнув, покрутив шиєю, наче звільняючись од липкого коміра, й узяв незграбними пальцями той папір у руки.

Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. I зовсім не було у нього ратиць — звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.

— Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався. Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.

— То до побачення! — сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. "Хай його грім б'є! — думав швець, — Мені ще треба доволочити цю березу!"

Він раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?

Відтак перестав і дощ. I шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.

Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.

Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м'яке, волосся темне, м'яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!

— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.

Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.

— Га?

— Кажу, втіху маю душевну!

— Що ти зробив?

— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав…

Жінка дивиться на нього, а він на неї. I діти за нею — як віяло.

— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. I м'яка.

— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!

— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.

Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.

— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!

Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий…

Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. "Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! I-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!"

Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м'яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.

Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.

Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:

— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже…

Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. "Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий". Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!…

— Ге, чого це ви всі попримовкали?

Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.

— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.

— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.

— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.

— Ну, то що?

— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.

— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!

Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.

По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:

— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.

Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.

— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.

— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?

— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.

Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.

— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. "Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!"

Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.

— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, — можеш спочити.

Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.

— Уставайте, — сказав він, — будемо йти. Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, — той сидів і важко дихав.

— Уставайте, кажу, я готов!

— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лісник, — коли ж мене прибито. Це твої витівки?

— Ніякі це не витівки, — буркнув швець. — Уставай, бо не піду.

— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очі, лісник.

— Що мені до тебе мати? — мирно відповів швець. — Чи я кликав тебе до себе? I чи приставав?

— Така служба в мене, — сказав злий дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.

В лісника вже й піт на лобі вибився.

— Тяжко мені, — простогнав він. — I сидіти тяжко, і встати несила!

— Яв тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам мені їх усунув.

Лісник уже хапав спазматичне повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.

— А яка вже пора? — спитав тривожно лісник.

— Та півні скоро заспівають, — відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.

— Пусти мене, — попросив у шевця.

— Я до тебе не чіплявся, — вів своєї швець. — Сам зачепив.

— Але мені вже пора! — закричав лісник. — Я вже не можу тут сидіти!

— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!

Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи — каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився злий дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.

— Ану, сину, — сказав швець своєму підстаршому, — подзвони йому трохи.

Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.

— Пусти мене! — простогнав лісник.

— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!

— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лісник.

— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсім смутно в цьому півмороку.

— В тебе, бачу, закляте місце є?

— Є, — сказав швець. — То клопіт мій за цих пуцьвірінків.

— Давай розійдемося по-мирному.

— Давай!

— Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу. Швець мовчав.

— Гроші мені поверни!

— А де я їх в біса візьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?

Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.

— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.

— А я багатий?

— А ти багатий.

— Я не можу тобі дурно платити.

— То й сиди!

— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.

— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?

— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться…

I раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.

— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.

Здається, була тоді осінь. "Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!"

— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.

Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. I чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. "Мабуть, прийде!" — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.

— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.

Швець відчув свою знесилу проти нього.

— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.

— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.

— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.

— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.

— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Iди, куди посилають!

— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.

— Тютюну купити на дорогу.

— Я тобі дам.

— Не хочу чортівського, хочу людського.

— Як знаєш!

— То в хату зайдіть.

— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.

— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.

— Стою, — буркнув той і запалив люльку.

Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.

— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?

— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?

— Та ти, але, може, краще віддати?

— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.

— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.

— А то чому?

— Заклята вона в тебе.

— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.

— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!

— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.

Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. "Вибач!" — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. "Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися".

Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: "Дочекаєшся ти в мене!" Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.

Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.

— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!

— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.

Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! "Коли так, то й так", — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська — все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. "Не хочу йти!" — сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.

— Ми разом підемо, — сказала вона. — Коли вже так насідає, маємо йти!

— Хіба ж тільки ти? — похитав головою швець. — Усіх я записав.

Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець — на своєму стільці, але не шиє чобіт — сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.

— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.

— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!

— А може, — відповів задумно швець, - тобі хочеться коло нас возитися?

Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.

— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.

— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.

— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.

— Отож-то, — засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев'ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.

— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.

— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.

Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.

— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.

— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.

— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?

Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.

— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. "Це вже запахло мені землею", — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.

— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.

Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:

— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!

— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!

— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.

Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.

— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам'яніли.

— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.

— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!

Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. "У свій барліг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу".

Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.

— То ви підете звідси чи ні?

Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам'яніли.

— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!

— Еге, а мучити бідаків мав силу?

— Я був добрий до вас.

— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.

— Ти сам записався.

— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.

Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.

— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою по-доброму, а ти ні!

— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.

— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.

Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м'яка вона була. "Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж", — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!

Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.

— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.

— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!

Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.

— Спали його, тату.

— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.

Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.

— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!

Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:

— Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?

— Я хотів би, щоб камінь він повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!

Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.

— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.

Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.

— Навіщо нам погане місце коло хати? — сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.

— Я зараз, — сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.

Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.

Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.

— Я мушу, — сказав він просто в ті молящі очі, — бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.

— Авжеж, — згодився лісник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!

— Пам'ятаю! — закричав з відчаєм швець. — Пам'ятаю те твоє добро!

Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.

— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!

— Пустіть його, тату! — сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.

— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.

— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.

— Що ти хочеш од мене ще?

— Випусти ті душі, які встиг загарбати, — сумирно сказав швець.

— Не можу я цього, — відповів лісник. — Нема в мене розписок.

— Відпусти по пам'яті, — сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю…

До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі — містечка. Нарешті ввійшов панотець.

— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!

— Як і всі, — опустив голову панотець.

— Ви ж маєте свячену воду?

— Як усі, — ще нижче схилив голову панотець.

Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум'ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав їх, а може, вони плакали.

Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. "Хто знає, — думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?" Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.

Iшов через сад і бурмотів. Врешті, йому самому захотілося кинутися за тим лісником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Він повернувся — була то Марійка.

— Хто його знає, — прошепотів він, — може, він і не винуватий, а винуваті всі ми, і я в тому числі?

Йому остаточно забракло сили, і він опустився на траву, на оте листя від сливки, на землю, що пахла осінню й кликала його.

— Я йду, — сказав він, утираючи сльози. — Бо таки час! Біля нього стояла Марійка й плакала. Він уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорні хмари, і намагався вловити серед тих хмар білого, як сметана, оленя, котрий ішов по його душу.