Жінка-УКРАЇНКА

Володимир Маслов народився у місті Івано-Франківськ. Закінчив Санкт-Петербурзьку лісотехнічну академію. Інженер-технолог на фірмі УАП ТОВ «Фішер-Мукачево». Член Мукачівского літературного об’єднання «Рідне слово» з 2010 р. Автор трьох поетичних збірок. Неодноразово друкувався у колективних альманахах. 

Не намагайтесь...

Не намагайтесь бути москалями,
ніколи з вас не будуть москалі,
та зрозумійте – розбрат поміж вами
нікому не потрібний взагалі.

Минає все пусте і помилкове,
колись таки приходить каяття...
Не забувайте батьківського слова
і не живіть своє-чуже життя.

Історію не крайте, не ламайте –
вона не пробачає помилок,
і власну, незалежну думку майте
у світі узалежнених думок.

Чужого війська вшанувавши свято,
червоним квітом виклавши граніт,
згадайте тих, хто мав життя віддати
під Крутами у вісімнадцять літ.

А скільки їх, неназваних героїв,
шукає правди у чужій імлі,
і тих, що в українських одностроях
лежать забуті у своїй землі?

Шевченко з нами

Він з нами, понад нами, поміж нас...
у горах і у полі волошковім.
Він бачив волю в той далекий час
і нам заповідав її у слові.

Читайте, усвідомлюйте, як мить
його пером пронизує століття.
Він дивиться на нас – йому болить
нав’язане Кремлем кровопролиття.

Розірвані кайдани і вогонь,
і кров людську, і підняті рушниці,
і ночі насторожених безсонь –
невдовзі час розставить по полицях.

Ми інші і не зупинити змін,
ми сильні духом, єдністю і гартом.
Від сходу до карпатських полонин –
Небесна сотня на небесній варті.

Мою країну ріжуть на шматки…

Мою країну ріжуть на шматки –
родини, долі… сльози ділять навпіл,
і руку віднімають від руки,
і тишу хочуть сколихнути залпом.

В Криму церков описують майно –
передають його московській церкві,
та, мокрим накриваючи рядном,
не загасити світло, що не меркне.

Нам затуляють зброєю уста,
проте не зломлять у нерівнім герці,
бо, розіпнувши у собі Христа,
вони втрачають Господа у серці.

Вони ідуть дорогою облуд
імперської погордливої думки,
але зручної правди чорний бруд
нікому з них не стане порятунком.

Це – війна

Ніхто не спить спокійно... Це – війна
на сході цілить і в лице і в спину.
І незалежну нашу Україну
зелена обсідає сарана.

У рідну ниву хлібну, як в чужу,
сепаратисти закладають міни.
І падає зерно... Солдати гинуть
за шмат землі хисткого рубежу.

Колосся й небо – наші кольори –
зірвавши, топчуть холуї сатрапа...
Країна ж – труни загортає в прапор,
міста в жалобі, села й хутори.

О Господи, чому моя земля
стражденна знову корчиться від болю?!
Коли ж ми врешті осягнемо волю,
звільнившись від «обіймів» москаля?

* * *                             

Пам’яті Сергія Нігояна

Намети, барикади, дим ядучий,
безжально снайпер вибирає ціль...
По світу чути, як «реве ревучий»,
і хвилею – народний гнів, і біль.

«Борітеся – поборете!» – лунає,
лунає постріл, і летить луна...
До кожного це слово долинає,
це слово – кожне серце протина!

Воно повсюдно викрива облуду
лукавих можновладців і катів,
і в судний день покличе всіх до суду,
хто слово правди чути не схотів.

Звалили і вергли під ноги...

Накинули зашморг на шию
і «вождь», похитнувшись, упав
на землю, що кров’ю яріє
незламних оунівських лав.

Упав і розбився на друзки
об псевдомогутній граніт
імперії, руки й мотузка
нарешті розвіяли міт.

Звалили і вергли під ноги
епоху тортур і наруг,
єднає серця перемога,
козацький гартуючи дух!

Не плачте, мамо...

Не плачте, мамо, не поможуть сльози,
нас не питають: хочемо чи ні?
Вони стоять на нашому порозі
з обличчями, тотожними війні.

Вони стоять і дивляться вороже
на наші ниви через свій приціл.
Хіба на захист їхні дії схожі,
з погрозами і зброєю в руці?..

Не плачте, мамо, не ховайте очі,
не слухайте, що кажуть нам з Кремля.
В Росії наші рідні теж не хочуть,
щоб кров’ю окропилася земля.

Та кожен з нас за Україну стане,
доведений до крайньої межі...
У цій землі мій батько, росіянин,
для мене росіяни не чужі.

Молився Рим за Україну

Молився Рим... і всі дивились вгору,
на білокрилих в небі голубів,                                 
яких атакували чайка й ворон,
нав’язуючи їм нерівний бій.

Вони спаслися силою молитви,
з лабет ворожих вирвалися в світ...          
Це знак, казали люди, буде битва
за волю Кобзареву й заповіт.

Вставайте, працьовиті й терпеливі,
виходьте з-під московського ярма!
З ким бути нам? Де будемо щасливі? –
хай Україна вирішить сама.

Ваш час минув, «шановний» пане Путін,
не вірить світ обмовам і брехні.
І силою уже не повернути
імперію в загарбницькій війні.

Ніколи нам уже не бути разом,
і Гімн лунає клично, як набат.
Кремль віддає злочинницькі накази –
кривоприсяжним виявився «брат».

Як це сталося, друзі?

Як це сталося, друзі, скажіть,
нас раптово зробили чужими?                   
В коридорах якої олжі,
заблукавши, ви стали сліпими?

Зяє вирвами грішна земля, 
даль рябіє чужим камуфляжем.     
Тут неприбране жито в полях
десь ховає підступність розтяжок.

Слід імен на стіні бліндажа...
Пахне порохом тут навіть тиша –   
що холодна, як лезо ножа...
І чим довша вона, тим гостріша.

Смертю дихає скривджений степ,
йде жниваркою смерть межи люди.
І для неї віднині – пусте
                       все, що ...є, що ...було, і що ...буде.

Ріка війни

На сході триколор замайорів
і підло зіштовхнули нас лобами…            
А смерть – не розрізняє кольорів               
і всіх пакує до одної ями.    

Війна з сусідів робить ворогів,
її лице чорніше за чорнило.                        
З обох боків скількох її сніги                       
своїм холодним саваном покрили?..

Ідуть – і не вертають… тисячі.
Ріка війни розносить домовини,                 
собою розділяє втікачів                              
знедолених зі сходу України...       

Молитва

Господи, молю Тебе, не дай
ворогам країну на поталу...
У скількох війна уже забрала
тиху радість мирного труда?

Від вершин карпатських до степів
ми зігріті українським сонцем,
Ангела пошли нам Охоронцем
і в молитві віру укріпи.

Роз’єднати, Боже, не дозволь
все, що перев’язано віками
і здобуто власними руками.
Що – ціна людських життів і доль.

Різдвяна надія

Зоря в віконце загляда
так, як тоді, у Вифлеємі.
В оселі входить коляда
з полинним присмаком і щемом…

Вони стріляють на Різдво
і «поливають» села з «Градів».
І наче Ірода єство
палає у вогні снарядів.

Що розграбовано, тепер
руйнують путінські плебеї,
красу полів, лісів, озер,
цинічно змішують з землею.

Та чим густішою стає                      
пітьма у нашому віконці –
тим більше, врешті, програє                       
надії вранішнього сонця.

Мій народе...

Честь і шана Твоїй сивині,
мій народе. В радянській оборі
мало сонця в Твоєму вікні,
мало радості в тихій покорі.

А навкруг чорноземи і хліб –
вічна мудрість Твого родоводу.
Може Ти у неволі осліп,
чи Тобі не потрібна свобода?..

Чом у скруті і розпачі знов
не даєш собі доброї ради?
Серед пустопорожніх розмов
чом не чуєш обмови і зради?

Я Тебе не засуджую, ні,
мій народе, заблуканий в горі,
мало сонця в Твоєму вікні,
мало радості в тихій покорі...

09.01.14

Збирай, країно, сили

Молилися церкви, стояли люди,
горів Майдан в облозі барикад…
О боже, що то буде, що то буде,
коли з мечем піде на брата брат?

Михайлівський на сполох б’є у дзвони,
ховаючи поранених в собі.
Збирай, країно, сили у загони,
кинь виклик поневоленій добі!

Невже поділять нас на схід і захід
і розведуть по різні береги?
Чи наша мова це вагомий закид,
який між нами сіють вороги?

Моліться, всі церкви, за Україну,
і, матері, благословляйте нас.
Хай бог боронить у лиху годину.
Героям слава, нині й повсякчас!

07.03.14