Жінка-УКРАЇНКА

КУЛЬТУРНИЙ ШОК

Автобус №23 чекав на стартовій зупинці на пасажирів більше 5 хв., салон автобуса був вимитим, УСІ (!) крісла не поламані, кондуктор ввічливо і тихо зреагувала на вимовлену при вході фразу: «Посвідчення…» Поїхали.

Зазвичай чекаєш близько 20-40 хв., усі автобуси (2-3) згідно маршрутного листа відстоюються неподалік зупинки, підходять, за хвилину підбирають тих, хто дочекався. У брудному переповненому салоні з поламаними кріслами та скандальним кондуктором добираєшся до метро «Житомирська».

Коли не маєш змоги чекати – біжиш на маршрутний «Богдан»: на зупинці поринаєш у матюччя водіїв, що на кінцевій зупинці чи за кермом палять, п'ють каву, обідають, теревенять між собою/з жінками, що приносять їм обід, і щиросердно, ритмічно, за кожним словом додають матюки. На спробу зробити зауваження щодо дітей/жінок на зупинці – потік інвективи збільшується у рази. Заходиш у задрипаний спекотний/промерзлий салон, на ходу, гойдаючись та чіпляючись за що-небудь, сплачуєш 3 грн., по дорозі закляклими руками утримуєш книги, щоб вони не розлетілися по салону під час обгону/пришвидшення на Окружній у полюванні за 3 грн. навперейми з водіями інших маршрутів чи різкого гальмування у разі аварійної стуації (коли вже не до книг, хоч би лоба не розсікти). Вислуховуєш типовий діалог водія з пільговиками («Сиділи б дома», «Чекайте автобуса», «Покажіть посвідчення ближче» – на ходу, старшій людині або людині з інвалідністю…) Репетуєш заздалегідь, щоб зупинили на Крамського (зазвичай не зупиняють, бо мало хто заходить тут із 3 грн в руці)…

Впадаєш у ступор від рівня жлобства пересічного українця. Згадуєш Жванецького: «А я бы залез в танк и поговорил бы с ними…» Невже не можна в інший спосіб виховати в наших людях елементарну побутову культуру, повагу до себе й до інших?.. Я вже не говорю про високі цінності… (2014)

 

ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ…

Більше, ніж півроку, родина й усі друзі живуть у стані Євромайдану й АТО. Хто як може: мама по декілька разів на день дивиться новини, плаче над кожним іменем загиблих, телефонує у Київ до зятя, щоб той пояснив, якому ідіотові заважає Яценюк, свариться з головою сільради через те, що той не зайшов до двору, збираючи продукти для учасників АТО:

- Так Ви ж удова, пенсія мізерна. Старенька!…

- Дак ВОЙНА Ж!!!…

Чоловік злиться (двоє дітей…), разом із доньками і «стихаря» перераховує кошти на рахунки, яким довіряє. Ожив, коли почув про те, що до ЗСУ призиватимуть чоловіків до 60 років. Через невдалий жарт («Неси швидше книгу, як же ти снаряди подаватимеш?!.»), почула таке, що оніміла (як фаховий філолог): 20 років подружнього життя не знала, що у нього такий багатий словниковий запас… специфічної лексики… Лікар, який опікується донькою більше 20 років, канд. мед. наук, с.н.с., з першого дня – на Майдані, нині – волонтер у зоні АТО (там і свій 65-річний ювілей відзначив). Коли не брав трубку 18 лютого – ледве знайшла через друзів («Ніна, у нас уже є убиті… не до дзвінків…» «Миколо Федоровичу, Ви просто скажіть хоч слово, щоб ми знали, що Ви живі…») І в цьому пеклі, коли донька і її мама отетеріли від чергового діагнозу, знайшов змогу зателефонувати до Національного інституту… і клопотався, щоб дитиною опікувалися небайдужі фахові лікарі.

А згодом, почувши про таку саму корупційну схему лікування, як і ДО ЄВРОМАЙДАНУ, захлинувся від гніву: за що ж ці діти голови кладуть, за що ми тут гаруємо день і ніч?!. Якої ще революції треба, щоб зникло бидло у владі? Скільки ще таких революцій треба Україні?…

 

ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ…

Розкішний лімузин під вікном у неділю – весілля… Син маминої сусідки повернувся з риболовлі… На базарі мордатий дядько років 35 просить 12 грн за 1 кг яблук «білий налив»… Під вікном гуде кондиціонер фітнесцентру, поблизу кав'ярні за рогом паркуються дорогі авта, біля озера знову пиячили і не прибрали за собою ті, хто «пікнічив»…

…Вихована на книгах про Зою Космодем'янську та "Молоду гвардію", донині, дурепа, думала, що ВІЙНА Ж!!! – усі одностайно та однодумно будуть ТАМ!!!

Тепер наживо бачу, що стан війни – чуми, як писав А.Камю, це ВИБІР КОЖНОЇ ЛЮДИНИ. Або вона ТАМ, або вона контрабандить, або вона насолоджується життям, або робить кар'єру…

Із гіркотою усвідомлюю, що не скоро ми матимемо і справжню державу, і справжню незалежність. Нам би побільше таких, як доктор Ріє (з роману Камю «Чума»), як наш Микола Федорович, як моя мама…
А допоки найліпші чоловіки і дівчата кладуть голови на війні, а за їхніми спинами «пікнічать» – «маємо те, що маємо».

Паралельний світ… (2014)

 

КОНТРАСТИ

Прокидаюся від тупоту лап здоровенного пса по паркету у квартирі поверхом вище: білява сусідка повернулася з курорту в Іспанії. Під вікном на господиню очікує чергова іномарка. Прихопивши легеньку світлу сумочку в тон ледь помітним літнім черевичкам, безжурно майнувши краєм яскравої сукні з модним нині квітковим принтом, сусідка спроквола розвернула Mitsubishi до офісу фармацевтичної компанії, де її мама вже багато років працює головним бухгалтером…

На Фейсбуці читаю вірші своєї колишньої студентки Світлани:

Чужу щоку під удар –
Мовчки.
Чужі долі на вівтар –
Мовчки.
Чи байдужість душі всім оглушила,
Чи ж не ваші то серця – зачерствіли?..

Більше ніж півроку випікає душу Світлани і Єврореволюція, і анексія Криму, і жахіття терору в Донецькій і Луганській областях. І не тому, що єдине місце, де вона, дівчина з інвалідністю, візочниця, могла відпочивати у супроводі мами, − це спеціально облаштовані санаторії у Євпаторії (Крим) і Слов’янську (Донбас). І не тому, що її мама, колишня доярка з Київської області, просто не в змозі чесно заробити в цій країні на пристойний відпочинок хоча б у Болгарії для своєї хворої доньки.

Просто Світлана вважає, що бути байдужою і благополучною в ці дні – це злочин. Прилаштувавши ноутбук під кущем жоржини, примостивши на візку і котеня Анфісу, Світлана поринає в Інтернет і додає свої думки, рядки і образи до праці тих людей, які ведуть інформаційну війну з путінською пропагандою.

…Мама солить огірки, тато копає картоплю і на поточеній іржею «копійці» везе нехитре селянське збіжжя до сільради: у Світланиному селі теж збирають продукти для українських бійців у зоні АТО… (2014)

 

Про ОБИВАТЕЛІВ І ГЕРОЇВ

Ледве витягнула приятеля на МАЙДАН.

Колега-киянин веде інтернет-дачний спосіб життя на Осокорках. Завдяки квартирі батьків на Печерську, пенсії кандидата наук/доцента вистачає навіть на оплату лікування (чомусь після завершення активно-службової фази життя проблеми посипалися як з мішка: 4 операції за 2 роки, за кожну наша «безкоштовна» медицина взяла 10−15 000 грн). Із похоронами сина, який дочасно покинув цей світ, допоміг університет…

– Ніна, мені незручно йти на Майдан, де я не тягав бруківку і де полягли не мої сини. На жаль, у цій ситуації, я почуваюся обивателем.

Ледве витягнула приятеля на МАЙДАН… По дорозі від метро до барикад із ним віталися колишні студенти − фізики-теоретики з КНУ.

Ішов, урочисто вбраний, у краватці, у довгому чорному пальто із жовтими тюльпанами. Квіти поклали біля плаката з іменами наших загиблих студентів. За скельцями окулярів мого педантичного і скупого на емоції приятеля зблиснули сльози. Заклякли біля першого пам’ятника, який біля станції метро на Інститутській зводили на очах у відвідувачів барикадних укріплень учасники боїв на Євромайдані.

І мій приятель у властивій йому саркастичній манері зауважив.

– Мабуть, найстрашніше буде тоді, коли до імен цих справжніх героїв з НЕБЕСНОЇ СОТНІ почнуть примазуватися псевдомайданівці та псевдопатріоти різного рівня… (2014)

 

ВІЧНА ПРОБЛЕМА або ТО КОГО Ж СЛУХАТИ

Мама, благословляючи до шлюбу, з-поміж іншого, промовила:

 – Тепер у тебе дві матері…

Згодом, у приміському автобусі, почула розмову двох старших жінок:

 – Ну, що ж чекати від невістки. Вона ж – чужа дитина!..

Донині, здається, цю дилему кожен розв’язує самотужки. (2013)

 

МЕТАМОРФОЗИ ВИШИВАНКИ

(Згадала про написане декілька років тому на концерті «Океану Ельзи» 21 червня 2014 року в Києві. Потужну щиру емоцію патріотичного єднання увиразнили і пісні Святослава Вакарчука, які співав 70-тисячний зал «Олімпійського», і національна символіка, якою був насичений простір спорткомплексу, і вбрання з національним орнаментом на глядачах переважно юного віку. Нині вишиванка – патріотично-топове вбрання. А було й інакше…)

…Купила вишиванку.

У справжню вишивану сорочку востаннє вбиралася в першому класі. Мама з білого штапелю руками пошила мініатюрну святкову сорочечку, червоно-чорно-зеленою заполоччю вишила рукавчики, вимережала комірець, звила букета з айстр і благословила до школи.

Більше у мами не було часу на вишивання, хоч любила вона зимовими вечорами виплітати дивовижні візерунки з квітів на рушниках. Виснажена колгоспними полями сяк-так хазяйнувала вона вдома й не мала часу на відпочинок чи творче заняття.

Те, що потім доводилося вбирати на сцені як учасниці інститутського танцювального ансамблю, було імітацією українського народного костюма, лубком фабричного виробництва, і не будило в душі трепету та тепла, не викликало бажання вбиратися щодня в таку одежину.

Іноді бачила на вулицях Києва стильно вбраних дівчат, які мікшували вишиті кофтини з американськими джинсами й виглядали надзвичайно привабливо. Але тоді – 80-ті роки – таке сміливе поєднання викликало певний шок і не стало масовим явищем.

Після 2004 року вишиванка в Україні стала топовим вбранням. З екрану телевізора не злазили політики, вбрані у вишивані сорочки зі Слобожанщини, Поділля, Галичини, Закарпаття тощо. Ознакою патріотизму стала вишиванка. Дрес-кодом на багатьох вечірках стала вишиванка. Популярним сувеніром для продажу стала вишиванка. На шпальтах ЗМІ й голубому екрані мерехтіли вишиванки Поплавського, Черновецького, Ющенка… Апогеєм політиканства на тлі вишиванки став візит ад’ютанта мера Києва, під яким захиталося нарешті крісло головного чиновника міста, Олеся Довгого до Москви після перемоги на президентських виборах В. Януковича. Натягнувши на себе вишивану сорочку, секретар Київради подарував голові Моссовєта символ українства – вишиванку. І створив новий символ чиновника-пристосуванця з хохляцьким акцентом… (Мимоволі згадаєш шедевр радянської комедії «Весілля в Малинівці» і крилату фразу героя Євгенія Лебедєва, який, стягуючи будьонівку з голови, гірко промовляв: «Опять власть меняется!..»)

Така вакханалія знищувала будь-яке бажання вбирати вимережану материним теплом білюсіньку сорочечку як символ чистоти й щирості.

Нині, коли прем’єр-міністр України звітує «нєпєревєршеною» («термін» на означення специфіки акценту пана Азарова від Вєрки Сердючки) державною мовою, коли генпрокурор України проводить прес-конференцію російською мовою, коли в центрі Севастополя височіє «Дом Москвы», − купила вишиванку.

І хоча читати вчилася за романом Л. Толстого «Война и мир» (простіших книг батько донькам не пропонував), дотепер із хвилюванням всоте перечитую філігранну повість А. Чехова «Дама с собачкой» і в найтяжчі хвилини набираюся снаги до життя із віршів О. Блока, − щось нуртує в душі.

Здається мені, що і мама моя, і Толстой, і Чехов, і Блок − однаково щирі.

А ті, хто прикриває їхніми іменами та національними символами політично-чиновницькі оборудки, − однаково брехливі.

Купила вишиванку.

Чи вберуся?.. (2010)

 

ЧИ ЧУЄШ СОЛОВ’Я?.. 

Прокидаюся вранці. У дворі гуркоче сміттєзбиральна машина; голосно, намагаючись перекричати гуркіт авта, щось командує двірник. Каркає ворона.

Після вранішнього душа бреду на кухню, ставлю на плиту турочку, грію молоко, − п’ять хвилин особистого життя: смакую першу філіжанку кави. Провідую квіти на балконі. Ворожу над травами, що запарюю для хворої донечки. Намагаюся надати хоч якогось смаку дієтичній вівсянці для неї ж. Каркає ворона.

Під’їжджаю до роботи, довго плентаюся між будинків, базарів, шкіл. Каркає ворона… Іду з факультету – те саме.

…Навідалася на травневі свята до мами. Така первозданна тиша, така яскрава зелень – аж дух забиває. А рано-вранці розплющила очі від пташиного хору: і горобці, і синички, і ластівки просто горлали від захвату: сонце, квіти, весна!.. Увечері до гурту долучилися зозуля й соловей.

Вирвалася на кілька днів до Криму. Сподівалася під шерех морських хвиль відіспатися за всю тяжку зиму. Де там! І тут: сонце, квіти, літо, шалений пташиний спів, тьохкання солов’я.

… Якось оклигувала після банального апендициту в одній із міських лікарень на Святошині. Коли вже могла дістатися вікна – розчахнула його: мало не до рук простягали гілочки сосни. Закаркала ворона… Із сусідньої VIP-палати завітала жіночка. Вона лікувала складнішу проблему, але активно ходила, посміхалася, давала слушні поради. Щовечора її навідував чоловік. Уранці приходив син. Привітні, чемні, делікатні люди. Антоніна, як виявилося, все життя пропрацювала нянею в інтернаті для глухонімих дітей. Посміхаючись, вона розповідала, як щоранку радо зустрічали її діти, як щоразу намагалася пригостити їх цукерками і печивом, як щоп’ятниці пекла пироги: для чоловіка, для сина і для тих діточок з інтернату… Я дивувалася, як жінка без вищої освіти стала такою мудрою, як попри всі інтриги залишилася доброю, як зберегла вона любов до людей у такому складному світі. Я милувалася їхніми простими розмовами з чоловіком, у яких сенс несли не слова, а погляд, легенький дотик, усмішка. Спостерігала нетипову поведінку сина – народного депутата: не жлоб, не нахаба…

Підтримуючи розмову з сусідкою по лікарняній палаті, кажу:

− Сподівалася, що хоч тут уранці не почую воронячого каркання. Але розчиняю вікно о 5 ранку – а вона каркає! Ваше вікно поруч, чи відчиняєте його й ви?

– Аякже. Але де тут ворони? Я чую тільки солов’я.

Нудний побут, тяжкі думки, хвороби, дискомфорт у спілкуванні з кимось із колег – і чуєш вороння.

Мама, сонце, весна, тепла доброзичлива усмішка мудрої людини – як пісня солов’я.

…Чи чуєш солов’я? (2010)

 

ПРОТВЕРЕЗІННЯ або ПРО КАФКУ

Не йде з голови фраза героя новели «ГОЛОДАРЬ» («Митець голоду») Франца Кафки, письменника, котрого за світовідчуттям науковці часом називають абсурдистом:

– …Мне всегда хотелось, чтобы все восхищались моим умением голодать… Потому что я должен голодать, я не могу иначе… Потому что я никогда не найду пищи, которая пришлась бы мне по вкусу. Если бы я нашел такую пищу, поверь, я бы не стал чиниться и наелся бы до отвала, как ты, как все другие…

І риторичне питання:

Чи утямить коли-небудь Путін те, що його прагнення до відтворення імперії Радянського Союзу з тотальною ідеологією для мас і змогою розкішно жити для його правителів – це архаїка, егоїзм і хворобливі амбіції окремої людини, а не потреба народу?..

Театр абсурду 21 століття. Кривавий театр… (2014)

 

До ВАСІ САЗАНА

– Сазан, ти де?!. Хоч зателефонуй! Щоб там не було – ми підготували окрему кімнату для твоєї родини. Приїзди, однокурсник, блін!..

Луганчанин Вася – колишній однокурсник і співмешканець по гуртожитку киянина Андрія. Багато років тому хлопці навчалися разом у регіональному будівельному інституті.

Андрій з легкістю складав сопромат, моделював мости, по закінченню вишу відмовився від аспірантури і подався до Києва. Розпочав кар’єру з посади «страшного інженера» в НДІ, а далі, під час «перестройки», як усі: з посади заступника генерального директора з капітального будівництва – у власний бізнес з усіма його національними ознаками. Тільки от «распашонки», дитячі фланелеві вітчизняного виробництва, на базари до Румунії не возив… А так пізнав усе: і прихватизацію, і розподіл акцій, і рейдерство, і кримінальні схеми, і так зване «кредитування малого бізнесу»…

Через те стояв на Майдані 2004 року, «брав» Верховну раду 3 грудня…

І разом із сином-студентом, який уже 30 листопада 2013 року прийшов з Майдану, закутаний у національний прапор, долучився до всіх наступних революційних процесів: Євромайдану, віче, збору коштів на АТО…

Вася Сазан отримав розподіл до Луганська. Працював виконробом. Одружився з однокурсницею Оленою. Виростили двох синів. І Андрій, і Вася постійно зустрічалися на заходах для випускників в інституті, вітали одне одного зі святами. Навіть погостювали одне у одного.

Але як до політики – то ніякої дружби:

Луганськ: Янукович! − Київ: Ющенко!

Луганськ: Янукович! − Київ: Тимошенко!

Луганськ: Янукович! − Київ: Євроінтеграція!

Луганськ: Путін! − Київ: АНТИТЕРОРИСТИЧНА ОПЕРАЦІЯ!!!

Але ж – однокурсники! Хто пізнає студентське братство замолоду – той зберігає його назавжди. А тут – реальна війна…

− Да, замало «верхньої» освіти для Васі. Треба його таки розшукати, забрати до нас. А там і поговоримо, − каже Андрій. Гортає старі блокноти, телефонує до Луганська, Харкова, Херсона, − шукає Васю.

Сазан, ти де?.. (2014)

 

ГАВАЇ… або ДРУГИЙ ФРОНТ

(репортаж з маминого городу)

…Я вже до цієї картоплі і підходила, і на коліна ставала… і зігнувшись, і навприсядки… і з тилу (з-під горіха), і з флангів (від чорнобривців чи від грядок з помідорами), – але моя закомп’ютеризована спина упиралася процесу вибирання з усіх сил, лан не зменшувався. До межі з городом сусідки Марії залишалося більше сорока рядків. Ні індивідуальні засоби вибирання (лопата, грабельки, відро), ні спроба створити комфортні умови під кожним кущем картоплі («садовый коврик» під коліна), ні пісні Вакарчука з ай-паду, що висить на груші, не прискорювали процес.

Моя малорезультативна виснажлива картопляна АТО на маминому городі тривала п’ять днів.

Аж поки не підійшло підкріплення і не відкрило другий фронт.

Напередодні Спасу брат Іван разом із дружиною, сестрою та онуками приїхав привітати тітку Галю із 82-м днем народження. Урочисто вручивши іменинниці букет квітів і подарунок, брат, полковник у відставці, скомандував:

- Всі на город! Я і Сашко підкопуємо, Марійка і Ольга вибирають, тітка Галя і Наталка перебирають, Сашко заносить у погріб. Ілля: не заважати – ай-пад – і під горіх!.. Ніна, на кухню!..

За півтори години усі кущі були підкопані, ретельно вибрані; вся картопля перебрана на ту, «що їсти», «посівну» і «дрібну» і, залежно від маркування, засипана в льох.

Після толоки знесли інвентар до повітки, по черзі похлюпалися з миски у кабінці з гордою назвою «душ», − і до столу.

…Захлинувшись емоціями від почуття родинної єдності, яке з особливою силою проступило під час городньої епопеї у тітки Галі, сьорбаючи гарячий свіжозварений суп із галушками навперемін із червоним грузинським вином, Ольга, яка ніколи не виїжджала далі Чернігівської області, раптом промовила:

– Як на Гаваях!..

І з її реплікою погодився весь картопляний батальйон. (2014)

 

ЖИТТЯ ТРИВАЄ…

Отямилася.

Після реанімації потихеньку вимальовуються контури лікарняної палати, забігає медсестра, на тумбочці − аромат печеного яблука, на підвіконні – ясна троянда…

Чую гомін «сокамерниц»: молоді мами з Києва, Люда і Оля, турбуються про маленьких синочків, що вперше ночували без мами, читають СМС-ки від їхніх тат; Лариса зі Ставищі, як сова, мудро мовчки споглядає всі типові емоції пацієнтів клініки – вона тут уже 21-й день; невгамовна Надія з Ковеля дочекалася дзвінка від свата-«сепаратиста» з Луганська й вичитувала його, забувши про заборону на стреси:

– Вітя, то я тобі – бандерівка?.. То тої Тані чоловік, пенсіонер, сепаратист – тепер розраховує на пенсію в Україні, з моїх заробітків?.. А у нас у сусідньому селі хлопця з АТО ховали, то домовину не відкривали – його пораненого добивали сепаратисти… Вітя, то ви ще й досі за тую Донецьку республіку?!.

Отямилася… (2014)