Проза

Галина Корицька. Пейзажні етюди. Частина 2

Кицька

Кицька вмивалася. Лапкою, неначе пензлем, старанно виводила по мордочці, раз по раз витираючи свою заспаність. Здавалося, її ніщо не цікавило, окрім власної краси. Однак лукавим поглядом вона спостерігала за горобцями, які, незважаючи ні на кого, вперто сварилися за шматочок хліба. Вмита красуня отетеріла від нахабства забіяк, коли побачила, як у неї з-під носа викрадають сніданок. Мить, і її лапка-пензлик перетворилася на миротворчий інструмент. 

Горобці стрепенулися від несподіванки, видихнули переляк і розлетілися врізнобіч, залишаючи втрачені надії на легку наживу. Та звідки було їм знати, що порух Кицьки – то був добрий знак їх примирити?

Галина Корицька. Пейзажні етюди

Макове диво

Зачервоніло при дорозі ніжно-ніжно. По-особливому краплинки дива зібралися в чарівний килим і манять своєю незайманістю. І чим ближче наближаєшся до цього природнього дивотвору, тим дужче відчуваєш ніжний подих життя квітки, яка, трепетно піддається настирливому поцілунку  вітру. Нахиляюся, заглядаю в її лоно і спостерігаю, як все єство польової красуні виграє від настирливості вітру. Зеленувате її серце дихає в ритм, а ворсисті цяточки душі розмірено, в унісон природі, наповнюють дивовитвір життям... Марево.. 

Запоріжжя-Бердянськ, 4 червня 2018 року
 

Стеблинка

Вікторія Оліщук. Пацьорки.

Пацьорки

Людко, привіт! Як ти там? Не пишеш, не дзвониш. Як поїхала в столицю, то «всьоравно шо крізь землю», як любила казати моя покійна бабка Тоня. Ще й зараз відчуваю притиск  зашкарублої твердої долоні, що час від часу  гупала мою спину за непослух. І тобі деколи перепадало від старої. Ох, то таке. А ти, певно, думала, що  і Надька тебе забуде? А я пам’ятаю. От саме шукала конспекти старі з літератури (позакласне читання в 6-Б, то щоб не гаяти часу - підняла стару писанину), а серед них і твою київську адресу знайшла. Та й вирішила написати.

Проза Вікторії Оліщук

Мандрівка

Твоя нитка ще не висотана ні мойрами, ні тобою особисто з щойно купленого мотка, бо ти ще не маєш мандрівки. Точніше, вона є лише у планах. Але коли  ти нарешті надумаєш рушати, не мни кота в мішку, як-то кажуть, і  дій впевнено та наполегливо. Тягни нитку! Але заздалегідь попереджаю: вона може обірватись, тому вибирай, якщо буде така можливість, міцнішу. Якщо ти все ж обрав найтоншу, знай, її доведеться зв’язувати у вузли і досить часто. Вона не зможе витримати ніякого вартісного вантажу. В результаті ти її викинеш або зашиєш дірку на лівій шкарпетці. Печально чи не так?

Багатокольорове оповідання

Михайло Блехман

Хмари завжди беззвучно дивляться повз мене, коли я йду в нашу картинну галерею від метро або назад. Галерея називається музеєм образотворчих мистецтв, але, як на мене, образність - це не наслідок жанру –хіба ж маєзначення, хто і що чим і ким вважається та в яку - за рахунком або функцією - скриньку покладений.

Колись хмари - теж наші, як і картинна галерея, - точніше, мої, - колись раніше вони здавалися мені ватою, яка за чиїмось подмухом або, хто їх знає, подихом злетіла в раніше безхмарне небо з небаченої або невидимої новорічної ялинки. А зараз мені зрозуміло, що до ялинки вони відношення не мають, адже це просто і всього лише - клаптики не пожовтілих газет із чорними смужками газетних шпальт.

Грифельний ключ

Михайло Блехман

Оповідання, нашкрябане на грифельній дошці і зрозуміле тільки з голосу.

Ідея з ключем спалахнула у мене в голові–чуєте, як сказано? - майже відразу після того, як я її побачив. Що значить кого? Ідеї ​​невидимі, вихіба не здогадувалися? Ну, тоді від моєї розповіді буде принаймні практична користь.

Продовжую, тільки не перебивайте.

Я не називаю цю ідею ключовою просто тому, що ніколи не вдаюся до гри слів зарадинеї самої. І, будь ласка, не намагайтеся заплутати мене в займенниках.

Отже, я її побачив і майже відразу ж подумав про ключ. Втім, вам подробиці не цікаві. Чи цікаво все інше?

Майже вечір — оповідання Михайла Блехмана

Михайло Блехман

Майже вечір

Ті, про кого я пишу, ніколи мене не помічають.

– Що ти найбільше за все не любиш? – запитав я.

– Час, – майже не замислюючись, відповіла вона, навіть не помітивши мене.
 

Так само точно ні про що не замислюючись, день хилився якщо ще й не до вечора, то вже за гору, до заходу. Сонце, як завжди, не звертало на них уваги, тому й не відривало від них уже не спекотного погляду.

Він застрибнув у моторний човен з навісом від дощу – такий собі маленький корабель.

Пекла баба паски

Баба Ониська вчиняла діжу, готувалась пекти паски. Ще від Стрітення відкладала яйця (на господарстві в баби тільки дві курки), замісила багатенько. А як же інакше, синів – троє, всі, дякувати Богові, оженились, онуків восьмеро підростає, вже й правнуків двоє є. Вірочку ото привозили два роки тому влітку, а Назарчика баба ще й не бачила. Тож кожному по пасці, й уже громадка чималенька, а ще ж і на цвинтар Петрові та свекрам занести треба.
 
Баба місить паску.
Зморщеними, вузлуватими руками місить баба тісто. Ґудзи на пальцях ниють і шарпають, руки крутить, аж сльози навертаються на очі…

Проза Альони Кордонець

Свічки

Останнім часом - цей період люди називають осіннім .Я дістаю свої свічки які привезла з колишньої подорожі у якій виросла ...вони були мені подаровані. Просто сиджу у темряві, а поруч мене горять свічки. Часом сиджу, немов сторожа свічок, спостерігаю за їхнім згоранням, часом проведу рукою по-вогню. Згадую яким примхливим був її початок.

Як дивно, не як зазвичай – нитка набухала, не хотіла горіти рівним,тихим світлом, була повністю чорною. Та я її гасила, обрізала почорнілість і все рівно запалювала її знов і знов. Я все ж не знаю, що прагнула отримати від цього моменту - Охороняти її? Знайти відповіді? Побути в темряві. Чи засумувала за вогнем? Мене ж так вабить тепло вогню. Інколи розтоплений віск-наповнював вінця її стану. І я зливала його на папір. Згадалися воскові печаті. Та раптова втеча розтоплювала думки, віск потрапляв на руку – і я розтирала його по пальцях, поглинаючи останнє дароване її тепло.

Лисичка

​Дмитро мчав Солов’їною – затишною тінистою вуличкою. Новий джип слухняно корився його вправним рукам. Перед очима стелилася стрічка порожньої дороги: жодного автомобіля назустріч. Та раптом збоку вигулькнуло авто: вискочило з якогось двору. Джип – неабияка втіха й амбітна іграшка Дмитра – з розгону втелющився в темно-сірий легковик. Дмитро не йняв віри: його новенький автомобіль влип у задні дверцята «Жигулів»! Не тямлячи себе, вихопився з машини. Рвонув чужі дверцята – побачив – чорт! – жінку. Зіщулилась перелякано. Дмитрові зосталось безпорадно змахнути руками й звести очі до неба: усе лихо від жінок.

Двадцять сім

Михайло Блехман

Я не люблю дощ навіть сильніше, ніж сніг. Ось парадокс: тоді, мабуть,випав сніг, чому ж я його тепер не люблю?

Гаразд, чого вже там… Краще подумаю, з чого почати.

Власне, про що тут міркувати –почну з того, що цього саду – його називають парком, але якщо ви побудете в ньому з моє, вам стане зрозуміло, що він – сад, – так ось, цього саду немає більше ніде. Такі, можливо, є, хоча звідки їм узятися? – а цей – тільки в моєму місті.

Непам’ятаю, як я опинився в саду, що став моїм. Мабуть, тоді йшов сніг, а більше я про це майже нічого не знаю. Господиня – назву її так, тому що вона була господинею,– господиня саду взяла мене за руку, привела сюди й залишила. Її тут немає, але, виявилося, її голос – чутний краще, ніж голоси тих, хто є і кого тут – дуже багато. Голоси, що дзижчать, адже мій сад – фруктовий, хоча це відомо далеко не всім.

Оповідання Тетяни Безушко-Граб

Снігова Королева

Олег ліниво потягнувся і насипав собі розчинної кави в улюблену чашку. Дві — кави, дві — цукру і кипятку.

«Ну, що важко запам'ятати, дві — кави, дві — цукру» — запитував він дружини, яка ще спала у спальні на їхньому сімейному ліжку.

«На колишньому ліжку, майже колишня дружина» — сам себе поправив.

Об'єднати вміст