Інтерв'ю

Мистецтво кулінарії. Або чому місце чоловіка біля плити

Приготування їжі – це жіноча справа? Може й так. Але я переконалася в інакшому. І доказ цьому – Богдан Шрам.  Він навчається вже третій рік на факультеті ресторанно-готельного та туристичного бізнесу в одному з вітчизняних вузів. Свої здібності до кулінарії вдалося випробувати в одному з невеличких містечок центральної Словаччини. Його прямим фахом не є робота на кухні. Проте, на стажуванні в 5-зірковому готелі йому випала роль саме шефа. Про особливості професії, труднощі, з якими доводиться стикатися, читайте далі.

Що для тебе в кулінарії найбільша пристрасть?

Безперечно, задоволення людей, їх щира реакція на виконану мною роботу. Гість, який банально тобі посміхнеться чи передасть «Дякую», безповоротно заряджає енергією. З’являється натхнення працювати ще краще. Та й з іншого боку, робота виконана з помилками, не повністю задоволений гість – це все дає навіть куди більший поштовх до покращення власного "скілу".

Олександр Козинець: "Пишу про те, що відчуваю і про що не виходить мовчати"

Олександр Козинець — молодий талановитий письменник, музикант, куратор багатьох літературних проектів та автор пісень. Також він кандидат педагогічних наук, викладає у Національному університеті імені М. П. Драгоманова. Саме під час прослуховування одного з його курсів ми й познайомилися.

Після пар поспілкуватися вдалося й про літературу, й про пошуки натхнення, ще й почути його думки про розвиток авторів-початківців.

— У яких жанрах Ви пишете?

 — Найчастіше пишу лірику. На сьогодні також маю один завершений роман. А ще кілька невеликих колективних повістей у рамках одного літературного проекту, який триває увесь цей рік. До минулого року я приділяв більше уваги написанню поезії — вважав себе неготовим до написання серйозної прози. Точніше, хорошої серйозної прози. А от короткі історії — есе та оповідання — писав паралельно з віршами від початку творчої діяльності. Минає двадцятий рік, як я пишу. І хочеться розвиватися у цьому напрямку далі на більш професійному рівні.

— На які теми Вам найскладніше писати й чому?

Віктор Винник: Для мене найбільші радість і нагорода, коли приходить нова пісня

Написання інтерв’ю з Віктором Винником – українським музикантом, вокалістом, лідером рок-гурту «МЕРІ», розпочала зі знайомства з його біографією у Вікіпедії. І що мене найбільше вразило, так це окремий розділ у статті під назвою «Громадська позиція», який відкривається словами: «Віктор Винник не проводить жодних виступів у Росії. Пісні пише виключно українською мовою. Не належить до жодної політичної партії». Почала зазирати в інші вікі-біографії сучасних співаків, але такого більше не знайшла ніде – альбоми, нагороди, виступи, премії… А тут ось – громадянська позиція людини, яка висловлює вголос, і не тільки через пісню, всі свої почуття. Про це та багато інших цікавих речей – в нашій розмові:

 Гурт «МЕРІ» багатьом відомий через пісні «Мерідіани», «Я z України» тощо. Їх співають. Їх люблять. Коли і як цей гурт прийшов в твоє життя?

— Насправді це не гурт прийшов в моє життя. А я сам взяв його і створив для того, аби мати змогу виконувати власні пісні з колективом хороших музикантів.

Звичайно ж, цьому передував певний процес. Починали з гітарного дуету, потім нас ставало більше…

Між заснуванням гурту і першим живим виступом – понад шість років. Треба було б прискорити цей процес, адже втрачено багато часу і, мабуть певних можливостей. Це я тепер розумію. Тоді не хотілося поспішати. Тому, як є, так вже й є. Хоча ми й сьогодні нікуди особливо не поспішаємо.

Марія Дружко: Для мене найвище задоволення – зробити щось таке, чого від мене ніхто не очікує

Зараз вислів «люди з особливими потребами» вживається хіба не на кожному кроці. Для таких людей робиться дуже багато: створюються відповідні умови, надається пріоритет в усіх сферах... Не подумайте поганого, я не проти! Я – тільки «за».

Та ж іноді мені здається, що таке ставлення створює певні незручності для тих самих «людей з особливими потребами». Можливо, вони вважають себе звичайними? Нічим не згіршими за нас, «нормальних»? Або й кращими? От, наприклад, візьмемо громадську діяльність письменниці й журналістки Оксани Радушинської. Та такого активного волонтера лише пошукати! Пані Оксана встигає і посилки збирати, і з концертами наших вояків відвідувати, і писати цікаві повісті й романи...

Нехай і в іншому ключі, але теж стосується і камʼянчанки Марії Дружко, члена НСПУ, координатора артпроекту «VivArt», директора літагенції та видавничого дому «DRUMIYAV».

– Маріє, мені здається, що тобі не треба створювати якихось «особливих» умов. Навпаки, письменникам та й, взагалі, пересічним громадянам, можна з тебе приклад брати. Ти – працьовита, енергійна, наполеглива... Звідки такі бійцівські якості?

– Та хіба ж справді бійцівські? (посміхається). Ніколи не мала на меті комусь доводити, що потребую більшого, ніж маю, ніж дає мені моє оточення, Всесвіт взагалі. Просто я люблю те, чим займаюся, і прагну займатися тим, що до вподоби. Ймовірно, звідси й енергія до створення, реалізації та досягнення нового. Для мене найвище задоволення – зробити щось таке, чого від мене ніхто не очікує. Наприклад, покататися верхи, спуститися лісовою річкою на байдарці, освоїти новітні технології як от ведення інстаграм акаунту чи ютуб каналу, або запустити якийсь новий артпроект чи культурний захід.

Володимир Кільченський: Мені ще з дитинства слався шлях в небо – стати авіатором

Ще в дитинстві ми знаходимо для себе ідеал, на який орієнтуємось, чию поведінку копіюємо... Зараз дівчата намагаються бути схожими на актрис, співачок, хлопці – на героїв бойовиків.

У свій час мене теж не оминуло це захоплення. Але моїм ідеалом після прочитання трилогії Старицького став гетьман Війська Запорізького Богдан-Зіновій Хмельницький. Потім цілеспрямовано вишукувала книги про улюбленого героя.

Зараз часи інші. Інформацію про будь-яку історичну особу можна знайти в інтернеті або бібліотеці. Є й думка, що не був гетьман героєм, а лише п’яничкою, бабієм та злодієм. Та вірити в це не хочеться. Бо ж як жити без ідеалу?

Тому уявіть собі мою радість, коли познайомилась із цікавою непересічною особистістю – нашим земляком, льотчиком та письменником Володимиром Кільченським. А найбільше здивувало, що пан Володимир є автором трилогії про ті самі вікопомні події 1948-1952 років в Україні, тобто наші, так би мовити, естетичні, етичні смаки й погляди на історію нашої держави співпадають.

Яким чином льотчик перекваліфікувався у письменника? Про це наша з паном Володимиром розмова.

Сергій Дзюба: «Хто для мене взірець? Василь Стус і Микола Лукаш»

Сергій Вікторович Дзюба – відомий український поет, прозаїк, критик, перекладач та журналіст, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, котра тепер об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів і громадських діячів із 55-ти держав світу.

–Пане Сергію, почну нашу розмову не зовсім традиційно. Будь ласка, дайте відповідь на запитання, яке хотіли б поставити собі самі.

– Якою я бачу нашу національну літературу в майбутньому? В Україні вистачає талановитих письменників. Я взагалі вважаю, що українська поезія – найкраща у світі! Жив би, наприклад, видатний поет Василь Голобородько в Нью-Йорку чи Парижі, а не в рідному Луганську, думаю, цілком міг би одержати Нобелівську премію. Дякувати Богу, маємо вже всесвітньо відому українську письменницю Оксану Забужко. На жаль, це заслуга не рідної держави (де досі літератори почуваються ізгоями), а виключно пані Оксани, котра зуміла самотужки прорубати вікно в Європу та Америку.

Вікторія Ліснича про Міжнародний бізнес-форум, дипломатію та професійні стандарти.

 23 квітня відбувся ІІ Міжнародний бізнес-форум «БізнесWoman2018», де Міжнародна дипломатична рада в Україні виступила в ролі ексклюзивного партнера, спонсора і взяла на себе дипломатичну місію заходу. Сотні зустрічей, десятки прийомів у посольствах, консульствах та інших «високих кабінетах», десятки годин переговорів, презентацій з однією метою – організація ІІ Міжнародного бізнес-форуму «БізнесWoman2018».

То ж ми поспілкувалися з Вікторією Лісничою Президентом ГО «Міжнародна дипломатична рада в Україні», яка розповіла про Форум, Міжнародну дипломатію та професійні стандарти.

— Вікторіє Миколаївно, розкажіть, будь ласка, чим займається «Міжнародна дипломатична рада в Україні»?

— Кожен проект Міжнародної дипломатичної ради в Україні створюється з однією метою: презентувати могутній потенціал України всьому світу та продемонструвати, що наша держава на перше місце ставить людські та духовні цінності. Ми налагоджуємо дипломатичні місточки між країнами завдяки культурним та соціально важливим проектам.

Олег Майборода: Життя дається один раз. І витрачати час на сум не раціонально

Українські видавництва ніби змагаються: хто видасть найкращу абетку. Є книги великі й маленькі, є звичайні й тематичні. І всі вони яскраві, привабливі, цікаві. І практично всі – віршовані. Цікаво, скільки тих абеток, створених нашими письменниками, існує в Україні? Сто? Двісті?

Абетка Олега Майбороди, що вийшла друком у видавництві «Талант» наприкінці 2017 року, вирізняється тим, що вона написана прозою. Прочитала її – і в мене одразу виникли питання до автора. Тим більше, що давно спостерігаю за його творчими досягненнями свого земляка (Олег родом із Камʼянського (колишній Дніпродзержинськ), прим. авт).

Отже, починаємо розпитувати...

– Олеже, скільки всього книжок у твоєму творчому доробку?

Михайло Трайста продовжує Україну в Румунії

Наталя Куліш

— Пане Михайле, читала Ваше інтерв’ю для української газети, яке записане два роки тому. Там Ви говорили про культурні україно-румунські зв’язки, про історію української літератури на теренах нинішньої Румунії і колишньої України (Буковина). Оскільки нині в Україні світ побачила вже друга Ваша книжка «Незнайомка у фіалковій сукні» (Київ, 2018 р., видавництво «Друге дихання», (перша – «Конокрадська честь», Львів), то будемо говорити тепер про Вашу творчість. Як Вам ведеться в Румунії – українсько-румунському письменнику і журналісту на професійній стежці? Тобто чи вільно творити українцю, який живе в Румунії ?

Віра Марущак: Ніколи сидіти на одному місці, бо під лежачий камінь вода не тече

Як чудово, що зараз можемо користуватись інтернет-мережею! Вся інформація, як на долоні. Наразі, маєш змогу відреагувати на цікаву/радісну/сумну/важливу інформацію, як от: привітати шановну колежанку Віру Марущак з обранням головою Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України.

Втім, вітання я відправила одразу, коли пані Віра мене повідомила про урочисту подію. Тоді ж у мене виникла думка викликати новопризначену пані на відверту розмову, але я не поспішала. Нехай, – подумалось, – людина звикне, призвичаїться, почне діяти...

Минуло 50 днів. Ви, мабуть, звикли читати звіти високих посадовців? Про те, що зроблено протягом 100 днів? Еге ж, звикли. Тільки ніхто, здається, не замислювався, чому ПІСЛЯ 100 днів усіляка діяльність ніби припиняється? А згадайте французького імператора Наполеона та його 100 днів. Що було потім? Ото ж!

Тобто, число це не дуже щасливе. Тому я вирішила переламати ситуацію і змінити термін. Отже, звернутись до пані Віри, відколи виповнилось 50 днів її перебування на посаді голови МОО НСПУ.

Любов Яковенко: Дитячий письменник у будь-якому віці повинен залишатися трішки дитиною

Люблю дні народження! Але не свої... Насправді, я дуже цікава й мені подобається спілкуватися з «винуватцями» свята та вимагати від них відповідей на численні запитання. А відмовляти у відповіді саме в святковий день практично ніхто з авторів не наважується. :)

От і зараз знайшла можливість, аби розпитати енергійну, моторну й методично «підковану» письменницю, спеціаліста зі зв’язків із громадськістю видавництва «Ранок» Любов Яковенко з Харкова.

У творчому доробку Любові близько 300 книг та книжечок для малят від народження й до 10 років, виданих в декількох видавництвах країни; 11 методичних посібників для дошкільних працівників; статті, сценарії та публікації в профільних журналах («Дошкільне виховання», «Джміль», «Палітра педагога»). Вона – співавтор декількох збірників, у тому числі й електронних та активний учасник літературно-мистецьких проектів «Подарунок від святого Миколая», «Новорічна казка», «Різдвяна казка», «Абетка професій»...

Насправді, доброю традицією у багатьох авторів є підведення підсумків творчої діяльності, яку здійснювали протягом року. Сподіваюсь, що моя (а може, й ваша, любі друзі) зацікавленість допоможе Любові Яковенко систематизувати свої досягнення й здобутки. Отже...

Сергій Пантюк: «Цього року фестиваль стартує під гаслом «Віршень» об’єднує міста» і відбудеться у Києві та Кам’янці-Подільському. А далі – мандри Україною!»

Вже стало доброю традицією напередодні фестивальних днів зустрічатися з організатором  українського поетично-музичного фестивалю «Віршень»  -  письменником, видавцем, громадським діячем Сергієм Пантюком, якому завжди є що розповісти і про цей багаторічний захід, і про самих учасників.

- 10 лютого знову збере своїх постійних і нових митців та шанувальників «Віршень». Скільки років виповнюється фестивалю і що найголовнішим, як організатор, в його існуванні бачите для себе?

- Це буде 22-й фестиваль. І відбувається він 22-й рік поспіль. Для людини – це молодість, а для фестивалю – мабуть, зрілість. І коли я озираюся назад, сам дивуюся: скільки талановитих, яскравих, неординарних людей виступило на його сцені!

Я свідомий того, що в межах загального культурно-мистецького процесу в Україні «Віршень» є лише незначним епізодом. Але важливим є те, що кожен, хто хоч раз занурився у невимушену «віршневу» ауру, несе її далі – у своє місто чи село, у своє мистецьке оточення, у свою родину. А це поступово і невпинно розширює такий важливий для нас духовний простір. Наголошу – український простір.

- Якщо брати до уваги рівень виступів тих, хто був на початках, і аналізувати твори з якими учасники виступають сьогодні – різниця в чому? Чи є вона взагалі? Розвивається українське слово, чи пасує перед митцями минулих років?

Об'єднати вміст