Жінка-УКРАЇНКА

ГРУДЕНЬ

Покраянi до краю днi,
доточенi ночами ночi...
Отак заплющила би очi,
прокинулася — навеснi.

Переморозила зима
усi осіннi сподiвання,
у полум’янi обiцяння
зимою вiрити дарма.

А все одно ж, вона мине,
пора дрiмотна, сутiнкова.
Пробудиться надiя знову,
на лiто сонце поверне!

ЗА ПЛЕЧИМА ЗИМИ

Як добре, що знову зима! –
без неї весни не буває.
І ранку без ночі нема,
веселка без зливи не сяє.

Побачень нема без розлук,
а плоду немає без квіту.
Без борошна хліб не спечуть,
свічу без вогню не засвітять.

Отак – що б не стріли в житті –
все має вагому причину.
І де б нам не сталося йти,
згадаймо найпершу стежину...

По ній тупотіли колись
дитячі твої ноженята,
а руки і очі – увись
здіймались, до мами і тата.

Відтоді пробігли роки,
стежини дорогами стали.
Траплялись години гіркі,
солодкі хвилини бували.

Та знов – за плечима зими –
чатує весна на розпутті.
На те й народилися ми:
пізнати усе і відчути.

КОЛИ СНІГИ ОСЯЄ МІСЯЦЬ ПОВНИЙ

Коли сніги осяє місяць повний
і від дерев поляжуть сині тіні,
моя душа в минуле рветься з дому –
туди, де я тебе вже не зустріну.

Маленький сквер там гучно парком зветься,
стрункі ялинки висаджені рівно.
Там влітку танці з духовим оркестром,
а взимку – тихо, біло та чарівно:

зірки у небі – золоті сережки,
блищить бурульок кришталевий лід.
Ми у снігу протоптуємо стежку,
ступаємо повільно, слід у слід.

Рука в руці, обличчя до обличчя, –
так цілу ніч ходили би до рання…
На віях ніжно паромозь сріблиться,
а на вустах – од поцілунків – тане.

А очі сяють – яскравіш, ніж зорі, –
без слів вони промовисті у тиші.
І ніч надворі, і мороз надворі,
та чи було ясніше і тепліше!

ЩЕ РАЗ

(Старий Новий рік)

І падав сніг, кружляло та мело,
і маяло Амурове крило.
Ми знов були удвох, і знов усе цвіло –
бо що мені зима, якісь будинки, люди!
Упогляді його таке було тепло,
від голосу його мої горіли груди.
І він казав: а щось-таки було...
Я ж думала: і є, і буде.

Якщо це правда, що душа моя
через віки, у прояві земнім
ще житиме колись, молюся я:
мій Господи, дай стрітися із ним
ще раз –
чи плоду з гілкою, двом птахам у гаю,
мужчині з жінкою – ким будемо, не знаю.
Та знаю, що моя душа його пізнає,
його ж душа – мою!..

РОЗДУМИ НАПЕРЕДОДНІ НОВОГО РОКУ

Ще не гасали діти на санчатах,
не падав сніг, як слід було б узимку...
А рік новий уже бере початок,
січневу відкриваючи сторінку.

Я свято це любила – над усі –
в роки дитячі, у літа юнацькі:
струнку ялинку в сяючій красі,
таємні мрії, справджені зненацька!

Давно нема наївних сподівань
(бажання маєш – здійснюй самотужки).
Мій старт далекий поглина туман,
все ближче я до фінішної смужки…

І знаю, що не знаю я нічого,
лиш мушу йти відведеним шляхом:
відповідаючи на зло добром,
вирівнювать дорогу якомога.

НОВИЙ РІК

Захололи руки від шампани
у дзвінкім прозорім кришталі.
Миті час відлічує останні
року, що минає на землі.

Хтось когось у хвилі ці згадає:
може, хтось – мене, а іншу – ти.
Хтось нове бажання загадає,
чи старе попросить зберегти.

Тільки я у новорічну ніч
не загадую бажань, як люди.
Знаю: те, що має бути, буде
все по долі, а не по мені.

Пахне святом гілочка соснова,
б’є годинник – рік новий прийшов…
Підіймаю келих свій, без слова,
за взаємну з долею любов!

ПРОБЛИСК

Мороз. Туман. Дерева обважнілі:
на вербах цукор, на ялинах сіль.
У сивім небі сонце кругле, біле,
мов платинова дорога таріль.

Та проблисками промінь рожевіє,
день прозріва, даремно що зима.
І враз у серці – проблиском – надія.
А думала, її давно нема.

ДРУЗЯМ
Я вам вiдкрита — як вiтрам,
як сонях — сонцю, берег — хвилям.
Не вiдцураюсь, не продам,
коли вже в душу вас пустила.

У кожного iз нас — своє,
i двох однакових немає.
Я вас люблю, якi ви є.
Цiную те, що нас єднає.

Несемо кожен свiй тягар,
кому який поклала доля.
Менi ви дорогi, як дар,
як в’язневi жадана воля.

Пiдтримаю у скрутi вас,
а ви мене — теплом i жартом.
Хай душi нам не черствить час.
Шануймося, ми того вартi!

***

Та чи вони потрібні нині –
мої думки, мої вірші…
Як допоможе Україні
те, що болить моїй душі?

Коли щоденно гинуть люди,
там, де гримить жорстокий бій,
нема, і ще не скоро буде
потреба в ліриці моїй.

Вона ніяк не порятує
тих, хто сьогодні у вогні,
не захистить, не нагодує,
не перепинить шлях війні,

не вхопить ворога за руки
і зрадника не покара…
А в серці – жаль, а в серці – мука
і щире прагнення добра!

Чи ж досягне моя молитва
небесних сил, захмарних лав,
щоб мир настав, ущухла битва,
бо нас чекає стільки справ:

навести лад в своїй державі,
позбутись всякого сміття,
утвердити добробут, право –
основи гідного життя,

ще й дочекатися години,
коли не зброя, а вірші
потрібні будуть Україні,
як і кожнісінькій душі…

Світлана Макаревська
19 грудня 2014 р.