Ольга Жукова. Казка про зворотній зв'язок

Ольга Жукова (Канада) – письменник, сценарист, кінокритик. Народилася 31 травня 1957 в Одесі. Працювала головним редактором творчого об’єднання «Аркадія». Автор і співавтор сценаріїв кінострічок «Дике кохання» (1993) та «Зефір у шоколаді» (1994).

З 1994 мешкає в Канаді, у місті Торонто. Головний редактор канадського літературного журналу «Новий Світ». Член Спілки кінематографістів України, Спілки письменників Росії, Міжнародного товариства Антона Чехова, Спілки письменників XXI століття; віце-президент, програмний директор фестивалю російського кіно в Канаді – Toronto Russian Film Festival (TRFF).

Автор книги прози «Чому снилися яблука Марині» (2009, 2-е вид. – 2010) та роману «Дует для самотності». Лауреат премії журналу «Діти Ра» в номінації «проза» (2011). Співробітничає з багатьма журналами та газетами в Канаді, Україні, Росії, США.

 

Казка про зворотній зв'язок

Соня сиділа за кермом своєї затишної маленької автівки, мов на  голках. Вона поверталася з роботи, очманіла від утоми. Перед очима стояли біржові графіки. Весь день вони, наче змії, звивалися на екрані монітора, і тепер, здавалось, на лобовому склі дощ продовжує креслити криві й прямі злетів і падінь. Соня працювала художником-дизайнером в аналітичному журналі, і в статті, над якою вона билася цілісінький  день, цих графіків було ніяк не менше тридцяти. Наприкінці робочого дня, ще раз перевіривши й переконавшись, що все на місці, вона усміхнулася цікавому збігу.

У статті йшлося про велику фінансову компанію, яка вельми швидко та успішно розвивалася. Всі пророкували їй стрімкий зліт, як раптом, шість років тому, виник партнер, котрий висмоктав її активи. Потім відбувся розділ, і тепер акції компанії перебувають «на дні»; а всі аналітики гадали, як могло таке статися, адже у компанії були і є всі складові успіху – потенціал, активність та безсумнівна інвестиційна привабливість. Кількість графіків у статті відповідала віку Соні, а шість років зв'язку з Марком і млява пряма десь біля нульової позначки після їхнього розриву якимось чином ріднили її з невезучою компанією.

Ці аналогії не покращували настрій. Руки повисли на кермі, нога нервово смикалася з гальма на газ, а корок на дорозі не розсмоктувався. Вона відключила радіо, скривившись, мов від зубного болю. На всіх хвилях радіоефіру проскакувала реклама завтрашнього свята. Годинник показував час і дату – 7.45 вечора, 13 лютого. Соня вже більше години добиралася додому й хотіла, щоб «завтра» не настало, або щоб вона його, наприклад, проспала. Бути нікому не потрібною в «День усіх закоханих», коли тобі тридцять, а ти розумниця і майже красуня, просто абсурд. Однак саме так і було… Рік тому 14 лютого вона остаточно посварилася з Марком і пішла, відчувши водночас порожнечу й легкість. За шість років їхнього спільного життя омріяної єдності не відбулося. Як були партнерами, так партнерами і розлучилися. Кожен витягнув свої плюси й скинув із рахунків мінуси спільного досвіду. Спочатку вона просто відпочивала й насолоджувалася самотністю, відчуваючи полегкість відступаючого болю; потім повернулися сили і вона кинулася наздоганяти все, чим жертвувала в надії створити сім'ю: кар'єру, можливість витрачати, не замислюючись і не відкладаючи на «чорний день», якщо Марко знову не знайде роботу. Але весела карусель, яка закрутила молоду гарненьку жінку, раптом заскрипіла й завалилася набік. Щось зламалося.

Подруги вважали: Соні наврочили. Адже так не буває, щоб за цілий рік – жодного, навіть кволенького варіанту. Вона перестала подобатися чоловікам, а вони їй.

При цьому, якби така ситуація її влаштовувала, то не було б жодних проблем; але Соня ніяк не могла звільнитися від набридливої думки, що це набуває хронічної форми. Кілька разів зловила себе на тому, що заміжня подруга зі щокатим чоловіком і точно такою ж щокатою дитиною викликають глухе роздратування. З негативною енергією треба було боротися, і вона вибрала шлях візуалізації позитиву. Налаштовувала себе вранці, неначе музичний інструмент, намагаючись почути камертон вселенської гармонії. Зазвичай починала з образу розквітлого лотоса. Соня була художником і фантазувати вміла. Свідомість так яскраво малювала картинку порцелянової тендітності й білизни його пелюсток, що виникали запахи і звуки. Але для повного відновлення позитивної енергетики рекомендувалося вивудити з підсвідомості своє перше сексуальне бажання. Ця частина вдавалася з великими труднощами. Вона, правда, добре пам'ятала, як в ранній юності на уроці живопису з нею трапилося щось незрозуміле. Намагаючись якомога точніше передати всі анатомічні подробиці оголеного тіла юнака-воїна роботи античного скульптора, Cоня покрилася потом, і їй здалось, що на живіт плеснули окропом. Але це було не боляче, а дуже приємно. Тепер вона намагалася цим відчуттям доповнити уявну картину: річка, лотос і античний красень із відбитим фіговим листком, а там... Але матеріалізація прекрасного не наступала. Сексуальні образи не працювали. Реальність мстилася, влаштовувала усілякі дрібні капості й дошкульно підставляла. З останніх підступів матеріального світу було відвідування Салону Краси. Все, що було зроблено чоловіком-стилістом з її волоссям, обличчям, руками і ногами, – було ніби не її. Немов усе це взяли в донора, але нічого не прижилося через несумісність групи крові. Зараз Соні хотілося тільки одного –  скоріше дістатися додому, закутатися в ковдру і разом з улюбленим котом Люшиком лежати на дивані, втупившись у телевізор. Цього вечора її бажання здійснилося на всі сто. Люшик сопів поруч, а вона заснула, не роздягаючись.

Вранці її розбудила мелодія пристрасної румби. Не так давно, за порадою подруги, Соня встановила її на своєму мобільному. Катя вважала, що для повернення Соні в ряди «найчарівніших і найпривабливіших» переглянути треба все – від кольорової гами й фасону одягу до музики на мобільному телефоні.

Соня неохоче взяла трубку, але телефон мовчав, зафіксувавши, що хтось залишив їй текстове повідомлення. Відкривши його, вона була ошелешена. Текст такий: «Кохана, я бажаю тобі щастя! Ти прекрасна, і я не перестаю милуватися тобою. Твій А. Х.».

Cоня подивилася на номер відправника. Цифри вишикувалися в довгий і незнайомий ряд міжміського зв'язку. Чоловіків із такими ініціалами вона пригадати не могла, швидше за все, хтось помилився номером.

Відклавши телефон, вона ще раз уголос промовила чуже освічення в коханні й заплющила очі, налаштовуючись на картинку розквітлого лотоса. Телефон знову заграв і повідомив про нове послання.

«Цей день я зроблю найщасливішим для тебе! Готуйся... Твій
А. Х.».

Соня вирішила передзвонити цьому палкому закоханому, аби попередити, що його листи не доходять до адресата і потрапляють помилково до неї. На іншому кінці вона почула механічний голос сервісної служби телефонної компанії. Прослухавши всі варіанти, за якими, набравши купу номерів, починаючи з одиниці, вона зможе оплатити рахунки, замовити нову модель телефону й багато всього іншого, вона не зрозуміла головного, – як і кому треба залишити повідомлення.

Облишивши цю пропащу справу, вона поглянула на годинник і зрозуміла, що спізнюється на роботу.

Коли в черговий раз почула танцювальні позивні, обурилася, але побачила знайомий номер подруги.

– Кохана, – заспівала в слухавці Катерина, – зі святом! Тільки не сумуй: без мужиків погано, а з ними ще гірше, не мені тобі розповідати. Ну, як ти?

– Катю, а може, хтось був у нас у класі або на курсі з ініціалами А. Х.?

– А що сталося?

– Так, дурниця якась. Зранку есемески йдуть з освідченнями в коханні від якогось А. Х. Швидше за все – помилка, але раптом...

– Почекай, почекай... Чому помилка? Це ж Аркашка, точно! Він же весь десятий клас за тобою сох.

– Не вигадуй! У нього прізвище – Кривцов, до чого тут А. Х.?

– Та ж у нього прізвисько було – Хом’як, всі його так називали!

– Став би він прізвиськом таким підписуватися. А де він зараз?

– Кажуть, у в'язниці, а що?

– Нісенітниця якась… До чого тут він?

– А що пише цей А. Х.?

– Усіляку ахінею любовну. Гаразд, я тобі увечері дзенькну. Мені бігти треба, спізнююся…

 

Перед виходом із дому Соня застрягла перед шафою. Місяць тому Катя вмовила її купити вишневого кольору чобітки. Так жодного разу й не одягнувши, Соня відклала їх до кращих часів, принаймні до тих, коли нарешті з'явиться настрій докупити їм у тон шарфик, сумочку та рукавички. Зараз же треба було вирішити, в чому буде зручніше – в розтоптаних сірих черевиках або цілком можна проскочити по тонкому сніжку в кросівках… З роздумів її вивів танцювальний мотив, який долинув із надр сумки.

Соня намацала телефон і прочитала чергове повідомлення: «Я замовив на вечір столик «У Моне». Все, як ти любиш. У них навіть є твій улюблений вишневий десерт. Заїду за тобою на роботу, твій
А. Х.».

Ці рядки викликали неабияке здивування і дивовижне відчуття, що адресовані вони саме їй. Адже вона теж любить цей десерт. Нічого собі – збіг! Постоявши ще трохи біля шафи, відсунула черевики і дістала ті самі ошатні чоботи, що виблискували новою шкірою. В голові промайнула ідіотська думка: а раптом цей А. Х. дійсно заїде за нею, і вони підуть до ресторану? Як же вона буде там у стареньких черевиках? Одягнувши яскраві чобітки, розгубилася.

Потрібно було терміново підшукати в своєму гардеробі хоч щось сумісне за кольором. Переворушивши всі наряди, Соня переконалася: болотно-сіро-чорна гама, що накрила, мов багнюка, її одяг і життя, ніяк не в'яжеться з радісним кольором і блиском її взутих ніжок. І тут вона згадала про три червоних ґудзики… Нарешті та сама сукня з ґудзиками-ягідками була знайдена, й Соня кулею вискочила з дому.

Весь шлях від дому до роботи вона лаяла себе за дурість, наївні фантазії та безглуздий наряд. Вести автомобіль слизькою дорогою в чоботях на високих підборах було дуже незручно. Коліна, що звикли ховатися в джинси і брюки, вилупилися назовні і відчайдушно мерзли, але знову зазвучала музика, й Соня швидко схопила телефон.

Дзвонила секретарка – попередила, що «головний» лютує і вимагає негайно зайти до нього. Якби не дурні переодягання, то Соня була б на роботі майже вчасно.  

 

Здавалось, що в редакції журналу розірвалася граната. Всі, немов підстрелені, бігали з перекошеними обличчями по різних траєкторіях. Нічого незвичайного в цьому не було. Нормальний початок трудового дня. Дивною була терміновість, з якою Головний редактор вимагав ні сіло ні впало художника-дизайнера, що оформляла вчорашню статтю. Якщо врахувати, що навіть появу Головного в офісі, як то кажуть, ні світ ні зоря можна порівняти з вибухом тієї самої гранати, то можна зрозуміти, на яких «напівзігнутих» туди заповзла Cоня.

Головний редактор був не сам – перед ним сидів симпатичний, коротко підстрижений добродій, з чудовою засмагою та приємною білозубою посмішкою. Він поглядав на екран лептопа, але тільки-но на порозі з'явилася Соня, буквально прилип до неї поглядом. Вона подумала, що виглядає зараз повною дурепою в цих вульгарних чоботях і сукні в обтяжку, що підкреслювала її жіночі форми. Головний редактор представив їх одне одному, але вона і без цього знала, хто той  красень. Він був справжньою знаменитістю. Його ім'я часто миготіло в їхньому журналі, а обличчя – на екрані телевізора. Одного разу вона навіть сиділа з ним поруч на якійсь нараді, тільки навряд чи він про це пам'ятає. Подумки Соня вже обізвала його плейбоєм і відзначила про себе, що чутки про його геніальність та майже містичні здібності щодо фінансових прогнозів, швидше за все, правда. Було в його зовнішності щось копперфільдівське, і подейкували, що його віллі на Бермудах міг би позаздрити навіть сам великий фокусник.

Нічого страшного не сталося, просто вчорашню статтю потрібно було терміново переробити. Слава Всевишньому, що вона не з’явилася в такому вигляді! Справа тут не в Соні, а в тій невезучій компанії, яка вчора наприкінці торгів злетіла на 200 пунктів і сьогодні продовжує різке сходження. Інакше, як дивом, це назвати не можна. Коли Віктор робив попередній огляд, над оформленням якого довелося вчора помучитися Соні, то був надто обережний у прогнозах, хоча натякав на позитивні тенденції, однак, щоб таке!.. Коротше, як не сумно, роботу доведеться переробити заново. Сьогодні до вечора вона повинна бути закінчена. Більше того, необхідний тісний контакт. Оскільки Віктор щохвилини спостерігає динаміку торгів і робить висновки, вирішено, що він буде сидіти поруч із Сонею й оперативно керувати процесом. Віктор додав: постарається бути не настирливим і майже непомітним.

Аякже! Весь день вона тільки й робила, що намагалася якомога коротше відповідати на його питання. Йому, крім біржових зведень, ще хотілося знати, що думає Соня з приводу фінансової кризи, екології, війни і миру… Її лаконічні відповіді подобалися Віктору, а їй було приємно, що він із цікавістю вникає в тонкощі її професії. Кілька разів вони випадково вдарилися лобами, схилившись над комп'ютером, потім ненароком його пальці торкнулися її руки, а невдовзі він присунувся занадто близько.

Час від часу дзвонив телефон, але вона не відповідала, оскільки бачила той самий номер загадкового А. Х.; зате зловила себе на думці, що з кожним разом їй стає все веселіше, і вона майже готова пуститися в танок під музику телефонної румби. Віктор уже не приховував свого інтересу до неї й питав, як могло таке статися, що вони не зустрічалися до цього в офісі, адже він буває тут досить часто. Соня, розсміявшись, пригадала, як він перекинув склянку з водою під час наради в кабінеті Головного редактора. Вона сиділа поруч, і довелося потім сушитися феном. Цей випадок він пам'ятав, але дівчину – ні.

– Ви жартуєте, Соню?! Я б неодмінно запам'ятав. Таких, як ви, не пропускають. Ви – справжнє диво!

Коли Віктор ненадовго відлучився, вона прочитала нові листи чужого А. Х.

Всі вони були про одне й те ж, але Соні хотілося читати й знову перечитувати їх: «Дорога моя, знаю, що ти довго не могла повірити в те, що я поруч. Я і сам спочатку не усвідомлював цього. Але тепер усе буде інакше», «Я послав тобі темно-вишневі троянди, вони підійдуть до твого вбрання, лише дай відповідь – так чи ні».

Одне повідомлення вразило Соню неймовірним збігом: «Ти – справжнє диво! Якщо хочеш, поїдемо на Бермуди! Набридли сльота і зима – попереду сонце, тепло та кохання! Твій А. Х.».

Чому саме Бермуди? Втім, Соня не встигла поміркувати на цю тему, як до кімнати зайшов Віктор. У його руках був розкішний букет тих самих троянд. Вона вже відкрила рот, щоб задати найдурніше питання: «До чого тут А. Х.?»; як він скоромовкою випалив, що зовсім забув, який сьогодні день, а зустрівши Соню, одразу ж згадав. Він розуміє, що, мабуть, у такої вродливої дівчини сьогоднішній вечір не може бути вільним; і, очевидно, той, хто наполегливо намагається до неї додзвонитися, вже згорає від нетерпіння, та все ж... Тут неподалік є чудовий ресторан «У Моне» з приголомшливим вишневим десертом, і Соня неодмінно повинна його спробувати. Отож чи не погодиться вона хоча б ненадовго... Так чи ні?

Її ошелешений вигляд дещо спантеличив Віктора, він осікся. Соня поспішила закрити рот і повернути на місце очі, що вилазили з орбіт. Вона ковтнула повітря й виштовхнула з себе тверде «Так!».

 

А далі було, мов у казці. Після цієї зустрічі Соня і Віктор вже не розлучалися. Незабаром вона поїхала до нього на Бермуди й вийшла заміж… Але того вечора, після ресторану та вишневого десерту, вона, нарешті, додзвонилася в телефонну компанію. 

– Ви незадоволені нашим сервісом? – запитав стомлений голос.

– Ні, ви не зрозуміли. Хтось увесь час помилково потрапляє до мене і залишає повідомлення, адресовані іншій людині; а та людина їх не отримує, що дуже шкода.

– Добре, ми перевіримо. А ви самі не пробували відправити повідомлення на цей номер?

– Я дзвонила, проте потрапила до вас.

– А ви напишіть…

Дійсно, чому раніше це не спало на думку Соні? Вона написала коротенького листа: «Дорогий А. Х., на жаль, ви помилилися номером. Я – зовсім інша жінка. Але все одно – велике спасибі». За кілька секунд їй надійшла відповідь: «Ця жінка – Ти! Будь щаслива! Твій Янгол Охоронець».

Більше, як вона не намагалася додзвонитися до нього, не вдалося. Але Соня тепер знала – зворотній зв'язок існує.

Ольга Жукова

Українською переклав Сергій Дзюба