Проза Олександри Кондратюк

* * *

Вона знала,як люди швидко звикають до неї. Якщо не поспілкуються з нею, їм не вистачить кисню для наступного подиху, а кров більше не буде текти по їхніх венах. Але чому саме так, ніяк збагнути не могла… Та в її серці була своя атмосфера, свій світ!

Коли вона гуляла засніженими вулицями столиці, здавалося весь світ завмер і є лише вона… Їй хотілося бути потрібною комусь, віддаватися цілком і повністю. Запитаєте чому? Мабуть кожна жінка хоче бути тією єдиною і коханою. Вона казала, що кохання немає, проте, десь в глибині душі вірила, що воно є і колись прийде до її серця.  А поки воно не прийшло, вона ліпила себе... Ліпила повільно, з різних матеріалів… Були якісні, а були й не дуже. Та все ж вона продовжувала вдосконалюватись… Її характер подібний був до вибухівки, а настрій схожий на хамелеона: міг змінити колір будь якої хвилини. Моментами сумна, моментами окрилена від щастям – але все ще жива…Відносини з чоловіками трималися не довше, ніж біл-борди під час виборчої агітації . Її життя чорно-біла смуга, яку малювала  доля з кожним разом все довше і складніше. Та вона покірно робила все, щоб ця смужка не обірвалася назавжди.

Не завжди вдавалося протистояти цунамі, які готувало їй життя, та все ж  вона хотіла перебороти в собі це … нехай пройде навіть багато часу … та вона зможе приглушити той біль, який рвався назовні і не давав спокійно дихати.

 

* * *

Смуток охоплює людину лише в двох випадках: коли їй погано, або ж, коли дуже погано. Цікаво, а який же випадок у мене? Що робити,коли зневірився і розумієш, що життя - повне лайно, а все, до чого ти йшов роками, виявилося марно. Тоді, напевно, настає стадія «Дуже погано». В таких випадках, за звичай, не хочеться нікого бачити, а огида до білого світу бере верх над тобою. Iншими словами - нудить від всього, що оточує. 

Все частіше й частіше емоції викликають почуття на дуель … та, нажаль, в цій клятій сутичці весь час перемагають поки що емоції. Вони оволодівають спочатку розумом, тілом, а потім всією рештою твого такого маленького, але в той же час безкінечного внутрішнього світу. 

От якби люди допомагали один одному, світ змінився б? Я дам вам відповідь. Ні! Тому що ніхто не хоче міняти те, що налагоджував багато років. А для чого, якщо так простіше?! Як казав мій знайомий: «Это система, Санька», і я згодна з ним на всі 100%, проти системи не попреш, як це гірко не звучало б. Чому все так важко?? А можливо, я просто більше себе накручую, аніж живу повноцінним життям? У кожного свій шлях. Кожен живе як вміє – я ж, накручуючи себе…

Нажаль, ліків від цього ще не придумали, і доки ти сам не візьмеш себе в руки, то ніхто і ніщо тобі не допоможе. Ти господар свого життя, який фундамент закладеш, такий і буде будинок.

 

* * *

Його любов, здавалося, була безмежною до всіх, хто не був осторонь його життя. Почуття ніжніші за долоньки немовляти, а такий погляд я бачила всього лише раз у своєму житті - він ніби заворожував і в той же час манив до себе.  Кохаючи він нічого не просив в замін, а допомагаючи людям  робив все, що було в його силах: Роздавав бідним одяг, їжу, гроші. йому було шкода все і всіх, і якби він міг, то забрав би до своєї квартири всіх бездомних собак та кішок. Він ніколи не знав,що таке сльози та зрада,адже людські почуття для нього були дорожчі за лицемірство та власну вигоду. Завжди готовий допомогти знайомим, друзям та близьким, а двері його квартири були відчинені 24 години на добу,7 днів на тиждень.

Коли розпач та тривога приходили до його дому,він замикався в собі… випивав(проте ніколи не палив) - так легше було заглушити душевний біль, якого в нього було по горло,та він його майстерно приховував від всіх, щоб ніхто не бачив, адже знав, що ніхто йму не допоможе, тай кому потрібні чужі проблеми, коли своїх по заріз?! Міг деякий час не спілкуватися з людьми, які любили його понад усе…. не від того, що вони йому набридли,чи бісили,  а тому що стан душі не дозволяв відкрити потаємні місця душі. Коли ж все проходило – життя знову набирало обертів:цвіло, буяло,просто жило.

Та одного дня його не стало…. І тоді світ ніби завмер, життя перестало обертатися навколо нього, а все те що буяло і цвіло, зав’яло в ту ж секунду. Та попри всі ці події серце не забуває прекрасного.

Шкода, що життя знайомить нас із такими людьми дуже рідко і не на довго.      В кращому випадку  одна людинка на життя,а то й взагалі не дає такого щастя. Я вдячна долі,що не обійшла стороною і дала можливість відчути та насолодитися цією таємною, але в той же час такою відкритою людиною. 

Довіряйте більше своїм близьким, друзям, коханим, адже життя коротке. Проживіть його так, щоб потім ні про що не жалкувати.