Любов Сердунич: Моя Україна!

Вродлива, мов юнка, багата і славна, співоча і поетична, кароока, наче стигла вишня, найкраща і найдорожча, але така многостраждальна великомучениця – моя Україна! Ти дала початок усім індо-европейським мовам, ти винайшла плуг і колесо, ти зробила стільки світових відкриттів, лише у ХХ сторіччі – півсотні! Тобою не можливо не пишатись! Але як же прикро і боляче, що на цій райській землі верховодять не свої, а зайди; що ще знаходяться ті, хто з-під жорен імперської брехні вийшов із пораненою, спотвореною, зазомбованою душею і не бачить твоєї краси, не переймається твоєю долею, міняє тебе на чужі землі, нехтує твоєю мовою, забуває рідні традиції!..

Зазнали зла, заснули, зате збудимося! Зродяться зв’язки! Знайдуться захисники. Збудеться заповітне! Здійсниться! Земле згорьована, зажди! Зоремо, засіємо зерном. Забуяє зелό. Збудемося зайд. Звершимо заповітну забудову! Завадимо забуттю, зродимо знаттєлюбність, знавецтво, заклади знань. Звернемо з запасників-застінок, золотом запишемо знатних земляків, знаних зодчих, знахарів, зелейників, зцілителів, звіздарів, злотників, законознавців, знаменитостей, звеличимо зверхників, зухів, звитяжців – заслужених, заборонених, загиблих, засибірених, зацькованих, забутих. Закінчиться зловісне змосковщення! Зазоріє знову! Заради завтрашнього – зарадимо! Зайдам – зась!