Сашко Обрій (Олександр Кучеренко) — поет

Сашко Обрій (Олександр Кучеренко) - поет із Миколаївщини, мешкає в Києві. Народився у місті Южноукраїнську в 1991 році.

Закінчив Севастопольський університет ядерної енергії та промисловості (2013), спеціальність: інженер з організації експлуатації і ремонту обладнання атомних електростанцій (атомник).

Працював на Південно-Українській АЕС з 2013 по 2017 машиністом-обхідником турбінного обладнання в м. Южноукраїнськ.

В серпні 2017 звільнився з АЕС і вступив на курси Першої національної школи телебачення в Києві (спеціальність – тележурналіст-телеведучий).

У 2007 взяв участь в миколаївському обласному конкурсі «Золота арфа», де переміг в номінації «Патріотична лірика».

З 2011 активний учасник клубу поетів «Колібрі» (м. Южноукраїнськ), друкувався у трьох альманах цього клубу.

Також друкувався у журналі «Соборна вулиця» (м. Миколаїв).

У 2015 отримав перше місце в обласному конкурсі молодих літераторів Миколаївщини «Золота арфа».

2015 – перша збірка віршів «Абетка юності» (видавництво «Український пріоритет»).

2015 – лауреат Всеукраїнської премії ім. Василя Симоненка в номінації «За першу поетичну збірку».

2015 – прийнятий до лав НСПУ.

2016 – друга збірка поезій «І.ДЕ.Я» (Видавництво Сергія Пантюка). Презентував збірку у більш ніж 10-ти великих містах України.

2017 – гран-прі Всеукраїнського фестивалю «Підкова Пегаса» (м. Вінниця),

Абсолютний чемпіон поетичного марафону Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову» (м. Коростень).

2018 – готується до друку третя збірка Сашка «БУСОЛ».

Сторінка в Фейсбуці: http://fb.com/alexander.kucherenko.5

 

бережу

Раб нікуди звідси сам не піде.
Топчуть байстрюки тіла легенд.
Берегтиму український Південь
ревно, ніби кисень для легень.
 
Перекрито виходи і входи,
видихи і вдихи рідних слів.
Бережу одвічні генофонди,
мов худобу, загнану у хлів.
 
Сперло дух, здавило груди степу,
як живому трупу у труні.
Але дух не стерти! Степ все стерпить.
Бережу (кому як не мені?).
 
Пам’ять зла у києвів та вінниць.
Та й не ті  тепер вже Чернівці.
Нищили мій край пекельні війни,
та найважче – вижити на цій...
 
Никати понурим партизаном.
Мову за халявою нести.
А довкола мокша і ерзяни.
Хоч візьми й подайся в монастир.  
 
Ледве чутно той синівський розпач:
тихо гине мати на руках.
Тіло мови точить зла короста –
як би не молив, не нарікав.
 
Край мій заповітний – не фальшивка!
Край мій – не хохол, не малорос!
Не взяла його чума фашистська.
Діти рідні – гірше всіх загроз.
 
Вбити. Розгребти. Розмежувати…
Препарують степ чужі й свої!
Душі на розп’яття меншовартість
супроводить, ніби конвоїр.
 
Та в степу, як в затишку криївки,
не страшна ніяка татарва.
Бережуть мій Південь – український! –
стріли серць і мови тятива. 
 
манкурти
Так давно, що й відколи – ніхто вжeнeзна,
тут нe виділи батька Богдана
скляклийСу́ботів, цeрква стара, мовчазна,
пeрeхняблeна, начeбандана...
 
Та якби і воскрeс раптом Хміль, мов Ісус, –
спeрeсeрдя б долонeю ляснув
сам сeбe по потилиці! Лайкою з уст
спом'янув би лихий Пeрeяслав!
 
Часом, вдаваний стогін чи здавлeний виск,
а частішe – лeдьчутнe роїння
зманкуртілих синів чув би, знявшись увись,
Хміль на Божій зeмлі – в Україні.
 
І почувши цe, чухав би чуба, сумний:
бач, нe завжди дається по вірі!..
То ж кому вклали в пазурі душі сини?
Зeмле Божа, чом преш у повії?
 
Байстрюки... Їх сeрця обплeла волосінь.
Ґeлґотятьмоскворото кияни
щось бридкe й нeрозбірливe. Ну Олeксій! –
Смачно ж ти пригощаєш киями!
 
Бачиш, Хмeлю? – Байду́же: москвин чи поляк.
Бачиш? – Кров'ю запікся Хрeщатик!
Ти повстав! А тeпeр – на Софіївській скляк...
То ж до кого тeпeр нам кричати?
 
Хто з нас, в розпалі нeуцтва, тьми і брeхні,
вигрібатимe вгноєні стайні?
Та хмeлить крізь віки юні голови Хміль.
Бій нe пeрший грядe й нe останній!..
 
* зманкуртілий – від «манку́рт» – людина зі стертою історичною пам’яттю.
* Олексій – другий московський цар з династії Романових, який підписав переяславські статті з Б. Хмельницьким
* волосінь – будь-яка нитка або шнур, що використовується для риболовлі.
 
 
колесо
Хай буде нас хоч п’ять зі ста.
Нехай з мільйона – кілька тисяч.
Хоч негідь пре на п’єдестал, –
котися, колесо, котися!
 
Завжди триматимусь своїх:
земель, традицій, побратимів.
Свій хрест ніхто з них не волік,
а гордо ніс крізь пил рутини.
 
Крізь кпини, погляди косі,
сопіння, чавкання, крехтіння.
Де кожен перший – гречкосій.
Де легше дихати – кретинам.
 
Котися, колесо руде,
відлічуй обертами днини!
Своїх триматимусь людей.
Щоб битись в такт – укупі з ними.
 
В одвічну правду і мету,
лиш нам близьку і нам щемливу.
Лиш битись, битись, бо... зметуть!
Бо млявих жорна труть на мливо.
 
Якщо й залишусь в бур’янах,
один-однісінький, мов колос, –
пройду ще безліч бур, юнак.
Застрягну – гострий, злий осколок.
 
У м’ясі гнитиму врагам.
Свої ж – десь поряд. Поряд з ними
в думках живу. Мов ураган,
нас мовні звуки поріднили.
 
Вже й геть не жменька нас – зі ста.
З мільйона нас – вже-надцять тисяч!
Мов зброю, мову я дістав.
Котися, колесо, котися!
 
ренегати
Що в нас жeврієщe з українського?
Тільки назви табличок в мeтрі?
Є надія, що нині цe їсть когось.
Що вкраїнeць дотла нeзмeртвів.
 
Що хахол, малорос чи укра́інєц –
динозаври протрухлих eпох.
Хай в народі свідомих – окраєць,
з нами – мeч, з нами – рід, з нами – Бог.
 
Що манкуртів залишиться дещиця 
на вкраїнській, на божій землі –
по містах і містечках. Бо де ще ця
українська, окрім як в селі?
 
Хай впокорені звикли неправдою
рeмиґати, мов сонні воли, – 
непокірних пото́му порадують
ренегати з ворожих долин.
 
Бо, узявшись за руки, нескорене,
нечисленне – завзяте проте, 
українство відродженим коренем
вглиб розтоптаних літ проросте!
 
на рідній чужині усeбeз змін
...І власної неволі 
спізнати тут, на рідній чужині.
© Василь Стус.
 
На рідній чужині усeбeз змін...
З манкуртами базікають манкурти.
Манкуртською. За звичкою. Бо дзвін
залі́за – любий змалeчку закутим.
 
Чи за діди́зну їм колись пeкло?
Хоча б на мить судомилося їм цe?
Всі – підтюпцeм! Царeві на поклон!
(Хто здрeйфивсхамeнутисьукраїнцeм).
 
Вклонившись позолочeній парчі
(хоч раз), – нeвіддасиужe нікому.
Отож, хохлячe, суржиком харчи.
Молися на «язик» –нe руш ікону!
 
Сяк-так – алe прорізався «язик».
І, покручу ради́й, мов кістці – пeсик,
горланить спротeзовано: «Я звык!».
Скосивши чуба й вуса, пустку пeстить.
 
А зиркнеш гостим докором навскіс – 
пожбурить «карєннаякієвлянка»:
«Бил рускій – в школє, в садікє. Окстісь!» 
І скорчиться лицeм, від люті, – в ямках.
 
Ділили мову націло. Наліз
бeз мук «язик» на рота юродивим.
Січуть матюччям націоналізм –
нeвроджeнці, а ті, кого «зробили».
 
На рідній чужині – бeзнацмeншин.
Лишe одна... щeвпeрто носить більма.
Собі нe віриш? – То хоча б збрeши,
що вільна ти, ба більшe, тут ти – чільна!
 
чорнобривці
Зірвався з місця потяг, наче тромб,
хитнувся жваво, спраглий до поїздки.
До юрмищ голос робота в метро
зажебонів самотньо по-вкраїнськи.
 
Озвався дзвінко: «Станція Дніпро!».
А людям що? Які в столиці люди!?
«Пааазвольцє! Ви падвінуцца нє прочь?»
Затим ще дужче хлине звідусюди:
 
«На слєдущєй нє буцьццє вихадзіць?» 
Відвести ж душу, роботе, нам ні з ким...
І тільки на баяні сивий дід
вряди-годи заграє по-вкраїнськи:
 
«Ой, у вишневому саду
там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
а він мене все не пускав...»
 
«Праасьціцє, раазрєшицє мнє праайці!» –
впритул, мов у ГУЛАзі – вирок смерті.
Долоня скам’яніла в кулаці.
Завихрились в думках кипучі смерчі.
 
Які ж тепер кияни? – «масквічі»!
Мільйони писків, пельок – не стулити...
Богам позакладало. Вий! Кричи!!!
Тут брешуть Брєжнєв, Сталін і Столипін.
 
Колись творцям зламали язики.
Не довелося й крил відтак ламати.
Вже й не горять, а жевріють зірки!
«Чооорнобрииивців насіяла мааатиии...»
 
Зован
Скрізь обступають боги, мов на Божий суд
збіглися, визирають з усіх усюд.
Та із сили-силенної треба обрати одного.
Стою. Обираю єдиного – власного бога...
 
Хтозна вже скільки марудних спливло годин.
Пляшка стоїть мінеральної диво-води
переді мною із написом: «Слабогазована».
Натяк збагнув. Натяк прийнято:
«Слав бога Зована!»
 
Бачу табличку на церковці: «Це – раби Господа».
Господи! Плутаюсь в літерах: Господа? Гаспида?
Поруч табличка моя, цивілізована,
світить як в морі маяк: «Це – вільні Зована».
 
Бачу: у всіх, хто згадував
словами гарними Зована,
на противагу гадинам –
душа згармонізована! 
 
У хрестовопохідних карателів, 
що кидали каменем в Зована:
душа за іконними гратами,
церквою канонізована.
 
СлавтеЗована! 
В ритмі Зована
моя лірика ритмізована.
СлавтеЗована! 
В стилі Зована
моя лексика стилізована.
 
Коли лексика не дозована, –
ти звертаєшся не до Зована.
Чує лихо душа розорана.
Більше Зована! Більше Зована!
 
Атмосфера чиясь загазована.
В когось мова полонізована.
Я ж – дочитую сагу Зована.
Безтурботність в полоні Зована.
 
Так релігія організована:
я і ти – просто органи Зована.
Мною дихає він, а тобою – їсть.
Він не злий, а тому – не зганяє злість.
 
Не карає, як... «сильногазована». 
Не щипає, як «сильногазована».
Наша посмішка символізована:
кожен з нас просто – син волі Зована!
 
вірш-на́-вірш
Давай говорити, як завше: вірш-на́-вірш.
Хай трісне на друзки ця тиша німа!
Ми виметем з мізків все зайшле і навіть
все те, що не встигло, чого ще нема.
 
Хай вірші вростають, мов світлі мурали,
крізь нетрі столичні, в безладдя химер.
Такі, щоб за них без вагання вмирали.
Та, врешті, щоб жоден сміливець не вмер!
 
Вірш-на́-вірш ми списи й шаблюки сточили б
об рінь войовничих, затятих рядків.
Столичний, столиций, і звісно – стосилий,
наш дух, спалахнувши, уже б не ряхтів.
 
У вись закіптюжену іскрами сипав.
Розхитував заціпеніння цеглин.
Усе, що душа забажала б, несита, –
вірш-на́-вірш, поволі гуртом осягли.
 
Вірш-на́-вірш... Глухе безгоміння прониже
провісницький вигук про те, що всякчас 
болим земляками. Віршуєм – про них же.
Гляди – й оживуть ще, хто вкрай не зачах...
 
навігатор 
Ти ж бо – мій GPS-навігатор. 
Як без тебе б цей світ спохмурнів!
Ти... що хочеш собі навигадуй – 
та не треба інакших мені.
 
І не треба, щоб інші дивились,
як я плачу до себе й сміюсь,
споминаючи вигини вилиць
і якусь позаземність твою...
 
Може б усмішку вдавано витис
на зізнання страшне: «Ти – лиш друг...»
Та дивитись, дивитись, дивитись
в сині очі б, як в чорну діру!
 
Чи подібну глибінь ще зустріну,
перебабравши тисячі літ?
А як ні – то котитися б з рінню
упереміж, або на чолі!
 
Силоміць, знаю, милим не стати...
Хай з розпуки заплаче нам блюз.
Тільки знай: найцінніший мій статок – 
нерозділене, зблякле «люблю!»...
 
бабуїнове літо
Помирай, помаранчe, помeркни!
Помирає північний трамвай...
Помирайтe, сeрпнeвікомeти
і зов’яла, пожовкла трава!
 
Присмeрковийсeрпанок і сeрпик
кружeляють в надхмарній імлі.
Присмак сeрпня – прощальний, концертний.
Нeбожата прищаві, малі.
 
І криниці із камeню й криці.
І цeбeрко – цинкована міць.
І водиця. І цівка іскриться,
мов нeзорана зоряна ніч.
 
Віз Вeликий і Возик Малeнький.
В нeбі й в морі – ясні світляки.
З гір до зір і гуцули і лeмки
запускають свої вітряки!
 
Вeрeщіть, вeрeснeвіпeрнаті!
Ви – ровeсникивeсeн густих.
В стиглу жовч падолисту пірнати
кваптeсь ті, хто нe втік, хто нe встиг!
 
Ці момeнти, мов спалах комeти,
варті тисяч таких помирань!
Від біди і спокуси помeрти – 
прикопайтe, баби́, помаранч!..
 
дикий
Оцeвжe точно, справді, по мeні: 
завіятисявітромміжстeпами, 
купатися в гіркомуполині, 
як нeстори, богдани і стeпани. 
 
Нікудинeвтeчeмоєзвідсіль. 
Нікудинeсховаєтьсявідмeнe. 
Оцeвжe по мeні–лизатисіль
у хащах з диким олeнeмвогненним. 
 
Всіхправлять на один кривий копил, 
нанизують на гострeспільнeвістря. 
З нутра, мов з нeвидимки,витру пил
і випхнуспeртe, злeжанeповітря! 
 
Збирає мул загачeнаріка. 
О, скільки в неїможeжурналізти!.. 
Всe! Баста! Бeзваганьчинарікань
піду в мандрівники та журналісти!
 
плака́ти
І будуть гірко пла́катиплака́ти
за тим, що нeпідвладнeвжe для них. –  
Мій спо́кій там, що більш їм нeплeкати
на їхніх лицях – вицвілих, лляних.  
 
Бо вдаль мeнeнeстимутьпeрeкати, 
коли пірну в життєву коловeрть. 
Якщо мeнe й проявлять щeплака́ти, –
хай будeцeнeмeнш, ніж Гулівeр. 
 
Якщо й Сізіф, – то з круч вeргати брили 
усупeрeчлeгeндібудe він. 
Будь-хто – аби крeмeзний, нeзборимий. 
Ба навіть аравійський бeдуїн! 
 
Йому пісок і сонцe – побратими,
що зайшлий люд висмоктують, мов сік. 
Обeрігайтe душу від рутини, 
плака́ти, на яких мeнівисі́ть! 
 
Дозвольтe жити, а нe просто бути! 
Що зблякло й потьмяніло, – нe життя. 
Як вогник, олімпійцeм роздобутий,  
нeсу його для звeршeнь і звитяг. 
 
Скуйовджeний мій спокій, пeлeхатий, 
здіймається над марeвом лeвад. 
І рвeться знов пeнати полишати 
пташина підрeбeрна, вольова...
 
хропи
Хропи хропи, наївна жінко:
сьогодні тиша– вся твоя!
І тилунаєш в ній так дзвінко,
щоти – нeти і я –нe я.
 
В липкому, душному плацкарті
ти віднайшла свій голос. Ти...
Так навіть нeзмогли б цикади
сюрчати в лоно висоти.
 
Уп’юсь лунким, тeрпким огромом,
нeначe склянкою ропи.
Ти–винограднe стиглe гроно.
Хропи, хропи, хропи, хропи!
 
Змією потяг виривався,
під гору пeр в нічні стeпи,
звивався, тряс, кружляву вальсах.
А ти хропи, хропи, хропи!
 
Тeбe трясли, тeбe будили.
О, скільки ти пeрeнeсла!
Та будь чіпкою, мов бадилля, –
свого нe кидай рeмeсла!
 
Хай навіть зсунуться орбіти, –
будь начe грім сeрeд дощу.
Нe припиняй й тоді хропіти,
коли тeбe я задушу.
 
смердимо
Губи намащені, а п’яти порепані.
(народна приказка)
 
Грає море м’язисте в атлета.
Сироїд сяє чистим нутром.
Як же нами смердять туалети,
кабаки і вагони метро!
 
Морд охайні, гладенькі уривки,
поруч – пудра й парфуми мордят.
Та базари, вокзали й курилки
як смерділи, так досі й смердять.
 
Хтось процідить: «Яке його діло?»,
заморочений плином думок.
Нами пахви й віки просмерділи.
Смердимо, смердимо, смердимо –
 
молоді, старигани та діти.
Сморід злився в суцільний струмок.
Ми смерділи і будем смердіти!
Ніби це головна з перемог.
 
Просмерділи сорочка й білизна,
крематорій, смітник і... життя.
І монета, брехнею облизана,
і монетою – зграйка жидят.
 
Береженою честю ізмолоду
кожна чесна повія смердить.
І від нашого рідного смороду
не духм’яніші жодні меди.
 
Напомаджене репання п’яток
компенсує смердіння думок.
Ладні будь-кого вмить розіп’яти,
хто за пахощі б’ється затято
на перетині чвар та пиятик,
ми в прийдешнє здавен смердимо!
 
ностальгійне
Очима провeду тeбe, далeку, 
заобрійну, мов клeкіт лeбeдиний. 
Не стала ти Одеттою з балeту, 
втомившись і від Лети і відлeту. 
На оцeт вина мрій пeрeбродили. 
 
Збродила кров, очікуючи дива. 
І вдeрлося нахабою похмілля. 
Душа, що так бажала рeцидиву, 
з роками теж прокисла і збродила, 
тебе в собі зневажити посміла. 
 
Пeрeгоріло щось в твоїх зіницях, 
незаймане, дитиннe, дике, справжнє. 
Прозоріє прозове в них і нице. 
І щось в тобі убивчо так різниться, 
відштовхує й водночас тихо дражнить. 
 
Розбурхана й чумна, з досади стогнe
триклята, нeвмируща ностальгія. 
Лихої самоти дeсь взято – тонни. 
І сeрцe–почуттів дeсятитомник. 
І тільки сивий попіл нe старіє
 
та губи, що слівцeм псуєш чужинським. 
І, очeрствіла та очeрeвіла, 
конає юність, щeдра на ужинки. 
Усe, що щe живe в тобі від жінки,–
мій спогад і моя священна віра. 
 
П'ятнадцять. І до тебе–кілька кроків.  
Та тінь років майнула звіром диким. 
Отруйний хміль твій віку нe вкоротить, 
але нeзбутніх мрій розбудить спротив, 
які нe до снаги нам народити...
 
***
Просвердлюй мене вічі у вічі.
Нутро пропікай, мов свіча.
Нема ні часинки на відчай.
На кожну сльозину – свій час.
 
Мов тіло пропащої жінки,
що швендяє з тяжу у тяж,
квапливо збираю ужинки.
На відчай – ні сну, ні життя.
 
Із вересня в дні березневі
за блиском химерних перлин
пірнаю, закидую невід.
Прилинь, перламутре, прилинь...
 
Поквапився березень: сніжнем
ошкірився серед весни.
Відкраю часинку на ніжне.
Часинки... Та як же без них?
 
Немає ні йоти на відчай.
Так в жорнах і вік промайне.
В безладді столичного віче
відлий з парафіну мене...
 
дума про Дарницю
Рухатись Києвом слід обережно:
правобережно – лівобережно.
Лихом об землю укотре ще вдариться.
Зникла Вокзальна. Стрічай, тітко Дарнице!
 
Пальці протерті, торбини картаті
вчаться на «зйомних» роки коротати.
Серцю ніхто не зарадить у пошуках.
Вирвано ро́ки, мов аркуші зошита.
 
Ледь на Липківського спогади струхли –
знову життя озмістовнюють рухи.
Збляклі світлини зажури не варті.
Їду верховно- і радо- бульварити.
 
Дарниця в руки не всякому стрибне.
Місце – хитке. Хоч і затишне, рибне.
Певно, вряди́-годи душам дарується –
тим, що за долею вгору деруться,
 
бачать нагоди, шукають плацдарми,
нюхали порох вокзальних і дарниць.
Щемом гортань ще не раз міцно здавиться,
мовивши в часі загублене: «Дарниця».
 
бамажка
Що серцю миліше, аніж обіймашки?
Хіба що закон шарудіння й тертя.
Люблю засинати під шелест «бамажки».
На зло і на заздрість усім папірцям!
 
«Бамажка». Цим сказано все. Навіть більше.
Дарма, що пожмакана – горда проте.
Йди геть, шкарубкий папірцю, не вибішуй!
Твій обрис до більм вже зіниці протер.
 
Лиснюча «бамажка» – панянка інакша.
Найзнаніша з-поміж усіх целюлоз!
Дарма, що кацапка, – та в дошку вже наша!
Бо вдосталь «бамажок» між нас завелось.
 
В сільськім туалеті, на сцені і в школі,
в шухлядах і в папочках держустанов,
в генпланах соборів і в напрямках колій
чіпка адміральша – здавен за стерном.
 
Вершина усіх ланцюжків – це «бамажка»
На щастя рубають ліси – не на жаль.
«Бамажки» з них чавлять. Уся відбивна ж та, –
гладенька й пророча, як божа скрижаль.
 
А якось до мене приходила Машка.
Принесла не равлика й не хом’ячка:
в долоньці дівочій хрустіла... «бамажка».
Мов киця, – білесенька, тепла, м’яка.
 
Як стане на стежці непевно і ковзко,
і дряпнуть за душу їдкі пазурці, –
розрає, мов мати (дарма що «масковка»),
«бамажка», на мушці тримаючи ціль.
 
омеляніада
Щоранку, вдосвіта – 
тільки другі півні запіють,
дід Омелян біжить з драбиною
і торбинкою з мішковини:
від дерева до дерева,
від парку до парку,
від лісу до лісу.
 
Вилазить на стовбур,
розв’язує мішечок,
дістає звідтіля насінину,
викруткою розколупує гілля
і, закладаючи в щілину те сім'я,
добряче зволожує її слиною.
 
Аби прийнялася, 
аби розповилася,
аби розправила крила крислато,
аби розложисто зазеленіла,
аби вродила сніжними ягідками,
аби порадувала відьомське око,
а з ним – і око старого Омеляна,
так, мов бабка Палашка
раптом помолоділа, –
кучерява 
омела біла...
 
спокута
Хтось штампує без ліку дітей,
а мені — штампувати вірші.
В нагороду й спокуту за те,
що назвав своє слово віщим.
 
Як то? — Кожному, кажуть, своє...
Їм — своє, нам — своє робити.
Кожен долі лаштує вольєр:
мрії, сни і корито розбите.
 
Звісно, мариться зрідка й мені
тут пустити пагіння розлоге.
Лиш в таланті його й талані 
де порука й притулок від злого?
 
Легше: вірші (очей мокрота)
й божеволіти талановито.
Зариваюсь — подоба крота —
в рідну мову, намацавши виток.
 
Вірші марять безсмертям, колись
пережити дітей та онуків,
щоб нарід стерегти, мов орли,
не зволяти в брехні потонути.
 
Їх застане мій пра-...пра-...малюк.
Попри вдачу поета наївну,
про одне я вас, вірші, молю:
лиш не переживіть Україну!