Наталія Дев'ятко: Українській літературі потрібен "Х-фактор"

Україні потрібне духовне відродження, а воно не може початися без відродження духовності у літературі.

Із великим сумом дивилася сьогодні гала-концерт одного з найкращих талант-шоу світу "Х-фактор". Українська версія одна з найсильніших. І причина у тому, що в Україні "Х-фактор" і сьогодні є ледь не єдиним проектом (інший рівнозначний "Україна має талант"), який дає шанс талановитим, і не лише молоді. Не в приклад фальшивому "Фактору-А", який прославляє одну особу. Або американській версії, куди здебільшого їдуть ті, хто заради успішної кар’єри відмовився від співів ще замолоду, а нині має гроші і час для самореалізації.

Так, в Україні судді та автори проекту вирішують багато, але голосують люди і саме люди (аудиторія) дізнаються про тих, чиї пісні слухатимуть із завмиранням серця і на чий приїзд чекатимуть, рахуючи дні. Бо я сама рахувала дні до зустрічі із Артемом Семеновим, а його концерт став для мене подією року, після нього ще довго категорично не сприймала співи тих, кого ще день тому вважала цілком прийнятними для фону.

І що б там не казали про подібні шоу та їхній формат, але для України це прорив, бо саме там формується майбутнє української естради – різножанрової, яскравої, самобутньої, сильної, світового рівня. Там молодь вчиться, знайомиться, гуртується, і насамперед від учасників залежить, чи сприймуть нових виконавців слухачі.

У музикантів є "Х-фактор". У тих, хто прагне сцени і має якийсь особливий "візуальний талант", – "Україна має талант". У письменників немає нічого.

 

Великі сподівання покладалися на "Коронацію слова", але цей конкурс повістей і романів себе не виправдав, бо учасники на ньому нічому не вчаться, не дізнаються думку про свої твори, а журі є прихованим, як і оцінки суддів. "Коронація слова" виконує піарну функцію, але не більше того. Щодо кількості учасників (чиї імена також залишаються невідомими) також є багато запитань. "Тисячі романів", написаних українською, доводиться приймати на віру, а це аж ніяк не сприяє легітимності проекту.

Проте, "Коронація слова" є і комусь досі видається примарним шансом на успіх, а комусь цей успіх і дарує. Інші ж конкурси повістей і романів не дожили до сьогоднішнього дня. Кудись поділися конкурс детективів "Золотий бабай", конкурс творів для дітей "Золотий лелека", конкурс короткого роману "Євроформат". Що там ще було і не вижило?..

Але жоден з названих конкурсів не приносив авторам нічого, окрім диплома (щоправда, на деяких конкурсах навіть дипломи не на всіх фіналістів друкували) і публікації (у випадку великої удачі або за рахунок особистого знайомства автора з видавцем, протекції чи спонсорських коштів).

Конкурси романів, які проводяться для російськомовних авторів, набагато продуктивніші. Наприклад, семінар у Партеніті, де провідні письменники-фантасти на чолі з Генрі Лайон Олді та Андрієм Валентиновим роблять глибокі і професійні розбори творів-фіналістів, залучаючи до того не лише всіх авторів-фіналістів, але й вільних слухачів, бажаючих аргументовано висловити свою думку.

Щось подібне, але через Інтернет, спробували зробити і ми під час проведення Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль). Конкурс інформаційно підтримувався протягом кількох місяців, а огляди, відгуки і рецензії написали майже всі члени журі (а це близько 30 письменників, журналістів, літературознавців, чиї імена та оцінки не були засекречені). Фіналісти ж були запрошені до Дніпропетровська, де продовжилося спілкування з журі, майстер-класи та взаємні літературні розбори. Як це було, можна побачити, зокрема, на сайті "Літературна Дніпропетровщина" – http://www.dniprolit.org.ua/archives/category/premia_kravchenko

Зрозуміло, що все це було зроблене в міру наших фінансових можливостей, а вони ні в яке порівняння не йшли з бюджетом жодного з названих вище конкурсів.

Виникає запитання: чому подібні "акції навчання" створюють та організовують письменники?

Та ще й без якоїсь особливої фінансової підтримки.

Ось письменники про таке й не мають думати. Письменники мають думати про власний розвиток і передачу свого досвіду, але аж ніяк не про подібні проекти.

Але доводиться. Бо цю функцію не виконує ніхто інший. Якщо поети вчаться на різноманітних слемах і фестах, а прозаїки короткої форми можуть поїхати в Карпати в гості до "Марусі", то україномовним прозаїкам великої форми в Україні свою майстерність вдосконалювати нема де.

Не розрахована під "велику" прозу й відома "Гоголівська академія" (або ГАК). Там стоїть обмеження публікації у трохи більше авторського, а для прози – це пшик, бо середній роман має 12-15 авторських аркушів (у сторінках книги це 300-400 сторінок нормальним шрифтом).

З відомих – була ще спроба у Дніпропетровську створення "школи для графоманів". Але ж яка нормальна людина клюне на стьобну назву? Та й врешті-решт виявилося, що це також був одноосібний піарний проект, а потенціал учасників й індивідуальний розвиток авторів не враховувалися. Та й сам керівник "графоманської школи" вчив писати романи, хоча сам видав лише одну повість і жодного роману. "Незручні" ж письменники, які могли б мати свою думку, були відсіяні ще на етапі відбору до "школи".

Також функцію навчання мають виконувати... (І тут не варто дивуватися, бо так є в Європі, куди всі прогресивні люди в Україні сьогодні прагнуть). Так ось, навчати авторів мають... видавці! Бо інакше скоро вони залишаться з купою недолугого мотлоху, який ніхто не купить. Але наразі я не знаю жодного видавництва, яке б переймалося розв’язанням цієї проблеми.

Навпаки: це в автора багато обов’язків!

Наприклад, часто автор має власноруч продавати свої книжки. Бажано ходити по школах, а не лише їздити на виставки і форуми. І це я чула, на жаль, не від одного видавця не залежно від міста, в якому знаходиться його видавництво.

Автор не може вплинути на формат видання, ілюстрації, редактуру. Все це від автора не залежить (за рідкісним винятком). Автору часто навіть не дають подивитися верстку. І зрозуміло, що всі помилки, як то не виловлені стилістичні, помилки верстки чи неправильне позиціонування негативно вплинуть на автора, а не на видавництво. Бо видавництво завжди має свій прибуток, а кожному читачеві не поясниш, що "не так" у книзі і чому.

В Україні звикли працювати за шаблоном і не відмовляться від нього, бо шаблон зручний і зрозумілий, багато читачів до нього звикли. Оригінальна ж книга – це завжди ризик зробити помилку. Робити ж серію якісних книг стрьомно і дорого, бо вірогідність потенційної помилки збільшується з кожним найменуванням.

В Україні порушена комунікація між читачами й авторами. Читачі не знають про нові книги, навіть про той невеличкий відсоток якісної сучасної літератури, якій таки вдається пробитися крізь стіну "вас ніхто не знає". І тому таким "несвідомим" читачем дуже легко маніпулювати. Тому й з’являються "Шидеври" Бриниха, безпомічні "Смертохристи" Щербака визнаються взірцем сучасної фантастики, аІрена Карпа "вчить", як треба писати.

Ситуація така, що нині українському читачеві спочатку треба довести, що книга, яку він взяв до рук, "не карпа", а тоді вже якось позиціонувати жанрово. А це вже геноцид літератури і свідомості, бо книга має сприйматися як є, а не через призму еротично-хворобливої творчості.

Тому не дивно, що в українському інформаційно-культурному просторі не присутня жанрова література українського виробництва в її якісному прояві. А це саме те, що найбільше читають та екранізують у світі – Ден Браун, "Хоббіт", твори Святослава Логінова і Корнелії Функе та багато інших. Усіх названих авторів ніколи б не надрукували в Україні, бо вони є нешаблонними, самобутніми і надто яскравими для "сучліту" (самоназва певної групи і стилю в українській літературі маргінального типу).

Кожна книга – це товар. І про те знає кожен маркетолог, а інакше він до книги не ставиться.

Але тут і постає найбільша проблема.

Якісна література – це завжди не шаблон, і тому для кожного автора, а іноді й навіть книги, треба створювати свою стратегію просування. А нащо такі складності, якщо можна поставити шаблон на потік? При правильному просуванні його куплять.

Бути оригінальними в Україні нині дозволено лише авторам "з іменем". Тобто, тим, хто відбувся до 2000-го року. Всім іншим доводиться "грати" за правилом "замкненого кола": ви невідомі, тому вас не друкують, і ви невідомі, бо вас не друкують. Вирватися з цього кола напрочуд складно.

Автори мають сподіватися на удачу, на те, що хтось ризикне грошима (сам автор, спонсор, видавець), або "писати в стіл". І якщо для поета чи автора коротких оповідань, які можна читати вголос, таким чином реалізовуючись, подібне не є проблемою, то для романіста "писати в стіл" – трагедія. Скільки романів автор зможе написати "в стіл"? Один? Три? П’ять? Як довго у письменника вистачить сил і внутрішньої витримки, доки вогонь творчості його не спалить?

Єдиний вихід з цієї ситуації – спілкування з такими самим авторами в межах свого покоління.

Але тут також існує серйозна перешкода.

У письменників-романістів в Україні немає адекватного майданчика для спілкування. Часто корисна інформація потопає в інформаційному шумі або взагалі не є доступною.

Ми були першими, хто створив більш-менш адекватну базу українських видавництв з контактами й описом специфіки. Нині вона є у відкритому доступі. Усі бажаючі можуть ознайомитися з цією базою на "Літературній Дніпропетровщині" і спробувати щастя: раптом комусь справді поталанить. А це був 2010-й рік!

Ще п’ять років тому автор, який мешкав не в Києві чи Львові і не мав можливості побувати на книжковому форумі (чи не знав, що там потрібно всіма правдами і неправдами знайти каталог учасників) взагалі практично не мав доступу до даних такого типу. На той момент ми самі збирали цю базу майже сім років.

В умовах подання робіт на великих романних конкурсах, на кшталт "Коронації слова", міститься пункт, що навіть фрагменти творів не мають бути оприлюднені. Тобто, якщо прагнеш отримати хоч якийсь шанс (а на цей конкурс ідуть не за грошима, а щоб "помітили видавці"), ти маєш сидіти сиднем на своєму романі і з року в рік надсилати пачку паперу до столиці, на щось сподіваючись.

Автори опиняються в інформаційному вакуумі. Вони бачать "кому програли". Дивуються і сумують, бо часто твори-переможці можуть бути об’єктивно слабші за їхню повість чи роман. Але не бачать, хто ще знаходиться у такому ж "стані переможених", як і вони самі.

Автори ходять колами від конкурсу до конкурсу, від видавництва до видавництва, не знаючи, що тим самим шляхом проходять десятки не лише тих, хто не гірший, а й пише набагато краще від тих, чиї книги є на полицях українських книгарень. Ці автори так само "невідомі", засмучені, самотні, зневірені, без орієнтирів... Вони просто не вклалися "в шаблон", і тому досі не надруковані.

А ще більше тих, хто не має сил ходити і покинув писати. Якщо в Росії можна хоча б оприлюднити свій твір, щоб його читали, то в Україні для так званого "самвидаву" для романістів навіть нормальних платформ не створено.

Якщо не створено, то й непотрібно. Бо інакше ж читач поставить запитання, чому те, що він читає в мережі, цікавіше за те, що він може купити у книгарні? Мені б не хотілося думати, що це так...

От і маємо те, що маємо. Автори не знають один про одного. Тим, кого реально читають у світі найбільше (це ж таки не вірші та оповідання, а романи), в Україні немає можливості вчитися. Самому ж вчитися вкрай важко, бо відсутня здорова конкуренція в межах свого покоління, а спроектувати її відповідно до світових тенденцій здатні одиниці.

Книжковий ринок розбалансований. Інформаційний простір знаходиться в занепаді. Маніпулюють читачами, авторами, та й самим ринком...

Одним словом – суцільний морок.

Ще й постійні кризи заїдають.

Але ця ситуація вирішується єдиним можливим чином. Україні потрібен ще один "Х-фактор"! В літературі!

Потужний майданчик, чи навіть Майдан, де перетнуться інтереси насамперед читачів, авторів, видавців, книгорозповсюджувачів, літературних критиків. Не кишенькова премія, заангажований рейтинг "для своїх" чи непрозорий конкурс заради просування вже відомих, а "Х-фактор"!

Бо те, що шукає читач, глядач і слухач, те, що було вдало названо "Х-фактором", оригінальне за своєю природою. І тому шаблон – однаковий, а оригінальні твори всім подобаються різні.

За часів Інтернету зробити це не так вже й складно. Лише потрібна так звана "політична" воля бодай одного свідомого видавця й одного адекватного книгорозповсюджувача. І, звісно, потрібна фінансова підтримка, хоча й мінімальна. Тому що більшість важливих речей відбуваються таки не завдяки грошам, а на хвилі відродження і завдяки самосвідомості.

І тоді читачі зроблять майже все самі. "Сарафанне радіо" ще ніхто не відміняв, але воно спрацьовує лише при досягненні критичної позначки інформування базової аудиторії.

І замість висновку:

Спочатку було Слово... І саме ним створено світ.

І лише кожному з нас вирішувати, в якому світі жити.

І тут література від політики нічим не відрізняється.

У літератури свій Майдан.

І вибір такий самий: між життям і магрінальним псевдобуттям.

Часи "шидеврів" і стьобу відходять у небуття...

А вибір... Вибір є завжди!

http://bukvoid.com.ua