Жінка-УКРАЇНКА

Рецензія Тетяни Сидоренко на книгу Тетяни Череп-Пероганич "Осінь дорослої жінки".

Із категорією простоти в мене вже давно серйозні стосунки. Кожна людина не така проста, як спершу здається. Будь-яке явище, факт, подія тільки на перший погляд зрозумілі й не вимагають детального пояснення. Безліч літературних текстів (цілі томи!), прості за формою, породжують ілюзію простоти, – як у Сковороди, наприклад. Але, вчитуючись у написане, пробуючи пізнати текст ізсередини, дивуюся часто сама собі: як я могла раніше цього не бачити - багатющого поетикального наповнення, вишуканої ритмомелодики, занурення в архетипи й народнопісенність? І тоді цікавий мені текст потроху начебто сам розкривається, розкодовується, дозволяє себе роздивитися, а потім запрошує мене на прогулянку в художній світ образів, тем, мотивів, асоціацій, символів та розкішних метафор. І немає тоді більшої насолоди, ніж бачити той чи інший текст наскрізь: чим він дихає, якими звуками, кольорами, доторками, тонами й напівтонами наповнений…

Так і цього разу. Поезії, що ввійшли до нової (на сьогодні) книжки Тетяни Череп-Пероганич "Осінь дорослої жінки", щонайперше і вразили мене своєю простотою викладу. Що там, за цією простотою, що за нею стоїть? Чому ця поезія засіла в мою пам*ять? Чому аж проситься: "Заспівай мене! Ти ж цього хочеш!" І правда. Я цього хочу. Бо Тетянині вірші напрочуд вітальні. Вони засвідчують любов до життя в багатоманітті людських проявів, через потужні зв*язки зі світом:

– через тактильні відчуття ("Зі мною тепер є ти - і я щаслива пити воду з твоїх долонь...");

– через світло ("Лампа ввімкнена. \ Вечір. Липень. Тиша. \ Метелик навколо лампи \ мелодії долі пише"); 

– через настрій ("Сонечко на серці, \ сонечко на волоссі, \ сонечко на вустах... \ Яка пора року?");

– через колір ("Принесла осінь додому \ в букеті кленового листя. \ Посипалось на підвіконня \ осіннє золото. \ Чи може бути щастя іншим?");

– через спогади ("Ви мій, художнику,портрет писали. \ Були лиш я і осінь у дворі...");

– через мрії ("Заблукаю у мріях. \ Я собі це дозволити можу...");

– через бажання бути щасливою ("Думаю про тебе, \ живу тобою... \ Правда ж, це назавжди?");

– через спорідненість із природою ("Я роздягаюся, мов осінь, \ як лист - скидаю всі невдачі. \ Печалі – птахами у просинь, \ Лиш інколи дощами плачу...").

Осінь у цій книжці – не пора року. Це метафоричний еквівалент зрілості, умудреності внутрішнього світу ліричної героїні, яка навчилася бути щасливою. Бо світ її любить. Бо йде вона по життю, – така позитивно заряджена, самодостатня, - й відповідає світові взаємністю. Радіє світанкові, височенному небу, зміні зим та весен, а особливо – осені. Навіть якщо вона (осінь) "несе знов печаль". Бо ця печаль світла, печаль-спомин, печаль-вдячність за те, що вже в минулому. Лірична героїня вміє бути вдячною до свого минулого, а не тільки до теперішнього:

Це буде неправда,
Коли я скажу,
Що в серці для тебе
Нема більше місця.
На мрії мої
Тисне ковдрою листя,
Бо осінь...
А осінь
Несе знов печаль...
Це буде неправда,
Коли я скажу,
Що більше не хочу
Не знати, не чути.
Вся правда у тім,-
Що не можу забути.
Бо осінь...
А осінь
Несе знов печаль.

Метафорична печаль для ліричної героїні - це витончений, емоційно-філігранний спосіб відродження жіночої сутності, це вміння насолодитися "щастям до чаю":

Зовсім не треба весь час бути зі мною поруч.
Я люблю тебе там, за нічними туманами.
Пролітаю щоночі крізь їхню густу пелену
Нічним метеликом,
Всідаюся тихо на краєчок твого серця -
До самого ранку...

Лірична героїня не стомлюється в своєму бажанні бути щасливою. Це хороше бажання:

Стою оголено відверта, 
Чекаю - прийдеш, обігрієш.
Я від любові можу вмерти! 
Така от! Що із цим ти вдієш?
Дар маю накидати пута - 
То королеви, то повії.
Чи не боїшся поруч бути
Зі мною, друже-вітровію?

Продовження цієї ж теми - сонорично-етюдно в інших рядках:

Заблукаю у мріях.
Я собі це дозволити можу.
Не шукай. Повернусь через сни.
Зацілую тебе, розтривожу.
І, як завжди, скажу: - Обійми.
Заблукаю у мріях...

Прописна істина: щасливі - багаті. А не навпаки. Лірична героїня вміє дорожити своїм щастям, цінувати його й берегти. В стилі народного замовляння вона відганяє від себе все, що може заміритися на її важке, довгождане і тільки її щастя:

Іди, смуто, не ставай на мій поріг. Нащо тобі моя душа? Лукава, підступна, вперта, - не по дорозі мені з тобою... Нічого в тебе не вийде. Тепер я сильніша, ніж була, взагалі - інша. Іди, смуто, не ставай на мій поріг.

Сучасний літературний процес щедро рясніє напіваналітичними й псевдоаналітичними штампами-кліше на зразок "жіноча проза" чи "жіноча поезія" та геть іронічним "жіноче чтиво". "Осінь дорослої жінки" на всіх рівнях прочитання (образно-тематичному, мотиваційному й навіть на рівні художньої деталі) сприймається як суголосся мудрих, дозрілих, виважених, вишукано естетизованих думок, виголошених красивим жіночим голосом. Красивим і щедрим жіночим серцем. Душею жіночою, - красивою й ніким і ніколи не збагненною до кінця.

Тетяна СИДОРЕНКО