Жінка-УКРАЇНКА

Віктор Васильчук. ПРИРЕЧЕНІ НА ЖИТТЯ: новелети, оповідання – Житомир: ФОП Худяков О.В., 2023. – 232 с: іл.

Дитинство! Часто дорослі згадують своє дитинство. Одні повертаються до його миттєвостей у мріях і спогадах, інші – мандрують зі своїми дітками чи онуками.

Книга, про яку розповім – це чарівна країна, де дорослі й дітлахи будуть однаково щасливими. А коли мандруватимуть разом, то ще більше зміцнять свою спорідненість, непереривність поколінь, генетичного коду українського народу, його приналежності сивих тисячоліть, часом спокійних, часом звитяжних, часом героїчних. І завжди підтримкою і передумовою вижити, зміцніти, перемогти були виховання любові до роду-родини, друзів, знайомих, пошани до праці, бережливості і чуйного ставлення до навколишнього світу, всіх Божих творінь. Саме такою є мета і завдання знаного автора з Житомирщини Віктора Васильчука, прізвище якого внесене до «Золотого фонду нації». Віктор Борисович – надзвичайно цікава особистість – творець понад 20 книг, письменник, заслужений журналіст України, засновник і очільник благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», член Національної спілки письменників України, засновник Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», фундатор Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича, почесний громадянин міста Коростень, генерал-хорунжий «Поліської Січі», лавреат низки престижних Всеукраїнських і міжнародних премій, літературних змагань. Ось так лаконічно про Віктора Васильчука як особистість. А читачів далі зацікавить, а який же він, Віктор Васильчук тут і зараз, в реальності? З автором поки що не знайома особисто, але з його книг я пізнала його як Людину. І скажу набагато лаконічніше: він той, про кого для характеристики найперше зринають мені рядки поезії незабутнього Василя Олійника «Вітаюсь з водою за руку, в сонце вдягаю душу».

Сонце! Розгортаючи недавно видану книгу новелет й оповідань «Приречені на життя», зазначу, вона дає таке світло, тепло, наснагу, яких не вистачає всім нам в ці непрості часи. А насамперед – нашій малечі. Коли йде боротьба, вирішальна битва між  світлом і темрявою, наші дітки стали в одну мить дорослішими, перебуваючи у підвалах, ваннах, коридорах, виїхавши як біженці за кордон. Як же їм хочеться, щоб закінчилася війна, мріють повернутися якнайшвидше додому, де в них були улюблені книги й іграшки. В поглядах їхніх –  часто стареча мудрість всього роду. І тут розумієш без слів. Народжуються немовлята під звуки сирен і вибухів. Вони їх чули в лоні матері. Вони їх відчувають в колисці. Найкращими колисковими є  для них тиша. А в тиші – прочитана книга. Книга добра. Миру. Щастя. Любові. Шани. Виростуть хлопчики й дівчатка, і в них буде зерно добра до людей, до домашніх улюбленців, лісових і польових мешканців неба, землі, лісу, саду. Прийде час, де всі вони ніжаться в сонячному промінні. І нема зла та війни.

Закінчиться війна. Відбудують  працьовиті українці міста й села. Дітям куплять нові іграшки й книги. І саме однією з цілющих книг, яка зарубцює та згладить дитячі шрами спогадів є «Приречені на життя».

Джерело! Чи кожен автор може так відчувати природну стихію, свіжістю сюжетів і чистотою духовних помислів, дій, вчинків своїх героїв формувати  океан любові і щедроти? А Віктор Васильчук – один з небагатьох, хто може, та ще й так унікально і різнобарвно.

Книга «Приречені на життя» – це 10 новелет і 6 оповідань. Об’єднані вони темою любові до всього довколишнього світу. Особливість – в кожному творі автор присутній як творець, а ще, відкрию таємницю: серед героїв він мандрує як герой, як очевидець або споглядач подій.

Про кожен з творів – детальніший аналіз.

Відкриває книгу новелета «Люблю рибалити…» (с.4) Головний герой –чоловік, який знає місцини, де найкраще ловиться рибка. Особливо любить  ловити чи споглядати золотих карасів. А ще – дізнаємось що виловлену рибку не обов’язково класти в посудину з водою – карась у відрі з вологою зеленою травою може жити і не тужити. Він згадує як його матуся смажила карасів. Але завжди дуже хвилювалася, коли він на рибалці. У дитинстві він був цікавим хлопчиком – впав до діжки з водою. І слова сивого діда «Бережіть сина» – це щось незвичайне, родинно трепетне. Бережіть!

Наступна новелета – «Вуж-злодюжка». (с.6) Автор продовжує свої рибальські розповіді, а ще – читачам дорослим і маленьким доступно розповідає і характеризує, окрім вужа звичайного, ще і його родича – вужа водяного, його харчування, поведінку, особливості.

Вуж не просто вкрав рибину, він поповз в комиші… вперед хвостом. І смішно, і цікаво. «Отож, якщо зустрінете вужика на рибалці – не проганяйте, поділіться рибинкою. Повірте, він подякує і відповзе собі геть» ( с.8).

Новелета «Тихе полювання» (с.8) – про гриби. Любитель збирати гриби прагне в суботу дістатися з міста до «грибного» села автобусом. Але, за збігом обставин, «десять рейсів зірвали» в автопарку. Є квитки лише в одне село – Великий Ліс. Мандрівник дуже жваво і колоритно описує пам’ятну подорож переповненим «пазиком». Автобус в суботу один на всі села. В «змокрілого, пожмаканого, обсипаного цукром і борошном» чоловіка пропало бажання йти збирати гриби. Але все ж, за селом вийшов і попрямував у ліс і «перечепився через величезний темно-червоний капелюх «краснюка» (с.10). Потім знайшов ще одного. І так захопився, що про все забув.

Продовжує мандрівку новелета «Передноворічна історія» (с.11). Вона – про мандрівника, який забрів на одне небагатьох боліт з первозданною природою. Він захотів відпочити. Побачив примерзлий горбок. Але тут раптом вчепилася в черевик шовковиста ондатра. Пізніше, поспостерігавши ближче, мандрівник побачив, що ця купина – житло ондатри. І господиня підмерзлого болітця таким чином відважно захищала своє помешкання.

Новелета «Подарунок» (с.12) – про те, як народженому в рік Пацюка друзі подарували білого гризуна. Альбіноса іменинник назвав Кріс. Він був дуже потішний, дружив з кицькою Жозефіною, хвостом досягав з склянки сметану, щоб поласувати нею. Автор пізнавально розповідає про раціон гризуна. А також додає розповідь яку почув. Вона про те, як пацюки крадуть курячі яйця. Один бере яйце, міцно стискає в лапках і перевертається на спину. Інший тягне за хвіст «живого возика» до нори. Після цієї розповіді багато діток попросять собі декоративного гризуна за домашнього улюбленця, а дорослі – позбудуться страху перед цими розумними тваринками.

«Кицьчин притулок» (с.13) – розповідь про домашніх улюбленців. Зворушлива і цікава про те, як в сім’ю потрапили киця Нічка, Жозефіна, Едера, Соня, Стрілка, Сімка, ще одна Нічка, Сніжка, Лапуля, Чорнушка. Кожна з них – це окрема історія. А ще – автор додає пізнавальну й для багатьох невідому інформацію. Наприклад, що кицьки – супутниці слов’янської богині Прії. Згадує про перекази, легенди, в яких кицьки – головні персонажі.

«Але головне, що ми їх любимо» (с.19), – підсумовує автор.

Новелета – «Мій добрий знайомий Маркс» (с.20) – про художника, натураліста Маркса Тихоновича. Головний герой захопливо розповідає про свого друга та його цікавинки. Наприклад, що в нашій країні унікальний світ метеликів, жуків. А далі – розповідь про жука-оленя. Що в енциклопедії сторінка – тут лаконічно і зрозуміло. А ще– надзвичайно пізнавально. Наприклад про те, що від зародження, личинки в деревині й до того, як такий могутній красень – рогач вилетить минає… п’ять років.  Ви про таке знали? А про те, що жук цей – вегетаріанець. Він харчується соком з пошкоджених стовбурів.

«Є в природі ще немало несподіванок. Справді казкових. І жоден телевізор чи комп’ютер їх не замінять» (с.21).

«Червоноголовий скрипаль» – захоплива розповідь про дятла, який пробуджує весняний ліс, про його роль в природі, раціон. А ще – про те, як строкатий дятел грав на скрипці – міцним дзьобом скубав сухий розщип. І направду, музика природи – неймовірна та дивовижна.

«Пощастило бобру» (с.23) – новелета про порятунок бобра від браконьєрів. Головний герой врятував його, витягши з холодної весняної води. Поки його везли в безпечне місце, відбулися неспокійні пригоди.

І тільки від єгерів рятівник дізнався, що врятований звір легко міг… перекусити його руку. Але він подумав: «Хто ж кусатиме руку, яка рятує?»  (с.24)

Цикл новелет завершує «Каркушина одісея» (с.24) – про порятунок небайдужими людьми ворони, яка заплуталася серед гілок в целофановому пакеті («величезне прохання до всіх дорослих і дітей: не розкидайте абиде й абияк целофанові пакети» – звернення оповідача)!

Згодом виявилося, що Каркуша – грач. Дізнаємось про зовнішні особливості птаха, улюблені смаколики. Автор наголошує, що в них «велике серце і гарна пам'ять» (с.25).

Згодом Каркушу відпустили на волю. Він не квапився покидати чуйну і дуже гостинну родину. Та коли почалася війна, раптом зник. А одного дня з’явився, прилетів. «Він пам’ятав про людське добро» (с.26) – підсумовує оповідач.

Цикл оповідань відкриває «Лосева помста» (с.28). Це актуальна на всі часи історія боротьби добра із злом, яку автор присвятив батькові. Лісник Антон Стріленко, якому «кожна істота, травинка, листочок –наче рідні» (с.37) бореться з браконьєрами, а головна боротьба – з лиходієм Ярмольченком. Той безкарно знищує ліс і його жителів. Головними друзями Стріленка є Софія та її син Сергійко. Якось Стріленко знайшов у пастці, яку поставив Ярмольченко, лосеня. Назвав його Рудим, разом з Сергійком виходив маля. Одного дня молодий лось покинув своїх рятівників. Трапилася біда: лісника браконьєр оглушив до смерті. Але дивом теплилася іскорка життя, і його врятували лікарі. Остання битва – між озброєним Ярмольченком і беззбройним вартовим лісу. Іще одне диво – на порятунок пораненому Стріленку приходить лось, якого він колись врятував. Ціною свого життя він вбиває браконьєра. Сергійко біжить по допомогу в село, щоб врятувати лісника…

Наступне оповідання – «Чорнобильські поневіряння Бучі» (с.58) автор присвятив своїм краянам і «братам меншим», які загинули під час Чорнобильської катастрофи.

Максим рятує маленьке собача, якого хтось кинув у траншею з водою, прив’язавши до шиї цеглину. Собаку він назвав Буча. Красивий виріс собака, мав тепло і щастя в люблячій родині. Але вибухнув Чорнобиль. Людей  поспіхом евакуювали, а собака залишився сам. Він навчився виживати, згодом подружився з вовчицею Сірою. Небезпеки загартували його, але рана від кабанячих ікл та смертельна доза радіації зробила своє – Буча помер. Як і кошеня поруч, котре принесло другові свій останній шматочок хліба зі сховку «на чорний день»…

Максим шукав свого улюбленця, але так і не міг його знайти – в «зону відчуження» його не впустили. Подароване на новосілля собачатко він назвав Бучею…».

«Останній бій знайденця» (с.90) – продовжує чорнобильську тему. Через цю жахливу катастрофу Борис із родиною мусив раптово виїхати. У нього є собака Альфа. Але він згадує про собаку з «того життя» – Жука.  Тим часом, той поневіряється в голоді-холоді, аж доки потрапляє до живодерів, які влаштовують за гроші смертельні собачі поєдинки. Це історія, на відміну від попередньої – з щасливим закінченням. Після довгих пошуків Борис знаходить свого улюбленця на рингу собачих боїв. Альфа і Жук разом з ним вирушають додому. «Життя набирає звичного темпу. Ми ж приречені на життя», – підсумовує наприкінці Борис.(с.116)

Наступне оповідання – «Пробач мені, цукерочко» (с.118) автор присвятив дружині Світлані. Ця розповідь – про непрості повороти долі з домашніми улюбленцями для хлопчика Юрчика Гайового, його родини і знайомих. Юрчик хоче собаку, але батьки від цієї мрії не в захваті. Тим часом, директор магазину «Мелодія» Микола Федорович розуміє хлопчину. Він говорить з батьками, й згодом Юрчик їде до Березівки. Там живе його батько Федір Захарович, колишній єгер. Юний житель міста знайомиться з природою та її мешканцями. Також він приятелює родиною лісника Віктора Шеремета, особливо дочкою Софійкою. Якось лісник знайшов маленьку собачку. Її назвав Цукерочкою. Всіляке бувало у їхній дружбі, але одного разу хлопчик ненароком, під час навчання різним командам, вдарив собаку. Вона безслідно зникла…

Цукерочку чекали різні пригоди, не тільки добрі, але й погані. В притулку, куди Юрчик завітав з батьками він чує різні історії з життя чотирилапих. Відтак, сам вирішує повернутись в Березівку, знову вирушити на пошуки. По дорозі знаходить собача, яке тонуло у фонтані. Завершується історія теж щасливо: Цукерочка повернулася до будинку єгеря і вже чекає зустрічі з Юрчиком. Вона йому пробачила оте невдале дресирування. При зустрічі «раптом насторожилася, обнюхала хлопця, а потім заходилася сама облизувати його щоки» (с.178).  До речі, знайденця Юрчик теж назвав Цукерочкою…

Продовженням теми любові до домашніх улюбленців є оповідання «Мій друг Пончик» (с.182). Цей твір автор присвятив своїй матусі. В ньому розповідь про родину, де живе дружина Світлана, донечка Юлія, «вісім кицьок і один котик, черепахи, рибки, чилійська білка». Одного разу він приносить песика, якого знайшов. Кругленького карапуза дружина порівняла з пончиком. Так і назвали. Пончик подружився з котами, особливо з Персиком. Він був щасливий. Та одного разу тісні стіни квартири дали волю великому собаці – його новими господарями стала сім’ я лікарки й пасічника. Зворушує історія зустрічі собаки та його попереднього господаря… «І ніхто з нас уже не ховає сліз» (с.214).

Завершує цю чудову книгу оповідання з реалій сьогодення «Штурман, Марсик і війна» (с.216). Степан – колишній штурман військового гвинтокрила. Він знайомиться зі своїми новими сусідами а згодом і їхнім «дуже жвавим  і кумедним песиком Марсиком» (с.221). Різні смішні пригоди створює домашній улюбленець. Завершується історія зустріччю всіх героїв, коли «йшов третій місяць російсько-української війни» (с.230), і на подвір’ї лунала славнозвісна пісня нескореності «Ой у лузі червона калина»…

Особливість творів, яка їх об’єднує – всі вони закінчуються з надією і сподіваннями на краще.

Видання дуже гарно проілюстроване художницею Тетяною Гарг. Зазвичай, саме від змісту залежить натхнення художника. І тут бачимо спорідненість, єдність.

Книга написана простою, зрозумілою мовою. Тут нема імен, яких дорослий не прочитає, а дитина не вимовить, тут нема чогось надфантастичного, а всі факти, події, дійові особи виховують здоровий глузд, спонукають думати і робити висновки, творити добро, бути уважним і дбайливим до всього живого.

Переваги книги «Приречені на життя» – тут зібрані споріднено тематичні твори, як ранішого періоду творчості, так і недавно написані, вже під час війни. Деякі оповідання отримали шалену популярність такі, як «Пробач мені, цукерочко», «Мій друг Пончик», «Штурман, Марсик і війна» були видані, гарно ілюстровані, зручні для читання й домашньої бібліотеки. А тепер про недоліки. Їх… нема. Бо хіба в творчості ми можемо шукати недоліки? Є лише побажання автору: пишіть ще, пишіть натхненно далі!

А «Приречені на життя» – це славень життю. Вона має важливе для суспільства соціальне, виховне, духовне значення. Тому, заслуговує на увагу, окриленість, заслужене визнання і відзначення поміж низки інших.

У майбутньому її обов’язково екранізують. Це буде чудовий фільм!

Галина МАКСИМІВ,
письменниця, журналістка, перекладачка (Прикарпаття)