Жінка-УКРАЇНКА

Ми братами уже не будемо - 
Із загарбниками марудними,
Із убивцями-бузувірами,
Що жорстокішими за звіра є...

* * *

На небесах лунає передзвін:
Архангельські полки повніють знову.
Найкращих добирає часто він –
Окремий український спецзагін,
Який веде бої цілодобово.

Він дивиться усміхнено на нас
І закликає не втрачати віру.
Бо ворог для прозріння має час.
Як ні – то Бог зірве під ним фугас
Невидимий. А новачку допіру

Вгорі дали білющий камуфляж
І гострі громовиці замість зброї.
Архангелу не треба вже «калаш».
На небі ж він. Але назавжди наш –
Спаситель від Геєни вогняної.

Твоє ім’я не згасне у віках,
А подвиг не забудеться тим паче.
Бо ти, переступивши через страх,
Підніжжям ліг, проте утримав дах.
Із миром спочивай собі, Вояче!

© Сергій Сіваченко

В її словах  всі почуття,
В його - лиш стукіт в скроню.
Її любов дає життя,
Його - туман безсоння.

Щебече сонце їй казки,
Зустрічний птах радіє,
Їй небо ллє до рук зірки.
Йому - лиш дощ за шию.

Вона літала уві снах,
Пір'їнкою неначе,
Для нього сон - це морок, страх,
Він сни свої не бачив.

Прилітають лелеки здалека до рідного краю –
Буде знову весна, та невтішною буде вдова...
В самотині від мами за татом синочок ридає...
Чи розкажуть про все це паперу звичайні слова?

Як же ще розпові'сти про те, ти скажи, Боже милий,
Що, коли прийде час і наступить та радісна мить, -
В білій сукні дочка-наречена на тата могилу
Поділитися щастям в зажурі своїй поспішить?

І окропиться рідна могилка сльозою рясною,
І застигне повітря від скупчення болю та сліз,
І з небес голос ангела вимовить: «Слава Героям!»,
Відізвавшись відлунням  в верхів’ї скорботних беріз.

Дай же, Господи, нам розуміння, і силу, і віру,
Що Герої невчасно покинули нас недарма.
Вічний спокій даруй, най у Царстві покояться з миром,
Хто погинув за Неньку, звільняючи рід від ярма.

                               (c) Ovod

Під стук коліс останній із вагонів
Через хвилину зник в далеку ніч
Лиш пес, що залишився на пероні,
Дрижав серед засніжених узбіч.

Завила, розійшлася хуртовина,
До скрипу загойдала ліхтаря.
Подеколи тривожна грюканина
Доносилася глухо іздаля.

Нічний експрес свого пришвидшив ходу,
Рознесла провідниця теплий чай,
І почались вагонні переходи,
Як в потягах буває зазвичай.

В купе на верхнім ярусі солдатик
Обличчям повернувся в бік стіни,
Спить, просто укриваючись бушлатом,
Невимушена звичка із війни.

На нижнім їде з хлопчиком матуся -
Непосидючим щирим пустуном.
«Подайте все, до чого дотягнуся», -
То до дверей, то лізе у вікно.