Поезія Наталі Федько

Над тугою…

В обличчя долі кидаєм слова –
Бездумні, безнадійні, нелогічні.
«Розлюбите мене – помру без Вас», –
Кричить юнак вродливиці трагічно.

«Ох, діти! Я життя вам віддала!
Усе – для вас… А ви, немов телята,
Уперті й дикі», – певно, ж не від зла,
В образ полоні – дорікає мати.

«Якщо мене не визнають – кінець!
У бідності зів’яну я», – зітхає
Поет сумний… І щастя промінець
Від нього наполохано втікає.

А потім що?! Мов камені важкі,
Слова з небес летять на тих, хто кинув,
А ще – на тих, хто чув… Гіркі рядки
Тепер не кину в світ… В душі – жарина
Космічної любові. А проте
Вітри прощання ледве не згасили
Жарину цю. І безліч тужних тем
Хотіли вкрасти спогад мій про Крила.

І все-таки, я відтинаю страх
Від майбуття свого – мечем офіри.
Не нарікаю, що в моїх садах
Блукає тінь вчорашньої зневіри.

Я трішки заздрю, як птахи живуть –
Не відкладають свій політ на потім.
Пройти свій шлях – у цьому вища суть.
Любити світ – хоча б на зло скорботі!

Не в тому річ, що світ зробив для нас.
Питання в тім, чи ми у ньому – люди.
Творець нас любить – це не новина.
Він нашою ж глупотою у груди
Штовха нас – щоб прокинулись… А ми
Говорим звично: «Знову чорна смуга».
ЗНЕВАЖЕНЕ ПРОЗРІННЯ СІЄ ТУГУ…

23.03.2016

 

Відповідь сльозам Епохи

Ми знаєм, що таке війна –
Гірка, неназвана, страшна…
Ридання сиріт в світ котилось,
А мертвим – жити не хотілось.

Сичання зрад і зойки битв,
Прощання тих, хто не доплив
До майбуття, до тихих весен…
Здригнулось Часу вічне плесо.

Шалене колесо питань
І голос чийсь: «Борись! Повстань!
Повстань, щоб темряву здолати!»
За обрій зречень йдуть солдати.

Хто винен в цьому? Дикуни,
Сліпці та зрадники – вони
Ту Браму звіру відчинили,
Яку молитва боронила.

Тепер усі ми – на війні.
Епохи сльози вогняні
Зі світу змиють чорну зграю,
І мир настане – я це знаю!
Тому й не смію сумувать,
Вогонь вплітаючи в слова,
Яких юрба не розуміє.
Вони – для Війська…

Я не дивуюсь, що чужа
І королевам, і пажам,
І тим поетам, що в печалі
Руйнують Істини скрижалі.
А Вибір – близько.

Хай кожен сам відповіда
На зойк Епохи… Сліпота –
Це шлях один, а воля – інший.
Мені ж-бо з кожним днем рідніші
Бентежні вірші Кобзаря.
Це він украв мене в зневіри,
Щоб відродить… Зітха земля.
В чеканні дива – навіть Вирій
Епоха принесла офіру
І жде світанку. Час мовчить.
До Брами – знайдено ключі.

15.01.2016

 

Сон папороті в хуртовину

Я – папороть, котра не встигла розквітнуть
(Плекала свій цвіт, але потім – злякалася).
А Диво пройшло крізь юрбу непомітно,
Щоб люди не бачили власної малості.

Та дехто – побачив, здригнувся і стих,
Згадавши, що жив – як не жив – без любові.
Я знов – поза часом. Напевно, я з тих,
Кому світ позичив рядки світанкові.

Життя – без дитинства. Окрадені сни.
Тепер я – жар-птиця з терпкими очима.
Ти, доле, хоч радість мені поверни –
П’янку й безпричинну.

То що ж буде завтра? Сади розцвітуть,
Запросять поетів на свято неждане.
А пісня моя прожене самоту –
І вічною стане.

04.11.2015

 

Забуті права (нічний експромт)

Чи знаєм ми свої права?
Дурний сміється: «Я – трава!».
Плете лихий тенета зради.
Нещасний, наче зірка – пада.

Поета вабить далина.
Дитя сумує. Бо війна
По світу йде. Напівтонами
Тепер життя говорить з нами.

Лелека крила розпростер
І каже: «Воля ще росте.
Із болю виросте Вкраїна,
А ворог-змій ганебно згине».

Чи знаєм ми свої права?
Про все дізнаємось в жнива.
Мерців живих уже не буде,
Пророків зрозуміють люди.

А Правда, звільнена з імли,
Нам скаже: «Дітоньки, болить!
Несу ваш страх, неначе брилу».
І ми змужнієм. Знайдем силу
В собі здолать фантом раба…
Степи, Ярило і верба
За нас помоляться, як вперше.
З руїн постануть щастя вежі.

18.05.2015

 

Чи зможу я Тебе зі світом помирити?

Тобі присвячую

Я тисячу зірок присвячую Тобі,
А Той, хто їх створив, любов мою примножить.
Стооку самоту світ викликав на біс.
Ревуть всю ніч вітри. Вони – її сторожа.

Не хочу забувать, не смію пояснить,
Чому душа моя сто років снігом вкрита.
А Ти приходиш так, як пісня з давнини –
Омудрено-сумна, із посмішкою літа.

І Ти говориш знов, що зцілиться Земля,
Відчує скоро світ олюднення прикмети.
Покинутих уже не буде немовлят,
А сиві дідусі писатимуть сонети.

Як хочеться мені добігти, доплисти
До змін тих чарівних! Чому душа в тривозі?
Красуня з немовлям… Але НЕ ТИ… НЕ ТИ –
Всміхається вікам. А я – стрічаю осінь.

Любов – це мій причал. Обпалена душа
Крізь тижні та роки летить метеоритом.
Цей грішний світ мені зарано полишать,
Бо мушу я Тебе зі світом помирити.

09.06.2014

 

Візит

Стало модно ходити до психолога.
Прийшла і вона –
Весна.
Прийшла і дивиться трохи лукаво.
Може, вам чаю? Кави?
Вас не дратують сині шпалери?
(Лікар був теж із нової ери).

- Все в мене добре, –
Весна зітхнула, –
Тільки... Синці у моїм минулім.
Тільки пташок поруйновані гнізда
Тугу наводять... Ненавиджу місто,
Те, що рабами робить блукальців...
Тиша сумна торкається пальців.

Лікар на гостю глянув тривожно:
– Все говоріть. Говоріть – вам можна.
– Ще – забагато в мені меланхолій,
Ніжності й сонця. Ромашок, магнолій,
Хмар у душі моїй – теж забагато.
Хочу летіти, горіть, кохати!
Хочу зробити цей світ теплішим,
Кращим, добрішим...
Кажіть скоріше,
Як зветься хвороба моя? Чи можливо
Мою теплоту розчинити у зливах?

Лікар знітився:
Пані, я бачу,
Справа серйозна і проста неначе...
Ой, як погано...

– Що, все так страшно?
– Страшно... що світ не такий, як ви.

01.10.2012

 

Острiв щастя

У натовп кину слiв несхибнi стрiли
I сонцю посмiхнусь, немов дiвча.
Так, я щаслива, що тебе зустрiла.
Так, ми зухвалi. Нам скорився час.

У когось на столi – фiгурка Будди,
Хтось вiрить у фен-шуй та зодiак,
А ми з тобою острiв щастя будем
Уперто захищать вiд вовкулак.

Похмурi днi шикуються в шеренги,
Тривожнi вiршi прагнуть далини.
Моя надiя – кольору моренго,
Моє кохання – кольору весни.

У джунглях болю виють втрат гiєни,
Але садам призначено цвiсти.
Я вдячна серцю, що воно – вогненне,
I вдячна долi, що зi мною – ти.

27.04.2010

 

 Безіменні

Присвячую ненародженим

Вони не прощаються, бо не віталися з нами,
Вони Безіменні, та ми їх повинні назвать.
Вони нас чекають і нашими бавляться снами,
А їхня Любов не втискається в наші слова.

Розвеснені янголи, діти з чеканням старечим -
Вони про народження мріють, про ніжності рай.
Жіночі страхи та практичність, їй-бо, не до речі,
Коли Безіменному доля велить: "Обирай!"

Якщо нас обрали, за нами прискіпливо стежать,
Терпляче оплакують наші дурні помилки.
Згорає майбутнє в байдужості лютих пожежах,
А потім, воскреснувши, небу дарує зірки.

Святі неприкаяні душі мандрують за нами
Пустелею смутку й розлуки, що зветься життям.
Не кожна царівна готова до титулу Мами,
Не кожен король полюбити зуміє дитя.

Чому стільки болю судилось терпіть Безіменним?
Щасливі мадонни, що дітям дадуть імена...
О так, я жива! Я поранена дивним знаменням –
Чужа колискова у вірші моєму луна.

 05.02.2010

 

VirEstVis *

Я знаю, як сумно, коли замикаються кола,
Я вірю, що може людина змінити усе.
Життя – не театр і не джунглі, і навіть не школа.
Не встигнеш почути усіх молитов і пісень.

Не встигнеш дійти до мети, як захочеш нової,
А потім, стомившись, нічого в собі не збагнеш.
Я знаю, як страшно, коли розлучаються двоє,
Тому не дозволю життю засліпити мене.

Я звикла до різних пророцтв і до снів-ретроспекцій,
І долі всіх предків поволі відкрились мені.
Аж смішно, що людство боїться інфляцій, інфекцій,
Але не цурається злості, розпусти й брехні.

Душі не потрібне добро без любові й свободи.
Провина і страх – це примари у щастя саду.
Мій предок-отаман водив козаків у походи,
А я ще не знаю, кого і куди поведу.

Не знаю, чом вірші вдираються в душу ночами,
Не знаю, для чого танцюю на лезі ножа.
Вже слід прохолов за старими, як світ, орачами,
Круті бізнесмени приходять збирати врожай.

Усе тимчасове. Всі смертні: і люди, і зорі.
Вітрисько вмовляє: „Всміхнись, ти ж така молода!”
Ми, люди, не винні у тім, що занадто суворі,
А хмари не винні, що сльози – це просто вода.

Дивується місяць високим незграбним спорудам,
Що владно приходять на зміну степам і гаям.
Чи є на землі щось таке, що було, є і буде?
Це тільки любов. Це любов сонцекрила моя.

 13.07.2009

*) Було – Є – Буде (лат.)

 

Очищення вогнем

А я не опустила голови,
Не зашарілась, як мале дівчисько.
Суперниця колишня зовсім близько –
За крок від мене – зойкнула: „Це ви!”

Для неї я – сумний вчорашній сон,
В якому гартувались всі заграви.
Лихі боги втручались в наші справи,
Та ми за це зігнали їх з ікон.

Колись блукали ми в садочку мрій,
Наївні й добрі. Дві весни. Дві Єви.
Траплялись нам не раз гієни й леви
І сіяв біль в серцях спокусник-змій.

Трикутник став для мене затісним
І зникла мудрість логік, геометрій,
Коли з чужого свята в чорнім светрі
Я в ніч втекла. Її лишила з ним.

Хотіла я кохання й чистоти,
Тож вчилась розбивать криві дзеркала.
Коли зустрівся той, кого чекала,
Збагнула я: від щастя не втекти.

Чому ж тепер бринить сльозою даль?
Цій жінці я чужа. Вона не винна.
У неї на руках – мала дитина,
В очах у неї – сором і печаль.

Дитятко хворобливе і сумне,
Але ж воно для матері – світило.
Вона мадонна. Я їй все простила,
Коли пройшла очищення вогнем.

Нічого не буває просто так.
В мій дім прийшло кохання після втрати.
Не мушу ні ділить, ні обирати,
Не мушу зупинять чужий літак.

Мовчить минуле... Що тут говорить!
Усі принцеси хочуть жить красиво.

Мою любов, написану курсивом,
Читають в Книзі Вічності вітри.

16.06.2009

 

Патетичне

Чи почують мене, доки я говорю?
Чи почують тоді, як замовкну навіки?
Осінь в небі шукає останню зорю,
Та її встиг украсти світанок-шуліка.

Безнадійно дитинна, безбожно стара -
Зустрічаю самотність на тихій алеї.
Я для когось - кохана, для когось - сестра,
То чому ж відчуваю себе нічиєю?

Може, надто багато в душі таємниць?
Може, серце боїться коханню відкритись?
Я - козацької крові, я - донька жар-птиць,
Тих, що вміли згоріть, та не вміли змиритись.

Я не стану солодкою, наче пломбір,
І не стану для хижих планет сателітом.
Буду битися знову з ордою зневір.
Не просіть мене, люди, нікчем пожаліти!

Я життя не боюсь, тож ні кроку назад!
Кожне слово здається кривавою раною,
Та залишиться вічнозеленим мій сад,
Ну а я залишаюся вічнокоханою.

11.11.2009

 

Пророцтво ластівки

Нескореним...

Це входить у моду – заздрити сліпоті.
Сліпому не гріх Пегасом назвати лося.
З якого «дурдому» світ цей сьогодні втік?
І що я зроблю, щоб краще йому жилося?

З яких лабіринтів Ти у рядки прийшла?
Напишеться вірш, та Небо не стане ближчим.
Себе розміняв кришталь на уламки скла,
А я поміняла морок на попелище.

Та де ж той вогонь, що серце зігріти мав?
Чекаю пророцтв – а Муза боїться бурі.
Я сонних колись будила. Тепер – німа.
Промінчик заснув на Космосу партитурі.

І все, як завжди. От тільки – змінився світ:
Дорослішим став, хоча й не зціливсь від злості.
Скінчиться війна, й ромашками у траві
Прощення чиєсь розквітне. Полине в простір

Мелодія щастя… І – це не сон мій, ні!
Це тихе пророцтво ластівки на світанні.
Немає за нас нікого в Творця рідніш,
Ми, люди, Його відрада і – в серце ніж…
І сльози останні.

30.06.2014

 

Проти правил

Я не питаю, чи буде мир в усьому світі,
Не присягаюсь, що я пробачу все й усім.
Слова надії не закарбуються в граніті,
Чудес у світі (я в цьому певна) більш, ніж сім.

Можливо, треба змінити імідж і адресу,
Та я не зможу зневажить все, чим я живу.
Як відхреститись мені від радості й від стресу,
Якщо кохання торкнулось ніжно спраглих вуст?

Нема кордонів, умовні позначки розмиті,
Усе спочатку, нас тільки двоє на землі.
З’єднав два серця щасливий щем п’янкої миті.
Осінні квіти зігрілись в мене на столі.

14.11.2008

 

Рідним і чужим

Караюсь без вини, п’янію без вина,
Осінній промінь душу розтина.
Ще вчора він писав мені на стінах
Знайомі й незнайомі імена.

Дзеркала чарівні звичайним стали склом,
В краї далекі літо відпливло.
Воно пливе на білім пароплаві,
А я сумую за його теплом.

Себе ділити вчусь на сотні тисяч слів,
На сотні тисяч прагнень і жалів.
Не страшно дертись вгору по драбині,
Та все частіш ламаються щаблі.

Я хочу мати все, але ж не задарма.
Любов моя планету обійма.
Я болем розплатилася за щастя,
Тож болю в мене, вибачте, нема.

Бояться, як вогню, мене кати й раби,
Тому що не пасую до юрби.
А він – герой, романтик і вигнанець –
Мені одній сказав: „Не розлюби”.

07.10.2008

 

Сентиментальне

Так важко вибачить батькам
Хоча б за те, що народили.
Заплакать легко й крокодилу,
Творити легко й ластівкам.

Ми люди. Так чому ж тоді
Лякають нас любов і ласка?
Яке обличчя! Ой, це ж маска:
Всі барви – стомлено-бліді.

В дитинстві смак пригоди, гри
Нас вабить, ми йдемо наосліп,
А потім чхаємо, дорослі,
На всіх з високої гори.

Недолюбили нас колись
Боги-батьки, мадонни-мами,
Не кращі й ми, та давні шрами
Болять – хоч лайся, хоч молись.

І власним дітям біль образ
Ми залишаємо у спадок,
Хоч кожен з нас, як зірка, пада
В імлу смертельну тільки раз.

Так легко щастя розмінять
На смутки, ревнощі та сварки.
Душа – це не конверт без марки,
А ніжне, дике пташеня.

27.08.2008

 

Спадок Кассандри

Якщо на руках у людини вмирає Віщунка,
Людина приймає у спадок непроханий дар.
Тополі всміхаються осені тихо і струнко,
А дощ, наче злодій, налякано зиркає з хмар.

Вагається дощ: „Може, скочить на землю, а може
Не пізно в Ярила пробачення щиро просить?”
Я знаю: у долі всі рівні – кати і вельможі,
Тому і ридає планета на всі голоси.

Чому ж я страждання людські відчуваю за милю?
Навіщо мені знати долі чужі наперед?
Хтось вперто чекав, що для нього себе обезкрилю,
А я заховалась від нього в молитві дерев.

Можливо, кохання моє – то небес нагорода.
Мій лицар мене і любити, і вірить навчив.
Та знову натхнення моє не питається броду,
І воїни ночі для битви готують мечі.

Я вірю життю, і тому не цікавлюся, доки
Ходитиме дощ по безсонню засмучених стріх.
Не бійся нічого, надіє моя синьоока,
Бо там, де Ти є, і боятись, і плакати – гріх.

Прийняти колись я наважилась спадок Кассандри, –
Він значно дорожчий за вілли й прикраси круті.
Цей спадок – незламного Духу омріяні мандри
І вірна Любов, що буває лиш раз у житті.

Кассандрам не вірять, їх люблять повчати поважно,
Їм ставлять діагнози мрійниць, дурненьких невдах,
Та я не боюся. Для натовпу я – недосяжна.
Живу одночасно в усіх паралельних світах.

04.09.2009

 

Спалах

Я знаю, як плачуть птахи –
Вiд смутку. Вiд ран. Вiд любовi.
Святкують мої вороги,
А друзi – до змiн не готовi.

Всiм хочеться мужнiх повчать,
Всiм хочеться чесних жалiти.
А правда – на лезi меча.
Надiї – мої сателiти.

Минуле – похмуре, як тiнь.
Майбутнє – тривожне, як спалах.
Я вмiю лiтать без падiнь.
Я долю свою не проспала.

Чому я так вiрю тобi?
Позаду – шторми й землетруси.
Я знов сповiдаюсь вербi,
Забувши миттєвi спокуси.

Я бачу, як тануть зiрки.
Я вiрю, любов – не минає.
До тебе ведуть всi стежки –
Я знаю.

30.06.2010

 

Та, що впала в нiч

Марii С. – жаданiй жiнцi,
яку зрадила доля

Життя нас вчить коханим довiряти,
А вiрнiсть вчить ховатись вiд спокус…
Розкiшна жiнка з поглядом звiряти
Звабливий усмiх клеїла до вуст.

Вона чекала нiжностi п’янкої,
А вiн – поет – хотiв її тепла.
Я їй кричу: «Отямся! Що ти коїш?
Ти iншому на вiрнiсть присяглась!

Не плач, це я – твоя забута зiрка!
Не йди за ним! Скидай полуду з вiч!
Ця дивна зустрiч – просто перевiрка».
А ти не чуєш. Ти вже впала в нiч.

Сьогоднi вiн – рiшучий, як нiколи.
Ти з ним позбутись хочеш всiх табу.
А завтра ти йому всмiхнешся кволо
I прошепочеш: «Вибач. I забудь».

Ти не блудниця. Ти – завжди самотня,
«Законний» твiй давно чужинцем став.
Та рiч не в тiм. Попереду – безодня.
Про це поет не скаже у листах.

I доля не порадиться зi мною,
Вона тебе вiддасть сумнiй iмлi.
Байдужi люди йтимуть за труною,
А я навчу лiтати журавлiв.

Твоєї долi книгу погортаю,
Навчу тебе читати неба сни.
Я не судя тобi, та я спитаю:
«Якщо ти знов самотня, де ж вони?»

Де тi, хто мрiяв звабить, пiдкорити?
Де вiрнiсть їхня, смутку ручаї?
Вони згорiли, як метеорити.
Прощу тобi, та не пробачу їм.

07.08.2010

 

Українська нірвана

Що за епоха: Венера в Сатурні,
Правда – в тумані, багатство – у дурнів.
Мало шедеврів, багато реклами,
Лицар і змій обмінялись тілами.

Батьківську ниву нам ліньки орати,
Матері брешем, цураємось брата.
Хто ж ми, вкраїнці, у рідній державі?
Наші клейноди й серця – не іржаві.

Нащо ж ми прагнемо жити впівсили?
Так, ми квитків у цей світ не просили.
Що буде завтра? Втечем на Багами?
Сум наш стоїть між двома берегами.

Нами забута, палає калина.
Люди! А може, лишилась хвилина
До небуття, до імли, до прощання!
Море зруйнує палаци піщані.

Шкіриться Цербер у царстві Аїда.
Хай йому грець! Я нікуди не їду.
Зірка Вітчизни моєї не згасне.
Чуєш, Вкраїно: спинись, ти прекрасна!

Ролі невдах ми втомилися грати.
Сниться мені: Сулима йде на страту
І посміхається... „Батьку Іване!” –
Кличу, прокинувшись. Вийшла з нірвани.

05.09.2008

 

Сумління

В політиків – заасфальтоване,
В злочинців – навік заспиртоване,
В гладких олігархів – зелене,
В повій – боязке, мов гієна.
В митців… Ну, а з ними складніше:
У когось – пищить, наче миша,
А в когось – орлом неприкаяним
Летить за сполоханим Каїном.
У мене також є сумління,
Зухвале, мов квітка осіння,
Умите самою свободою,
Щоправда, не дружить із модою.
Воно то сія, мов перлина,
То душить мене, як пухлина,
То мирить надію з реальністю,
Щоб слово не стало формальністю.
І сором женеться за мною
З часів сивочолого Ноя.
Той сором – за дурнів і воїнів,
За злочини, іншими скоєні.
Всіх шкода. Я зовсім не люта.
Не вмію втрачать абсолюти.
Така вже у мене традиція –
Завжди пропускать репетиції.