Творчість

Поезія Олени Іськової-Миклащук

Смак війни

Ви знаєте, яка на смак війна?
Вона гірка, немов дитячі сльози.
Коли дзвінка чекаєш допізна
І засинаєш з донею в знемозі.

Війна — гірка!

Вона пекуча. То ужалить «Град»,
То вибух обпече червоним перцем.
Тут кожен день гірчичний зорепад
Все спалює в імбирнім ритмі скерцо.

Війна — пекуча!

Вона солона. Від смертей і ран.
До діатезу.
До каміння в серці.
Коли ідуть — кому ще не пора…
Так солоно!
Пекучо так!
…Хто б стер це!

Війна — солона!

Богдан Мельничук. Дві новели

ЖОРСТОКІ ІГРИ ДОРОСЛИХ

І

– То таки він. Я впізнав ту пику, хоча вона й розповніла. Каска на ній – як баняк на свині. А камуфляж – гейби верету накинули на копицю сіна. Правда, вуса падлюка зголив, але то він, без сумніву, він. І треба ж такому: нині, коли рівно рік тому не стало нашої Оксани, – засвітився, душогуб клятий, у газеті. Буцімто на війну подався, виродок. Хочеться перед виборами засвітитися. Чи вища посада йому пахне або тепле місце в столиці світить... А може, то підказка мені згори, жінко? Бо ж річниця, річниця, як донечка... Їй би жити та жити, весілля відгуляли б, онуками б тішились, а придибали ось із могилки. Ні, то таки підказка мені, жінко. Сидів би він тихенько, то, може, я б до такого і не додумавсь. А так воно, оте мордате, знову випливає на поверхню. Ще чиясь дитина з білим світом прощається чи молодичка з примусу піддасться похітливому натискові шефа... І батальйон у газеті вказаний, значить, можна розшукати. А там – як пощастить. Маю таке вражíння, що хтось диктує мені план. Тільки б вдалося... Та що ж то я розбалакався. Збирай, жінко, в дорогу. Нині ж вирушу на схід.

Вірші Адама Лізаковського українською

Adam Lizakowski
 

Лист 1

Питаєшся як я живу?

Тепер після стількох років коли
від такої кількості непотрібних речей у житті
я очистив життя, живу своїм власним життям.
Я пишний кущ винограду
що впивається промінням сонця,
спокоєм коли світить місяць.
Я витишив у собі галасливе життя і думки
мої зайняті облаштуванням місця
для всіх цих речей які насправді необхідні для життя. Не планую
жодних подорожей, потребую трохи часу щоб помешкати, для себе, для 
поезії.
Ступаю життям дуже обережно
щоби знову не спіткнутися, не перекинутися.
Я не вибігаю до світу з відкритими обіймами.
Не страждаю з цієї причини, ані з причини вбогості.

Василь Кравченко - дослідник великої Волині

(до 155 - річчя від дня народження)

Згадаймо добрим словом ще одного славетного вченого, видатного україн­ського етнографа, фолькло­риста, письменника, діалекто­лога, друга Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Дмитра Яворницького, Катерини Грушевської, дослідника Великої Волині, Василя  Григоровича Кравченка. Хоча герой нашої розповіді – не волиняк, проте 45 років свого життя він присвятив вивченню саме території цього благословенного краю, зокрема, питанням музейної справи, проблемам українського народознавства.  

Та чи всім відомо, де знаходиться історична  Волинь, які її межі і хто її сусіди? Думаю, що навряд. Тому додамо цікаву інформацію для допитливих людей. Північна частина Хмельниччини з містами Шепетівкою, Ізяславом, Полонним, Старокостянтиновом, Славутою (за позначенням на мапі), – це Поділля. Однак, якщо бути точнішим, то це – південно - східна Волинь, або, як її називають – Хмельниччина Волинська. А Кременецький, Шумський, Гусятинський, Лановецький райони Тернопільщини – мабуть, впевнені що це також Поділля? Звичайно, тільки – західне. Але вони вважаються споконвічними волинськими землями. А на Львівщині – Золочівський, Сокальський, Жовківський, Рава - Руський райони?Усі знають, що це Галичина. Не тільки, а ще й галицька Волинь. А Рівненщина і Житомирщина? Звичайно, це – Волинське Полісся, а також – східна Волинь. Отже, уся величезна територія, починаючи з лівого берега Південного Бугу, разом з Погоринням і Поліссям, що простягається за межі сучасної Польщі, включаючи Підляшшя та Холмщину на заході, аж до Київщини на сході, – за історичною і геог­рафічною традицією на­зивається Великою Волин­ню. Отже, це справжня краї­на, яку раніше населяли де­сятки різних народів і землі якої впродовж віків належа­ли кільком державам.

Чоботи-чоботище…

Для мене дід без сивої бороди не дід, а літній чоловік, хай йому навіть дев’яносто літ! Взагалі таких дідів уже немає: всі молодяться, все біжать навперегони із самим життям. Щоправда таким постав мій дядько Григорій, нехай пухом земля йому, не по своїй силі: підкосила болячка й поклала назавжди гріти на лежанці кості. Й відразу запустив тобі бороду, і заговорив до жінки, що, мовляв, колись була трава зеленіша, а вода мокріша, ставок мілкіший, карасики в ній не смачненькі, й навіть кислиці перевелись квасниці. Словом, із дірявою пам’яттю обріс дід, мов бородач, скрушно зітхнула його дружина, мелеш що попало…

Мені ж дядько любив розбалакувати здебільше про воєнні роки, і не що попало, а про те було справдешнє в далекій в молодості. Про заслужену медальку «За отвагу» і про бої не згадував, більше  гомонів про далеке місто Ашхабад, де йому після тяжкого поранення майже рік довелося провалятися: там хоч і на милицях, та місто південне, ні лютих морозів і сніговійниць, що під Харковом в окопах у ту зиму довелося пережити, а тут теплінь, достолиха  винограду та абрикосів, небачених нами гранатів і мигдалей, інших заморських фруктів-овочів, якими переповнені тамтешні базари, і, звісно, (він притишив, за звичкою голос, бо дружина недалеко крутиться) молоденькі кирпаті медсестрички-туркменки з госпіталю… І ніби війна десь далеко-далеко…  

І тільки раз (тоді я провідував дядька щонеділі) він пригадав далекий, притрушений болем трапунок із фронтового життя, за він яким не стримував сліз…

Пісні у виконанні Зої Тимченко

Росте черешня в мами на городі.

Кленова балада.

Поезія Віри Шурман

Така любов буває

Ріднішої від тебе нема ніде людини,
Милішої від неба, світлішої від днини.
Теплішої від сонця, зірок і всього світу
Нема ніде такої, моє ти дивне світло!

Немає і не буде: повторень не буває.
Я можу все забути і лиш тебе згадаю.
Все залишити зможу, а ось тебе – не вмію.
Вуста цілую гожі … О, як ти розумієш!..

Наповнюся тобою, всього тебе пізнаю
І стану цілим світом, твоїм ясним розмаєм.
Без тебе я не можу, не знаю, як прожити.
Хай Бог нам допоможе дві вічності створити.

Життям епохи душа його переболіла, надію чисту сповила

 20 травня йому виповнилося б 75. З них 40 він віддав поетичній, публіцистичній, журналістській і  видавничій творчості.  Його прізвище у списку поетів яскравої когорти шістдесятників: Василя Симоненка, Івана Драча, Василя Стуса, Валерія Марченка, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка. Людство тоді стояло на порозі нових наукових і технічних відкриттів. Воно долало земне тяжіння, рвалося у простори Всесвіту, прагнуло осягнути закони світобудови і необмежені можливості людського організму.

Петро Скунць… Епохальний поет, яскравий перекладач, видатний громадський діяч, будівничий української Незалежності, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка… На його вірші «Балада про Борканюка» Дезидерій Задор, «Вічне полум’я», «Світку ти мій карпатський», «Колискова», «Карпатський вальс» –  Петро Рак, «Реквієм» Йосип Івашкович, «Дороги кличуть» Олександр Шугаєв написали музику. Пісні стали жити своїм самостійним життям. Ним написані публіцистичні, літературознавчі статті, рецензії, передмови до книг Петра Пойди, Миколи Матоли, Надії Панчук, Володимира Матієва, Олекси Янчика, Антона Копинця… Ним повернуті з небуття відомі постаті Олександра Духновича, Августина Волошина, Михайла Томчанія, Василя Гренджі Донського… Його перекладами «Голуба мандрівка» (1979), «Рокам подвоєно ціну» (1996)  Ольги Рішави з німецької,  «Зоряниця» (1985), Ананія Размислова  з комі, «Чотири квітки» Муси Джаліля з татарської, з угорської «Карпатська весна» (1972), «Хвиля  Балатону» (1983), чеської – «Легенда про голод» (1969), «Забута земля» (1982), «Весняна Влтава» (1982), «Вітер з полонини» (1986) зачитувалися. В 1982-му  у Братиславі зі Степаном Жупанином видали упорядковану дитячу антологію поетичних творів письменників Закарпаття «Карпатська весна»…

Кліп на пісню «Добро»

Слова і музика — Анастасії Комлікової, виконує Соломія Лесюк.

Богдан Мельничук. Портрет на стіні

ПОРТРЕТ НА СТІНІ

Майже притча

Вони сварилися майже всю ніч. Обоє – і чоловік, і дружина – вдесяте, вдвадцяте поверталися до приводу, з якого почалася суперечка, пережовували його, відтак, натомившись, забували, з чого почали, і згадували сотні інших причин конфліктувати. Дійшло аж до бабусь та дідусів. Це було схоже на те, що двоє піднімалися стовбуром розлогого дерева, раз у раз зблуджуючи на хистку гілку, котра щомиті могла зламатися. Потім знову петляли поміж віттям, не пам’ятаючи, де корінь, а де крона.

Об'єднати вміст