Творчість

Іще раз про любов…

Валентина Попелюшка, письменниця:

Щойно дочитала роман Олександри Малаш «Любові багато не буває». Перше враження, перше, що хочеться сказати, закривши книгу: такі твори – немов ковток чистого повітря. Життя! Воно у кожного таке по-своєму і складне, і прекрасне. Хтось бореться зі спокусами, з бурхливою течією, а хтось віддається на волю випадку – куди хвиля винесе.

Бути щасливим, як і вміти любити – то не подарунок долі, а кропітка повсякденна праця. Так, я не обмовилася – любові можна навчитися, любов можна виплекати, як квітку, приречену на загибель, якщо цього дуже захотіти. Ось тільки вчора я читала публікацію Лесі Коковської-Романчук (лікар, письменниця з Тернополя) про примхливу квітку бегонію, яку їй подарували і яка згодом почала гинути в горщику на вікні. Порада фахового флориста виявилася невтішною: «Відпусти, бо саме цей сорт бегонії вирощують винятково для продажу. Вони не придатні для життя». Та хіба ж лікар так легко «відпустить» хворого. Пообламувавши рештки заквітчаних гілочок, господиня поставила одну у склянку з водою, а потім, як людині, сказала квітці, що гинула в горщику: «У тебе є два варіанти»… Які – здогадаєтеся самі. Але згодом і гілочка у воді пустила корені, і у вазоні квітка пустила нові ЖИВІ гілочки. Перемогло життя, бо квіти, як і люди відчувають, що вони потрібні, що комусь не байдуже, загине чи розцвіте.

Оксана Муха заспівала поезію Антонича і присвятила пісню Воїнам

 Напередодні Дня незалежності України – прем’єра патріотичного синглу у рамках культурно-мистецького проекту «Від Шевченка до Костенко»

«Листопад» - п’ятий сингл у проекті співачки Оксани Мухи та композитора Дмитра Кацала «Від Шевченка до Костенко», у якому піснями стають вірші найвідоміших українських поетів. Цього разу, напередодні Дня незалежності України, команда проекту презентує композицію на слова геніального українського поета Богдана-Ігоря Антонича. На музику «Листопад» поклав Дмитро Кацал. А виконала пісню у стилі блюз-рок Оксана Муха.

«Ой, не калина, не червона в лісі,
А людська кров, мов дощ, у голім полі,
І тільки небо, наче прапор, висить
Блакитне з сонцем золотим у колі».

«Співатиму, співатиму, поки гласу стане; Хоч і слухати не схочуть, я не перестану...».

(До 200 - річчя від дня народження  МИКОЛИ КОСТОМАРОВА)

Серед славетних ювілярів нинішнього 2017 року виділяється постать геніального історика, письменника, публіциста, перекладача, славіста... Автора 16 томів історичних монографій, шести томів історії в життєписах та ще понад 300 різноманітних праць у багатьох галузях гуманітарних знань. Про людину - енциклопедиста, що володіла десятком мов, один перелік праць якої зайняв би окрему книжку, добре знають лише фахівці. На жаль, його гігантська спадщина до цього часу гідним чином не вивчена і не поцінована. Микола Іванович Костомаров. Як данина пам’яті і шани славетному вченому, досліднику в галузі фольклористики та етнографії, яким він присвятив усе своє свідоме життя, ця стаття.

Народився М. І. Костомаров 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острозького повіту Воронізької губернії в родині російського поміщика і кріпачки - українки. Північно - Східна Слобожанщина колись була історичною українською територією (ще у 20 - х роках ХХ століття тут мешкало близько 70% українців, та й зараз українська мова і пісні тут звучать нарівні з російською). Тому оточення формувало уподобання і світогляд майбутнього вченого. Навчався юнак у Воронізькому дворянському пансіоні та гімназії, з 1833 р. – у Харківському університеті. Захистивши дисертацію на тему «Историческое значение русских песен» на ступінь магістра, одержав посаду вчителя історії в Рівненській гімназії. Через рік переїхав до Києва: тут працював за фахом в Інституті шляхетних дівчат, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою музики Аліною Крагельською.

Поезія Любові Карпенко

БАГРЯНІ КОНІ

А вересень такий терпкий!
Гірко-полинний до нудоти.
Торкнувсь моєї він руки —
Мінорні зазвучали ноти.

І журавля тривожний крик,
Років невидимі покоси…
І терну смак — затерп язик…
Чом, вітре, жалібно голосиш?

Пощо тобі отак тужить?
Глянь: шовку ніжне волоконце
Під подихом твоїм тремтить,
Пишається у небі сонце.

Здається, зараз упаде
Дозрілим яблуком в долоні…
Гаряче літо, де ти, де?
Летять, летять багряні коні.

 

* * *

Прихисток зруйнованих доль або Любові багато не буває

Кожному своє. І в поняття «любов» кожен вкладає те, що йому зручно. Мусиш це визнавати, якось толерувати, примирятися, читаючи роман «Любові багато не буває» Олександри Малаш, навіть якщо впродовж усієї книги думаєш одне: «Тікай, дівко, тікай звідти! Харе свої комплекси перевтілювати в любов! Там не буде тобі щастя!». Але й в поняття «щастя» кожен вкладає те, що йому підходить.

У центрі роману біполярний зв’язок хлопця-рятівника, а насправді руйнівника доль і дівчини, що несе любов, а насправді непомірну жертву. І так кружляють вони в своєму біполярному танці, не можучи ні з’єднатись, ні розірватись – впевнені, що діють правильно, в ім’я високих цінностей і любові. А якщо розібратись?

Головна героїня Настя має улюблену роботу, де її шанують, приязні стосунки з усіма, дім, який ділить із люблячою сестрою, а ще – велике серце. Вона допомагає хлопчику з біл-борда, хворому на рак. Пересилає гроші на лікування зі своєї невеликої зарплатні, навіть не знаючи достовірно, чи цей Ромчик існує насправді, чи є вигадкою чергових аферистів. Вона й сама не зрозуміє, коли її пожертвування перетворяться на її ж жертовність. Як в гонитві за грошима вона переживе неймовірне за жорстокістю зґвалтування і лишиться безплідною, як вона стане нелюбою Ромчиковою мачухою і терпітиме, і догоджатиме, і пустить байдужого до неї і їй Ромчикового татка в те місце, яке ще недавно збирали докупи на операційному столі фахівці від гінекології, ледь загоїтись встигло. А все заради Ромчика, бо ж йому потрібна любов, а любові багато не буває… При цьому власні забаганки Настя вперто ігнорує, на себе в неї не лишається любові. Її девіз стосовно себе: «Люблю, то й що? Це тепер не головне» (с. 171).

«Три жінки. Три долі. В одній поетичній строфі»

Поетично-пісенне дійство об`єднало Київщину і Хмельниччину, поетів та співаків, історію і сучасність.

У кожної – власний шлях у літературі і своя дорога в житті. Поетеси народилися і мешкають у різних містах. По-різному реагують на певні речі. Мають свої вподобання і свої табу. У кожної – власні цілі, мрії, траєкторія руху на шляху їх досягнення. Утім, попри такі різності, жінки-поетеси звучать, як одна поетична строфа, говорячи про своє, про наше, про життєве...

Поетеси Оксана Радушинська зі Старокостянтинова і Тетяна Череп-Пероганич з Києва ініціювали проведення низки літературно-музичих вечорів на теренах України. Запросили до поетичного кола поетесу-колежанку з Києва Лілю Батюк-Нечипоренко. І утрьох взялися створити умовну неписану книгу жіночої долі – несхожу в своїй індивідуальності і подібну до більшості жіночих доль, юну і мудро-осмислену, легковажну і філософську. Перший захід відбувся в липні у столиці України в Галереї мистецтв ім. Павла Загребельного. За місяць поетеси навідалися на Хмельниччину. І саме про цей захід наразі – більше.

Петро Кухарчук: «Ми живемо так, як мріємо»

Книжки, як діти… Виношуємо їх, народжуємо, робимо все, аби вони з’явилися на світ, і любимо навіть тоді, коли віддаємо в інші руки  - руки читача, задля якого й відбувається весь цей не завжди легкий творчий процес.

Нещодавно одне з таких паперових дітищ письменника Петра Кухарчука (Вид. О.О.Євенок, 2017, м. Житомир) під назвою «Коло» потрапило й до мене.

Всяко нині буває. Береш книжку – гарне оформлення, недешевий папір, а доходить черга до тексту і, йой!!! – закриваєш її з сумом та відкладаєш на книжкову полицю, навіть не «до кращих часів».

«Коло» я прочитала, і якщо відразу не пройняло, бо трохи збила з пантелику в першому творі «Новий рік» перенасиченість цитування поезій інших авторів, то образ жінки, яка цілує небо в «Поцілунку» заволодів моєю увагою.

Станіслав Маринчик. Чорні підсніжники

Галина прокинулася незадовго до тієї хвилини, коли мав спрацювати заведений з вечора будильник, і щоб деренчанням не розбудив сина, натиснула на кнопку.

На кухні включила радіо і заходилася готувати сніданок. Приємний чоловічий голос із гучномовця поздоровив жінок з міжнародним Днем 8-го березня. Для Галини це свято було подвійним, адже саме цього дня 44 роки тому вона з’явилася на світ Божий.

А як ще був живим її чоловік, щороку, уранці, коли вона була ще в ліжку він поздоровляв дружину букетом білих підсніжників. Ці чудові, ніжні і цнотливі квіти, він посадив у вдома, після того, як вони побралися, і вона похвалилася коханому, що з усіх квітів їй найбільше чомусь подобаються білі підсніжники.

Поезія Богдани Бартецької

Ювелір

Не лякайся, що я така різна.
То сумна, то занадто весела.
Я про тебе так мріяла слізно,
Бо без тебе земля − це пустеля.

Ти для мене, як сонце, як кисень,
Ти єдиний − усе, що я маю.
Я змальовую образ твій, риси,
Що колись у тобі я зломаю.

І гординю твою я здолаю,
Переможу, як лютого звіра.
Дивну силу в собі відчуваю,
Твоє серце в руках ювеліра.

 

***

Думки таємні місяць осяває.
В душі моїй вселилась дивна туга.
Ночами різнобарвним водограєм
Посилилась у голові напруга.

Пісні Уляни Білик


«Моя Україна». Музика Уляни Білик, слова Орисі Бурак-Довгань, Уляни Білик
Відкритий Всеукраїнський конкурс пісні «Рідна мати моя» (Обухів, 2017).


В пам'ять про всіх загиблих героїв Революції Гідності.


Музика Уляни Білик. Слова Володимира Вихруща
З нагоди Дня Матері вітання всім матерям за їхню безкорисливу любов.

Поезія Марко Терен

* * *

Ніч вигадує сни, затуливши долонями вуха.

І заплющує очі, щоб краще собі уявляти. 

Гладь волосся, як шовк, з-під старого її капелюха.

Вже заждалися струни, щоб вправно зіграти legato.

У кишенях дзвенять золотими монетами зорі.

Ніч присіла навпочіпки біля старого Дунаю.

Загорнулась тепліше, бо вже прохолодно надворі, 

і до самого ранку чекала, що я заспіваю.

Молодого вина перебрала, без келиха, з пляшки.

Вже в гітари нестерпно напружені струни боліли.

А мені не співалось. І якось зробилося важко,

бо вже перші ранкові у небі займалися стріли…

 

* * *

Соняшникова сльоза

Зайшлий чолов’яга купив на нашому кутку приземкувату хату-розвалюху — єдину вцілілу  під солом’яною стріхою, й повесні засіяв весь городчик соняшником. «Ото вже крутий бізнесмен! — зашепотілись сусідки. — Мабуть, за те соняшникове насіння за рік-два вибудує собі палац на місті хати-стріхівни…»

Проте, як виявися, на комерсанта-загребу той заброда аж ніяк не був схожий. І зовні — худий та цибатий, мов драбина, із копицею сивого волосся та довгими обвислими вусами, і зсередини — мовчун-мовчуном, зайвого слова не скаже, та ще й побожний — щонеділі прямує де церкви, свічки найдорожчі ставить. Лишень курить добряче… 

Об'єднати вміст