Поезія

Вікторія Шевель. Поезія

Вікторія Шевель 

Пішла по тобі

Пішла по тобі
'метричними килимами.
Невідсканована (хочу!)
жодного разу.
Долоні гілок грали твоє
стакато
Загравання тренуєш...
до пульсації сказу.

***

Роздерто білизну.
Намацую градуси...
І в ліктики збудливі
втискуєш смайлики.
Любощі п' яні -
в пам'ять тактильну-
пафосно.
На згірках Венери
цілуються паводки.

 

Вірш Олексія Курінного «Ми братами уже не будемо…»

Ми братами уже не будемо - 
Із загарбниками марудними,
Із убивцями-бузувірами,
Що жорстокішими за звіра є...

Що таке жіноча краса?

Що таке жіноча краса -
Гарні очі і довга коса?
Може усмішка тепла й любов,
Що бентежить коханому кров?

Я б сказав, що жіноча краса -
Це і розум, і добра душа,
Вміння бути спокійною всюди,
Щоб тебе шанували всі люди…

Звісно, всім не угодить краса,
Але щастя того вимага -
Мудрість краще, ніж марна образа,
Й вміти кривду згасити одразу.

Рідна мова

Осінь. З неба дощик сіє,
Спить хохлятко - не буди.
Це - столиця. Милий Київ,
Юрта Дикої орди.

Мозок тисне "натє", "здрастє",
Геть не чути "Добрий день".
Вивчили російську Насті,
А на рідній - ні телень.

Не тримають перепони,
Січка краща за траву.
Суржик чуєм ще у лоні,
Уві сні та наяву.

Осіннє

1.

Не така вже ця осінь і мила...
В ній немає тебе, не-ма-є.
У свій вирій здіймаюсь безкрило,
Щось важливе в житті втрачаю.
Жовте листя смутком під ноги.
Вереснево дощить тривога.
Хмари в небі - душі печалі.
Я без тебе себе втрачаю.

2.

Поцілена!

 Лесі Мудрак присвячується:

Замовчена!
Вишукує слова,
мов з літер
іншомовної
абетки...
Та їх в обміннику
купили конкурентки
хвилину як...

Чи Богу данина?!
Закохана!
В лаванди фіолет
медів схиляє
запашні
секрети...
А сором яблук,
зірваних померти,
хвости самотніх
страчують
комет.

Чорнобривці

До картини Цезарiя Ганушкевича "Чорнобривці"

Повновидих чорнобривців дивина -
Теплі сонця посміхнулись з полотна!
Задивилась та не добираю слів -
Тихий гомін, тихий шепіт, тихий спів.

Я до кожного торкнуся - без жалю.
Жаром полум'я долоні обпалю.
Стане гаряче у серці з тих горінь -
Впав у очі світ ранкової зорі.

Мама вбрала підвіконня і столи -
Чорнобривці дружньо в хаті зацвіли.
Із далеких, вдивовиж казкових снів -
Тихий гомін, тихий шепіт, тихий спів.

Віра Свистун

Поезія Вікторії Шевель

ДЕГУСТУЄМО ВЕЧІР

Дегустуємо вечір губами
метро.
Один напрямок. Станції
різні.
У вагоні присядемо. Курток
хутро
Зігріватиме спогади
пізні.
Проковтнуть нас тунелі у мандри
із мандр,
Полоскочуть хвилин десь
п'ятнадцять,
Заговорять незнаною мовою
мантр.
І на вихід, бо час
розлучаться.
Мегаполіса стрінуть відомі
ходи —
Там самотність ховає
світлини,
Там за мною ще й досі твій сон
не ходив,
А збирався на чай
із малини.

 

СТОМИВСЯ ВЕЧІР

Поезія Любові Карпенко

БАГРЯНІ КОНІ

А вересень такий терпкий!
Гірко-полинний до нудоти.
Торкнувсь моєї він руки —
Мінорні зазвучали ноти.

І журавля тривожний крик,
Років невидимі покоси…
І терну смак — затерп язик…
Чом, вітре, жалібно голосиш?

Пощо тобі отак тужить?
Глянь: шовку ніжне волоконце
Під подихом твоїм тремтить,
Пишається у небі сонце.

Здається, зараз упаде
Дозрілим яблуком в долоні…
Гаряче літо, де ти, де?
Летять, летять багряні коні.

 

* * *

Поезія Юлії Баткіліної

**

Він питає себе: “Це жарти такі прикольні?
Що за біла чума настала посеред січня?”
Він не хоче страшенно злазити з підвіконня,
хоча протяги там міцні, а нирки - не вічні.
Він запалює сигарету - палив зі школи.
Відчиняє кватирку снігу, а сніг лапатий.
І не так щоби він не закохувався ніколи,
то від чого тут задихатись і потерпати?
Що робити йому, як бути в цій дужій зливі,
Що із того, що марять інші її віршами?
Він закоханий в сміх, у сідниці її звабливі,
Ув усе необов’язкове, невирішальне.
Все, що з часом мине, що не має ваги і сенсу,
що обсмоктане ворогами і пліткарями.
Каже він: “От ти хочеш сексу, я хочу сексу -
то чому це настільки повністю підкоряє?
Чом я бачу тебе, коли очі на мить заплющую?”.
Переповнене небо снігом, вагітне зорями.
Його серце болить, його туга стає цілющою,
його очі стають озерними і прозорими.
Часом море - і навіть взимку дарує перли.
Та коли їх знаходять, то не здіймають галасу.
І яка вже різниця, в який вони день померли,
чи побралися?

Поезія Богдани Бартецької

Ювелір

Не лякайся, що я така різна.
То сумна, то занадто весела.
Я про тебе так мріяла слізно,
Бо без тебе земля − це пустеля.

Ти для мене, як сонце, як кисень,
Ти єдиний − усе, що я маю.
Я змальовую образ твій, риси,
Що колись у тобі я зломаю.

І гординю твою я здолаю,
Переможу, як лютого звіра.
Дивну силу в собі відчуваю,
Твоє серце в руках ювеліра.

 

***

Думки таємні місяць осяває.
В душі моїй вселилась дивна туга.
Ночами різнобарвним водограєм
Посилилась у голові напруга.

Поезія Марко Терен

* * *

Ніч вигадує сни, затуливши долонями вуха.

І заплющує очі, щоб краще собі уявляти. 

Гладь волосся, як шовк, з-під старого її капелюха.

Вже заждалися струни, щоб вправно зіграти legato.

У кишенях дзвенять золотими монетами зорі.

Ніч присіла навпочіпки біля старого Дунаю.

Загорнулась тепліше, бо вже прохолодно надворі, 

і до самого ранку чекала, що я заспіваю.

Молодого вина перебрала, без келиха, з пляшки.

Вже в гітари нестерпно напружені струни боліли.

А мені не співалось. І якось зробилося важко,

бо вже перші ранкові у небі займалися стріли…

 

* * *

Об'єднати вміст