Жінка-УКРАЇНКА

І жінок я любив і вони
Теж мене до безтями любили,
Наді мною мій геній котивсь,
А в душі я дитиною квилив…

Презентуємо книгу київської письменниці Любові Гонтарук, присвячену Шевченку і його коханим жінкам, яка побачила світ в перші дні 2014 року. Жагучі поетичні рядки Тараса Григоровича, присвячені цим непересічним жінкам і надихнули Любов Романівну на створення цієї книги. Книжка абсолютно позбавлена пафосу, вона робить постать письменника ближчою та зрозумілішою для сучасної людини ХХІ століття.

Увагу більшості дослідників привертає величезний творчий спадок поета, але не так багато досліджень присвячено його особистому життю. У своїй монографії «Тарас Шевченко» дослідниця та літературознавець Марієтта Шаґінян стверджує: «…дослідження кохання великих людей, творців — величезне, важливе завдання, яке безмежно збагачує. У тому, кого і як кохає велика та й усяка людина, — розкривається суспільство, історія цілого покоління... Особливо це вірно по відношенню до Тараса Григоровича Шевченка»[1]. Загальновідомо, що Шевченко ніколи не був одружений та не мав дітей. І хоча він так і не створив родинний затишок, про який весь час мріяв, Шевченко ніколи не був самітником чи затворником, він кохав і був коханим. Й насправді доля поета склалася доволі трагічно: дитинство та юність, проведена у кріпацтві, його зв'язок з Кирило-Мефодіївським товариством а відтак арешт і заслання без права писати і малювати. Перебування за ґратами та довгі роки солдатчини серйозно підірвали здоров’я Тараса Шевченка, він помирає у 47 років, у доволі молодому, з точки зору сучасної людини, віці, коли деякі сучасні чоловіки, досягнувши кар’єрного успіху, створюють свої сім’ї.

Книга «Я їх любив. Кохані жінки Т. Г. Шевченка» складається з десяти розділів, кожен з яких присвячений жінці, в яку був закоханий Тарас Григорович в певний період свого життя. Авторка починає кожен розділ цитатою Тараса Григоровича а далі ніби продовжує монолог закоханого поета власними поезіями, на які її надихнули шевченкові рядки.

Любов Романівна дуже довго виношувала задум написання цієї книги, збирала матеріал про Шевченка та романтичні історії його кохання, знаходила портрети цих жінок, які були створені самим Тарасом Григоровичем, перечитала багато спогадів та досліджень аби пройнятися цією темою, тією романтичною епохою, від якої нас відділяють майже 200 років, щоби дізнатися більше про тогочасні звичаї та традиції, етикет у спілкуванні між чоловіками і жінками першої половини ХІХ століття.

Першою любов'ю Тараса була Оксана Коваленко. Їй присвячена поема «Мар'яна-черниця». А спогади про красуню Оксану поет вилив у вірші «Ми вкупочці колись росли».

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селі убогім,
Мені так бачиться, нічого
Не виросло і не згнило,
Таке собі, як і було.
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотній неволі.
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє
Попід горою. По горі
Садочок темний, а в садочку
Лежать собі у холодочку,
Мов у Раю, мої старі.
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались... /204/
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старії... — Чи жива
Ота Оксаночка? — питаю
У брата тихо я. — Яка?
— Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
— Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І невбога,
Та талану Господь не дав... —
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.

«Ганні вродливій» (так називав Тарас дружину полковника Платона Закревського, власника села Березова Рудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему «Слепая», а також поезії «Г. 3.» та «Якби зустрілися ми знову...».

Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

[Друга половина 1848,
Косарал]

Авторка згадує, що поштовхом до зацікавлення цією темою стала історія кохання Шевченка до Ганни Закревської. Незважаючи на те, що Закревська була значно молодша від Шевченка і на те, що в той самий час у Шевченка була закохана княжна Варвара Репніна, у маєтку якої він в той час гостював, Тарас Григорович безтямно закохується у молоду заміжню жінку, дружину свого друга полковника Платона Закревського, якій згодом присвячує вірш «Г. З.»

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ....
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!1
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними - голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще и досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив...
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу.
[Друга половина 1848,
Косарал]

Кажуть, коли у Ганни Закревської народилася донька Софія, її чоловік на неї навіть не глянув і одразу відіслав дитину в село. Їхні стосунки не мали майбутнього, але вони дуже вплинули на Шевченка. У поета з’являється бажання мати свій дім, свою родину, дружину. І це бажання, ця нестримна душевна потреба буде супроводжувати поета все життя.

Згодом Шевченка відправляють у заслання, але Варвара Репніна не перестає клопотатися про звільнення Шевченка, в якому вона найперша побачила генія. Тарас Григорович глибоко симпатизував цій вродливій і неординарній жінці, присвятив їй поему «Тризна» та подарував свій автопортрет. Але чи то суспільна прірва між колишнім кріпаком та княжною, чи те, що його серце в цей час належало Ганні Закревській не дало можливості цим дружнім стосункам перерости у щось більше.

Княжна, ви поглядом солодким!
О Боже, що за день постав?
Я вам не руку цілував,
Пробігла іскра в моїй плоті
І я таким покірним став!

Саме цей любовний трикутник дуже зацікавив Любов Романівну і дав імпульс до написання цілої книги про жінок, яких любив Шевченко. Книжка писалася на одному подиху, кожного ранку народжувався вірш, який згодом увійшов до книги. Всі ці історії кохання, ці жінки були реальними постатями, ми знаємо про кожну з них більше або менше, але це все невигадані і дуже зворушливі історії.

Не можна не згадати віленського кохання Тараса Григоровича до Ядвіги Гусиковської, якій він декламував Міцкевича та присвячував вірші польською мовою. Перше кохання й перше розчарування — молодий поет надто болюче відчуває різницю між вільною полячкою Ядзею та своїм невільним, кріпацьким становищем. В листі до свого товариша художника Івана Сошенка він згадує: «Одного разу за те, що я затримався на прогулянці з Ядвігою, мене відшмагали батогом. Боліло не так тіло, як душа».

Чому нещасним кріпакам
Не дав Бог воленьки-свободи,
Своєї вільної господи,
Простої радості рукам,
Сімейству — затишку і згоди?

Найбільше з цих романтичних стосунків авторку вразило кохання Шевченка до Феодосії Косиці. Почуття до Феодосії було взаємним, дівчина хотіла вийти за нього заміж, але на заваді шлюбу став батько — Григорій Косиця, священик із села Кирилівка, який не дав дочці свого благословення. Це дуже вразило бідну дівчину, але вона не могла піти проти волі батьків і невдовзі збожеволіла від горя. І ми немов би чуємо в цих римованих рядках розпач поета, який втратив надію на щастя.

Доленько моя нещасна,
За що так не любиш?
Не дала поету щастя,
То, може, погубиш…

Дев’ятнадцятирічна Ликера Полусмак — остання любов Шевченка, його остання надія на родинне щастя. Але молоденьке дівча не змогло оцінити почуття видатного поета, віддавши перевагу перукарю Яковлєву.

Над могутнім і сивим Дніпром
Навіть в світлому затишку літа
Без сім’ї я — самотнє крило.
Хто зумів так мене обділити?

Книжка «Я їх любив. Кохані жінки Т. Г. Шевченка» має дуже ошатний вигляд, вона створена в стилі, притаманному добі романтизму, коли жив і творив Шевченко. Позатим вона проілюстрована дбайливо підібраними кольоровими портретами цих жінок, які протягом життя надихали видатного Українця, і чиї образи часто з’являються в його творах.

До ювілею Кобзаря буде написано тисячі статей, видано десятки книжок, проведено сотні конференцій, круглих столів, зустрічей та концертів. Але впевнена, що незважаючи на величезну кількість різноманітних заходів та публікацій книга Любові Романівни Гонтарук зблисне у цьому потоці інформації й неодмінно знайде свого читача.

Джерело: http://svitova-litera.at.ua/…

Надала для публікації на порталі «Жінка-УКРАЇНКА» Любов Гонтарук.