Рецензії

Іще раз про любов…

Валентина Попелюшка, письменниця:

Щойно дочитала роман Олександри Малаш «Любові багато не буває». Перше враження, перше, що хочеться сказати, закривши книгу: такі твори – немов ковток чистого повітря. Життя! Воно у кожного таке по-своєму і складне, і прекрасне. Хтось бореться зі спокусами, з бурхливою течією, а хтось віддається на волю випадку – куди хвиля винесе.

Бути щасливим, як і вміти любити – то не подарунок долі, а кропітка повсякденна праця. Так, я не обмовилася – любові можна навчитися, любов можна виплекати, як квітку, приречену на загибель, якщо цього дуже захотіти. Ось тільки вчора я читала публікацію Лесі Коковської-Романчук (лікар, письменниця з Тернополя) про примхливу квітку бегонію, яку їй подарували і яка згодом почала гинути в горщику на вікні. Порада фахового флориста виявилася невтішною: «Відпусти, бо саме цей сорт бегонії вирощують винятково для продажу. Вони не придатні для життя». Та хіба ж лікар так легко «відпустить» хворого. Пообламувавши рештки заквітчаних гілочок, господиня поставила одну у склянку з водою, а потім, як людині, сказала квітці, що гинула в горщику: «У тебе є два варіанти»… Які – здогадаєтеся самі. Але згодом і гілочка у воді пустила корені, і у вазоні квітка пустила нові ЖИВІ гілочки. Перемогло життя, бо квіти, як і люди відчувають, що вони потрібні, що комусь не байдуже, загине чи розцвіте.

Прихисток зруйнованих доль або Любові багато не буває

Кожному своє. І в поняття «любов» кожен вкладає те, що йому зручно. Мусиш це визнавати, якось толерувати, примирятися, читаючи роман «Любові багато не буває» Олександри Малаш, навіть якщо впродовж усієї книги думаєш одне: «Тікай, дівко, тікай звідти! Харе свої комплекси перевтілювати в любов! Там не буде тобі щастя!». Але й в поняття «щастя» кожен вкладає те, що йому підходить.

У центрі роману біполярний зв’язок хлопця-рятівника, а насправді руйнівника доль і дівчини, що несе любов, а насправді непомірну жертву. І так кружляють вони в своєму біполярному танці, не можучи ні з’єднатись, ні розірватись – впевнені, що діють правильно, в ім’я високих цінностей і любові. А якщо розібратись?

Головна героїня Настя має улюблену роботу, де її шанують, приязні стосунки з усіма, дім, який ділить із люблячою сестрою, а ще – велике серце. Вона допомагає хлопчику з біл-борда, хворому на рак. Пересилає гроші на лікування зі своєї невеликої зарплатні, навіть не знаючи достовірно, чи цей Ромчик існує насправді, чи є вигадкою чергових аферистів. Вона й сама не зрозуміє, коли її пожертвування перетворяться на її ж жертовність. Як в гонитві за грошима вона переживе неймовірне за жорстокістю зґвалтування і лишиться безплідною, як вона стане нелюбою Ромчиковою мачухою і терпітиме, і догоджатиме, і пустить байдужого до неї і їй Ромчикового татка в те місце, яке ще недавно збирали докупи на операційному столі фахівці від гінекології, ледь загоїтись встигло. А все заради Ромчика, бо ж йому потрібна любов, а любові багато не буває… При цьому власні забаганки Настя вперто ігнорує, на себе в неї не лишається любові. Її девіз стосовно себе: «Люблю, то й що? Це тепер не головне» (с. 171).

Петро Кухарчук: «Ми живемо так, як мріємо»

Книжки, як діти… Виношуємо їх, народжуємо, робимо все, аби вони з’явилися на світ, і любимо навіть тоді, коли віддаємо в інші руки  - руки читача, задля якого й відбувається весь цей не завжди легкий творчий процес.

Нещодавно одне з таких паперових дітищ письменника Петра Кухарчука (Вид. О.О.Євенок, 2017, м. Житомир) під назвою «Коло» потрапило й до мене.

Всяко нині буває. Береш книжку – гарне оформлення, недешевий папір, а доходить черга до тексту і, йой!!! – закриваєш її з сумом та відкладаєш на книжкову полицю, навіть не «до кращих часів».

«Коло» я прочитала, і якщо відразу не пройняло, бо трохи збила з пантелику в першому творі «Новий рік» перенасиченість цитування поезій інших авторів, то образ жінки, яка цілує небо в «Поцілунку» заволодів моєю увагою.

Книга «Коло» – самобутнє одкровення автора

Найперше, що привертає увагу у новій книзі Петра Кухарчука, – літературний пошук. Теми, які його цікавлять, давно вже опрацьовані у красному письменстві, тому головне завдання автора – знайти такий спосіб вираження, щоб навіть традиційна тема зазвучала по-новому, несподівано, художньо привабливо.

Такий спосіб поступово формується в автора книги «Коло», і своєрідність цього формування полягає у стилі мислення автора. Для роздумів Петро Кухарчук обирає важливі людські моральні цінності, він загалом у центр своїх роздумів ставить Людину з її одвічними клопотами і прагненнями: любов, весна-молодість, радість, щастя, смисл життя...

Думка рухається вільно, асоціативно вбираючи у свій рух реалії буденного життя, яке людина прагне перетворити на щось значуще і вартісне. Для руху думки автор обирає не раціональні поняття, а вслуховується у голос інтуїції, довіряє своєму духові і культурному досвіду, піднімає з прадавніх духовних глибин образи, які самі по собі несуть поетичний заряд.

Рецензія на книгу Петра Кухарчука «Коло» (Житомир, 2017)

Сьогодні важко чимось здивувати поінформованого і надто вибагливого читача. Проте творчість молодого, з точки зору літературного досвіду, житомирського письменника Петра Кухарчука мало кого залишає байдужим, змушує по-новому поглянути на звичайні житейські речі і вічні теми – любові і зради, щирості і ницості, добра і зла. І цей погляд – ізсередини, із потаємних закутків душі. Він несе читачеві вигранення душевних страждань і переживань, втілених у несподіваних образах і одкровеннях. 

Любов – на денці всіх понять

Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка. – Львів: Апріорі, 2017. – 88 с.

У новій книзі Богдан Дячишин подав есеї, що їх написано за книгами Богдана Смоляка «Словник мовчання» (2010, поезія), «Альпінарій» (2016, афоризми) й «Віднайдене місто» (2014, роман). Усі ці розмисли об’єднано словом, якому обидва Богдани надають і надлексичного значення, запрошуючи читача зазирати у словник і вибудовувати власні контексти.

М. Гайдеґґер каже, що «мова – це дім буття». Кожна мова творить осібний дім буття, тому, зрікаючись рідної мови, людина руйнує власний дім буття, перестає бути собою. Власне, просто перестає бути. Асимілюється з іншими народами, аби мати позірні переваги. Змінює бути на мати, збіднюючись духовно.

Канадська книжка Тетяни Дзюби

У Канаді, в Торонто , у серії лауреатів Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея, побачила світ чудова збірка віршів Тетяни Дзюби «Танок Саломеї». Видали книжку популярний канадський журнал «Новий Світ» і видавництво «Litsvet». Вірші пані Тетяни майстерно переклала знана поетеса та перекладачка, доктор культурології Євгенія Більченко.

Тетяна Дзюба – відома та шанована, причому вже не лише в Україні, а й за кордоном. Вона – поетеса, журналістка, літературознавець, доктор наук із соціальних комунікацій, професор. Її твори перекладені понад 60-ма мовами світу й опубліковані у 40-ка державах. Книги пані Тетяни вийшли в Україні, США, Канаді, Швеції, Польщі, Сербії, Болгарії, Туркменістані, Казахстані… Нині вже готуються до друку її збірки чеською, румунською, в’єтнамською, іспанською, французькою, арабською, македонською, білоруською мовами. Значний резонанс викликали збірка поезій Тетяни Дзюби «Акомодація до часу», її літературознавча книга «Талант як міра ваги», монографія «Спрага народу і спрага Вітчизни. Публіцистика другої половини XIX – першої третини ХХ ст.: модель національної ідентичності». Також пані Тетяна ще й блискуче перекладає з німецької та слов’янських мов.

Ой віночку з барвіночку. Юлія Драгун

На обкладинці — картина Йосипа Бокшая «Дівчата на полонині», 1933

Неповторні скарби рідної Новоселиці у спадок передала молодим.

Ой, упало веретенце, подай ми, Іванку,
Я ти шапку закосичу барвінком ізранку…

Цю коломийку люди захоплено співали в її селі.

Виросла в Новоселиці на Тячівщині. Їй виповнився рочок, коли помер батько Юрій Проданець. І зосталася вдова Ганна Степанівна з п’ятьма донечками на руках. Потім була місцева семирічка, вечірня школа робітничої молоді. Робота на Тересвянському заводі. Рано пішла під вінець з Михайлом Драгуном, визнаним молодим будівельником у селі та навколишній місцевості. Удвох виростили синів Володимира та Михайла. У дружню сімю прийняли невісток Поліну та Тетяну. Сімейне життя скрасили шестеро внуків. У зрілому віці – мала 54 роки, коли почала писати. З 2009 до 2017-го видала 14 різножанрових літературно-художніх видань.

Кілька місяців тому 62-річна письменниця у Виноградові започаткувала районний конкурс учнівської творчості імені Юлії Драгун. І ось нова приємна новина: напередодні свята Івана Купала в Ужгородському видавництві «Патент» вийшла 15 – та книга визнаної авторки, поетеси-піснярки, самобутнього прозаїка та драматурга Юлії Юріївни Драгун «Ой віночку з барвіночку: звичаї та обряди, коломийки Карпат».

Через казку - до розуміння внутрішнього світу дітей

(Про книгу Еліни Заржицької «Про маленького метелика»)

Для дітей треба писати набагато краще, ніж для дорослих. Не дивитися на малюків зверху донизу, а бачити світ їхніми очима. Письменниці це вдається. І ще. Не знаю як кому, але я вважаю, що написати казку набагато важче, ніж роман.

“Про маленького метелика” – це збірка казок. Крім тієї, що дала назву книжечці, сюди увійшли “Як горобець легкого щастя шукав”, “Як ящірка пожадливого півника провчила”, “Про маму-лисицю та її вовченят” і “Як вуж намагався гадюкою стати”.

Кожна казочка розв’язує якусь дорослу проблему. Але дітям треба вже зараз бути готовими до життя. Звичайно, у казці Добро перемагає Зло, хоча в житті не завжди так буває. Проте оптимізм казки завжди бере гору і заряджає дитину на позитив.

«Дорога додому» Марії Карп’юк

«Можна скільки завгодно носитися по світу і відвідувати всякі міста, але головне - відправитися потім туди, де в тебе буде можливість згадати ту купу речей, які ти побачив. Ти ніде не побуваєш по-справжньому, поки не повернешся додому»

Террі Пратчетт

Цього року побачила світ книга молодої авторки – Марії Карп’юк «Дорога додому». Марія – переможниця багатьох літературних конкурсів, за фахом філолог української мови і педагог, що позначилося на її творчості. Книжка стала дебютною й у ній вміщено однойменну повість та оповідання. «Дорогу додому» видано за програмою «Перша книжка автора», яку вже кілька років поспіль проводить КМДА. Яскрава авторська обкладинка, ілюстрації, у змісті відразу кидаються у вічі назви «Солдатику», «Мамуня з помпоном», «Модна Ліза», здається, що ці оповідання написані для дітей. Але багатий стильовий арсенал дає письменниці можливість торкатися будь-яких тем. Коли починаєш читати, одразу відчуваєш філософічність та оригінальність написання. Твори захоплюють і зачаровують, і ти не можеш заснути й відірватися від книги до самого кінця.

Анна Шпилевська. Лірник.

Публікуємо, за згодою автора, електронну версію роману Анни Шпилевської «Лірник», а також рецензію на цей твір від письменниці Тали Владмирової.

ЛІРНИК

На чарівника-лірника Северина із забутого гуцульського хутора накладено страшну спокуту. Він здатен рятувати людей та бачити їх наскрізь, домовлятися із силами природи, може змінювати прадавніми чарами світ на краще та грати на диво-лірі, що сміється й плаче в його руках і не визнає чужих. Але нащо йому дар, якщо він не годен порятувати тих, кого любить? Якщо змушений доживати вік сліпим калікою, а лихі думки підводять старого до краю прірви та змушують зробити останній в його житті крок.

Екзистенція Долі або Гіркий трунок свободи

Історик, мистецтвознавець, письменник… Це – Анатолій Горовий. Відразу скажу: його нова поетична збірка стала для мене своєрідним відкриттям: в сучасній українській літературі тексти такого плану трапляються досить рідко.

 Межово лаконічні ( аж до еліптичної побудови речень), мінімум емоцій, зате максимум думки та спонуки до співтворчості, найперше – у філософсько-психологічному сенсі.

Така поезія непросто читається, ще важче піддається традиційній жанровій класифікації. Так, в основному це – верлібри за формою і мініатюри за розміром, що інколи поєднані в диптихи, триптихи і навіть в окремі цикли. Однак трапляється, що в деяких рядках автор ніби мимохіть «збивається» на класичну «силаботоніку»: «Коли холоне кров, журба шукає долю»… «Дух-перехід до проростань крізь камінь»… «Збивається», щоб через мить, ніби похопившись, повернутися до звичного для себе вільного вірша. А можна і пограти словом ( «вповні спокійний лише покійник» ) чи жорстко зіронізувати  ( «Спина пряма – Горба нема» ), що звісно, додає цікавинки і несподіваних відтінків до художньої палітри цього автора.

І все ж тексти Анатолія Горового – це, передусім, поезія думки, болісного пошуку сенсу: власного буття, історії держави, існування Землі, законів Всесвіту. Це поезія риторичних запитань, відповіді на які знає лише Творець. Однак то аж ніяк не холодна риторика, оскільки:

Об'єднати вміст