Рецензії

Цьогорічний ужинок «Степу»

Олександр Архангельський,
м. Кропивницький

Вийшло друком нове число літературного альманаху «Степ», органу Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного. Номери 1 та 2 вийшли під однією обкладинкою, що на суттєво здешевило видання.

Перш за все, кілька слів треба сказати про літоб’єднання «Степ». Воно існує майже 81 рік, з 1939 року – з часу заснування Кіровоградської області. Обласна організація Національної спілки письменників України виникла лише 1984 року, тобто через 55  років, коли в області уже нараховувалося 3 члени НСПУ.

Об’єднавши місцевих літераторів, літоб’єднання всі ці роки фактично виконувало функції Спілки. З 1969 року до моменту смерті в жовтні 2017 літоб’єднанням керував Віктор Олексійович Погрібний – журналіст, публіцист, письменник, поет, видавець і громадський діяч.

Почув письменник розповідь кота

Васильчук В.Б. Правдиві байки кота Персика: повість. – Житомир: видавець О.О.Євенок, 2019. – 48 с.

Коли газетярував, то побував в одного природолюба, бо хотів ословити розповідь про людину, яка піклується про «братів наших менших». Спочатку здалося, що потерплю фіаско, бо склалося враження, що мій візаві є неговірким за натурою. Бо на всі запитання відповідав дуже коротко і якось байдуже. Та він зовсім переродився, коли мова зайшла про… голубів. Сам заходився розповідати цікаві історії про своїх улюбленців, яких було так багато на обійсті… А в хаті навстріч нам кинулося кілька кішок. І знову з уст господаря полилась дивовижна ріка історій про хвостатих.Так ніби він сам був учасником пригод кішечок і тепер ділиться спогадами про них…

Цю давню історію пригадав, коли узявся читати повість «Правдиві байки кота Персика» Віктора Васильчука – письменника і журналіста з Коростеня, що на Житомирщині.

«…Прокинулась птахою»

Радушинська О. П. Любов довготерпить / О. П. Радушинська. – Хмельницький, ФОП Цюпак А. А., 2019. – 120 с.

Вміння літати серед сонячного світу, здійматися до небес і вище, торкатися крильми небуденного робить ліричну героїню Оксани Радушинської вільною птахою («…птаха твоя – вище вітру!»). Світ приймає її, як свою – сповиту в радість і засіяну зернами самотності, обнадійливу і загартовану мовчанням, сильну і слабку, наче пориви дощу серед осені. Вона не та, що буде летіти увись, аби дати душу на розтерзання, вона – в собі, вона для себе, таїть те, що дається їй життям. Інколи вона плаче, «кріпить думку», ховає «мрію – у вузлик днів». Але тримається. Мовчить. Говорить: Я розп’ята мовчаннями… Вітер проходить наскрізь. Шурхотять небеса…

У її світі сонячно, але деколи «густий туман без неба й споду» закриває сонце і все довкола стає білим. «…птиць не чути». Якщо порівняти світ героїні з порою року, то в неї він – зима. «В негоду люту» їй доводиться боротися не лише зовнішньо, а й внутрішньо, бо

«Коли морозом зціпить до кісток 
Коли пече у грудях від знемоги 
Ніхто ні з ким…»

І це найболючіше. Тоді на ввесь отой сонячний і світлий світ хочеться кричати: Терпи. Борись. Греби у злій воді. Бо народилась. Та птаха здіймається і летить. На неї чекає весна. Усміхнений вітер приймає її в обійми й шепоче: «Занось дорогу на травневий дощ». Він чесний. З ним легко. Дощ змиває тугу з душі, допомагає втекти від зажерливого «дракона», що час від часу прокидається всередині і «гострими кігтями» дряпає серце, залишаючи незагойні рани. Горять крила.

"Маю честь бути Українцем", - нова книга учасника двох Майданів Сергія Мартинюка

Українці непереможні, бо за нами правда, честь, гідність і воля народу

Головне чудо світу — це його Колиска — наша рідна Україна, - Сергій Мартинюк.

Симпатикам і шанувальникам творчості Сергія Мартинюка – активного учасника двох Майданів, генерал-осавула Українського козацтва, котрий ніколи у своєму житті не грав у гідність, а жив з нею, випала гарна нагода познайомитися з новою книгою цього непересічного автора – "Маю честь бути Українцем", щойно виданою у Видавничому домі "АртЕк".

          Я є ант, пелазг і етруск...
          Я є скиф і шумер...
          Я Українець — і мене не здолати...
          Нескорений я. Тому і безсмертний!
 

Танго дорослої жінки

Інна Ковальчук

Тетяна Череп-Пероганич Танго не для нас : поезії / Тетяна Череп-Пероганич. – Біла Церква : Час Змін Інформ, 2020. – 116 с.

Хто вона – лірична героїня поетеси Тетяни Череп-Пероганич? Така різна, така непередбачувана, ніжна і сильна водночас, горда і мрійлива? Кохання в поетичній збірці «Танго не для нас» чимось подібне до Ахматівського «поєдинку рокового»: воно не ідилічне, не спокійно-врівноважене, не безтурботно-щасливе. В більшості віршів перед читальником розгортаються драматичні моменти, які нікого не залишать байдужим. Поряд з цим – щемлива довірливість, інтимність, сповідальність роблять кожен текст не камерним, а загальнолюдським, зрозумілим практично кожному. Немовби оголена жіноча сутність промовляє голосом поезії:

Він вдяга рукавиці. Холоднішає, скоро зима…
Спиняє таксі, киває їй щось на кшталт: було добре, спасибі.
Йде крізь осінь постать далі сумна-сама…
Вона кохає його. А він? Він… її вибір.

Дощовик, що рятує душу. Рецензія на збірку «Танго не для нас» Тетяни Череп-Пероганич

Олександра Малаш

Коли чуєш слово «танго», несамохіть уявляєш собі строгі, скуті й водночас такі щиро-пристрасні рухи танцюристів. Такими будуть, вочевидь, і вірші в новій книжці Тетяни Череп-Пероганич, що полюбилася читачам віддавна завдяки збіркам «Ідуть дощі», «Берег любові», «Осінь дорослої жінки»… Тут також у кожному творі з’являтимуться Вона й Він у найрізноманітніших іпостасях – закохані, збайдужілі, сповнені ніжності, розчарувань, жаги, спогадів – і поповнюватимуть читацьку галерею любовних історій новими сюжетами, що не забуваються.

«Найтепліша ковдра – почуття», – стверджує лірична героїня Тетяни Череп-Пероганич, ніби полемізуючи з тими, хто вимірює щастя побутовим комфортом. Поетеса створює настільки чіткі картини, що читач одразу ж опиняється на місці ліричних персонажів разом з коханою людиною: «У щастя проклали маршрут. Викликаймо таксі! На заднім сидінні цілунки, обійми, глінтвейн...», «Ти розбив моє серце... Я й не знала, що серце б’ється», «Кошенятком маленьким в обійми надійні пірнути і відчути тепло» … В її героїв кохання – це безперервна дія, рух, про що говорить строфа одного з віршів, складена повністю з дієслів, слів дії: «Танцювала, злітала, кружляла, міцніла, сподівалася, тішилась, вірила, мліла... Шаленіла, раділа, хотіла, жадала, пломеніла, хміліла, не боялась, кохала». Авторка не розкидається сентенціями, але вони, коли є, назавжди врізаються в пам’ять: «Скільки ж треба було разів впасти, щоб піднятися і нарешті піти?», «До перемоги всі шляхи ведуть», «Бо якщо любиш – гаряче не обпікає». 

Рай на нашій грішній землі – існує

Бондаревич-Черненко Лілія. За годину до раю : повість. – Житомир: Бук-Друк, 2019. – 143 с.

У сучасному літературознавстві налічується всього кілька спроб інтерпретувати модерну творчість самобутньої української письменниці білоруського походження Лілії Бондаревич-Черненко. Її спадщина – це поетичні книги й різножанрова проза: оповідання, нариси, повісті. Феномен творчої постаті Л. Бондаревич-Черненко демонструє поєднання двох начал: журналістської спостережливості й поетичного світосприйняття. Мисткиня не просто фіксує події у своїх творах, а й насичує їх тонким психологізмом, емоційністю, чуттєвою образністю.

Серед різноманіття творів Л. Бондаревич-Черненко особливу увагу привертає книга «За годину до раю», що має підзаголовок «25 історій про життя і кохання, самотність і щастя». В ній письменниця відважилася написати про старість, про те, з чим людина приходить у свій поважний вік, що думає про нього, про прожите і пережите, чи відчуває себе щасливою в такому віці.

Стежками Тарасового дитинства

Ольга Рєпіна,
м. Дніпро

(про електронний збірник «Йому тринадцятий минало»,
упорядник Еліна Заржицька, 2020 рік)

У теперішній час гостро постає проблема створення умов для ефективної соціалізації ітей молошого шкільного та піліткового віку, оскільки мова йде про переломний етап онтогенетичного розвитку і його значимість для благополуччя та особистісного розвитку в поальшому житті. Причому поєднання особливостей дитини з певними властивостями соціальних систем, з якими їх знайомить школа та життя взагалі, надає можливість реального становлення тієї або іншої специфічної психічної структури (стресостійкісті, толерантності, специфіки сприйняття інформації, сенсожиттєвих орієнтацій тощо).

Плавання у прозоморі

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

Поліфонія антивоєнних тем (путівник книжкою «Мальви для героя»)

Олександр Архангельський
м. Кропивницький

Писати про війну можна по-різному: усе залежить від точки зору. З окопів вона одна, з тилу – інша, і зовсім інша – з глибокого тилу, де не зрозуміло, чи є війна, чи її зовсім немає. Немало важить часовий проміжок. Те, що в цей час є актуальним, рветься назовні у вигляді крику душі, з часом втрачає гостроту і тяжіє до філософського осмислення та узагальнення.

У наш час, коли держава чітко не окреслила і не розставила пріоритети щодо війни на Сході, народ сам визначається у ставленні до цієї теми. У художній літературі, як у дзеркалі, відбиваються події – чи ж то віддзеркалюються за всіма правилами фізики, коли не зрозуміло, що було «лівим», а стало «правим», а що – навпаки. А ще – переломлюючись на дзеркальних гранях і даючи спектр у всьому кольоровому різнобарв’ї.

Про "Візії" Ігоря Фарини або "пірнання" у світ буквиць

Ігор Фарина: Візії: вибрані рецензії. Тернопіль: Золота Пектораль. 2019. – 72 с.

З Ігорем Фариною я знайомий вже давно, але правда – лише заочно. Більше спілкуємося за допомогою електронної пошти та мобільного телефону. Нещодавно, а якщо бути точним, то на початку жовтня познайомився ще й з його творчістю, прочитавши книгу «Любов у негоду», що одержала Всеукраїнську премію імені Василя Юхимовича. І тепер – «Візії». Взявши до рук нову книгу галичанина, і, перегорнувши кілька сторінок, одразу можна сказати, що автор зробив справді гарну роботу. Адже мова йде про книгу вибраних рецензій, що побачила світ нещодавно у тернопільському видавництві Володимира Погорецького «Золота пектораль». Дванадцять прочитаних ним книжок і альманахів лягли в основу невеликого дослідження, що дають розлогу уяву про пошуки сучасних українських літераторів, які працюють у різних жанрах. І це тоді, коли наша література так потребує кваліфікованої критики й змістовного аналізу.Адже критик є достатньо реальним посередником між письменником і читачем. Його судження й аналіз досить важливі для них, бо, як вважав Михайло Коцюбинський, не відаєш, «що даєш зерно чи полову». Та й не «часто одні письменники пишуть про інших». «Деколи, – як вважає саме пан Ігор, – письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища». Отож я впевнено скажу, що книга актуальна і надзвичайно потрібна, аби зорієнтувати насамперед читача і показати автору ті чи інші достоїнства чи прорахунки твору.Відчуваю, що це не проста робота. Критик має бути надзвичайно самодисциплінованим і відповідальним та мати неабияке підгрунття, щоб не тільки читати тексти, але й професійно вникати в контексти. Мати власні секрети, зрештою, й по-доброму ділитися ними.

Зброя, символ, оберіг

Галина МАКСИМІВ,
місто Долина Івано-Франківської області

відгук на електронний збірник «Мальви для героя», 2019
(укладач Е. Заржицька)

Гортаю-перечитую вкотре під супровід щемливої «Мелодії» Мирослава Скорика електронний збірник творів українських сучасних авторів «Мальви для героя». І, здається мені, нема більшого болю, як той, що говорить про вічні бої, вічні рани і вічні втрати.

40 віруючих каппадокійських воїнів-християн не зреклися Бога. І таким чином, ми сьогодні не язичники. Ми – християни.

40 сучасних письменників України не зреклися свого істинного покликання, «нехай Слово стане нам зброєю». І таким чином, в нас буде днесь і завтра Україна.

Об'єднати вміст