Рецензії

"Маю честь бути Українцем", - нова книга учасника двох Майданів Сергія Мартинюка

Українці непереможні, бо за нами правда, честь, гідність і воля народу

Головне чудо світу — це його Колиска — наша рідна Україна, - Сергій Мартинюк.

Симпатикам і шанувальникам творчості Сергія Мартинюка – активного учасника двох Майданів, генерал-осавула Українського козацтва, котрий ніколи у своєму житті не грав у гідність, а жив з нею, випала гарна нагода познайомитися з новою книгою цього непересічного автора – "Маю честь бути Українцем", щойно виданою у Видавничому домі "АртЕк".

          Я є ант, пелазг і етруск...
          Я є скиф і шумер...
          Я Українець — і мене не здолати...
          Нескорений я. Тому і безсмертний!
 

Танго дорослої жінки

Інна Ковальчук

Тетяна Череп-Пероганич Танго не для нас : поезії / Тетяна Череп-Пероганич. – Біла Церква : Час Змін Інформ, 2020. – 116 с.

Хто вона – лірична героїня поетеси Тетяни Череп-Пероганич? Така різна, така непередбачувана, ніжна і сильна водночас, горда і мрійлива? Кохання в поетичній збірці «Танго не для нас» чимось подібне до Ахматівського «поєдинку рокового»: воно не ідилічне, не спокійно-врівноважене, не безтурботно-щасливе. В більшості віршів перед читальником розгортаються драматичні моменти, які нікого не залишать байдужим. Поряд з цим – щемлива довірливість, інтимність, сповідальність роблять кожен текст не камерним, а загальнолюдським, зрозумілим практично кожному. Немовби оголена жіноча сутність промовляє голосом поезії:

Він вдяга рукавиці. Холоднішає, скоро зима…
Спиняє таксі, киває їй щось на кшталт: було добре, спасибі.
Йде крізь осінь постать далі сумна-сама…
Вона кохає його. А він? Він… її вибір.

Дощовик, що рятує душу. Рецензія на збірку «Танго не для нас» Тетяни Череп-Пероганич

Олександра Малаш

Коли чуєш слово «танго», несамохіть уявляєш собі строгі, скуті й водночас такі щиро-пристрасні рухи танцюристів. Такими будуть, вочевидь, і вірші в новій книжці Тетяни Череп-Пероганич, що полюбилася читачам віддавна завдяки збіркам «Ідуть дощі», «Берег любові», «Осінь дорослої жінки»… Тут також у кожному творі з’являтимуться Вона й Він у найрізноманітніших іпостасях – закохані, збайдужілі, сповнені ніжності, розчарувань, жаги, спогадів – і поповнюватимуть читацьку галерею любовних історій новими сюжетами, що не забуваються.

«Найтепліша ковдра – почуття», – стверджує лірична героїня Тетяни Череп-Пероганич, ніби полемізуючи з тими, хто вимірює щастя побутовим комфортом. Поетеса створює настільки чіткі картини, що читач одразу ж опиняється на місці ліричних персонажів разом з коханою людиною: «У щастя проклали маршрут. Викликаймо таксі! На заднім сидінні цілунки, обійми, глінтвейн...», «Ти розбив моє серце... Я й не знала, що серце б’ється», «Кошенятком маленьким в обійми надійні пірнути і відчути тепло» … В її героїв кохання – це безперервна дія, рух, про що говорить строфа одного з віршів, складена повністю з дієслів, слів дії: «Танцювала, злітала, кружляла, міцніла, сподівалася, тішилась, вірила, мліла... Шаленіла, раділа, хотіла, жадала, пломеніла, хміліла, не боялась, кохала». Авторка не розкидається сентенціями, але вони, коли є, назавжди врізаються в пам’ять: «Скільки ж треба було разів впасти, щоб піднятися і нарешті піти?», «До перемоги всі шляхи ведуть», «Бо якщо любиш – гаряче не обпікає». 

Рай на нашій грішній землі – існує

Бондаревич-Черненко Лілія. За годину до раю : повість. – Житомир: Бук-Друк, 2019. – 143 с.

У сучасному літературознавстві налічується всього кілька спроб інтерпретувати модерну творчість самобутньої української письменниці білоруського походження Лілії Бондаревич-Черненко. Її спадщина – це поетичні книги й різножанрова проза: оповідання, нариси, повісті. Феномен творчої постаті Л. Бондаревич-Черненко демонструє поєднання двох начал: журналістської спостережливості й поетичного світосприйняття. Мисткиня не просто фіксує події у своїх творах, а й насичує їх тонким психологізмом, емоційністю, чуттєвою образністю.

Серед різноманіття творів Л. Бондаревич-Черненко особливу увагу привертає книга «За годину до раю», що має підзаголовок «25 історій про життя і кохання, самотність і щастя». В ній письменниця відважилася написати про старість, про те, з чим людина приходить у свій поважний вік, що думає про нього, про прожите і пережите, чи відчуває себе щасливою в такому віці.

Стежками Тарасового дитинства

Ольга Рєпіна,
м. Дніпро

(про електронний збірник «Йому тринадцятий минало»,
упорядник Еліна Заржицька, 2020 рік)

У теперішній час гостро постає проблема створення умов для ефективної соціалізації ітей молошого шкільного та піліткового віку, оскільки мова йде про переломний етап онтогенетичного розвитку і його значимість для благополуччя та особистісного розвитку в поальшому житті. Причому поєднання особливостей дитини з певними властивостями соціальних систем, з якими їх знайомить школа та життя взагалі, надає можливість реального становлення тієї або іншої специфічної психічної структури (стресостійкісті, толерантності, специфіки сприйняття інформації, сенсожиттєвих орієнтацій тощо).

Плавання у прозоморі

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

Поліфонія антивоєнних тем (путівник книжкою «Мальви для героя»)

Олександр Архангельський
м. Кропивницький

Писати про війну можна по-різному: усе залежить від точки зору. З окопів вона одна, з тилу – інша, і зовсім інша – з глибокого тилу, де не зрозуміло, чи є війна, чи її зовсім немає. Немало важить часовий проміжок. Те, що в цей час є актуальним, рветься назовні у вигляді крику душі, з часом втрачає гостроту і тяжіє до філософського осмислення та узагальнення.

У наш час, коли держава чітко не окреслила і не розставила пріоритети щодо війни на Сході, народ сам визначається у ставленні до цієї теми. У художній літературі, як у дзеркалі, відбиваються події – чи ж то віддзеркалюються за всіма правилами фізики, коли не зрозуміло, що було «лівим», а стало «правим», а що – навпаки. А ще – переломлюючись на дзеркальних гранях і даючи спектр у всьому кольоровому різнобарв’ї.

Про "Візії" Ігоря Фарини або "пірнання" у світ буквиць

Ігор Фарина: Візії: вибрані рецензії. Тернопіль: Золота Пектораль. 2019. – 72 с.

З Ігорем Фариною я знайомий вже давно, але правда – лише заочно. Більше спілкуємося за допомогою електронної пошти та мобільного телефону. Нещодавно, а якщо бути точним, то на початку жовтня познайомився ще й з його творчістю, прочитавши книгу «Любов у негоду», що одержала Всеукраїнську премію імені Василя Юхимовича. І тепер – «Візії». Взявши до рук нову книгу галичанина, і, перегорнувши кілька сторінок, одразу можна сказати, що автор зробив справді гарну роботу. Адже мова йде про книгу вибраних рецензій, що побачила світ нещодавно у тернопільському видавництві Володимира Погорецького «Золота пектораль». Дванадцять прочитаних ним книжок і альманахів лягли в основу невеликого дослідження, що дають розлогу уяву про пошуки сучасних українських літераторів, які працюють у різних жанрах. І це тоді, коли наша література так потребує кваліфікованої критики й змістовного аналізу.Адже критик є достатньо реальним посередником між письменником і читачем. Його судження й аналіз досить важливі для них, бо, як вважав Михайло Коцюбинський, не відаєш, «що даєш зерно чи полову». Та й не «часто одні письменники пишуть про інших». «Деколи, – як вважає саме пан Ігор, – письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища». Отож я впевнено скажу, що книга актуальна і надзвичайно потрібна, аби зорієнтувати насамперед читача і показати автору ті чи інші достоїнства чи прорахунки твору.Відчуваю, що це не проста робота. Критик має бути надзвичайно самодисциплінованим і відповідальним та мати неабияке підгрунття, щоб не тільки читати тексти, але й професійно вникати в контексти. Мати власні секрети, зрештою, й по-доброму ділитися ними.

Зброя, символ, оберіг

Галина МАКСИМІВ,
місто Долина Івано-Франківської області

відгук на електронний збірник «Мальви для героя», 2019
(укладач Е. Заржицька)

Гортаю-перечитую вкотре під супровід щемливої «Мелодії» Мирослава Скорика електронний збірник творів українських сучасних авторів «Мальви для героя». І, здається мені, нема більшого болю, як той, що говорить про вічні бої, вічні рани і вічні втрати.

40 віруючих каппадокійських воїнів-християн не зреклися Бога. І таким чином, ми сьогодні не язичники. Ми – християни.

40 сучасних письменників України не зреклися свого істинного покликання, «нехай Слово стане нам зброєю». І таким чином, в нас буде днесь і завтра Україна.

"П'єси" Анни Багряної

(Анна Багряна "Пєси", переклад з української Димитра Христова, Мултипринт, Софія, 2019).

Найновіша книжка української письменниці Анни Багряної "П’єси", видана болгарською мовою в перекладі поета Димитра Христова, містить три короткі п’єси: "Боги вмирають від нудьги", "Рододендрон" та "Шовкова зоря".

Цікавою і викличною є назва першої п’єси – «Боги вмирають від нудьги». Авторка визначає її як «комедію на одну дію». Я б додав, що це «камерна» комедія на одну дію з чотирма героями – Соломією, Тарасом, Філософом і Пані.

Людський, інопланетний та божественний напій любові Любові Гонтарук

(Гонтарук Любов. Сироп кероба: роман. – К. : Прометей, 2018. – 302 с.)

1. Кожна людина, яка пише-творить книги, екзистенційно творить одну свою книгу – Книгу свого життя, тобто текст-життєтекст, який читають сучасники і, можливо, будуть читати нащадки. А якщо текст стане молитвою – то й слухати Всевишній...

Любов Гонтарук – яскрава творча особистість в сучасній Україні, яка вже видала у світ у різних вітчизняних видавництвах добрих чотири десятки різножанрових книжок та фоліантів, серед яких: Джерело: поезії. – Київ: Радянський письменник, 1992; Білий день: поезії. – Львів; Самотнє літо: поезії. – Тернопіль: Джура, 2002; Млин: роман. – Тернопіль: Джура, 2009; Підкова: роман. – Тернопіль. – Джура, 2010; Код Нібіру: роман. – Київ: Веселка, 2011; Криниця: роман. – Тернопіль: Джура, 2012; Пізня вишня: новели. – Київ: Наш час, 2012; Сапфо: поеми. – Київ: Медобори, 2013; Оповесні: лірика. – К.: Золоті ворота, 2016; Вона: роман. – Київ: Контекст Україна, 2017... Я любов: поезія. – К. 2019.

«Роман & Роман» та його творець

Надія Колошук

Слапчук, Василь. Роман & Роман: роман-цитатник. Київ: Рідна мова, 2019. 592 с. (Серія «Великий роман»).

Читаю книжки Василя Слапчука від початку 1990-х років, коли з’явилися його перші поетичні збірки. Прозу читала з меншим захопленням, але до моїх безпосередніх вражень завжди додавалося очікування: обов’язково з’явиться книга, яка покаже потугу цього письменника багатьом читачам, котрі про нього чомусь не знають. Хоча він на диво продуктивний та обдарований: крім віршів, пише різножанрову прозу, есеїстику, критику, перекладає – майже щороку виходить нова книжка або й дві!

Однак реальність сучасної культури така, що книжок у нас, слава Богу, публікується чимало, а от кількість читачів тане на очах. Тобто завоювати популярність у масового читача й водночас зберегти прихильність критиків та професійних літературознавців – завдання майже нездійсненне. Може, через те В. Слапчук часто пише про свою письменницьку працю, розмірковує про писання як професію, про літературу як покликання, про читачів із їхніми смаками тощо. «Колись я почав цим займатися, уявлення не маючи, за що беруся… З часом це перейшло у звичку… І тепер я ставлюся до цього як до роботи, яку треба робити…» – каже головний герой «Роману & Роману» [с. 173].

Об'єднати вміст