Жінка-УКРАЇНКА

Віктор Васильчук. Шалена Богдана: повість для дітей серед. та ст. шк. віку / Костянтин Климчук; худ. О. Кондратенко. — Біла Церква: Час Змін Інформ, 2024. — 104 с.: іл.

Не так давно відомий письменник із Житомирщини Віктор Васильчук ділився задумом написати книгу, і ось –– вона вже і написана і видана. Знайомтесь: неймовірно захоплива, і новаційна для нашої літератури повість для середнього та старшого шкільного віку «Шалена Богдана».

«Шістнадцяте століття…Українські землі потерпають від ординських набігів. Однієї серпневої ночі татарський чамбул нападає на маленьке волинське село. Гине колишній козацький гармаш Радкевич. Його сім’я намагається втекти від людоловів. Попри все, дружина з меншою донькою потрапляють в ясир. Старшій Богдані дивом вдається врятуватися. Її знаходить непритомною на березі річки православний священник сусіднього села. Оговтавшись, дівчина наважується самотужки розшукати викрадених рідних і повертається в рідне село, де тамтешній коваль Северин допомагає опанувати майстерність козацького бою. Невдовзі Богдана волею долі опиняється в гущі козацько-селянського повстання під проводом відважного гетьмана Косинського…» – так  влучно і коротко описує сюжет анотація книги.

Перш ніж детальніше характеризувати зміст книги зазначу, що вона побачила світ за сприяння «Українського інститут книги» й кошт державного бюджету, та призначена для поповнення бібліотечних фондів України. Оскільки був великий конкурсний відбір видань за участю читачів, то вже можемо говорити про соціальну значущість і потребу цього видання. Я не можу  ручатися і коментувати весь список виданих книг, але скажу, що  у відборі «Шаленої Богдани» «Український інститут книги» спрацював справедливо, результативно і доречно.

Щодо поліграфічного рішення, то книга має зручний формат і читабельний шрифт, якісний офсетний папір, словом добротна для того, щоб читати-перечитувати, позичати і здійснювати книжкові мандрівки, так званий буккросинг. Знаючи видавничу продукцію «Час Змін Інформ» та особисто Костянтина Климчука інакше й бути не могло б. Відзначу художнє оформлення і дуже теплу та душевну енергетику ілюстрацій Олександри Кондратенко. А якщо ще раз, уже після прочитання,  ви глянете на книгу, то побачите, що автор писав з трепетною ніжністю,  кипучою енергією і невичерпним натхненням, а від рукопису і до книги «Шалена Богдана» потрапляла тільки у люблячі руки і серця фахівців своєї справи (всі вони перелічені наприкінці книги). Наклад видання 2000 примірників. Хотілось би більше. Але думаю, що в майбутньому вона отримає також державну чи меценатську підтримку на перевидання.

«Попри те, що вона підліток, Богдана сміливо наважується визволити з татарського ясиру меншу сестру й матір. Для цього опановує майстерність козацького бою і розшукує гетьмана Косинського, який очолює повстання проти кріпосницько-національного гніту. З надією, що козаки допоможуть знайти рідних, разом з ними незламно переживає поразку. Повість привертає увагу ще й майже непомітною інтригою, що  тримає читача в напрузі до фінальної сторінки –– чи пізнає дівчина щастя кохання після важких визвольних боїв. Зрештою її життєва стежина перетинається з долею молодого козака Андрія. Він закохується і дарує їй обручку. Вони вінчаються в церкві, поєднуючи свої, не остуджені карколомними подіями, серця.

Та найважливіше, що фінал повісті –– оптимістичний. Невдача свавільців стає прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення, формує національну самосвідомість. Услід за автором віриш, що нам вдасться подолати всі труднощі нинішнього воєнного часу. Україна неодмінно доведе цю війну з московитами до переможного кінця!» –– зазначає у передмові Заслужений журналіст України, письменник Василь Головецький. (с.4)

Так, у непрості часи сьогодення маємо і себе, і суспільство психологічно готувати до того факту, що поразка –– це крок до майбутньої перемоги. Програмування нескореності, сили духу, волі і завзяття –– із такими завданням у повісті «Шалена Богдана» успішно впорався її творець Віктор Васильчук.

«Міцна родина і є  запорукою єдності й стійкої громади», –– у словах відважної юнки Богдани лейтмотив того, що тримає нас вже одинадцять років під час виснажливого збройного протистояння із чужинцями. Так було у всі часи, ери, епохи, століття. Так було і буде у всіх протистояннях. Бо йдуть захищати наші Воїни і Войовниці не урядників, не пафосно проголошені тези стійкості, незламності та нескореності, а саме –– свої родини та домівки. Українці ніколи не були приходьками чи безрідними кочівниками. Якщо вони і селилися, то й лелеки мостили свої гнізда на їхніх подвір’ях, бо це –– на покоління.

У Віктора Васильчука жвава манера розповіді. Динамічна, не затягнута і не нудна. А ще –– така справжня, і така свіжа, що від першої і до останньої сторінки неможливо «відірватися» від читання.

Автор із славного древлянського Коростеня дуже гарно описує природу. Майстерно і яскраво з перших рядків: «Повновидий місяць, скупавшись у парких водах річки, що вужем звивалася між стрімких берегів, поволі котився на вершечок зоряного неба…» ( с.5). –– і до завершення: «Непомітно розтанув у небесному мареві Чумацький Шлях. Прозору тишу стривожило лопотіння смарагдового листя на плямистих березах. Запахло пересушеним сіном. Повільно задріботів дощ, цокочучи дивну музику на самотній парочці пожовклих березових листочків». (с.99)

Оскільки в тексті багато місцевих волинських діалектів, то всі вони доступно пояснені у примітках наприкінці кожної сторінки. Дуже вдале рішення!

Далі відзначу майстерну динамічність оповіді, як на початку: «Раптом насупроти вершникам кинулась чорноволоса дівчина. Висмикнула зі своєї коси блакитну уплітку й кинула коням під ноги». ( с.9); так і наприкінці: «Загинула й сотня Андрія. Йому ж знову пощастило. Того дня, як кажуть, він удруге народився. Знайшла його під убитим конем, на прузі бойовища, стара циганка. Не дала спливти кров’ю. Підібрала й шаблю булатну. Гляділа, як сина рідного». (с.97)

Книга «Шалена Богдана» має досить інтригуючий фінал, який спонукує до пошуку кожним читачем «своїх» легенд, здогадок, припущень, а відповідно –– розвитку уяви: «Подейкують, що восени багато селян пішло до війська бунтівного Наливайка, який саме тоді отримав булаву гетьмана низового козацтва. Певно й молодята стали під хоругви повстанців. До нашого часу дійшла лишень оповідка про те, що в одній із найжорстокіших баталій між свавільцями й ляхами, в урочищі Солониця під Полтавою, нестримною шаленістю прославилася дружина козацького сотника Андрія Жмойла». ( с.103)

Відзначу, що «Шалена Богдана»  окрім як розповідає про звитяжних персонажів, а заодно не оминає їхню любов та піклування до котиків, собак, диких звірів і птахів, про єдність із природою та відчуття її знаків символів, інстинктів.

Принагідно, акцентую щодо сміливості та войовничості українських Захисниць. Вони ніколи не було міфами чи художніми вимислами. Ще донедавна жінок в українській армії було одиниці, і то на штабних посадах, а зараз у лавах Збройних сил України служать понад 45 тисяч жінок і дівчат, які нарівні з чоловіками виконують бойові завдання, опановують навики стріляти, керувати бойовими машинами, артилерійськими установками, дронами.

Були хоробрі жінки й у Запорізькій Січі. Кандидат історичних наук Олександр Кривоший написав дуже цікаву наукову працю «Жінка в культурному просторі Запорожжя». Там йдеться про наступне. Наприклад, відомий дослідник козаччини Дмитро Яворницький записав переказ «Могила Насті», де розповідається про відважну отаманку Настю, яка носила шаблю, шаровари, шапку і «держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка…. Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». Тобто, у цієї войовниці було стільки сили, хоробрості і вправності, що й не кожному козаку до снаги. А іще –– був  непохитний авторитет , інакше б не керувала ватагою козаків. Далі. Письмові джерела XVI- XVII століть зазначають про поширення традиції перевдягання жінок у чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови і тощо. Це було спричинено тим, що жінки мусили за відсутності чоловіків брати зброю і чинити опір загарбникам. Історик початку XVII ст. Олександр Гваньїні наводить факт, що серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (подія 1524 року) були знайдені тіла жінок, одягнуті в чоловічий одяг, з поголеними головами. Збереглися до наших часів перекази про безпосередню участь жінок у бойових діях козацьких підрозділів. Наприклад, про те, що в повстанні під проводом Якова Острянина (1638 рік) брала участь дружина козацького сотника Семена Мотори — Варвара. Вона відзначилась під час захисту повстанського табору біля Жовнина на річці Сулі. На полі бою і загинула. Зберігся переказ про войовничих жінок із міста-фортеці Буші. Коли  більшість чоловіків під час захисту фортеці загинула, то жінки та дівчата продовжували чинити опір добре оснащеному польському війську, аж доки не загинули. Тож, як бачимо, жінки на Січі були, й ці степові амазонки гідно тримали стрій і оборону навіть у дуже складні часи, а за необхідності, виконували для підтримки боєздатності козацького війська різноманітні завдання — від сестер-жалібниць до зв’язкових і шпигунок.

Таким чином, можемо впевнено сказати, що «Шалена Богдана» –– це не лише творчий задум автора, є тут реальне історичне підґрунтя, із тогочасними подіями та дійовими особами. Для підлітків –– саме та книга, яка потрібна на уроках літератури, щоб спровокувати щиру зацікавленість юного покоління в історії України, доповнити їх базові знання.

Знаючи Віктора Васильчука як активного громадського діяча, генерал-хорунжого «Поліської Січі» Українського козацтва інакше й бути не могло, адже в історії України та історії козацтва для нього, мабуть, нема чогось незвіданого чи невідомого.

Як авторка «Книги амазонок», я надзвичайно радію, що тема українських жінок-войовниць розвивається у різних інтерпретаціях, а в літературі для дітей та юнацтва –– й поготів.  Так що можемо у цьому аспекті говорити про ще одну унікальність «Шаленої Богдани».

Безперечно, тематика книги «Шалена Богдана» вартує продовження, і читачі його зустрінуть не менш захоплююче. Але для цього Віктору Васильчуку, як і кожній творчій особистості, необхідно знати й бути впевненим: його праця має не лише успіх, але й належне пошанування. Це стимулює. На часі. Важливо. Потрібно. І так має бути, якщо хочемо мати якісну українотворчу літературу.

Галина МАКСИМІВ,
письменниця,
експерт з розвитку української літератури та культури