Жінка-УКРАЇНКА

В кожної епохи є свої герої і героїні. Українка сьогодення, 64-річна львів’янка, повна сил і творчого потенціалу, самотня особа похилого віку, інвалід 2-ї групи трудового каліцтва, Харченко Ольга надихає своїм життєвим завзяттям, потенціалом і натхнення кожного, хто зустрічається її на своїй життєвій дорозі.

Ранок видався похмурим, як осінній дощ. В кімнаті було сіро і холодно. Не хотілося завсім вставати з теплого ліжка. Голова була така важка, ніби сто вітрів своїм протягом занесли в голову купу сміття і там залишили. ЇЇ часто мучили головні болі, як комплекс неповноцінності. Вона перестала вже вірити в чистоту і добро думок, скільки би не думав, нічого змінити у її долі неможна, тільки мігрень зеленою зміюкою крутилася вінком на голові. Таблетки вже й не допомагають. Лікар їй казав, що мігрені починаються в людей, які прагнуть до досконалості і коли щось не виходить, народжується незадоволення і накопичується погана енергія в голові. Просто треба змінити своє ставлення до людей і стиль життя. Та чи можна себе перевиховати і не реагувати, коли найближча людина за твоєю спиною витворяє чудеса. Орися тяжко зітхнула і спробувала піднятися з ліжка.

Вона сиділа у темній кімнаті і тремтіла від страху. Ніби хотіла стати невидимкою у цьому світі, хотіла зникнути без сліду та імені. Руки закривали почорніле обличчя,ніби парканом відгородилася від людських очей стара й нікому непотрібна хата. Вчора ще одна наша заробітчанка залишилася без роботи… це був, як грім серед ясного неба. Без роботи, яку так не любила і якою так дорожила, що здавалося не буде кінця цим слізним потокам розпачу, де світ зійшовся клином.

Ну, що ж привіт! Кажу тобі вже без емоцій, спокійно, так ніби між нами нічого й не було. Ще півроку назад без сліз цього зробити б не змогла. Але все минає. Тепер знаю напевне - щастя приходить до того, хто йде йому назустріч.

Чомусь весь час думала, що щаслива маю бути лише поруч з тобою. Аж ні. Моє заморожене твоїми образами серце зігрілося біля іншого душевного вогнища... Аби ж тільки тоді відразу відчула, що ти мене не любиш, я б не приносила щоранку тобі каву в ліжко, коли так ще хотілося поспати, не закутувала шию власноруч вив’язаним шарфом, аби не застудився, коли завжди поспіхом збирався на роботу, не вигулювала твого дурнуватого пса, який чомусь також ніколи мене не любив...