Лікуємося словом

Я хочу від Вас народити...

Будемо відвертими: чи не кожному з нас, хоча б інколи, хочеться кардинально змінити власне життя, яке здається банальним і навіть нікчемним. Але здебільшого подібні бажання ми висловлюємо лише подумки. Адже мріяти, як відомо, не шкідливо. Надто вже ризикованим і відчайдушним був би такий вчинок. Як тут не згадаєш про реальну синицю в руці та оманливого журавля в небі?!

«Ні, краще вже не вельми цікаве, проте звичне, прогнозоване, відносно спокійне і, в принципі, цілком нормальне життя. Власне, ми взагалі могли не народитися на цій землі, отож треба радіти тому, що маєш, і не гнівити долю...» — міркуємо ми.

Інвалідність – не вирок, а шанс і надія до самовдосконалення

В кожної епохи є свої герої і героїні. Українка сьогодення, 64-річна львів’янка, повна сил і творчого потенціалу, самотня особа похилого віку, інвалід 2-ї групи трудового каліцтва, Харченко Ольга надихає своїм життєвим завзяттям, потенціалом і натхнення кожного, хто зустрічається її на своїй життєвій дорозі.

Лиш тільки РАБАМИ не будьте жінки…

Лиш тільки РАБАМИ 
     не будьте жінки,
Лиш тільки рабами
     не треба-
Покликання жінки 
     зовсім не таке-
Не те їм присуджено
     з неба...

КОХАНОЮ бути,
    ростити дітей,
Сімейний вогонь
    зберігати !!!
Лиш ГІДНІСТЬ 
    свою берегти
Лиш тільки рабою
   не стати....

А впала якщо,
    піднімайся з колін-
Все буде-чи з ним,
    чи й без нього....
Навчіться любити
    себе,
Бо так я скажу вам,
 що з того,

Палочка-виручалочка (новела)

Ранок видався похмурим, як осінній дощ. В кімнаті було сіро і холодно. Не хотілося завсім вставати з теплого ліжка. Голова була така важка, ніби сто вітрів своїм протягом занесли в голову купу сміття і там залишили. ЇЇ часто мучили головні болі, як комплекс неповноцінності. Вона перестала вже вірити в чистоту і добро думок, скільки би не думав, нічого змінити у її долі неможна, тільки мігрень зеленою зміюкою крутилася вінком на голові. Таблетки вже й не допомагають. Лікар їй казав, що мігрені починаються в людей, які прагнуть до досконалості і коли щось не виходить, народжується незадоволення і накопичується погана енергія в голові. Просто треба змінити своє ставлення до людей і стиль життя. Та чи можна себе перевиховати і не реагувати, коли найближча людина за твоєю спиною витворяє чудеса. Орися тяжко зітхнула і спробувала піднятися з ліжка.

«Така її доля, о, Боже мій, милий…» (бувальщина)

Пригадала якось таку невеличку легенду:

– Жили собі два брати, багатий і розумний, другий – бідний і дурний. Одного ранку вийшов бідний на братове поле і бачить якась жінка збирає по полю колосся пшениці і втикає їх у снопи.

І питає брат-дурник: – Ти хто така?

– Я – доля твого брата, – відповідає вона.

– А де ж моя доля?

– Вона лежить ось там, під грушею?

– Ну , тоді, скажи мені, що маю зробити, щоб і моя доля була така працьовита, як ти?

Я Вас прощаю… (новела)

Вона сиділа у темній кімнаті і тремтіла від страху. Ніби хотіла стати невидимкою у цьому світі, хотіла зникнути без сліду та імені. Руки закривали почорніле обличчя,ніби парканом відгородилася від людських очей стара й нікому непотрібна хата. Вчора ще одна наша заробітчанка залишилася без роботи… це був, як грім серед ясного неба. Без роботи, яку так не любила і якою так дорожила, що здавалося не буде кінця цим слізним потокам розпачу, де світ зійшовся клином.

Тепер я щаслива

Я не письменниця, а звичайна жінка, мама двох донечок. Та мені захотілося розповісти свою історію. Вперше за багато років. Спробую коротко сказати про головне. Погано, дівчата, що ми часто не слухаємо своїх батьків, які ніколи поганого не порадять.

Ще коли була в школі провела я в армію хлопця. Тоді жила у Богуславі. Родина його мала за собою недобру славу – пиячили. Мені мама казала, що він теж молодий, а чарки не минав. Та я сварилася з нею. Плакала. Ображалася. Бо ж Руслан (так його звали) такі листи мені гарні писав. У коханні освідчувався. Тож, коли він прийшов додому, а я як раз школу закінчила – зразу й одружилися. Жити пішли до нього, як тільки мене не просили залишитися вдома. Але  послухалася чоловіка.

Лист у минуле

Ну, що ж привіт! Кажу тобі вже без емоцій, спокійно, так ніби між нами нічого й не було. Ще півроку назад без сліз цього зробити б не змогла. Але все минає. Тепер знаю напевне - щастя приходить до того, хто йде йому назустріч.

Чомусь весь час думала, що щаслива маю бути лише поруч з тобою. Аж ні. Моє заморожене твоїми образами серце зігрілося біля іншого душевного вогнища... Аби ж тільки тоді відразу відчула, що ти мене не любиш, я б не приносила щоранку тобі каву в ліжко, коли так ще хотілося поспати, не закутувала шию власноруч вив’язаним шарфом, аби не застудився, коли завжди поспіхом збирався на роботу, не вигулювала твого дурнуватого пса, який чомусь також ніколи мене не любив...

Віра Дубіно. Сніг

Сьогодні іде перший лапатий передноворічний сніг. Він заповнює все навкруги. Здається, що і сам мимоволі потрапляєш у полон його невпинного танцю. Я люблю, коли йде такий сніг. Він повертає мене у минуле -  минуле з тобою.

Іду додому не поспішаючи, навкруги вальсують сніжинки, заманюючи і мене до свого танку. А в думках  - вихором спогади: один за іншим.

 

Об'єднати вміст