Інтерв'ю

Ярина Каторож: Звичайна незвичайна дівчина

Ярина Ка́торож народилась у Винниках (Личаківського району м. Львова) 25 березня 1994 року.

Закінчила Львівську школу мистецтв: курс образотворчого мистецтва і курс фортепіано. Вищу освіту отримала в Українській академії друкарства за спеціальністю «Мистецтво».

Писати почала ще в школі...

Здається, звичайна біографія звичайної дівчини. Хіба таких мало в Україні? Ну,трішки грає на фортепіано, ну щось малює, ну написала декілька віршів... Стане дорослою, – і закрутить її у вирі домашніх справ: чоловік, діти, побут, або серйозної роботи: інженера, лікаря, вчительки... Аж ні, ця дівчинка виявила неабиякі схильності до творчості. І багато чого досягла завдяки своїм дитячим захопленням.

У 2015 році вона була удостоєна спеціальної відзнаки від Дари Корній і Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» в номінації «Романи» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» за роман-фентезі «Алхімія свободи». Але це не єдиний роман молодої авторки. Вийшли друком вже дві частини трилогії «Палімпсест», захоплені читачі очікують третьої...

Серед цих захоплених читачів і я. Отже, вирішила поспілкуватися з Яриною, яке люб’язно погодилась на це інтерв’ю.

Леся Мудрак: Для культури не було ніколи «легких» часів

Щастя і біль водночас: як це — бути дівчиною-письменницею 

Бути дівчиною-письменницею – це щастя і біль водночас. Ортодоксальні чоловіки, звинувачували мене, дівчину, свого часу, в «пропаганді порнографії», ледь не в «розбещенні молоді» за мою еротичну поезію. ПЕРЕЖИЛА. Тяжко. Зішкрябуючи себе з асфальту. Тепер загартована.

Я не вважаю, що цілісну літературу варто розділяти за гендерним принципом. Дослідниця літератури М. Зав’ялова, наприклад, констатувала: не існує “чоловічої” літератури, а радше світова, в якій “жіночій” або не було місця, або її проголошували другорядною, “поганою”. За саркастичними словами письменниці та філософині Оксани Забужко, визнання “жіночності” літературного твору приховує “зниження рангу”, тому доводиться виправдовуватися, “ховати її під корсет “мужності”.

Ніна Хіль відкриває секрети власної "творчої лабораторії"

Еліна Заржицька
м. Дніпро

Мені сумно. Пішла з життя подруга й колежанка, член НСПУ та НСЖУ Ніна Хіль. Пішла передчасно, ще повною сил і творчих задумів. І зовсім не через коронавірус...

Інтерв’ю з Ніною я зробила два роки тому. Читайте, знайомтеся з особистістю, яка не встигла до кінця реалізувати свій творчий потенціал – вона готувала книгу своїх п’єс, була членом правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ, брала участь у літературних та мистецьких заходах м. Павлоград.

Чим саме цікаві письменники читачам? Вочевидь, тим, що їм у певній мірі вдається створити світ, дуже схожий і несхожий на той, у якому вони та їхні сучасники живуть. І ця несхожість пов’язана з дивним світінням, котре часом випромінюється від особистості автора. Чим цікавіша, значиміша ця особистість, тим більша сила тяжіння. Книги таких авторів у пам’яті читачів залишають особливі та неповторні відчуття надовго.

Олександра Малаш: Любов має не лише лицьовий, а й виворітний бік

У рамках програми підтримки молодих авторів КМДА в 2016 році вийшов друком роман Олександри Малаш «Любові багато не буває». Одна справа – говорити про книжку, яка щойно з друку, а інша – за кілька років, коли емоції врівноважилися, сюжет та герої сприймаються інакше, багато людей прочитало роман та озвучило свої коментарі публічно. Та все ж кілька питань до авторки залишилося…

– Сашо, як ти гадаєш, чому саме твій роман переміг в програмі КМДА і що це значить для роману? Яка була його подальша доля?

Як для кожного з нас, людей світобудова приготувала дату й час, коли ми маємо народитися, так і для книжки вона обирає момент, коли їй судилося вийти друком. Склалося так, що роман «Любові багато не буває» я подала на конкурс КМДА в 2015 році. Він увійшов до переможного списку й був рекомендований до друку, в «Літературній Україні» й «Золотій пекторалі» навіть анонсували цю подію, але де-факто публікацію довелося відкласти. Причина – брак коштів на реалізацію програми. Тож видавнича рада благословила друк роману в 2016 році, поза конкурсом.

Еліна Заржицька про книги і буття

 – У книжках «Легенди про козаків», «Китеня Тимко» Ви вживаєте багато зносок-пояснень. Чи в усіх Ваших книжках використано зноски і навіщо Ви їх застосовуєте?

– Дуже приємно, що ти так уважно читав, дорогий друже! Так, дійсно, зносок багато. Якщо ти звернув увагу, я намагаюся пояснити складні слова та поняття, що притаманні, наприклад, професійним мореплавцям, або описуючи історичні події, рідкісних тварин (риб, динозаврів, птахів) чи рослини.

Використовую зноски, аби допомогти читачеві дізнатись про навколишній світ трішечки більше, ніж є в підручниках. Бо ж не завжди маємо змогу користуватись інтернетом, щоб зрозуміти, що таке «планктон» або «вогні Св. Ельма» тощо.

Зносок немає хіба в книзі для самих маленьких – про черепаху Наталку. Там казки малі й прості, там я не використовую жодного складного слова».

Лариса Ніцой: «Ми відновимося, і все у нас буде на вищому рівні, неперевершеним»

– Привіт, Ларисо! Нещодавно ти повідомила на ФБ, що стала рекордсменкою. За місяць 12000 хмельничан прочитали твою книгу «Незламні мураші». Захід відбувся в рамках флешмобу #плекаємоукраїнськумову.

Думаю, письменникам, та й усім нашим читачам, буде цікаво дізнатись, як почувається нова рекордсменка. Насправді, для кожного автора головне – щоб його твори читали, обговорювали, реагували на них так чи інакше. Що ти відчула, коли надійшло повідомлення про офіційно зареєстрований рекорд?

– Зраділа. Але ніколи не думала, що мені це ще й допомагатиме. Коли різні українофоби на телебаченні верещать, що я нічого не досягла в житті, що я будки за своє життя не збудувала, то я усміхаюся. Мої книжки читають українські діти. Їх купують батьки і вчителі. Усі хвалять. На моїх книжках підростає покоління українців. Моя книга увійшла в книгу рекордів України… Будка? Ну й мірки. Україножери України міряють Україну будками. Які люди, тим і міряють.

– Радію, що на рекорд пішла книга, від якої я у захваті. Не тільки текст прекрасно збалансований, розрахований саме для молодшої вікової категорії, але й оформлення неймовірне. Талановита художниця Олена Рибакова! Мені поталанило, бо дві книжечки вона й мені оформлювала. Розкажи нашим читачам, з чого почалася ваша співпраця?

Геннадій Горовий: Своїми успіхами завдячую батькам, друзям, шкільним вчителям, університетським викладачам та всім добрим людям, які траплялися на моєму шляху

Іноді дивишся на людину й думаєш: ось той, з кого можна брати приклад. Не зважаючи на труднощі й фізичні проблеми, людина багато працює, має значні досягнення, веде активну громадську діяльність. Про кого йдеться?

Письменник, журналіст, громадський діяч Геннадій Горовий народився 18 червня 1981 року у знаменитому селі Трипілля, що на Київщині. Там і пройшли перші дитячі роки, сповнені перших відкриттів. Знайомство з таким загадковим довколишнім світом починалося близько шостої години ранку, а закінчувалося пізньої вечірньої пори. І кожен день приносив щось своє, неповторне. Скільки відкриттів очікувало на хлопчика! На власному досвіді він дізнався, що вогонь пече, не кожну собачку варто намагатися погладити, а якщо піти самому до Дніпра – можна й заблукати…

Про дитинство й не тільки – у відвертому інтерв’ю Геннадія Горового.

– Треба так розуміти, що ти був хлопцем непосидючим, але рідні намагалися ненав’язливо спрямовувати дитячу енергію у більш безпечних напрямах?

Ніжний лірик з сумними очима

25 грудня поету Леоніду Федоруку було б 80 років. А прожив він - 75. За місяць буде сумна дата : 18 лютого 2014 року, забираючи онуку зі школи ,потрапив під атаку «Беркуту»… Помер 24 лютого від серцевого нападу. На робочому столі залишилися кілька рядків вірша «Небесна сотня»…

Щоб заробити на харчі – шили капці. І співали

Він сам згадував: «Рід Федоруків пробився до сонця на прасвятій землі Вінниччини, в селі Малий Чернятин, але голодомором був зігнаний звідти на Південь, у Вознесенськ, де я і народився. Але і там, і по всій Україні нас живлять глибинні джерела і води святого Дніпра-Славути, який наші сльози, нашу волячу терплячість, нашу журавлину тугу і голубину лагідність обертає на Волю. Нам завжди було важко: нас згинали до землі, нас рубали під корінь в 20-ті та 30-ті, позбавляли навіть колоска, що вже впав на землю… До нас ішли немов би на підмогу, а в підсумку прагнули витурити із власної хати, із одвічно родинного клаптика землі…».

Любов Відута. Абетка письменника від А до Я

Поетеса та прозаїк Любов Відута – львів’янка. Іноді мені здається, що це визначення дуже важливе для творчості авторки, яка наприкінці 2018 року відсвяткувала 10-річчя від початку своєї активної творчої діяльності.

Її перша книжка «Працьовита бджілка» вийшла друком у 2008 році у Львові. У наступному ж, 2009 році, побачила світ тематична збірка про вибір професій «Ким я буду? Ким я стану?». У 2010 році видана збірка дитячих віршів, загадок, скоромовок «Усміхнулось сонечко» тощо.

Традиційно щороку з’являються на світ одна, а то й дві книжки авторки. Книжки виходять у Львові, Харкові, Києві, Чернівцях, Дрогобичі та ін.

На теперішній час Любов – авторка понад 30 книжок, серед яких переважна більшість – книги для дітей.

На цьогорічному Форумі видавців Л. Відута презентувала дві прозові книги – фантастичний роман «Ловці думок» і повість про життя та діяльність Кирила Селецького. Але і поезії Люба не зрадила. У видавництві «Пегас» вийшла її чудова Абетка для дітей...

Книги ці різнопланові, отже розпитувати авторку можна не тільки про її творчість, але й про, так би мовити, глобальне...

– Любо, скажи, якою, на твою думку, має бути сучасна українська література? Чи уявлення збігається з дійсністю?

Мистецтво кулінарії. Або чому місце чоловіка біля плити

Приготування їжі – це жіноча справа? Може й так. Але я переконалася в інакшому. І доказ цьому – Богдан Шрам.  Він навчається вже третій рік на факультеті ресторанно-готельного та туристичного бізнесу в одному з вітчизняних вузів. Свої здібності до кулінарії вдалося випробувати в одному з невеличких містечок центральної Словаччини. Його прямим фахом не є робота на кухні. Проте, на стажуванні в 5-зірковому готелі йому випала роль саме шефа. Про особливості професії, труднощі, з якими доводиться стикатися, читайте далі.

Що для тебе в кулінарії найбільша пристрасть?

Безперечно, задоволення людей, їх щира реакція на виконану мною роботу. Гість, який банально тобі посміхнеться чи передасть «Дякую», безповоротно заряджає енергією. З’являється натхнення працювати ще краще. Та й з іншого боку, робота виконана з помилками, не повністю задоволений гість – це все дає навіть куди більший поштовх до покращення власного "скілу".

Олександр Козинець: "Пишу про те, що відчуваю і про що не виходить мовчати"

Олександр Козинець — молодий талановитий письменник, музикант, куратор багатьох літературних проектів та автор пісень. Також він кандидат педагогічних наук, викладає у Національному університеті імені М. П. Драгоманова. Саме під час прослуховування одного з його курсів ми й познайомилися.

Після пар поспілкуватися вдалося й про літературу, й про пошуки натхнення, ще й почути його думки про розвиток авторів-початківців.

— У яких жанрах Ви пишете?

 — Найчастіше пишу лірику. На сьогодні також маю один завершений роман. А ще кілька невеликих колективних повістей у рамках одного літературного проекту, який триває увесь цей рік. До минулого року я приділяв більше уваги написанню поезії — вважав себе неготовим до написання серйозної прози. Точніше, хорошої серйозної прози. А от короткі історії — есе та оповідання — писав паралельно з віршами від початку творчої діяльності. Минає двадцятий рік, як я пишу. І хочеться розвиватися у цьому напрямку далі на більш професійному рівні.

— На які теми Вам найскладніше писати й чому?

Віктор Винник: Для мене найбільші радість і нагорода, коли приходить нова пісня

Написання інтерв’ю з Віктором Винником – українським музикантом, вокалістом, лідером рок-гурту «МЕРІ», розпочала зі знайомства з його біографією у Вікіпедії. І що мене найбільше вразило, так це окремий розділ у статті під назвою «Громадська позиція», який відкривається словами: «Віктор Винник не проводить жодних виступів у Росії. Пісні пише виключно українською мовою. Не належить до жодної політичної партії». Почала зазирати в інші вікі-біографії сучасних співаків, але такого більше не знайшла ніде – альбоми, нагороди, виступи, премії… А тут ось – громадянська позиція людини, яка висловлює вголос, і не тільки через пісню, всі свої почуття. Про це та багато інших цікавих речей – в нашій розмові:

 Гурт «МЕРІ» багатьом відомий через пісні «Мерідіани», «Я z України» тощо. Їх співають. Їх люблять. Коли і як цей гурт прийшов в твоє життя?

— Насправді це не гурт прийшов в моє життя. А я сам взяв його і створив для того, аби мати змогу виконувати власні пісні з колективом хороших музикантів.

Звичайно ж, цьому передував певний процес. Починали з гітарного дуету, потім нас ставало більше…

Між заснуванням гурту і першим живим виступом – понад шість років. Треба було б прискорити цей процес, адже втрачено багато часу і, мабуть певних можливостей. Це я тепер розумію. Тоді не хотілося поспішати. Тому, як є, так вже й є. Хоча ми й сьогодні нікуди особливо не поспішаємо.

Об'єднати вміст