Жінка-УКРАЇНКА

 У кожному рядку знаної української поетеси Лесі Шмигельської, яка творить у маленькому прикарпатському селі Камінь, відчувається велика любов до Батьківщини, до мальовничої місцини в долонях гір.

Тонке сприйняття світу і часу у їх єдності і безперервності, глибочінь емоцій і щирість почуттів, а ще пронизливо-яскраві образи, які западають в душу, стають невід’ємною часткою вашого єства – ось що таке вірші Лесі Шмигельської. Саме так пишуть про творчість поетеси її поціновувачі. Словом – послухаємо Лесю Шмигельську…

- Пані Лесю, так збіглося, що збірка «Сьоме небо» є Вашою сьомою книгою. І, прочитавши у ній вірші, хочеться вигукнути: сім чудес Лесі Шмигельської… Що криється за назвою збірки «Сьоме небо»?

- Колись грецький філософ Арістотель (384–322 до н. е.) у своїй праці «Про небо» писав, що воно складається із семи кришталевих сфер, до яких прикріплені зірки і планети. Думаю, напевне саме звідси бере початок крилатий вислів «на сьомому небі від щастя», тобто світлі людські емоції, почуття, переживання, які мають місце саме на «сьомому небі». То все філософія… а якщо бути відвертою, то добрий десяток років назад при реєстрації на одному із поетичних сайтів було таке запитання: «що для вас поезія?» і я якось навіть не задумуючись написала: «поезія – моє небо». Тоді це була просто відповідь, яка в подальшому переросла в суголосся зі мною, невід’ємність, суть…

- Так написати вірші може лише людина залюблена в небо. Як часто споглядаєте на небосхили?

-  О, так! Небо – це, напевне, поетична палітра кожного поета. Загалом підмітила одну річ: люблю творити вночі, коли довкола тиша і зорі. Та й взагалі небо – це вічна таємниця, це щось сакральне і до кінця незвідане. Тому і є, напевне, вічним мандрівником, учнем і дослідником цього величного Божого простору.

- Загалом любите світанки чи, може, надвечір’я?

- Люблю світ. Люблю життя. Світанок для мене як двері у новий день, нове життя, як чиста сторіночка, а що ми в неї запишемо – це залежить від нас… люблю надвечір’я, подумки прощаюся з прожитим днем, будую плани на завтра... і взагалі любити життя, його дні, ночі, будні, свята – це мистецтво. І оце світле почуття любові вивершує людину, робить її  вищою, чистішою, добрішою…

- Лесю, з огляду на назви збірок, Ви, напевне, любите осінь. Що «жінка з осені» привносить у цей світ?

- Люблю осінь? Та дуже люблю! А Ви знаєте, що навіть осінні колючі дощі якісь дуже особливі для мене. Скільки віршів я присвятила цьому невід’ємному тандему (дощі-осінь, осінь-дощі), то й не перелічити. З Вашого дозволу процитую уривочок з вірша:

Жінко із осені переболи і спинися, / Глянь-но крізь сонячні жорна струмує яса.
Крил молодих проминання в намоленій висі, / Доки ти небо тримаєш, то світ цей не сам.
Доки всі сльози збираєш у ревне намисто, / Доки виношуєш пісню, як в лоні дитя.
Жінко, вагітна дощами, то нині безлисто, / Завтра отам, де пустелі – розквітне життя. 

- Що розказали світові у своїй збірці «ПроСвіт»?

–  «ПроСвіт» – моя п’ята поетична збірка. У ній мої переживання та емоції, любов і надії. Це просвіт, крізь який мені вдалося побачити, відчути і передати побачений світ по-своєму, з його болями і стражданнями, з вірою у краще «завтра». І хочеться вірити, що книга, наче кораблик, припливе до людських душ під різними вітрилами і назвами, гармонійно, неповторно долучаючись до симфонії подібних, що славлять Небо на землі і Землю в небі...

- Ви – лавреатка премії ім. Марійки Підгірянки. За яку збірку і де Вам вручали премію?

- Так, я лавреатка двох обласних премій – імені Марійки Підгірянки та Василя Стефаника. Першу премію я отримала за поетичну збірку «Всеобрій». Вручення премії імені Марійки Підгірянки відбулося в її рідному селі Білі Ослави Надвірнянського району Івано-Франківської області

- Хто чи що Вас надихало творити?

- Цікаве запитання… навіть ніколи й не задумувалася про це. Насамперед, це мої діти, мої доні, моя родина. Саме вони були першими слухачами, поціновувачами. Далі наше літературне об’єднання «Горгани», під мудрим керівництвом члена НСПУ Любомира Михайліва, яке відновило свою роботу і активно творчо працює на Рожнятівщині. Щирі друзі по перу, а ще люди, які повірили в мене. Я надихалася підтримкою, потрібністю, небайдужістю близьких мені людей. Зрештою, маючи нині більшу авдиторію шанувальників, цінителів слова розумію, що вони і надалі є осердям мого поетичного світу. Бо зазвичай чи не вся моя поетика просякнута людським, наболілим, сущим…

- Чия творчість Вам близька. І чому?

- Читаю багато, особливо поезію. Набиралася снаги від творчості свого поетичного наставника Любомира Михайліва, насолоджуюся неймовірною глибиною поетичної мови Богдана Томенчука, Ігоря Павлюка, Ліни Костенко, Неоніли Стефурак… цей список можна врази продовжити, бо мої книжкові полиці вщерть переповнені добротною літературою для душі…

- Ви – мешкаєте у чарівних Карпатах. Яка місцевість Вам найбільше подобається?

- Серце наше назавжди віддане тому шматочку землі, де і батьківський дім, і материнська пісня, і перші кроки в життя… Звичайно, що найближче моєму серцю, моїй душі маленьке прикарпатське село Камінь, прекрасна мальовнича місцина в долонях гір з добрими, щирими, працьовитими людьми. Тут моя родина, друзі, улюблена робота…

- Нещодавно відбулась онлайн-зустріч з читачами київської бібліотеки на вулиці Освіти. Якби були на реальній зустрічі, щоб побажали читачам?

- Так, дякуючи світлій і мегаталановитій київській поетесі та просто щирій добрій подрузі Тані Яровициній, у мене відбулася онлайн-зустріч.  Щоб я побажала читачам?.. Насамперед міцного здоров’я, мирних обріїв, впевненості у завтрашньому дні., цінуйте кожен прожитий день. Хай добре слово, яке письменник доносить до Ваших сердець, буде Вашим, крилом, Вашою опорою. Будьте і набувайтеся!

- Щастя словами Лесі Шмигельської… А ще ліпше рядками з Вашої поезії…

– Лови  своє  щастя,  бо  завтра  не  буде  нас, / У  вирі  чужому  погубимо  крила  і  кроки.
Усе,  що  красиве,  на  жаль,  не  завжди  Парнас, / Лиш  небо  високе…

– Пані Лесю, оскільки наше спілкування відбувається посередині літа, то, напевне, закінчимо нашу розмову рядками з «літа». Тим паче, що надихає й «Поцілунок літа»…

ПОСЕРЕДИНІ ЛІТА…

Розговівшись  грозою  запахли  намолені  ранки,
Жовте  сонце  на  соняху  ревно  збирає  росу.
Із-під  крил  твоїх  літепло  променем  сіло  на  ґанку
Розігнавши  безсоння  сумбурне,  розвіявши  сум.
 

В’яне  липень  між  липи  і  губляться  стишені  кроки,
І  розтопленим  медом  торкається  літо  до  губ.
На  вітрах  навіть  тепло,  теплом  гомонять  потоки
І  розтріскані  вишні  черлено  летять  в  траву.

Ліс,  як  сонне  дитя,  випростовує  руки-віти,
Націлований  небом  шепоче  свої  казки.
Розпогоджений  Всесвіт  і  овиди  обігріті,
Ненаситні  перуни,  що  липню  дались  взнаки.    

Посередині  літа  –  дощі,  одкровення,  лелеки,
Розімліла  веселка  у  квітно-духмяній  траві.
І  засмаглі  облоги  шурстять    од  вселенської  спеки,
І  сто  сонць  нині  в  небі,  в  долонях  –  маленький  світ.

Леся Шмигельська – заступник голови літоб’єднання «Горгани», авторка поетичних збірок: «Поцілунок літа» (2008), «Жінка з осені» (2011), «Тепло незвіданих доріг» (2012), «Всеобрій» (2014), «ПроСвіт» (2016), «Осанна осені» (2016), «Сьоме небо» (2018). Лавреат премій ім. Марійки Підгірянки (2015) та Леся Мартовича (2016), Василя Стефаника (2018), дипломант низки літературних конкурсів.

Наталка Капустянська
Фото з архіву Лесі Шмигельської