Жінка-УКРАЇНКА

Бондар Василь Васильович (народився 15 січня 1954 у селі Теліжинці Тетіївського району Київської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1980). Працював завідувачем відділів та заступником редактора у кіровоградських газетах «Молодий комунар», «Вечірня газета», кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури НСПУ, головним редактором Центрально-Українського видавництва. 1995–2015 і з листопада 2016 – голова Кіровоградської обласної організації НСПУ. Член правління НСПУ. Головний редактор літературного часопису «Вежа» з 2001. Був депутатом Кіровоградської міськради (1994-1998).

Автор книг прози «Одвідини» (1994), «Смарагдові китиці у воді» (2001), «Камінь від хандри» (2013), «Візит ввічливості» (2016); книг з літературознавства «У пошуках слова значущого» (2008) та «У пошуках слова» (2019).

Окремі твори перекладено англійською, румунською і болгарською мовами.

Автор-упорядник художньо-документальних книг «Голоси із 33-го» (1993), «Ми, переможені Чорнобилем» (1996), «Сповіді з-за ґрат» (1997), «ОST – тавро неволі» (2000), «Рух. Початок» (2014), книги про таїну творчості «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?» (2010), 6-томного видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» (2004–13), 2-томної хрестоматії творів письменників Приінгулля «Блакитні вежі» (2011), антології «Шевченкіана степова» (2005).

Заслужений журналіст України (2007). Лауреат літературних премій ім. Є. Маланюка (2002, Кіровоград), ім. Д. Нитченка (2007, Київ), ім. М. Стельмаха (2009, Вінниця), ім. А. Тарковського (2020, Кропивницький), журналу «Березіль» (2018, Харків), дипломант міжнародного конкурсу документального оповідання «Mensch sein. Бути людиною. Быть человеком» (2018).

Член НСПУ з 1995.

                                                                                                               

                                                 DRITTE WELTKRIEG

                                                     оповідання

                                                             1.

Рама з хряском тріснула й на підвіконня всередину хати посипались друзки скла. На підвіконня, на лаву і на стіл, що стояв на покутті під причільною стіною. Дід Лавруньо навіть не встиг перелякатись, як знадвору почувся картавий і писклявий, немов дитячий, голос:

- Heraus, russische Schwein!*

Дідові здалось, що все це він бачить у якомусь дурному сні, але той противний голос повернув його до дійсності:

- Ich wiederhole, russische Scheise: heraus!**

Дід Лавруньо вчив трохи німецьку мову в школі, але ці образливі слова нагадали йому полон під Білою Церквою у сорок першому. А ще чомусь подумалось, що то було не найбільше приниження, якого він зазнав на своєму довгому віку: покричали, погиготіли бузувіри та й відпустили на всі вітри. Не всіх, правда, але хто назвався українцем…

- Стгелять, гускій свінья?!

Ці слова підняли діда з ліжка й повели надвір. Зовсім не думалось тікати чи ховатись. Перед порогом він взув кімнатні тапки (самошиті, на твердій підошві – років п“ять тому привезла невістка гостинця з міста) і, причинивши на клямку хатні двері, вийшов під козирок ганку. Аж тоді побачив розбійника. Він стояв, одступившись на кілька кроків від розтрощеного вікна, стояв незрушно й виклично. І дід знову подумав, що це щось несосвітенне коїться… „Може, це вже смерть по мене прийшла, та й виробляє такі баляндраси?“ – думав мовчки Лавруньо й напружено дивився на прийшлого. Точно таке, як тоді під Білою: зарозуміле, самовдоволене… Ще й окуляри темні почепив… Вже й до нас ця мода… Мода для дурного народа!

- Ти нащо, сукин син, вікно дідові розгатив? – спитав сердито дід театрального німця, і з цієї фрази його серце стало наповнюватись люттю, як би й справді він переступив зі сну в реальність і лиш після сказаного побачив скоєне: замість вікна, що мало б світитись рожевою призахідною загравою, зяяла чорна діра з уламками рами та  гострими шматками шибки.

- Ich verstehe russisch nicht, Donnerwetter! – вилаявся німець. – Bist du selbst zu Hause?*** – показав указівного пальця.

Дід Лавруньо розгубився. І невідомо з якої причини кивнув головою, таки вчувши в тій гаркавості не вимогу, а запитання.

Перед ним стояв німець. Наче вернувся  сюди з тих понад шістдесяти років. У зеленому мундирі, охайному, випрасованому, з чорними погонами, в кованих черевиках з заправленими холошами, запилюженими, але добротними – дід знав їм ціну, бо привіз після війни з Німеччини такі самі і носив років п”ять, поки в Дніпродзержинську, у тюрмі, гражданін начальник не стягнув. І каска натуральна, німецька, і автомат, туди твою в корінь!.. Лавруньо відчув, як легенький холодок пробіг йому по рівчачку спини, і тут же розгнівався на себе: ич, шмаркача злякався! Та мені вже, голубе, нічого не страшно…

- Jajka, mljeka! – німець відірвав на мить руку від автомата, загребущо змахнув нею до себе. Рукава його гімнастерки були закочені по лікті, точно як у післявоєнних фільмах, що їх крутив Василь Копійка безперестанку у колишній церкві, переробленій на сільбуд. Нема сільбуду, давно нема…

- Jajka, mljeka! – повторив вимогливіше німець і червона заграва закипіла в його окулярах.

- Яйця, може, є, а молока… Коза не доїться, запустив, звідколи баба померла… Шість років нема… – бубонів собі під ніс Лавруньо, не відаючи, потрібні цьому обияснику його пояснення чи він справді ні бельмеса не розбирає.

- Suchen!**** – кивнув німець головою в бік шопи і тільки тепер дід побачив іще двох чоловік коло хвіртки – один довгий, як тичка, з гвинтівкою за плечима, а другий широкоплечий і мордатий, при кобурі на широкому ремінному поясі з зіркою на пряжці. Та молоді обоє, наче хлопчаки. Вони притьма кинулись виконувати розпорядження німця і скоро в шопі закудкудакали кури, залопотіли крильми, потім двоє червоненьких вискочили проворно, як вивірки, перелетіли через тин і зникли, не перестаючи кричати, в густих бур“янах.

Дід Лавруньо стояв перед порогом своєї старенької хати і не міг вирішити що йому робити. Чи кидатись обороняти паршивеньке своє хазяйство, чи потакати мовчки цим грабіжникам серед білого дня? Смерті він не боявся: війну пройшов, хіба раз доводилось дивитися прямо в чорну дірку дула, як тепер дивиться без страху… Та й життя збігло, з усіма, здається, найдорожчими попрощався – чи сьогодні, чи завтра, однаково… Тільки ж де це вона взялася, ця німчура?

І чим довше дід Лавруньо дивився на німця, тим більше виникало в нього бажання отак просто підійти й розпитати, чого це він уже другий раз на дідовому віку сюди приходить непрохано? Каялися ж німці перед усім світом, просили прощення, он же недавно ще й марки виплачували тим, кого забирали на роботи в Німеччину… Ховався Лавруньо від облав, не дався поліцаям у руки, бо самі ж поліцаї, виселкові хлопці, й попередили, але, видно, на роду було йому написано побувати в німця. І не просто побувати… Ех, гріхи праведні і неправедні…

Погоня за курми в шопі закінчилась швидко. Першим, бахнувши дверима, вийшов довготелесий.

- Drjutsch, dozyk – dwje uryli! – винувато вирячив він очі до німця. Потім кинув на землю курей з заломаними на спину головами і заходився гидливо витирати долоні об спориш.  – Kljeschniwhawnje, schisdjez!

- Mudak blja! – гарикнув другий, з кобурою на поясі, зиркнувши на діда. Він оббирав червоне і біле пір”я на своїх штанах і спльовував набік.

- Sam mudak! – огризнувся довготелесий.

Німець байдужим поглядом обвів куроловів, начеб їхня гризня його й не стосувалась, звів очі на небо, яке почало прокльовуватись блідими зорями на іще світлому тлі, й рішуче повів дулом автомата:

- Gehen mit!*****

Дід Лавруньо стояв як вкопаний. Він забув усі мови світу. Він чув, як вони джеркочуть, але нічого не міг втямити. Йому враз захотілось вмерти, запастись у землю, розлитись водою, як розливається останній сніг у квітні, коли він уже нікому не потрібний, а тільки заважає.

З прострації його вивів поштовх у спину. Дід, посторчакувавши кілька метрів, не впав, втримався на ногах, але капці в траві погубив. Хотів вернутися, та в лице йому глянула чорна діра дула. 

- Vorwarts! – вереснув німець і тицьнув кілька раз перед себе автоматом. – Vorwarts,  Donnerwetter!******

Вони вивели його за ворота й попрошкували дорогою до центра виселка. Дід іще оглянувся, і очі його встигли вихопити незвично чорну пройму вікна і незачинені шопині двері.

Дорога до центру густо заросла вівсюгом і мишійкою, проте вгадувалась простором поміж руїнами хат, залишками струхлявілих тинів, високими в людський зріст бур”янами та здичавілими черешнями і вишнями, на які  давно ніхто не вилазив. Колись тут вирувало життя, підводи тарабаніли, машини здіймали куряву, а тепер якби яка й заблудила, то… Ось ці чим добрались сюди? Дід повів головою на боки, начеб хотів знайти відповідь на своє запитання. Ніде нічого не видно. Може, там, в центрі…  І куди вони його ведуть?  От би впертись та сказати, що нікуди він далі не піде? Тут, у цьому зеленому тунелі, зробилось так темно, наче вже геть споночіло. Якби молодший, то дременув би у бур”яни, що тільки смуга лягла б.  І тоді попробуй потолочи ці зарослі, пошукай…

Коли вони вийшли із вулички на вигін, довкола посвітлішало, хоча з неба уже гостріше поколювали зорі. Дід Лавруньо мимоволі кинув погляд на крамницю і всередині в нього тенькнуло: на будинку зникла вивіска, замість неї над ганком звисав червоний прапор із чорним павуком свастики у білому колі. Прапор мирно ворушився на вітрі  і те, що тримався він на держакові не вгору, а прямо звисав додолу, як із жердки, переконало діда остаточно – окупація. Перетоптав та попанахав він таких прапорів по всій Європі чимало…

- Halt! – наказав німець дідові.  І додав, піднісши пальця вгору: – Ein moment!

Він важно й гонорово пішов до крамниці і скоро вернувся з цигаркою в зубах, а на ганку заворушились якісь маняки.

- Куди ви мене ведете? – спитав дід прямо і тут же отримав штурхана у плечі. Від того меншого, мидзатого, що оббирав пір”я на штанах.

“Стріляти або вішати!” – шарахнула діда раптом думка, і він знов піймав себе на тому, що таки підсвідомо йому стало од цього страшно.

Вони привели його на другий край виселка. Власне, тепер це була одна вулиця, розірвана вигоном, на якому колись стояли школа, церква-сільбуд і крамниця. Школи й сільбуду бозна-скільки нема. Віднедавна й крамницю закрили, а привозить виїзна лавка раз на місяць сякі-такі найнеобхідніші товари: хліб, мило, гас, сіль, на замовлення шкарпетки чи ще що хто замовить. Людей у Криничній Балці лишилось менше, як пальців на руках, а що старі та ні в чому не мають потреби, то нерідко торгаші не соромляться забути про свій обов”язок, бо ж ніхто ніколи їх за це й не журить… Самостійність, одне слово. А тепер, виходить, знов під німця пішли…

Коли діда Лавруня вели повз три чепурненькі хатини, його аж зчавлювало крикнути до того живого (живого! – він знав) безгоміння. Він уже й набрався відваги, та раптом довготелесий, з курми в руках, забіг наперед і ліктем відхилив хвіртку на Варчине обійстя.

                                                            2.

Як тільки в хаті вляглися бабські плачі й причитання, дід Лавруньо підсів до вікна і довго вдивлявся в темінь, але нічого видивитись не міг – ні землі, ні неба, одна густа, як смола, чорнота. Видно, затягло хмарами, подумав. Може, це й краще – дверима однак не будеш виходити, а дорогу  він і з зав”язаними очима налапає… Головне,  вибратися непоміченим.

Про те, що він не чекатиме покірно смерті, дід Лавруньо замислив собі одразу ж, як його турнули через високий поріг Варчиної хати і закрутили сінешні двері  дротом  знадвору. Поки за вікном ще смеркало, то дід бачив: манячить при воротях отой довготелесий з рушницею за плечима, стереже хату. А тепер і не видно нічого, і не чути.

- Варко! – покликав дід пошепки.

- Чого тобі? – зашелестіло в кутку.

Дід,  намацуючи руками стіл, стіну, шафу, підступився ближче й заговорив іще тихіше:

- Поможи мені через кухню вибратися надвір.

- Чи ти здурів?

- А що ж чекати?.. Постріляють або спалять.

Мовчали. Втомились говорити про це: знов німецька окупація, dritte Weltkrieg,******* кажуть… Лавруньо чув, як важко дихала Варка: і без цього ядуха не давала їй життя…

- То пішли! Ножа дай якого – шибку вийняти.

А тоді враз зрозумів, що не треба ні з ким радитись, ні в кого нічого питати, а – діяти. Ночі в червні короткі, не зоглядишся, як прокукурікає з бур”янів деренчливим голоском червоненький його півник, якщо не забіг від переляку хтозна-куди.

Він рушив на кухню й інтуїтивно відчув, що баби звелися слідом.

- Ви куди, молодиці?

- А ти куди?

- Слухайте, - Лавруньо зрозумів, що без пояснень таки не обійтись. – Я зараз попробую вибратись надвір і хутенько збігаю в Янівку – може, розвідаю що й до чого…

- А нам що робити?

- А ви сидіть, поки я змотаюсь. Бо як підем усі, то одразу виявлять, чуєте! – дідові стало жалко покидати їх напризволяще, але нічого не вдієш. – Варко, у тебе всі вікна подвійні?

- У мене ще другі двері є, у тій хаті, через сіни, - згадала баба, як дівкою була, як жили з дядиною при одних дверях, а потім чи то посварився дядько з її батьками, чи чого там, та прорубали вони другі двері, прямо з тої хати, але недовго й користувались ними, бо дядька забрали на війну, звідки він не вернувся, а дядину невдовзі прикидало глиною у яру, коли полізла в яму глибоко й безоглядно… То й лишилась друга половина їм, яку вони перетворили фактично на комору: складалося тут усе потрібне й непотрібне.

Варка провела його через одні сіни, потім через другу хату і впустила в другі сіни, куценькі, вузенькі, як конурка, посновані павутинням і наповнені застояним глиняним духом – відчувалось, що давно-давно сюди ніхто не заглядав. І коли Варка спробувала відчинити двері, то помоцювалась, та й відразу задихалась, аж засвистіло у грудях. Дід Лавруньо відсторонив її, обмацав засув, скобля, розхилитав заіржавіле залізо, й воно подалось. Подались і двері, натужно й зі скрипом, який розпанахав діда навпіл. Довго стояли мовчки, вирячивши в темряві очі й нашорошивши вуха. Далі Лавруньо іще раз скрипнув і просунувся у щілину дверей, а тоді вже сміливо зробив крок на подвір”я й зупинився. Прислухався: тихо, тільки жаби кумкають у Ташлику, ледаченько, ледве чути. І він, скрадливо ступаючи в бур”янах, подався поза хатою: спершу обережно, а далі все швидше й швидше стежкою поза городи. Лавруньо знав тут кожну грудочку, кожну ямку – аби було здоров”я, то й побіг би, думалось.

За висілком він вийшов на шосейку, але пішов узбіччям, бо камінці кололи в босі ноги. І так десь, чи не в бур”янах, наступив на щось гостре, кольнуло, як у серце, але не було коли на таку дрібницю зважати. До Янівки треба здолати два пагорби – ось головне. Зійшовши на перший, Лавруньо оглянувся на Криничну Балку: виселок був накритий темною яткою ночі, тільки на березі Ташлика начеб як щось зблиснуло й погасло, потім іще раз. Але коли дід оглянувся на ходу перегодом, то ніякого блиску не уздрів. “Ввижається чортівня”, - подумав, аж йому стало шкода себе, бо це ж не інакше, як від переляку лізе отаке в голову.

Двічі з дороги його зганяли машини. Дід залягав у молодих шершавих соняшниках і пильно вдивлявся у світлові стовпи, які обмацували кам”яну дорогу попереду машини, вслухався в гул, начеб хотів із того зрозуміти: наші це машини чи німецькі. А ще згадував, як додому ночами він добирався тоді, з-під Білої Церкви: хоч і мав аусвайса, але не вірив загарбникам – незнані дороги, чужі ліси, ночував у полях, у колгоспних скиртах і жодного разу його не вметили німці. Везло, видно. Як і за другою мобілізацією, коли їх усіх, хто пересидів окупацію на виселках та хуторах, забрали необмундированими, на трьох одна рушниця, отака як у того довготелесого, що сьогодні його курей подушив – чи не всі Лавруньові односельці поклали голови за городами  (під Баштечками, за Оратовом), а він вижив, зайшов аж у Австрію, надивився, як люди живуть – куди там братися нашому Іванові…

В Янівці дід найперше збирався постукати до племінника, найстаршого братового хлопця. Дорогою дід обдумав, що найкраще до нього, бо за меншим, головою сільради, певно, уже й смуга лягла, якщо не дай Бог не на небесах душа його – німці із владою не довго чикаються. А менший – рядовий колгоспник, фуражир. Та й до хати його серед ночі доступитися легше: хвірточка завше прочинена і собака такий лагідний, що хоч ноги об нього витирай. Правда, останній раз Лавруньо навідувався у гості до племінників років п”ять  тому – ти бач, як швидко час летить!.. Не більше, як п”ять, бо  ще баба була жива…

- Стій! Хто йде? – грубий оклик з темряви припнув діда посеред дороги. Він уже зайшов у село і, втративши за роздумами пильність, переходив шосейку. Тікати було пізно, тому поволі почав зводити руки. І картав себе, що так по-дурному попався. Баби сидять узаперті, надіються на нього, а він як хлопчак дався в руки…

- Ну ти гля, дурник та й годі – діда налякав, – обізвався з ночі тонкий жіночий голос. – Як хмолосну отако навідлі!

Дід Лавруньо опустив руки й голову. І стояв мовчки, не знаючи, що робити. Йому було соромно, старому солдатові, що отак здрейфив. Він провів очима пару молодих, які пройшли повз нього, і навіть у темряві зрозумів, по запаху, що обоє веселенькі. “Кому война, а кому …”

Він зійшов на асфальтовий хідничок і рушив попри штахетні тини, раз по раз пригинаючись під вишнями, які вже кисло-солодко пахли Купайлом…

Цю примовку Лавруньо почув після того, як вернувся з Австрії. Так казали й про нього, і тоді фронтовик жалкував, що його жодного разу за всю війну не поранило, проте не станеш же розказувати кожному – де, що і як… А може, й правильно казали. Бо ж просидів на хуторі, коли інші під Москвою та Сталінградом… І потім по Європі прогулявся, потоптав ворога не тільки в окопах, а й у пухових перинах… Та хіба він один, і хіба з власної волі? Врешті, він своє після війни одсидів, спокутував фронтові гріхи. Начебто за крадіжку пашні, але чомусь не всім тюрмою оддячували, адже не було, мабуть, жодного, хто б не спокусився в голодовку принести з току в пазусі…

Коли він постукав племінникові у причільне вікно, то вже й засумнівався: чи не візьмуть на глузи його? Бо ж не може так бути, щоб на виселку правили німці, а тут свої. Ось він проходив повз янівську крамницю і повз сільраду, то при тьмяних ліхтарях не уздрів ніяких змін: наші вивіски, прапор наш, хоч і невизначеного кольору, бо вицвілий і вистрапаний на вітрі. І дітлашні хоч би що: в автобусній почекальні гиготить та гилить такими матюками, що десятою дорогою їх треба обходити. Де ж та  dritte Weltkrieg? Чи, може, німці обминули Янівку? Тому коли племінник, ввімкнувши надвірнє світло, став заспаний і в сімейних до колін трусах на дверях веранди, дід Лавруньо сказав:

- Сашко, ти знаєш чи не знаєш, що війна почалася?

- Війна?

- Атож, війна, – підтвердив свої слова Лавруньо і знову твердо повірив у них. – Ще вдень у нас на виселку німці об“явились. Надавали мені стусанів.

Сашко, мидзатий, з черевцем чолов”яга, почухався п”ятірнею, як згреблом, на спині, позіхнув на весь рот, потім враз приплющив сонні очі, роздер і витріщив їх на діда, мов на чудо-юдо.

- Дядьку Лавріне, ви де це взялися в таку пору? – дивився на його сухі побиті ноги з покрученими пальцями й товстими жилами. – Нічорта не розберу, що з вами? Заходьте до хати.

- У Криничній Балці німці, Сашко! – аж прикрикнув дід, дивлячись на племінникову одвислу щелепу. – Вельткріг – знаєш таке?

Сашко прокинувся остаточно, зійшов з веранди, обійняв рідного дядька за плечі – худенькі, кістляві. І весь бідолаха якось сильно змалів, звідколи вони востаннє бачились.

- Присядьте, дядьку, – попросив тихо племінник. – Розкажіть, як ви поживаєте, як здоров”я?

- Нема де, – сказав стурбовано Лавруньо. – Я прийшов сказати, а ти як хоч. Мені вже все одно, мені нічого не страшно, але я покинув у Варчиній хаті заклямнених молодиць, то треба вертатись. Бо німчура їх спалить до ранку. А в вас що – нема німців? То будуть завтра, побач. І не дуже висвічуй електрику, бо ще почнуть бомбити. Пішов я… – І дід оступився в темряву, яка його наче ковтнула.

Сашко хотів кинутись навздогін, завернути, але ноги стали якимись неслухняними, наче задерев”яніли. Він вимкнув світло й поплутався в хату. “Стерявся глузду дядько…– думав, умощуючись на дивані. – Треба було завернути, бо ще кудись забреде серед ночі.” Але заснути вже не міг. Крутився з боку на бік, розбудив жінку. Розказав їй про дядька.

- Геть здичавів, – спокійно мовила жінка, накрилась подушкою й засопіла. А Сашко не міг. Ще полежав трохи, пововтузився, а потім встав і тихенько, навшпиньки пішов у кімнату з телефоном. Набрав безбач дільничного Рудюка.

- Яке сьогодні число? – вислухавши, хрипло зі сну спитав міліціонер.

- Сьогодні? Сьогодні уже двадцять третє.

- Йолки-палки!..  Твій моцик справний? Чекай мене, я зараз буду.

                                                              3.

Коли дід Лавруньо вертався в Криничну Балку, на буйні червневі трави вже впала роса, обпікала босі ноги. А як зустрічний чи попутний транспорт заганяв діда в рів, то холодила ще руки й лице. “Мало їм дня, – думав Лавруньо сердито про тих, хто оце гасав серед ночі. – І німці для них – не німці.” Особливо здивував племінник: ти йому кажеш, що війна, а він очі витріща, як баран на нові ворота, і мовчить. Перелякався, факт. Дід пережив німецьку окупацію і знає, що не такий страшний чорт, як його малюють. За всю минулу війну разів два-три тільки й навідались було німці в їхній виселок: коли старосту настановляли та ще чогось там. Жодного разу за два роки ніхто й не стрельнув. А ці агресивні – як на фронті: “Русіше швайн!” – точно як у кіно. Дід Лавруньо після війни і після тюрми пішов був раз-другий у сільбуд до Василя Копійки, подивився під крик і свист ту брехню і назавсіди зарікся туди навідуватись. І в школі, коли вчителі запрошували на дев”яте травня, теж відмовлявся виступати. Хай, мовляв, ті говорять, що люблять медальки вішати на груди та бряжчать ними, як дітлахи. Була колись школа в Криничній Балці, семирічка, потім початкова, а тепер… Не треба й війни.

Він квапився встигнути до світанку вивести бабів з Варчиної хати. Треба було зразу всім виходити, але якби ж то знаття, що вони не пантруватимуть, що можна так просто вислизнути… Хоча хтозна, що там зараз діється: можуть і спалити хату, як довідаються про непослух.

Непослух у воєнному ділі може коштувати життя. Цю істину рядовий Лаврін Кукуріка запам”ятав на всі свої довгі місяці визвольного походу по Європі після того, як відмовився брати під Кенігсбергом молодесеньку німкеню на очах у її ж батьків. Вони вчотирьох із взводним Фомушкіним вдерлись тоді в маєток заможного бауера, двома автоматними чергами розтрощили шибки в вікнах  на обох поверхах, нажерлися од пуза, а потім “на десерт” побажали фройляйн. Літня цибата німкеня, яка тільки-но готувала їм запашні шніцелі із смаженими помідорами, інтуїтивно відчувши біду, гримнула перед Фомушкіним на коліна й обхопила повними й білими, як лебедині крила, руками його запилюжені чоботи. “Вег!” – горлав на неї рудобровий туляк, а різким рухом руки одсилав солдат на юну голубооку дівчинину, яка мов перелякане звірятко забилась у куток і тремтіла осиковим листочком. “Рядавой Кукарєка! Вперьод!” – заохочував-наполягав взводний. Лаврін виставив долоню перед себе і бачив тільки сивого діда-німця, який хотів було втікти з кімнати, але Фомушкін двома одиночними перегородив йому дорогу і тепер старий сидів перед порогом, сльози текли по його обличчю, а Лаврінові здавалось, що то витікають його очі. “Кукарєка! За нєвипалнєніє баєвова заданія – растрєл на мєстє!” І Кукуріка виконав наказ. А потім іще не раз його приневолювали… А він не хотів? Як кіт сала. Отож “кому війна, а кому мать родна” – це й про нього. Ті походи, “расплата натурой за нашіх” пекли йому потім усе життя. Хоча нікому ніколи й не заїкнувся. Може, не випадково й тепер німці саме його виселок обрали… Але ж Варка тут при чому? Й інші молодиці…

Дід Лавруньо зійшов на останній перед виселком згірок і ноги  в нього підломились: у долині палало вогнище. Не таке, як хата горить, але й не багаття – мов гаряча квітка посеред темряви. І дід прямо побіг з горба на той неблизький вогонь.

Горів на березі Ташлика ожеред торішньої лугової трави, яку хтось викосив, склав чепурненько, але забув забрати, й ожеред аж був почорнів за зиму й весну. Тому дід з полегшенням зітхнув. Тільки ж хто це його підпалив? Кому це він заважа? Чи не німчурня? І діда повело на те вогнище, як нічного метелика на світло.

Він спустився з кам”яної дороги до Ташлика і пішов левадою, раз по раз зупиняючись під сизими маслиновими кущами і вдивляючись у темряву, аби виявити якийсь рух, чи прислухатись до нічних звуків. І боязко, і солодко було дідові підступатись до зарінку, звідки вже вчувались голоси і сміх. Дід Лавруньо сторожко, на самих пальцях, обійшов зарослий густим ятаганистим зіллям рукав річки і на завороті мало не наткнувся на легкову машину, яку загнали в самий куток зарінку – її ледве діставали відблиски багаття. В машині щось сопіло й гикало.

Дід Лавруньо одійшов задки в гінку дерезу на краю городу – нічийого уже, давно покинутого – і приліг. Освітлений пригасаючим багаттям зарінок звідси бачився очам, як на долоні. Дід ясно зрозумів, що це отаборились непрохані гості, які загнали його у Варчину хату. Але хто вони й що вони? Дідові душа, серце, розум, усе його єство прагли тільки одного: довідатись про це. Він ще не знав, що робитиме опісля, як звідси вибиратиметься, коли почне сіріти. Він про це не думав. І геть забув про бабів, покинутих у хаті.

Десь за зарінком, у глибині темряви знов почулись голоси і сміх жіночий. А за мить з ночі вийшло троє голих-голісіньких: два хлопці й дівчина. Дівчина йшла як пливла. І розпущені мокрі коси віджимала на ходу легко й природньо, як ото на упаковочних коробках з-під шампуні малюють. Дівчина була до сказу ловка і хай би вона ще йшла і йшла, але вона заговорила, і  дід Лавруньо мало не скрикнув: він багато на довгому віку начувся всякого, але такого… Один з парубків, худий і високий, підхопив дівчину на оберемок і розгойднув, начеб як кинути у вогонь, та дівчина стріпнулася всім тілом, звереснула, аж луна пішла над водою, й вони обоє попадали на землю.

- Тю, ти чіво ета, малахольная? – запитав, зволячись і оббираючи налиплу суху траву з тіла, довготелесий. Дід впізнав у ньому того, що курей крав і відкручував їм голови.

- Пашол ти, дурік! – випльовуючи з рота коси,  відповіла русалка. – Настучу доцику, так он тєбя так от…

Вони присіли навпочіпки до вогню, спиною до діда, й верзякали про щось, але Лавруньо вже не прислухався. Він напружив зір, пошастав очима по зарінку й знайшов те, що шукав: купку пір”я, яка ледве сіріла в сутінках. Сумніву не було: це його кривдники. А де німець? Дід Лавруньо знав, що німець з”явиться безпремінно – а тоді що? Він готовий був заплакати від безсилля. І згадав Сашка, як той дивився на рідного дядька, наче той позбувся розуму. А таки позбувся… Щоб оце так датися пошити себе в дурні! Треба щось придумати, треба щось придумати!.. Дід поворушив закляклими ногами й наткнувся на щось тверде. Помацав рукою: ломака. Й одразу зашемрало в голові: кинутись і розігнати дрючком голяків. Та вони його в баранячий ріг скрутять… То, може, хоч гахнути по машині? Щоб скло посипалось і гикати там перестало? І діда ця думка зігріла. Він повернув голову до машини й побачив щось темне й квадратне біля переднього колеса. Каністра. Каністра? Дід тремтячою рукою заліз у кишеню штанів і налапав пачку з сірниками. Серце його калатало так сильно, що здригалась земля…

                                                               4.

Вайлуватий Сашко з дільничним Рудюком у Криничну Балку приїхали диркотливим “Ковровцем” вдосвіта. Заглянули на обійстя до Лавріна Кукуріки: хатні й шопині двері розчинені навстіж, крайнє під причільною стіною вікно розбите, тапки кімнатні знайшли в траві коло хвіртки, біле куряче пір”я поналипало на воринах… На зарослій дорозі й біля крамниці – жодних видимих слідів, навіть недокурка свіжого не знайшли.

- Чию дід хату згадував? – спитав Рудюк, обійшовши довкруг крамниці.

- Наче Варчину… Знаєш таку?

- Служба заставить знати, – мовив серйозно сержант міліції.

Двері бабиної Варчиної хати були закручені алюмінієвим дротом, Рудюк не став його чіпати, а заглянув у вікно, за подвійною шибкою одразу з”явилось кілька маленьких зморшкуватих лиць, які на хвильку заніміли, а потім заворушились, ожили, щось говорили між собою, але не було чути, і зникли. Спершу поторгали за вхідні двері, далі погупало всередині й першою у крайніх дверях висунулась баба Варка.

- Ой господи… що ж це таке… коїться на білому світі? – сказала вона, задихаючись, і заплакала.

Рудюк розпитав бабів про вчорашнє, про німців і поліцаїв. Баби говорили плутано, кожна про свої образи і втрати, втирали сльози, сякалися. Про діда Лавруня, який покинув їх серед ночі й кудись утік чи сховався, одне слово –  пропав…

- А як би це я так рано про вас дізнався? – насварився на бабів дільничний. – От де він тепер дівся, йолки-палки?!. Так, розходьтеся по хатах, не бійтесь нічого, ніякого вельткрігу нема – це босярня забавляється, сволота. Сидіть вдома – сьогодні тут будуть слідчі.

Рудюк вичислив їх ще в Янівці, коли Сашко розказав про діда. Третій місяць ловлять пакосників… Обирають найглухіші села й розважаються: у квітні день народження Сталіна відзначали у Пустоварівці, лекцію прочитали в клубі й заперли людей у підвал, пообіцявши вивезти на Соловки. Дев”ятого травня перемогу святкували у Глинистому: засмажили людське поросятко на майдані й салютували всю ніч ракетами. А тепер от двадцять другого червня…

Діда Лавруня знайшли на зеленому зарінку Ташлика коло вигаслого попелища. Він сидів босий і простоволосий з похиленою головою й навіть не ворухнувся на звук мотоцикла. Вся його одіж буда мокра, хоч викручуй, і різко відгонила бензином.

 

*Виходь, російська свиня! (нім.)
**Повторюю, російське лайно:  виходь! (нім.)
***Я не знаю по-російськи, чорт забери! Ти сам  удома? (нім.)
****Шукайте! (нім.)
*****Ходи з нами! (нім.)
******Ступай! Ступай, чорт забери! (нім.)
*******третя світова війна (нім.)

                                                                                                                        липень 2002 – 11 липня 2003 року

 

 

ЗА РИБУ ГРОШІ
оповідання

Рибу на ринку Олександр Семенович купував завжди сам, і чистив луску, і патрав її сам, і смажив – нікому не доручав цієї, як він вважав, чоловічої справи. Все життя, а на пенсії й поготів. Рибу він любив і всі домашні визнавали його за вмілого кулінара-рибника. Купував карасі, коропи, товстолоби переважно, навіть судака й щуку брав, але – в останніх і ціна кусалась, і м'ясо було якесь жорсткувате, безжирне. Купував на міському центральному ринку в однієї й тієї самої продавщиці, яка завше посміхалась, впізнаючи його здалеку. Одного разу Олександр Семенович з нею погиркався, бо підсунула вона йому, м’яко кажучи, несвіже. «Як це так, – обурювався він, – вона ж мене знає, я в неї постійний покупець і ось таке учворити!» І не змовчав їй про це наступного разу. Продавщиця вибачалась і виправдовувалась, що кожну ж рибину вона не може перевірити, чи вона десь уже не залежалась, ставкові господарі завжди запевняють, що – сьогодні ще в сітці тріпалась, а часом трапляється… Так, трапляється, мовляв, нікуди не дінешся, але й покупець теж повинен знати, що бере: насамперед на зябра мав би глянути – як потемніли до вишневого хоча б, то отаке воно й усередині риби робиться… Після тієї балачки в перші тижні він таки пильно придивлявся до зябр і живіт риб’ячий мацав двома пальцями – чи не булькає там, але згодом не один рік минув без обману й Олександр Семенович не став екзаменувати беззмінну свою продавщицю. А якщо сказати точніше: притупив пильність.

Нинішнього літа, червень, початок літа видався неймовірно спечним. З безхмарного неба палило сонце, аж відкриті термометри зашкалювало, на вулицях людей поменшало, ховалися по квартирах, рятувались кондиціонерами, а хто не мав їх, то дихкотів у залізобетонних стінах, як риба, викинута на берег. Чи спека була причиною, чи якийсь інший фактор, але в постійної продавщиці рибна ятка опустіла. І втретє, і вчетверте навідувався Олександр Семенович на центральний ринок, та продавщиця тільки кривилась і руками розводила. Правда, валялись по чанах, прикриті від мух синтетичними сіточками срібненькі плітки-довгушки для котів чи головаті бички морські (де те море?) аж почорнілі, бо їх ніхто не брав – проте це не наїдок. Іще лежала різна червона риба (не для пролетаріату) і масивні шматки почищеного білого амура, на якого можна було тільки зиркнути, а Олександр Семенович ще й іншу причину міг собі вигадати: чого це, мовляв, я буду брати почищену рибу – чи в мене руки не з того місця виросли?

Отак і минали безрибні тижні. Дружина хоч і купувала, рідко, мороженого морського хека, чи блідо-помаранчеві обрізки-животики нетутешніх сьомги чи лосося, але то не те. Найсмачніша річкова (чи ставкова – наша!) риба.

А то якогось разу подався він не за рибою, а на блошиний ринок пошукати поличок для холодильника. Полопались зарубіжні вутленькі: дружина безтолково накладала повні з борщами та супами каструлі, от вони й не витримали. Китайське, видно, чи турецьке причандалля: в них же там як – чим менше служить штуковина, тим для виробника вигідніше… І подався шукати чоловік майстерні по всьому місту – ніхто на ремонт таких дрібниць тепер не організований, лиш одна обізвалась: сфотографуйте марку заводу-виготовлювача, перешліть нам по Viber’у; не знаєте такого? ну то на флешці принесіть – ми відправимо на склад: якщо є в наявності, то… А колись же в любій майстерні взяли б у тебе замовлення! Олександр Семенович вирішив, що на блошиному ринку він швидше знайде ті полички, ніж гратиметься із новітніми технологіями. Однак і тут не пощастило. Він обійшов увесь скверик навколо пам’ятника героям революції (скільки тих революцій уже було в нього на віку, а та – найсправжніша), надивився всякого непотребу, який люди виносять на продаж, та потрібного не уздрів. Ніхто ніде й приблизно не виставляв такого товару, тільки підказували дядьки-діди, що полички можна вирізати з оргскла чи вініпласту, ось тут сидів минулої неділі один, він би тобі зробив що хоч…

Так з досадою в серці протинявся Олександр Семенович на ринку блошиному, потім перейшов на справжній, товарний, який колись називався натурально колгоспним, а тепер хіба назва зосталась, бо про які колгоспи мова… На цьому найбільшому в місті ринку можна було запросто заблудитися і, певно, так би й сталося, якби ноги його несамохіть не привели до рибного відділу і в глибоких та довгих чанах він побачив, як плещуть хвостами золоті карасі й дзеркальні коропи, а на лотках лежать опасисті, як підсвинки, товстолоби. От дива! Там, на центральному ринку, жодного, а тут… І він зрадів, що не випадково вибрався здому, хоч і марудився з пошуками тих поличок.

- Шо берем, мужчина? – запитав його худий і вертлявий чоловічина з брезентовим фартухом на грудях й аж до колін. – Товстолоб берем?

- Берем, – неохоче відповів Олександр Семенович, бо не дуже любив, як йому ото нав’язують та ще й так рішуче. – По чому ваші товстолоби?

- Та по чому… Смотря які! Оці, маненькі, кіло чи півтора, по тридцять гривнів, а ось трикілограмовий – по тридцять п’ять. Чим важчий товстолоб, запомніть, мужчина, тим він вкусніший. Берем?

- Він у вас свіжий? – обережно запитав Олександр Семенович й мало не вкусив себе за язик, таким недоречним видалось йому питання.

- Свіжий-свіжий, сьогодні завезли. Берем? Я вам ось цього трикілограмового у два кульки покладу, щоб надьожніше – не капало на ноги… У вас свій? Так я за кульок грошей не беру!

- Скільки з мене? – спитав Олександр Семенович. Йому вже став надокучати цей балаболка й він аж пожалкував, що так швидко погодився.

- Я ж сказав: три кіло! Чи арифметику в школі не вчили? Сто п’ять гривнів і ніяких знижок.

У тролейбус Олександр Семенович сідав усе ж повеселілий: не згаяв часу. І вдома, сполоснувши верхнього кулька й вивішавши його на балконі сушитись (новенький, цупкенький – пригодиться!), проворно взявся чистити рибу, поки жінка не прокинулась – вона в неділю любила поспати вволю, от прокинеться, а рибка вже на столі. Та смажений дух її розбудить! Три кілограми – це вже м'ясо таке, як відбивні з свинячого ошийка. Він знає, він у рибі спец.

Але тупий, спеціально негострений ніж для знімання луски пригальмував уже з хвоста, й Олександр Семенович кинувся виймати зябра: вони були темні аж чорні. «Та казав же: свіжий-свіжий!» – подумки обурився він і чим далі розбирав товстолоба, тим більше хмурився, бо луска зривалася разом із шкурою. А як розрізав черево широким і гострим як бритва ножем, то в кухонну мийницю потекла густа й смердюча нафта, в якій не розбереш ні кишок, ні печінки, навіть білий міхур був якийсь коричневий і здутий.

Олександр Семенович відчинив вікно й продовжив екзекуцію риби й себе самого. Гострі й пругкі ребра не трималися туші й вилазили на волю, аж плакати хотілося.

- Ти чим це тут розсмердівся? – почув він за спиною голос дружини.

- Бери-но посоли гарненько, – замість відповіді сказав якомога спокійніше чоловік. – Купив ось риби, а вона трохи не той…

- Та вона добре «не той»! – сердито мовила дружина, потягуючи носом і роззираючись припухлими од сну очима. – Сусіди, гляди, в двері будуть грюкати! Наче тут труба каналізаційна порвалась.

Вона хотіла взяти риб’ячу голову, але чоловік відвів її руку й подав шмат відрізаної тушки від хвоста:

- Бери соли!

- Саша, ти потруїти нас хочеш?

- Чого це потруїти?

- Ну ти ж подивись на цю рибу: вона в пальцях розлазиться.

- Посолиш – і буде все, як слід – я знаю.

- Що ти знаєш?! Хіба забув, як колись раз приносив, то тоді ж була не така, як ця. Гірка, що й  в рот її не можна було взяти. А це ж просто – гниль, ніяка сіль її не врятує – тільки на смітник.

- Я за неї сто п’ять гривень угатив! – як останній аргумент прозвучало з уст Олександра Семеновича.

- Отак би й зразу сказав! – розсміялась дружина. – Вічна твоя комуняцька теорія про економну економію та жлобство твоє селянське…

Починається. Як тільки трапляється найменша нагода – вона штрикає під саме серце.

- Я ж тебе просив, – Олександр Семенович зупинився в роботі, стояв перед дружиною з ножакою: в очах кипіла лють. – Не чіпай моїх переконань: ніякий я не комуняка!.. І мого походження не чіпай!.. Скільки разів просив…

Він вирвав з її руки риб’ячого хвоста, ретельно посолив його з усіх боків і поклав у емальоване коритце.  І рукою махнув навідлі: іди звідси, н-не мозоль очей!.. Але дружина стояла, як укопана, і невідомо, чи то посміхалась знущально, чи жалощі випромінювала, як ото вміє.

«Таке ото корчить із себе: “на смітник, на смітник”! Виросла у міщанській родині, батько працював кухарем у містечковій їдальні, приносив торбу кожного вечора, як сама розказувала, всіляких окістів, голубців, пундиків з сиром, цукерок шоколадних… “В нас у льоху, скільки й знаю, стояла велика каструля із викладеними кружалами домашньої ковбаси у смальці…” А скибки хліба чорного, посмаченого олією й посипаного сіллю як найсмачніше їдло на світі – не пробувала? То це ще можна жити! А що мої старші брат із сестрою у 47-ому черепашок у річці ловили й смажили на кабичці, так що тяжкий дух ішов на весь куток – не хоч? Вона мені моїм селянським походженням коле – та без села ви, міщуки задрипані, мали б на три пальці смалець!..»

Голова думала, а руки трудились. Не зважаючи на ті кпини та зловтішання.

Він викинув у сміттєве відро тільки голову, завбільшки з кварту (товстий лоб!), а все решту сумлінно пересолив, поскладав у три коритця, прилаштувавши так-сяк на нижню, потрощену поличку в холодильнику. Потім поприбирав на стільниці, витираючи останні залишки нудотних нутрощів риби, вимив руки й пішов у спальню. Приліг на дивані. Взяв книгу в руки, томик Ернеста Гемінґвея, але не читалось, бо чув, як дружина ніби плаче у сусідній кімнаті. Це її найдошкульніший удар – нічого не говорити, не кричати-галасувати, а тихенько заплакати. Не часто вона його використовує, цей свій дієвий прийом, але бува…

А й справді, якщо подумати, можуть потруїтися. Сам він собі наробить лиха, бо жінка точно не вживатиме. І кому це потрібно? Навіть тому, хто її, цю рибу, продавав. «Свіжа-свіжа!» – брехло отаке. І якби ще не спитав, а то ж і самому незручно стало, бо наче недовіряв йому, а тепер бач, як обернулося! Врешті, продавець і повинен відповідати. Що це за торгівля така? От взяти й вернути йому це смердюче й ослизле! Віддасть гроші? Чорта з два. Це тобі не колись: народний контроль, санітарна епідеміологічна станція, «прожектори» комсомольські та всякі… Тоді боялись, а тепер сам біс їм кум і сват, цим шахраям та надурювачам… Сто п’ять гривень – наче взяв і викинув на вітер… Олександр Семенович міг би подумати й крутіше, але змора його здолала й він під ці невеселі міркування полінувався подумки лаятись і заплющив очі…

Заплющив і враз розплющив, бо почув гуркіт на кухні, наче миски з ложками зі столу падають і б’ються на кахляній підлозі.

- Що там таке? – скочивши з дивана, запитав він дружину, яка на кухні ворожила біля нижньої полиці холодильника. І хотів уже додати: «Не чіпай там нічого!», та згадав своє обдумане перед дрімотою і лагідніше та не дуже рішуче мовив: – Піду я попробую вернути їм цю рибу.

- Де – на базарі? Ти смішний. Ніхто тобі й заїкнутись не дасть. А то ще й наслухаєшся такого та хоч би не нарвався на придурка – зараз знаєш, хто у торгівлі працює?

Ці пораженчеські настрої ще дужче підштовхнули Олександра Семеновича до боротьби за справедливість. Як там каже одна відома дама з косою: «Справедливість є…» Почекайте, поборемось.

Він глянув на годинник: близько другої – ну, ще ринок пару годин телесуватиметься. Так же? Він вивернув один лоток із шматками риби, в яких найдужче повипинались ребра із м’яса, у кульок з-під потрохів, скочив на балкон і зняв верхній кульок – так швидше упізнає покупця по своїх кульках…

- Поки ти вернешся, то я те все до решти вимету, – сказала жінка йому навздогін. Олександр Семенович вдав, що не почув її зухвальства.

До «Колгоспного» ринку їхати майже через усе місто тролейбусом. Поки добрався – півгодини минуло. А ще й потермосував трохи пенсіонерний люд. Переважно пенсіонерний, бо хто ж тепер у тролейбусах їздить? У маршрутках молодь, у таксі бариги та одчайдухи, а в тролейбусах, цьому найдемократичнішому громадському транспорті – пенсіонери й пільговики різних марок. Його змусили термосувати. Сидів у кутку, при самій кабіні водія. Показав посвідчення, все в нормі. Коли це десь на півдорозі питає беззуба бабусенція кондукторку: «Чак будчо ждохлячіной жавоняло!» Кондукторка озирнулась назад-вперед: «Та щось таке і мені почулось». Тоді вже Олександр Семенович включився: «Це в мене ось у кульку. Риба. Оце таку рибу на ринку продали». «Ча не може бучи – вонь чакая!» – недовірливо глянула на нього бабусенція. «Не може, та може, – твердо сказав Олександр Семенович. – Три години тому». І розказав, як це було і що він тепер далі задумав. «Щоб гроші вернули? – перепитав сивий з острішкуватими, як у Брежнєва, бровами чолов’яга. – Та нікада в жизні! Пройшли вже ті врємєна». «Врємєна пройшли, – в тон членові політбюро мовив Олександр Семенович, – а люди не пройшли: люди ті самі. Якщо з ними по-людськи». Після цих слів зчинився ґвалт: одні просто підтримували діда-брєжнєвця, інші сміялися з Олександра Семеновича, його наївності й непрактичності, треті просто радили брати вудочку і йти краще на ставки, ніж ото возитись непонятно з чим і для чого, а шепелява бабусенція перекричала усіх: «Ану виходь уже шо швоєю вонячиною, герой жа шправедливіщь!».

І він вийшов – за одну зупинку до ринку.

Постояв, подумав. Може, й справді, вкинути цього кулька в сміттєвий контейнер і не смішити людей? Дружина й питати не буде як і що. А він – сам себе питатиме? Чого спасував перед обставинами? Чи злякався безсовісних торгашів? Та почекай ти робити висновки: може, той продавець і справді нічого не відає про несвіжу рибу, а ти його вже у безсовісні записав… І Олександр Семенович, підбадьорений таким обнадійливим висновком, рушив на ринок.

У рибному притемненому під тентами відділку вже майже нікого не було. Один чоловік у довгому, майже до п’ят, що черкався асфальту, брезентовому фартусі розганяв страпатою мітлою на боки калюжі, і повненька жіночка навстоячки за прилавком тасувала паперові гроші, перев’язуючи кожну папушу гумовою стрічкою.

Він звернувся до неї:

- Вибачте, я ваш сьогоднішній покупець, у мене…

Жінка підняла вказівного пальця й продовжила рахувати виручку.

Олександр Семенович стояв, чекав і трохи сердився на себе, що перебив людині роботу. Не перебив, а збирався перебити… Підійшов якийсь неголений, все руде в нього – борода, вуса, чуб, навіть брови, заглянув у кульок, пофукав. І коли Олександр Семенович став йому розповідати про суть справи, він заплющив одне око, надув губи й помахав на рівні пояса вказівним пальцем:

- У нас такого не продают – ти чо?! Три дні на балконі протримав, а тепер хочеш?..

Олександр Семенович розгубився:

- Та на якому балконі – встиг хіба почистити! Три години тому.

Жінка дорахувала гроші, засунула чергову пачку купюр у сумочку на поясі й безбарвно глянула на Олександра Семеновича:

- Яка риба, у кого купували?

Олександр Семенович показав на місце, де стояло деко з товстолобами.

- Це Валя, – сказала товстушка. – Опишіть мені!

- Що описати?

- Людину, яка вам продавала.

- А… Це не жінка була, а мужчина… – зам’явся Олександр Семенович. Може, він неправильно вказав місце? –  Ну-у… в такому грубому фартухові до колін…

- Так тут усі у фартухах – ви не помітили? – щось таке лагідне пробивалося в її голосі.

- Невисокий… Х-худорлявий… Ще й сказав мені: свіжа-свіжа, а виявилось…

- Це Валя-Валя. Ей, Рижий, дай мені телефон Валіка! – гукнула вона в глибину затемненого приміщення. – Ти чуєш, що я тобі кажу?!

З глибини виїхала автокара, за якою ступали два бородачі, справді в фартухах, мовчки стали зливати рибу з маленьких чанів у великий. І подивлялись раз по раз на Олександра Семеновича. А він мимоволі подумав, що найнадійніше купувати рибу з чанів – ту, яка плаває. Правда, й ціна плаває аж куди…

- Рижий!

Знайомий голос з глибини:

- Я переспросив усіх: ні в кого нема його телефона!

- «Рускіє своїх не здают». Харашо… Він уже десь заправляється, – сказала сама собі жінка. Але й Олександр Семенович почув. І ще більше пройнявся до неї довірою.

Бородачі закінчили зливати-переливати рибу й стали розвертати автокару. І раптом один з них садонув ліктем у ребро Олександру Семеновичу, кресонув по ньому насупленим поглядом і різко штовхнув кару з масивним чаном вперед, аж вода вихлюпнулась через край і пара карасиків заплескали хвостами на бетонній підлозі.

- Ти чо’ рота роззявив на проході? Не бач, що розвертаємось! – мовив другий бородач і підморгнув.

«Чи це знак, щоб ушиватись?» – зовсім без страху подумав Олександр Семенович. І перевів погляд на жінку. Вона телефонувала своїм сенсорним смартфоном то одному, то другому, але все безрезультатно, а потім враз розцвіла на виду: на вході показався той, що продавав товстолоби.

- Валік, іди сюди! – ніжно покликала його товстушка. І як він рушив, запитала: – Ти вже – готовченко?

 - Кому-кому яке діло! – ствердно відповів він, а підійшовши ближче, шаснув рукою жінці до грудей, та вона ухилилась. На що він удавано заскімлив: – «А я собі-і гуляю-у-у, як рибка…»

- Слухай, рибко! – звернулась до нього жінка. – Ти продавав сьогодні цьому чоловікові товстолоба?

Валентин втупився осклілими очима в Олександра Семеновича. Потім підійшов, недбало сунув руку в кульок і з відразою кинув шматок риби назад.

- У мене-мене… такої риби не було… І я вас, чесно-чесно скажу, не знаю… Не знаю, ні, не знаю.

- Як не було? Осьо три години тому на цьому місці… Товстолоб, три кілограми – сто п’ять гривень…

Але Валентин його вже не чув: він пішов собі повільно до виходу, похитуючись на боки, як і заходив. Олександр Семенович благально дивився на жінку, але вона була холодна, як айсберг в океані, де не такі вошивенькі товстолоби водяться… Тільки й сказала:

- Ох, Валя-Валя!

- Та я в санепідемстанцію звернусь… – почав було Олександр Семенович хапатись за соломинку, бо відчув: фініта ля комедія. Усмішка на жінчиному обличчі зупинила його тиради.

- Ви знаєте, що вже нема ніяких санепідемстанцій? – спитала вона якось аж весело.

- Нема? – як хлопчак здивувався Олександр Семенович. Що ж це він так сплохував. Ну, що «комсомольського прожектора» нема, то це давно відомо, а щоб епідем…

- І народного контролю нема, – наче спеціально знущалась над ним повнява і вродлива, він уже встиг роздивитись, продавщиця. – Давно нема комунізму…

«Вона точно хоче мене дістати! – вирішив Олександр Семенович. – Наче змовилась із дружиною. При чому тут комунізм?.. А за епідемстанцію вона мене розводить – не може бути, щоб таку потрібну установу ліквідували: це ж охорона здоров’я кожного з нас, бо ось таких безвідповідальних бухариків на кожному місці треба пришпилювати…»

Він би й іще продовжував подумки обурюватись, але включила смартфон продавщиця, щось говорила й покивувала на нього.

- …він вам сам усе розкаже: я даю йому телефон. Що? Почекайте. – Продавщиця відставила на всю довжину руки смартфон і тихо спитала Олександра Семеновича: – Скільки ви заплатили за рибу? Сто п’ять гривень? – Тоді в телефон: – Каже, що… Чули?.. Харашо.

Олександр Семенович не повірив своїм очам: продавщиця, оця вродлива повнявка, поклавши телефон на прилавок, відрахувала дві п’ятдесятки і п’ятірку й подала йому.

- Дякую, – не знайшовся що більше сказати Олександр Семенович, хоча знав, що треба сказати більше, ніж це одне слово, але нічого такого не приходило в голову, а банальностей не хотілось говорити, тому лиш запитав на прощання: – Як вас звати?

- Оксана, – посміхнулась молодиця.

- Можна, я тепер до вас приходитиму купувати рибу? – знайшлися нарешті ті небанальні слова.

- А я не продаю, я бухгалтер фірми.

Олександр Семенович ще хотів і на виході оглянутися на бухгалтерку фірми Оксану, але подумав, як це смішно виглядатиме збоку, й попростував не озираючись.

В очікуванні тролейбуса він нагледів у кондитерському ларьочку «Snikers’и» і купив два. Колись він їв їх, але дуже-дуже давно, ще як діти були малі, так що й забувся їхній смак, а тепер вирішив узяти – собі і дружині, хоч яка вона не є «язва семигодня», як нерідко його батько обзивав матір, коли та допікала – хоч і не було в тому обзиванні тяжкої лайки, а просто відповідь на образу чи докір. Якби десь поблизу продавалась шаурма, то він би й шаурми купив, бо от цього чуда-юда не пробував точно ніколи в житті, а кажуть, що смачно. Він аж роззирнувся довкола, чи не трапиться на очі кіоск із шаурмою.

Дружина, як не дивно, таки поцікавилась результатом його походу за справедливістю. Й уважно вислухала розповідь чоловіка, який аж захлинався, малюючи образ бухгалтерки Оксани.

- Вона, до речі, теж, як і ти, штрикнула мені комунізмом, – сказав Олександр Семенович.

- І правильно, бо ти ж не можеш, щоб не порівнювати: от тоді було дешевше, от тоді людина була захищеніша, от тоді було справедливіше!..

- Бо правда! – аж викрикнув Олександр Семенович. – От коли за роки цієї демократії зі мною вчинили так справедливо, як сьогодні? Я вже й не пам’ятаю. Бо нема кому й пожалітися, якщо щось не так… А тоді було! І тоді не крали, не дурили, як тепер. На кожному кроці.

- Знову ти за рибу гроші, – засміялась дружина. – Хоч сказати, що тоді був справедливіший лад?

- Виходить так.

- На чому він тримався? На страхові. Не на свідомості, не на совісті, не на моралі… Менше крали, бо знали, що дадуть по шапці. А людина повинна усвідомлювати, що красти – гріх. Чому в нас у роки перестройки і в перші роки незалежності так потужно зріс рівень злочинності? А тому, що влада випустила дух, тобто каральна система перестала працювати, а в гомосовєтікуса морального духу, душевних засторог й на краплю не лишилось, бо їх ніхто в людині не виховував – церкву поруйнували, практично знищили і так далі.

Олександр Семенович встав і подався в спальню. Він не міг слухати цієї політичної тріскотні. Він знав: людина повинна бути доброю. Як ота бухгалтерка фірми Оксана. Вона ж його перший раз бачить, могла б просто відмахнутись і він би не мав до неї ніяких претензій, а…

Він ліг на диван і розкрив Гемінґвея. «Старому снилися леви». Ич, як придумав! А тобі, контуженому комунізмом? Що б ти побажав, аби приснилось?

9-11 липня 2019 року,
с. Теліжинці