Думки вголос

Думки вголос Наталки Діденко

Від Романа до Йордана…

Новорічні та Різдвяні дні стали приводом для жартів.

І “від Романа до Йордана”, і український Рамадан, і наші стогони від “тортур” смачних страв, і вихідних ніби забагато, коли робота видається відпочинком, і нарікання, що стільки відпочивати трудовому народу шкідливо для економіки.

Правда, у несвяткові дні іноді думаєш, що шкоди для економіки не менше. Але з кожним роком я переконуюсь, що ці довгі дні нам даруються, щоб ми зупинилися від штучної діловитості, надуманих справ, даремної біганини, занадто зручного, а від того такого негарного одягу і нарешті озирнулися.

Мамо, в Інтернеті нашу школу вже закрили або Дума про Кобзарський Коледж

Це буде довгий текст. Перш ніж говорити про стратегічне, скажу об’єктивне. Вчора була на зборах з питання закриття Стрітівського коледжу кобзарського мистецтва. Там частково втратила слух, але здобула певну ясність ситуації.

Отже, що ясно: 
– кобзарський коледж не закривають, але існує щорічна загроза через низький запит до вступу. Цього року було дві заяви, після хвилі фейсбуку – 5. Групу І курсу ніби набрали. Але це не точно)
– незрозуміла ситуація із першоджерелом інформації про закриття. Директорка посилається на усну рекомендацію голови обласного департаменту освіти, остання це заперечує;
– батьки висловили недовіру керівництву за непрофесійне та недобросовісне виконання обов’язків, а також неправомірне повідомлення про закриття коледжу;
– студенти обурені незацікавленістю керівництва в їхній участі в промоції коледжу. Вони запропонували ввести посаду арт-директора для реформування та створення стратегії розвитку.

А тепер я зроблю крок убік і розповім про Стрітівський коледж.

Вікторія Оліщук: це був неймовірний день!

Хвилюватися та сумніватися чи їхати на стільки, щоб потім не хотіти залишати те місце і тих людей. От приблизно такі відчуття були про Самчики та Імпрезу по-самчиківськи 2018, якщо одним реченням. А якшо ні, то…

То це був неймовірний день, точніше лише частина, бо я через недосвідченість (вперше на фестивалі) потрапила на кульмінацію імпрези, пролог та епілог були без мене. 

Крім того, це теж була хороша можливість відчути дух цього дійства, пройнятися надзвичайно піднесеною, тремтливою, але разом з тим дуже теплою та рідною атмосферою, наслухатися пісень та віршів, надивитися на все-все-все, щоб захлинатися від вражень ще й до сьогодні. Перш за все, надихали та зачаровували неймовірні люди, які організовують, згуртовуються та «роблять» цю справу не один рік. (Не буду називати імен, бо, впевнена, що когось обов’язково забуду). Які шукають нових ідей, нових облич, нових шляхів, аби імпреза існувала, але й разом з тим звучала багатоманіттям голосів. Люди, які з радістю знайомилися, допомагали та радили. Люди, від яких віяло добротою, щирістю та невичерпною силою таланту. А це заворожує.

Мізерна пенсія – незагойна рана на маминому серці, або як пенсійна реформа обійшла радянських колгоспників

Моя мама отримує пенсійні виплати з 1988 року. Коли тато допоміг їй зібрати необхідні документи для оформлення пенсійних виплат (він був, за сільськими мірками, «грамотний», бо працював учителем; а мама майже все життя полола буряки в колгоспі), то сказав: «У тебе, мати, 43 року трудового стажу».

Повоєнні дитячі колгоспні трудодні, сезонні роботи на цукрозаводі та заготзерні, колгоспні поля і різні роботи, статус дитини війни – учасниці війни, згодом – статус удови учасника бойових дій, нагородженого орденом. Пенсія попервах видавалася достатньою.

Потім, після бурхливих змін у 90-х, безгрошів’я та розпаду всього, що можна було розвалити, бо не можна було «прихватизувати», − мамина пенсія стала мінімальною. Але рятував город, курочка/коза, біля яких вона звично та невтомно поралася.

Фурса Юлія — ви наповнюєте життя сенсом …

Життя непередбачуване. Якщо на хвилинку уявити, що світ – це одна велика родина, в якій панує добробут і злагода, існують певні правила відносин, підтримуються традиції, зберігається «інститут» сім'ї, то, можливо, стане видніше, що це і є та важлива система зародження взаємовідповідності.

Мені хотілося б, щоб в цей нелегкий для країни час, всупереч усьому кожен замислився і хоча б намагався робити більше і більше гарних вчинків, щоб люди більше посміхалися, щоб все, що відбувається мало сенс…

Переслідуючи благородні, щирі, світлі, чуттєві, правильні і добрі цілі ви наповнюєте життя сенсом…

Щастя

щастя буває до смерті до видиху і до вдиху
летючим буває щастя дзвінким від сміху
буває воно в конверті рядками тремтячих літер
покрите рясними плямами які хтось витер
буває щастя пекуче нестримно сухо гаряче
і часто, коли надворі б’є холод собачий
коли замерзають руки і навіть крила
воно зігріває душу, а часом й тіло
у миті великої битви внутрішнього двобою
щастя веде й знайомить тебе із тобою
і тисне в обіймах ставить усі розділові знаки
щастя без сумніву має свої ознаки і
свої унікальні риси свої родимі плями так
щастя є у лісу у міста з його автами
хмарочоси –  кожен безлицих тіней повен
феї річок які оживають щоповінь

Пшениця на Хрещатику

1440410573_7aЩе із шкільних уроків запам’яталося, що роман Льва Толстого «Війна і мир», як і віршований роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», є «енциклопедією російського життя». Більше того, сам граф Толстой назвав свій роман «без брехливої скромності» Гомеровою «Іліадою». Можливо воно й так. Однак за тим «російським життям» стоять лишень «господа», які, процитуємо ненависного нам тепер Владімира Лєніна, «страшно далекі вони від народу».

Над цією дилемою я довго розміркував, перечитуючи твори Івана Нечуй-Левицкого, до речі сучасника графа, й ще раз переконувався: наш, український народ, у безліч разів енциклопедійніший від нашого «великого» сусіда.

З вірою

Роки мої, роки... Гай-гай! Чи думалося колись, що доведеться частіше на крилах думок летіти до рідного гніздечка,  щоб почерпнути звідти снаги знову на рік чи півроку, бо так сталося, що Доля відірвала, закинула далеко від батька-матері. Та, коли видається вільна часинка, все ж таки поспішаю до усміху матері, до теплого батьківського слова, до тієї криниці, яка стоїть на обійсті, уквітчана калиновим намистом, де і вода солодка-солодка...

Чим ближче підходжу до оселі, тим сильніше відчуваю запах васильку, чорнобривців, тим щирішими стають мальви, які запрошують на гостину... Мабуть, серце підказало, бо бачу: кинута сапа, а до мене вже летять спрацьовані порепані неньчині руки. Притуляюсь до них, цілую, а вони пахнуть жіночою нелегкою долею...

Слово на захист Євгена Нищука

Петро Таланчук — президент Університету «Україна», науковець, професор, громадський діяч — про нездоровий ажіотаж, спричинений антиукраїнськими силами у відповідь на висловлювання, зроблене міністром культури України Євгеном Нищуком в ефірі однієї з телепередач.

Вельмишановні російські шовіняки!

Перестаньте шельмувати ім′я українського патріота Євгена Нищука! 

Він сказав про те, що давно вже є доведеним фактом. Адже Ви, проімперські комуняки, украли у нас і землі, і історію, і майбутнє. Ви винищили наш народ! Війни, голодомори, репресії – увесь спектр тоталітарних нагайок було націлено на зменшення кількості українців на нашій землі, на спотворення нашого світогляду, на вихолощування національних цінностей, на формування комплексу меншовартості.

Доброї ночі, Всесвіте!

Доброї ночі, Всесвіте!

Я відчуваю Тебе. 

Щодня. Щохвилини. Твоє безупинне серцебиття у моїх грудях…

Бог дозволив мені бути. Тут і зараз. З вами. І це справжнє диво.

Я не обирала цей світ, цю країну, в якій зараз живу, цю родину, у якій моє коріння. Просто одного дня Бог запалив ще одну зірку. Сподіваюся, що від цього комусь стане світліше…Бо без тих, кого зі мною нема і вже не буде, мені темно. А ще – холодно.

Нічого нема випадкового. Вірю в це.

Батьківщина в обмін на рай або Три тижні в пеклі

                                                   (Мандрівний  есей)

Дев’ятий рік я не дивлюся телебачення. Не слухаю радіо. І не читаю газет. Це мій власний соціальний протест негативно захаращеному українському та світовому медіа-простору на тематичному, концептуальному та мотиваційному рівнях. Дев’ятий рік я закрила очима й плечима на теракти, авіакатастрофи, пожежі, війни, потопи, буревії та державні перевороти. Але я ніде не можу сховатися від цієї інформації! Вона наздоганяє мене і руйнує ізсередини! Вона доходить до мене іншими, навіть найвужчими інформаційними каналами і робить свою деструкцію. Я не відстала, на превеликий жаль, від жодної суттєвої новини українського та світового соціуму. Бо від реальності не сховаєшся… Війна на Сході України… АТО… Сотні тисяч біженців і переселенців… Тисячі вбитих і поранених, зниклих безвісти… Ллється кров людська рікою… Мені тяжко від цього… Ніби я в чомусь винна…  Як отой інтермеццівський персонаж, я неймовірно від усього стомилася… Пішла навіть до військкомату. «Беріть мене на війну, - сказала. – Я вже нажилася». Там на мене довго й підозріло дивилися якісь пани полковники синьоокі. А потім відповіли: «Купляйте бронежилет, військову форму, спальний мішок – і вперед!»… Іти на війну за власний рахунок мені виявилось не по кишені…

На Іллі...

Іллі у нас не святкували, але нічого важкого також не робили. Найважчою роботою, яка робилася в цей день було квашення вòгирків. Так-так, саме вòгирків, а не огірків. Боронь Боже було їх назвати огірками при дідові Юзькові. Дід не переносив цього слова. Чому-не казав. Може тому, що воно одне із тих небатьох слів, які він залишив у своєму словесному запасі після переселення із Перемишля на Тернопільщину.

До квашення вòгирків дід з бабою Гануською готувалися заздалегідь, тобто за день-два до Іллі. Дід випарював велику, десь літрів на двісті, дубову бочку, змайстровану йому в дарунок сватом Грицем, ще тим "бочкарем". З самого ранку дід викочував бочку, як називав він її, діледку*, насеред подвір'я. В казані вже кипіла вода. Квач із полину, рум'янку і чорнобилю перев'язаний шовковою дратвою також висів на клинку під навісом. Той квач служив дідові замість мийки, бо як можна було хоч подумати, щоб чухати діледку дротяною сіткою. "Як можна торкатися природного неприродним?"- запитував строго дід бабу Гануську, коли та старалася підсунути дідові магазинні "дротики", щоб прискорити процес, чи то облегшити труд.

Об'єднати вміст