Жінка-УКРАЇНКА

Хвилюватися та сумніватися чи їхати на стільки, щоб потім не хотіти залишати те місце і тих людей. От приблизно такі відчуття були про Самчики та Імпрезу по-самчиківськи 2018, якщо одним реченням. А якшо ні, то…

То це був неймовірний день, точніше лише частина, бо я через недосвідченість (вперше на фестивалі) потрапила на кульмінацію імпрези, пролог та епілог були без мене. 

Крім того, це теж була хороша можливість відчути дух цього дійства, пройнятися надзвичайно піднесеною, тремтливою, але разом з тим дуже теплою та рідною атмосферою, наслухатися пісень та віршів, надивитися на все-все-все, щоб захлинатися від вражень ще й до сьогодні. Перш за все, надихали та зачаровували неймовірні люди, які організовують, згуртовуються та «роблять» цю справу не один рік. (Не буду називати імен, бо, впевнена, що когось обов’язково забуду). Які шукають нових ідей, нових облич, нових шляхів, аби імпреза існувала, але й разом з тим звучала багатоманіттям голосів. Люди, які з радістю знайомилися, допомагали та радили. Люди, від яких віяло добротою, щирістю та невичерпною силою таланту. А це заворожує.

Життя непередбачуване. Якщо на хвилинку уявити, що світ – це одна велика родина, в якій панує добробут і злагода, існують певні правила відносин, підтримуються традиції, зберігається «інститут» сім'ї, то, можливо, стане видніше, що це і є та важлива система зародження взаємовідповідності.

Мені хотілося б, щоб в цей нелегкий для країни час, всупереч усьому кожен замислився і хоча б намагався робити більше і більше гарних вчинків, щоб люди більше посміхалися, щоб все, що відбувається мало сенс…

Переслідуючи благородні, щирі, світлі, чуттєві, правильні і добрі цілі ви наповнюєте життя сенсом…

Ще із шкільних уроків запам’яталося, що роман Льва Толстого «Війна і мир», як і віршований роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», є «енциклопедією російського життя». Більше того, сам граф Толстой назвав свій роман «без брехливої скромності» Гомеровою «Іліадою». Можливо воно й так. Однак за тим «російським життям» стоять лишень «господа», які, процитуємо ненависного нам тепер Владімира Лєніна, «страшно далекі вони від народу».

Над цією дилемою я довго розміркував, перечитуючи твори Івана Нечуй-Левицкого, до речі сучасника графа, й ще раз переконувався: наш, український народ, у безліч разів енциклопедійніший від нашого «великого» сусіда.

Петро Таланчук — президент Університету «Україна», науковець, професор, громадський діяч — про нездоровий ажіотаж, спричинений антиукраїнськими силами у відповідь на висловлювання, зроблене міністром культури України Євгеном Нищуком в ефірі однієї з телепередач.

Вельмишановні російські шовіняки!

Перестаньте шельмувати ім′я українського патріота Євгена Нищука! 

Він сказав про те, що давно вже є доведеним фактом. Адже Ви, проімперські комуняки, украли у нас і землі, і історію, і майбутнє. Ви винищили наш народ! Війни, голодомори, репресії – увесь спектр тоталітарних нагайок було націлено на зменшення кількості українців на нашій землі, на спотворення нашого світогляду, на вихолощування національних цінностей, на формування комплексу меншовартості.

                                                   (Мандрівний  есей)

Дев’ятий рік я не дивлюся телебачення. Не слухаю радіо. І не читаю газет. Це мій власний соціальний протест негативно захаращеному українському та світовому медіа-простору на тематичному, концептуальному та мотиваційному рівнях. Дев’ятий рік я закрила очима й плечима на теракти, авіакатастрофи, пожежі, війни, потопи, буревії та державні перевороти. Але я ніде не можу сховатися від цієї інформації! Вона наздоганяє мене і руйнує ізсередини! Вона доходить до мене іншими, навіть найвужчими інформаційними каналами і робить свою деструкцію. Я не відстала, на превеликий жаль, від жодної суттєвої новини українського та світового соціуму. Бо від реальності не сховаєшся… Війна на Сході України… АТО… Сотні тисяч біженців і переселенців… Тисячі вбитих і поранених, зниклих безвісти… Ллється кров людська рікою… Мені тяжко від цього… Ніби я в чомусь винна…  Як отой інтермеццівський персонаж, я неймовірно від усього стомилася… Пішла навіть до військкомату. «Беріть мене на війну, - сказала. – Я вже нажилася». Там на мене довго й підозріло дивилися якісь пани полковники синьоокі. А потім відповіли: «Купляйте бронежилет, військову форму, спальний мішок – і вперед!»… Іти на війну за власний рахунок мені виявилось не по кишені…