Думки вголос

Пшениця на Хрещатику

1440410573_7aЩе із шкільних уроків запам’яталося, що роман Льва Толстого «Війна і мир», як і віршований роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», є «енциклопедією російського життя». Більше того, сам граф Толстой назвав свій роман «без брехливої скромності» Гомеровою «Іліадою». Можливо воно й так. Однак за тим «російським життям» стоять лишень «господа», які, процитуємо ненависного нам тепер Владімира Лєніна, «страшно далекі вони від народу».

Над цією дилемою я довго розміркував, перечитуючи твори Івана Нечуй-Левицкого, до речі сучасника графа, й ще раз переконувався: наш, український народ, у безліч разів енциклопедійніший від нашого «великого» сусіда.

З вірою

Роки мої, роки... Гай-гай! Чи думалося колись, що доведеться частіше на крилах думок летіти до рідного гніздечка,  щоб почерпнути звідти снаги знову на рік чи півроку, бо так сталося, що Доля відірвала, закинула далеко від батька-матері. Та, коли видається вільна часинка, все ж таки поспішаю до усміху матері, до теплого батьківського слова, до тієї криниці, яка стоїть на обійсті, уквітчана калиновим намистом, де і вода солодка-солодка...

Чим ближче підходжу до оселі, тим сильніше відчуваю запах васильку, чорнобривців, тим щирішими стають мальви, які запрошують на гостину... Мабуть, серце підказало, бо бачу: кинута сапа, а до мене вже летять спрацьовані порепані неньчині руки. Притуляюсь до них, цілую, а вони пахнуть жіночою нелегкою долею...

Слово на захист Євгена Нищука

Петро Таланчук — президент Університету «Україна», науковець, професор, громадський діяч — про нездоровий ажіотаж, спричинений антиукраїнськими силами у відповідь на висловлювання, зроблене міністром культури України Євгеном Нищуком в ефірі однієї з телепередач.

Вельмишановні російські шовіняки!

Перестаньте шельмувати ім′я українського патріота Євгена Нищука! 

Він сказав про те, що давно вже є доведеним фактом. Адже Ви, проімперські комуняки, украли у нас і землі, і історію, і майбутнє. Ви винищили наш народ! Війни, голодомори, репресії – увесь спектр тоталітарних нагайок було націлено на зменшення кількості українців на нашій землі, на спотворення нашого світогляду, на вихолощування національних цінностей, на формування комплексу меншовартості.

Доброї ночі, Всесвіте!

Доброї ночі, Всесвіте!

Я відчуваю Тебе. 

Щодня. Щохвилини. Твоє безупинне серцебиття у моїх грудях…

Бог дозволив мені бути. Тут і зараз. З вами. І це справжнє диво.

Я не обирала цей світ, цю країну, в якій зараз живу, цю родину, у якій моє коріння. Просто одного дня Бог запалив ще одну зірку. Сподіваюся, що від цього комусь стане світліше…Бо без тих, кого зі мною нема і вже не буде, мені темно. А ще – холодно.

Нічого нема випадкового. Вірю в це.

Батьківщина в обмін на рай або Три тижні в пеклі

                                                   (Мандрівний  есей)

Дев’ятий рік я не дивлюся телебачення. Не слухаю радіо. І не читаю газет. Це мій власний соціальний протест негативно захаращеному українському та світовому медіа-простору на тематичному, концептуальному та мотиваційному рівнях. Дев’ятий рік я закрила очима й плечима на теракти, авіакатастрофи, пожежі, війни, потопи, буревії та державні перевороти. Але я ніде не можу сховатися від цієї інформації! Вона наздоганяє мене і руйнує ізсередини! Вона доходить до мене іншими, навіть найвужчими інформаційними каналами і робить свою деструкцію. Я не відстала, на превеликий жаль, від жодної суттєвої новини українського та світового соціуму. Бо від реальності не сховаєшся… Війна на Сході України… АТО… Сотні тисяч біженців і переселенців… Тисячі вбитих і поранених, зниклих безвісти… Ллється кров людська рікою… Мені тяжко від цього… Ніби я в чомусь винна…  Як отой інтермеццівський персонаж, я неймовірно від усього стомилася… Пішла навіть до військкомату. «Беріть мене на війну, - сказала. – Я вже нажилася». Там на мене довго й підозріло дивилися якісь пани полковники синьоокі. А потім відповіли: «Купляйте бронежилет, військову форму, спальний мішок – і вперед!»… Іти на війну за власний рахунок мені виявилось не по кишені…

На Іллі...

Іллі у нас не святкували, але нічого важкого також не робили. Найважчою роботою, яка робилася в цей день було квашення вòгирків. Так-так, саме вòгирків, а не огірків. Боронь Боже було їх назвати огірками при дідові Юзькові. Дід не переносив цього слова. Чому-не казав. Може тому, що воно одне із тих небатьох слів, які він залишив у своєму словесному запасі після переселення із Перемишля на Тернопільщину.

До квашення вòгирків дід з бабою Гануською готувалися заздалегідь, тобто за день-два до Іллі. Дід випарював велику, десь літрів на двісті, дубову бочку, змайстровану йому в дарунок сватом Грицем, ще тим "бочкарем". З самого ранку дід викочував бочку, як називав він її, діледку*, насеред подвір'я. В казані вже кипіла вода. Квач із полину, рум'янку і чорнобилю перев'язаний шовковою дратвою також висів на клинку під навісом. Той квач служив дідові замість мийки, бо як можна було хоч подумати, щоб чухати діледку дротяною сіткою. "Як можна торкатися природного неприродним?"- запитував строго дід бабу Гануську, коли та старалася підсунути дідові магазинні "дротики", щоб прискорити процес, чи то облегшити труд.

Весільна плахта, дівоча коса та нерозумна телиця

gct2a_O8gpUКласиків потрібно читати й перечитувати. Таких, скажімо, як Нечуй-Левицький, Панас Мирний, як Олександр Кониський: Іван Франко, оглядаючи українську літературу кінця позаминулого століття, за рівнем популярності серед українців назвав саме цих трьох письменників. А ще тому, що Кониський написав слова неофіційного гімну нашого народу, який «завів на ноти» Микола Лисенко: 

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни. 

Боглана Пілецька: «Де моє дитинство? »

«Де моє дитинство?»

Це питання я завдавала собі безліч разів за останніх декілька років. І не тому, що скучила за іграми в «хованки», за школою, за друзями, які тепер розлетілися кожен по своєму гнізді, як птахи. Ні… Зовсім ні. Просто мені тепер страшно. Дуже страшно. Безтурботність залишилась десь в далекому минулому, у дитинстві. Я більше не бачу світ крізь «рожеві окуляри». Тепер він став сірим. Навіть коли небо над головою начебто синє і чисте, я розумію, що це – омана. Ця невинність блакиті зовсім не гарантує спокою. Настав такий час, що ти не знаєш з якої сторони чекати на небезпеку. Вона кругом… Вона усюди. Якщо заглибитись у ці думки, поринути в їх глибину, як  в каламутне озеро, то можна збожеволіти.

Що далі?

Вулиці перейменували. Про громадські обговорення забули. 

Відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» в українських містах та селах проходив і продовжується процес перейменування вулиць. Долучилася до нього і Бобровицька міська рада.

Проаналізувавши, як це вона зробила, здається, що закони написані не для неї. Громадських обговорень в Бобровиці не проводилось.

Запах домашнього хліба

До електрички, десь після Ніжина, зайшла жінка, вже далеко не молодих літ, поставила біля себе плетений кошик, прикритий вишиваним рушничком. І вже за якусь мить запахло довкруж свіжим, якогось особливого запаху, хлібом.

— Мабуть, домашній. Самі пекли? — поцікавився хтось із сусідів.

— Авжеж сама. До дочки в город везу. Колись від мами навчилася пекти, — відповіла жінка, а згодом додала: — Правда, не так вдало, як у мами виходило. Мо’, того, що не випитала у неї всі секрети, а мо’ того, що багато років хліба удома не пекли — лавочний брали, пам’ятаєте, яким дешевим був, буханець стоїв 12 копійок. Маминого ж хліба ніколи не забуду. Знаєте, що ми з ним робили? Було то зразу після війни. Вийме мама у суботу з печі паляниці, а ми з сестрою якраз на гулі збираємося. Так ото візьмемо гарячу хлібину, загорнемо у чисту полотнину і наче праскою, а вони тоді у дефіциті були, розгладжуємо кофтини та спідниці. Потім увесь вечір біля клубу свіжим ароматним хлібом пахнемо, наче духами французькими…

Про рідних чужинців та жорстокі реалії життя

Іноді знайома з людино всього лиш кілька годин, але вже знаєш, що вона твоя, рідна. По духу, по крові і взагалі. І на 100% впевнена, що поряд з нею завжди почуватимешся вільно і затишно. Бо вона тебе ніколи не зрадить. І це навіть не обговорюється. Бо її душа здатна лише любити і дарувати щастя. Не важливо кому. Важлива сама віра у ту світлу сутність. І кожне її слово - то для тебе музика, чарівна музика її тепла. І кожен жест зроблений з любов'ю, а в кожній посмішці таїться всеосяжна мудрість.

Обираємо думаючи

Стоять бигборди, а на них бигморди. Один бигборд 500 доларів. А скільки їх всього по Україні? Буде пару тисяч. А телевізійна політична реклама - одна секунда - приблизно 15 тисяч гривень. Поклали гроші бідним власникам телеканалів у кишені.

А не могли наші так звані демократичні сили домовитись між собою, що не будуть піаритись таким дорогим коштом, а якось по-скромніше? Є положені безкоштовні радіо і теле ефіри, дебати, зустрічі з виборцями. А гроші, мільйони доларів, які потрачені на рекламу, могли вкласти в нашу армію.

Об'єднати вміст