Сапон Володимир

Чоботи-чоботище…

Для мене дід без сивої бороди не дід, а літній чоловік, хай йому навіть дев’яносто літ! Взагалі таких дідів уже немає: всі молодяться, все біжать навперегони із самим життям. Щоправда таким постав мій дядько Григорій, нехай пухом земля йому, не по своїй силі: підкосила болячка й поклала назавжди гріти на лежанці кості. Й відразу запустив тобі бороду, і заговорив до жінки, що, мовляв, колись була трава зеленіша, а вода мокріша, ставок мілкіший, карасики в ній не смачненькі, й навіть кислиці перевелись квасниці. Словом, із дірявою пам’яттю обріс дід, мов бородач, скрушно зітхнула його дружина, мелеш що попало…

Мені ж дядько любив розбалакувати здебільше про воєнні роки, і не що попало, а про те було справдешнє в далекій в молодості. Про заслужену медальку «За отвагу» і про бої не згадував, більше  гомонів про далеке місто Ашхабад, де йому після тяжкого поранення майже рік довелося провалятися: там хоч і на милицях, та місто південне, ні лютих морозів і сніговійниць, що під Харковом в окопах у ту зиму довелося пережити, а тут теплінь, достолиха  винограду та абрикосів, небачених нами гранатів і мигдалей, інших заморських фруктів-овочів, якими переповнені тамтешні базари, і, звісно, (він притишив, за звичкою голос, бо дружина недалеко крутиться) молоденькі кирпаті медсестрички-туркменки з госпіталю… І ніби війна десь далеко-далеко…  

І тільки раз (тоді я провідував дядька щонеділі) він пригадав далекий, притрушений болем трапунок із фронтового життя, за він яким не стримував сліз…

Коцюбинського «Харитя»…

Серед перших «прочотних» книжок, які мені вибрала наша бібліотекарка й які я вдома, сівши під пригребицею,  прочитав по складах, була і «Харитя» Михайла Коцюбинського. Мене, маленькому хлоп’ятку, що тільки-но починав жити в уявному світі книжок, неабияк вразила доля дівчини із незвичайним іменем. Пізніше, десь уже в десятому класі, я заримував те оповідання…

Жне дівча у полі жито…
Із дитячих літ мені
Коцюбинського «Харитя»
В чистій пам’яті на дні.
У жнива заслабла мати,
Хто у полі зробить все?
Натомились рученята
І не слухається серп.
Не росинка то у житі,
А сльозинка мерехтить,
І мені, немов Хариті,
Пальчик врізаний болить. 

Хто він, священик Костянтин Карпинський?

 На фасаді церкви в моїм ріднім селі біля Чернігова урочисто відкрили меморіальну дошку з таким написом: «Карпинський Костянтин Тимофійович

(1867–1947), настоятель Георгіївської церкви с. Рудка (1901–1908), історик-краєзнавець, бібліограф, археолог». Хто ж він такий?

Уперше ім’я цього дослідника мені відкрилося в «Черниговских епархиальных известиях» чверть століття тому. Звичайний сільський священик, він став членом губернською вченою комісії, яка об’єднала багатьох не байдужих до рідної минувшини інтелігентів. Досить сказати, що упродовж двадцяти років діяльності її членами у різний час були М. Коцюбинський, М. Могилянський, І. Шраг, І. Рашевський, А. Верзилов, В. Модзалевський, в роботі комісії брали участь відомі українські історики й археологи О. Лазаревський, Д. Багалій, В. Ляскоронський, письменники Б. Грінченко, статистик і етнограф О. Русов, фольклорист М. Сумцов та інші.

Отця Карпинського членом архівної комісії було обрано 15 листопада 1904 року. Саме на той припадають і перші публікації. У «Черниговских епархиальньїх известиях» з’являється розвідка «Из архива Георгиевской церкви села Рудки... Десятоначальство Рудчанское». Роком пізніше це ж видання у дев’яти номерах публікує працю «Георгиевская церковь села Рудки и Рудчанский приход».

«Літературний Чернігів», №1 (77), січень-березень 2017

Повна електронна версія щоквартального мистецького журналу «Літературний Чернігів», №1 (77), січень-березень 2017.

ЗМІСТ

ПОЕЗІЯ, ПРОЗА

Валентина Грибенко. В моїм засмученім краю. Поезія.
3 Тетяна Лепська. Куце щастя. Оповідання.
Андрій Барабаш. Поезія
Михась Ткач. Голос за дверима. Оповідання.
Станіслав Шевченко. Полюси любові. Поезія.
Оксана Костенецька. Одеський розіграш. Оповідання.
Дмитро Маринич. Поезія.
лександр Забарний. Старі дерева не пересаджують. Оповідання.
Ліна Ланська. Поезія. (Передмова Михася Ткача)
Юрій Бондаренко. Потоп. Оповідання.
Христина Береславська. Поезія.
Микола Заєць. Незвичайний виліт. Оповідання. (Передмова Миколи Лелюка).
Яків Ковалець. Густа кров. Поезія. (Післямова Валентини Меркулової).

ПЕРЕКЛАДИ

Всеволод Ткаченко. Переклади

Останній із могікан

Сергій Шуба, з котрим я познайомився чверть віку тому, був незвичайним чоловіком із ще незвичайнішим родоводом. До того ж свій чотирьохсотлітній з гаком родовід йому не треба десь пошукувати й підтверджувати — це довів у своєму «Молороссийкому родословнике» історик Вадим Модзалевський, який на початку минуло століття працював у Чернігівській губернській архівній комісії і власноручно видав довідку Віктору Шубі, дядьку нашого персонажу, про те, що він має «дворянское достоинство». Ця легендарна посвідка зберігалась потім в архіві Сергія Борисовича.

Отож запорозький козак Василь Шуба, предок Сергіїв у десятому коліні, вирушав з військом гетьмана Петра Сагайдачного у морські походи на турецькі фортеці Кафу та Сіноп. Мабуть, через те, улюбленою піснею діда і батька мого співрозмовника була «Ревуть-стогнуть  гори-хвилі», а сам він закінчив морехідне училище. Наступний Шуба, на ім’я Степан, є найвідоміший у їхній генеалогії.

Кедрові чаї

Я пам’ятаю Степанця вже в літах — сухенький, маленький, з густою сивою, як куделиця, бородою. Мешкав він на хуторі за річкою, біля глинища. Його хати не було видно навіть узимку, бо її затіняв густий вишневий сад. Той сад улітку притягував нас, немов магнітом,  достиглими вишнями-лутівками. Ми наривали їх повні пазухи і, ламаючи гілки, тікали геть, як із глибини саду, кахикаючи й кульгаючи, вибігав Степанець і потрясав пужалном… 

Про того Степанця я з дитинства знав добрі й не недобрі справи. До війни він був найперший парубок на селі, приходив на вечорниці задраною кирпою, бо ж закінчив курси трактористів у місті і пригнав потому звідти новенький «Універсал» — найперший у колгоспі.

Рукавички зими

Зимову хатню нудьгу інколи розвіюю читанням мого рукописання, що пахне чаром минувшини, мерехтом таїни в твоїх очах і непрощенним гріхом нашої спільної забутої молодості. Ці мої старосвітські  писання  ніколи не будуть оприлюднені, та й художня їх вартісність, наче з клоччя батіг.

Однак з напівзабуття виборсується щось таке, що зворушує мене дотепер: «Наостанку лютого сонце їсть сніг, і він стає ніздрюватим, схожим із лагідним спонжиком для макіяжу із твоєї косметички. Той сніг зовсім не холодний, він не скрипить під твоїми червоними чобітками, коли ти поспішаєш на побачення…» Та от біда: в моїй пам’яті геть звітрилося  твоє обличчя, тільки з тих пір для мене найулюбленіші кольори: ті червоні сап’янці, той білий-білий сніг…

Дух епохи, що хвилює і бентежить

book_obl-%d0%ba%d0%be%d0%bf%d0%b8%d1%8fЩоденникова проза Володимира Сапона, власне, як і вся творчість, то дар органічний, не підретушований. Його невеличкі новели читаються легко і невимушено. Тут живе народне слово майстра, а не завчений штамп. І сьогодні письменник, як творча особистість, відомий не лише на рідній Чернігівщині (народився в селі Рудка поблизу обласного центру), а й далеко за її межами. Бо його твори приваблюють себе насамперед технікою віртуозного володіння словом, оригінальними сюжетами, а ще в них відчуваєш щедрість доброти, яка дарує людям радість.

Яскравим свідченням цього є нова книжка Володимира Сапона «Чубарейко небо оре» (Чернігів: Десна Поліграф. 2016. – 224 с.) У щоденниковій прозі читач порине у ностальгійні часи дитинства та юності письменника чи раптово потрапить у сучасний комп’ютерний світ, де, на жаль, красному письменству, до якого часто звертається автор, усе менше і менше залишається місця під сонцем.

Пшениця на Хрещатику

1440410573_7aЩе із шкільних уроків запам’яталося, що роман Льва Толстого «Війна і мир», як і віршований роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», є «енциклопедією російського життя». Більше того, сам граф Толстой назвав свій роман «без брехливої скромності» Гомеровою «Іліадою». Можливо воно й так. Однак за тим «російським життям» стоять лишень «господа», які, процитуємо ненависного нам тепер Владімира Лєніна, «страшно далекі вони від народу».

Над цією дилемою я довго розміркував, перечитуючи твори Івана Нечуй-Левицкого, до речі сучасника графа, й ще раз переконувався: наш, український народ, у безліч разів енциклопедійніший від нашого «великого» сусіда.

Козацька люлька

16508293_747926558691547_4624495656213402423_nЛедь відбарабанила у вікна тепла липнева злива, як мені закортіло на вулицю — закачав собі штанці до колін і гайда босоніж по калюжах. Мені чотири чи п’ять років і хіба всидиш таку літню пору в хаті. І сталося ж таке, що із далекого дитинства не забувається — з вимитого дощового потічка помітив якусь дивну череп’янку. Підняв її й заховав у кишеню: може, для чогось пригодиться…

Лишень нашвендявшись вулицею, я заінтересувався знахідкою, отож завернув до діда Лексадера. Дід оглянув її й неквапливо мовив:

Присягнув на вірність Наполеону

p_106149_1_slidertop2Зранку 21 червня 1813 року десятки знатних чернігівців і губернських чиновників поспішали до Спаського собору, щоб зайняти у ньому більш зручне місце. Адже мало відбутися не Богослужіння, а подія незвичайна і небувала — позбавлення архієпископа Варлаама Шишацького єпископського і священицького сану. За зраду батьківщині.

Рід Шишацьких походив із села Красилівки, що між Черніговом та Києвом, не одне його покоління, вже й після Варлаама, обирало собі сімейну стезю священика. У молоді роки отець Варлаам служив у Білорусії, де немало посприяв архієпископу Мінському Віктору Садковському в наверненні до православ’я уніатів, за що  отримав сан єпископа і очолив Житомирську єпархію. Тут теж відзначився, передовсім у відкритті семінарії, і його в сані архієпископа призначено керувати Могильовською єпархією.

Цвіт папороті посеред зими

kezlya-volodimir-vasilyovichВолодимир Кезля нині відзначав би 80-ліття, хоч доля відміряла йому лише 47 років… Але й цього короткого життя вистачило,  щоб його ім’я утвердилося в українській літературі, а його рідне село Сибереж, що на півдорозі між Черніговом і Ріпками,  у якому він прожив усі ці роки, стало точкою на літературній карті нашого краю.  Хоч на відміну від багатьох колег-літераторів, про славу він ніколи не мріяв.

Його ровесник, відомий український письменник Євген Гуцало у передмові до російського видання творів Володимира Кезлі  зазначив: «Є у нього повість у новелах «Синій вітер з Родощі», що привертає безпосередністю і вистражданістю  життєвих вражень про повоєнне дитинство.  Варто сказати,  що в сучасній українській прозі на цю тему раніше писали тепер уже відомі нині письменники з покоління «дітей війни» — такі, як Григір Тютюнник,  Володимир Дрозд, Микола Вінграновський,  Віктор Близнець, Валерій Шевчук, Юрій Щербак.  До їхніх вагомих художніх надбань долучається і повість Володимира Кезлі, пронизана гіркою печаллю обпаленого війною дитинства. Дитинства, на яке випадали не співмірні віку і досвіду тяжкі втрати рідних і близьких, раннє емоційне змужніння, доросле розуміння своєї відповідальності перед іншими».

Об'єднати вміст