Сапон Володимир

«Літературний Чернігів», №1 (77), січень-березень 2017

Повна електронна версія щоквартального мистецького журналу «Літературний Чернігів», №1 (77), січень-березень 2017.

ЗМІСТ

ПОЕЗІЯ, ПРОЗА

Валентина Грибенко. В моїм засмученім краю. Поезія.
3 Тетяна Лепська. Куце щастя. Оповідання.
Андрій Барабаш. Поезія
Михась Ткач. Голос за дверима. Оповідання.
Станіслав Шевченко. Полюси любові. Поезія.
Оксана Костенецька. Одеський розіграш. Оповідання.
Дмитро Маринич. Поезія.
лександр Забарний. Старі дерева не пересаджують. Оповідання.
Ліна Ланська. Поезія. (Передмова Михася Ткача)
Юрій Бондаренко. Потоп. Оповідання.
Христина Береславська. Поезія.
Микола Заєць. Незвичайний виліт. Оповідання. (Передмова Миколи Лелюка).
Яків Ковалець. Густа кров. Поезія. (Післямова Валентини Меркулової).

ПЕРЕКЛАДИ

Всеволод Ткаченко. Переклади

Останній із могікан

Сергій Шуба, з котрим я познайомився чверть віку тому, був незвичайним чоловіком із ще незвичайнішим родоводом. До того ж свій чотирьохсотлітній з гаком родовід йому не треба десь пошукувати й підтверджувати — це довів у своєму «Молороссийкому родословнике» історик Вадим Модзалевський, який на початку минуло століття працював у Чернігівській губернській архівній комісії і власноручно видав довідку Віктору Шубі, дядьку нашого персонажу, про те, що він має «дворянское достоинство». Ця легендарна посвідка зберігалась потім в архіві Сергія Борисовича.

Отож запорозький козак Василь Шуба, предок Сергіїв у десятому коліні, вирушав з військом гетьмана Петра Сагайдачного у морські походи на турецькі фортеці Кафу та Сіноп. Мабуть, через те, улюбленою піснею діда і батька мого співрозмовника була «Ревуть-стогнуть  гори-хвилі», а сам він закінчив морехідне училище. Наступний Шуба, на ім’я Степан, є найвідоміший у їхній генеалогії.

Кедрові чаї

Я пам’ятаю Степанця вже в літах — сухенький, маленький, з густою сивою, як куделиця, бородою. Мешкав він на хуторі за річкою, біля глинища. Його хати не було видно навіть узимку, бо її затіняв густий вишневий сад. Той сад улітку притягував нас, немов магнітом,  достиглими вишнями-лутівками. Ми наривали їх повні пазухи і, ламаючи гілки, тікали геть, як із глибини саду, кахикаючи й кульгаючи, вибігав Степанець і потрясав пужалном… 

Про того Степанця я з дитинства знав добрі й не недобрі справи. До війни він був найперший парубок на селі, приходив на вечорниці задраною кирпою, бо ж закінчив курси трактористів у місті і пригнав потому звідти новенький «Універсал» — найперший у колгоспі.

Рукавички зими

Зимову хатню нудьгу інколи розвіюю читанням мого рукописання, що пахне чаром минувшини, мерехтом таїни в твоїх очах і непрощенним гріхом нашої спільної забутої молодості. Ці мої старосвітські  писання  ніколи не будуть оприлюднені, та й художня їх вартісність, наче з клоччя батіг.

Однак з напівзабуття виборсується щось таке, що зворушує мене дотепер: «Наостанку лютого сонце їсть сніг, і він стає ніздрюватим, схожим із лагідним спонжиком для макіяжу із твоєї косметички. Той сніг зовсім не холодний, він не скрипить під твоїми червоними чобітками, коли ти поспішаєш на побачення…» Та от біда: в моїй пам’яті геть звітрилося  твоє обличчя, тільки з тих пір для мене найулюбленіші кольори: ті червоні сап’янці, той білий-білий сніг…

Дух епохи, що хвилює і бентежить

book_obl-%d0%ba%d0%be%d0%bf%d0%b8%d1%8fЩоденникова проза Володимира Сапона, власне, як і вся творчість, то дар органічний, не підретушований. Його невеличкі новели читаються легко і невимушено. Тут живе народне слово майстра, а не завчений штамп. І сьогодні письменник, як творча особистість, відомий не лише на рідній Чернігівщині (народився в селі Рудка поблизу обласного центру), а й далеко за її межами. Бо його твори приваблюють себе насамперед технікою віртуозного володіння словом, оригінальними сюжетами, а ще в них відчуваєш щедрість доброти, яка дарує людям радість.

Яскравим свідченням цього є нова книжка Володимира Сапона «Чубарейко небо оре» (Чернігів: Десна Поліграф. 2016. – 224 с.) У щоденниковій прозі читач порине у ностальгійні часи дитинства та юності письменника чи раптово потрапить у сучасний комп’ютерний світ, де, на жаль, красному письменству, до якого часто звертається автор, усе менше і менше залишається місця під сонцем.

Пшениця на Хрещатику

1440410573_7aЩе із шкільних уроків запам’яталося, що роман Льва Толстого «Війна і мир», як і віршований роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», є «енциклопедією російського життя». Більше того, сам граф Толстой назвав свій роман «без брехливої скромності» Гомеровою «Іліадою». Можливо воно й так. Однак за тим «російським життям» стоять лишень «господа», які, процитуємо ненависного нам тепер Владімира Лєніна, «страшно далекі вони від народу».

Над цією дилемою я довго розміркував, перечитуючи твори Івана Нечуй-Левицкого, до речі сучасника графа, й ще раз переконувався: наш, український народ, у безліч разів енциклопедійніший від нашого «великого» сусіда.

Козацька люлька

16508293_747926558691547_4624495656213402423_nЛедь відбарабанила у вікна тепла липнева злива, як мені закортіло на вулицю — закачав собі штанці до колін і гайда босоніж по калюжах. Мені чотири чи п’ять років і хіба всидиш таку літню пору в хаті. І сталося ж таке, що із далекого дитинства не забувається — з вимитого дощового потічка помітив якусь дивну череп’янку. Підняв її й заховав у кишеню: може, для чогось пригодиться…

Лишень нашвендявшись вулицею, я заінтересувався знахідкою, отож завернув до діда Лексадера. Дід оглянув її й неквапливо мовив:

Присягнув на вірність Наполеону

p_106149_1_slidertop2Зранку 21 червня 1813 року десятки знатних чернігівців і губернських чиновників поспішали до Спаського собору, щоб зайняти у ньому більш зручне місце. Адже мало відбутися не Богослужіння, а подія незвичайна і небувала — позбавлення архієпископа Варлаама Шишацького єпископського і священицького сану. За зраду батьківщині.

Рід Шишацьких походив із села Красилівки, що між Черніговом та Києвом, не одне його покоління, вже й після Варлаама, обирало собі сімейну стезю священика. У молоді роки отець Варлаам служив у Білорусії, де немало посприяв архієпископу Мінському Віктору Садковському в наверненні до православ’я уніатів, за що  отримав сан єпископа і очолив Житомирську єпархію. Тут теж відзначився, передовсім у відкритті семінарії, і його в сані архієпископа призначено керувати Могильовською єпархією.

Цвіт папороті посеред зими

kezlya-volodimir-vasilyovichВолодимир Кезля нині відзначав би 80-ліття, хоч доля відміряла йому лише 47 років… Але й цього короткого життя вистачило,  щоб його ім’я утвердилося в українській літературі, а його рідне село Сибереж, що на півдорозі між Черніговом і Ріпками,  у якому він прожив усі ці роки, стало точкою на літературній карті нашого краю.  Хоч на відміну від багатьох колег-літераторів, про славу він ніколи не мріяв.

Його ровесник, відомий український письменник Євген Гуцало у передмові до російського видання творів Володимира Кезлі  зазначив: «Є у нього повість у новелах «Синій вітер з Родощі», що привертає безпосередністю і вистражданістю  життєвих вражень про повоєнне дитинство.  Варто сказати,  що в сучасній українській прозі на цю тему раніше писали тепер уже відомі нині письменники з покоління «дітей війни» — такі, як Григір Тютюнник,  Володимир Дрозд, Микола Вінграновський,  Віктор Близнець, Валерій Шевчук, Юрій Щербак.  До їхніх вагомих художніх надбань долучається і повість Володимира Кезлі, пронизана гіркою печаллю обпаленого війною дитинства. Дитинства, на яке випадали не співмірні віку і досвіду тяжкі втрати рідних і близьких, раннє емоційне змужніння, доросле розуміння своєї відповідальності перед іншими».

«Дивлюсь, гадюччя повзає по хаті…»

16174513_739935346157335_4172597428952801917_nЩе тільки наверталося на зимовий світанок і в селі над хатами де-не-де піднімалися мітли димів, а дід Михаль вже простує на озерце в кінці городу. За ніч навіть стежку притрусило  поземком, але то не біда, адже її змалку знає. А на озерці добряче позначив ополонки — повтикав снопи запашної пшеничної соломи з половою. Виймеш ото околіт з продухвини й шурхнуть звідти на сніг в’юни. Тільки збирай їх, пискунів, у шаньку! І не треба ніяких ятерів-підситків…

Діду Михалю вже під дев’яносто. Все життя на цьому обійсті, лишень кілька років в армії служив у Австрії. Було то післявоєння, люди куснем хліба не наїдалися, але не голодували. А повернувся у країну-переможницю — зустрів безхліб’я, голоднеча, як у тридцяті, коли  розкуркулювали та колгоспи насаджували. Якраз тоді й побралися, і пішов я по в’юни молоду дружиноньку годувати. І досі не виходить з пам’яті та приключина.

Зерниночки життєвих жнив

%d0%be%d0%b1%d0%ba%d0%bb%d0%b0%d0%b4%d0%b8%d0%bd%d0%ba%d0%b0Володимир Сапон. Чубарейко небо оре: Щоденникова проза. – Чернігів: Десна Поліграф. 2016. – 224 с.

Ця книга стала своєрідним передсвятковим подарунком для мене, бо «Укрпошта» доставила її до мого дому останнього грудневого дня. І сталося так, що, незважаючи на передноворічні клопоти, взявся перечитувати її. Дивність? Ніскілечки! Вже давно виробив у собі звичку почати знайомство з новим виданням відразу після його отримання. Як письменника і читальника просто розбирає цікавість і дуже хочеться знати те, що хвилює інших літераторів. Тож на таку участь очікувала і бандероль з далекого Чернігова від людини, з якою давно підтримую дружні контакти. Не приховуватиму у даному випадкові і того, що у моєму тяжінні до передноворічної книгоманії був й особистісний момент. Люблю щоденникову прозу Володимира Сапона, бо вона наповнює душу світлом незнищенним.

«Яким прекрасним був Чернігів…»

gucalo-evgen-pilipovich214 січня цього року виповнюється 80 років з дня народження Євгена Гуцала — відомого письменника, одного з представників плеяди українських літераторів-шістдесятників, що вніс в історію нашого красного письменства  нові світоглядно-естетичні переконаннями вже  першими збірками оповідань «Люди серед людей», «Яблука з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Хустина шовку зеленого», «Запах кропу»… А пізніші його повісті «Мертва зона» та «Родинне вогнище» на довгі роки так і залишилися журнальними публікаціями. Згадаємо і трилогію з «химерними» романами «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет», і поезії,  і зрештою публіцистичну збірку «Ментальність орди»…

Та я про чернігівський родовід Євгена Пилиповича. Хоч родом він із Вінниччини, але свою юність віддав Придесенню. Спершу здобував освіту в Ніжинському педінституті, а потім відроджував чернігівську молодіжну газету, якій дали назву «Комсомолець Чернігівщини». Вийшла вона в січні 1961 року.

Об'єднати вміст