Жінка-УКРАЇНКА

Зайшлий чолов’яга купив на нашому кутку приземкувату хату-розвалюху — єдину вцілілу  під солом’яною стріхою, й повесні засіяв весь городчик соняшником. «Ото вже крутий бізнесмен! — зашепотілись сусідки. — Мабуть, за те соняшникове насіння за рік-два вибудує собі палац на місті хати-стріхівни…»

Проте, як виявися, на комерсанта-загребу той заброда аж ніяк не був схожий. І зовні — худий та цибатий, мов драбина, із копицею сивого волосся та довгими обвислими вусами, і зсередини — мовчун-мовчуном, зайвого слова не скаже, та ще й побожний — щонеділі прямує де церкви, свічки найдорожчі ставить. Лишень курить добряче… 

Коли ж запалали  біля його хати сотні маленьких сонечок і медовий очамрілий запах охопив все довкола — і стару хату, і городчик, і вулицю, найцікавіші молодиці угледіли за тим чолов’ягою ще одну незвичайну звичку. Раз-по-паз він виходив із хати, вбравшись у вишиту сорочину, довго дивиться на помолоділе в білих баранцях хмар небо, а потім ніби набирав у жмені отого цілющого повітря і ніби вмивався ним. Дива та й годі…

А десь під Покрову, коли ще щедре сонце сочилось з опадаючих кленів, спаливши соняшничиння та навівши лад у хатині, попрощався в сільраді та й був такий. І враз ця дивовижна осінь перетворилася на негодицю. Сльотаві й нудні дощі загнали всіх на телевізори, і тільки сусідські молодиці, зібравшись на мить коло колодязя, не перестали обсмоктувати всі кісточки того чоловічка. Мовляв, за щось він прогнівив Бога й довго він сидів у тюрязі, адже (і хтось такий бачив!) намальовані баришні з риб’ячими хвостами на руках? Чи, може, в роки юності воював за Українську повстанству армію і це гибів четвертину століття у радянських концтаборах? Чи, може, він звичайний богобоязливий подорожанин. На те вони сільські молодиці, щоб теревені точити, навіть у такий замжичений день. 

У тім у балачках молодичок є, як що вдуматись, і доля мудрослів’я. Як прощання за віджилим літом, за медовими запахущими трунками, що приносять нам вічні бджоли, а там і невблаганним законом старіння, коли народжене має померти. І відтак  пізнаною і ще далеко непізнаною красою залишаємо, на жаль, ми тимчасовий світ. У тому числі й благословенну соняшникову сльозу, що існує направду…

Володимир САПОН