Проза

Богдан Мельничук. Портрет на стіні

ПОРТРЕТ НА СТІНІ

Майже притча

Вони сварилися майже всю ніч. Обоє – і чоловік, і дружина – вдесяте, вдвадцяте поверталися до приводу, з якого почалася суперечка, пережовували його, відтак, натомившись, забували, з чого почали, і згадували сотні інших причин конфліктувати. Дійшло аж до бабусь та дідусів. Це було схоже на те, що двоє піднімалися стовбуром розлогого дерева, раз у раз зблуджуючи на хистку гілку, котра щомиті могла зламатися. Потім знову петляли поміж віттям, не пам’ятаючи, де корінь, а де крона.

Проза світлани Порхун

Отак і живеться. 

Чоловік сумує за горами. Дівча сумує за тим, що сама собі напридумувала.

Чоловік має купу справ, термінових, невідкладних, важливих, дорослих. 

Дівча шукає щось: роботу, новий шарф, себе, лак, що десь мимоволі бачила, натхнення.

Чоловік працює, виховує, виховується, розбудовує дім, храм спокою й тепла.

Дівча мріє, закохується, хах, вона ще та мрійниця. Чоловік теж мрійник… 

А про що він мріє? Дівча все не знаходить спокою, про що ж він мріє?

Про походи, гори, усамітнення? Чи про жінку, що збаламутить його «сьогодні»? Чи про сина-опору «завтра»?

Кедрові чаї

Я пам’ятаю Степанця вже в літах — сухенький, маленький, з густою сивою, як куделиця, бородою. Мешкав він на хуторі за річкою, біля глинища. Його хати не було видно навіть узимку, бо її затіняв густий вишневий сад. Той сад улітку притягував нас, немов магнітом,  достиглими вишнями-лутівками. Ми наривали їх повні пазухи і, ламаючи гілки, тікали геть, як із глибини саду, кахикаючи й кульгаючи, вибігав Степанець і потрясав пужалном… 

Про того Степанця я з дитинства знав добрі й не недобрі справи. До війни він був найперший парубок на селі, приходив на вечорниці задраною кирпою, бо ж закінчив курси трактористів у місті і пригнав потому звідти новенький «Універсал» — найперший у колгоспі.

Козацька люлька

16508293_747926558691547_4624495656213402423_nЛедь відбарабанила у вікна тепла липнева злива, як мені закортіло на вулицю — закачав собі штанці до колін і гайда босоніж по калюжах. Мені чотири чи п’ять років і хіба всидиш таку літню пору в хаті. І сталося ж таке, що із далекого дитинства не забувається — з вимитого дощового потічка помітив якусь дивну череп’янку. Підняв її й заховав у кишеню: може, для чогось пригодиться…

Лишень нашвендявшись вулицею, я заінтересувався знахідкою, отож завернув до діда Лексадера. Дід оглянув її й неквапливо мовив:

Новорічний пиріг

Щохвилини лунав дзвінок і рипіли двері. Родичі віталися, обіймалася, наповнювали вітальню. Юрко радів кожному гостеві, навіть закинув гру на планшеті. Мама метушилася навколо святкового столу, час від часу заглядаючи, як печеться пиріг на кухні.

– Юрчику, збігай до тітки Ївги, – прикликала мама Юрка, – купи гілочку живої ялинки. Хочу ефектно подати пиріг.

– До тітки Ївги? За годину до Нового року? – обурився Юрко. – Та її вже й на майданчику нема!

– Біжи-біжи, он вона є, – кивнула мама на вікно.

Котове щастя

Кіт з’їв мишу. Навіть трохи не доїв, залишив на потім. Бо чи перепаде до ранку ще чогось поживного… Сидів ситий, але не надто від того щасливий. Нічого не тішило в ці хвилини: ні те, як святково падає додолу сніг, ні те, як мило щойно запалала ялинка у вікні навпроти.

- І чого воно так? - думав кіт. – Аби врятуватися від голоду, я мусив позбавити життя маленьку сіромаху…Але ж цього вечора навіть понюхати святкової їжі мені ніхто не дав…

О, як же давно він не пробував на смак домашньої ковбаски чи свіжої сметанки…

Було холодно, власна шубка не гріла. «От тобі й маєш – ніби й врятувався  хоч ненадовго від голоду, так помру тепер від морозу».

Різдвяний ангелик і найсмачніші пиріжки

Артемко зайшов до кімнати й закляк. Настя – його маленька сестричка – сиділа на підлозі й висолопивши язика калякала брудно-зеленим фломастером по його ангелику! По тому самому, виліпленому з білісінької глини. По тому самому ангелику, якого Артем хотів розфарбувати срібною та золотою фарбою і подарувати таткові. Щоб татусь повісив того – найгарнішого у світі – янгола на ялинку. А тепер…

– Насько! – Артем вихопив ангелика, покресленого безладними чорними, зеленими та фіолетовими рисками, з рук сестри. – Ти його зіпсувала! Знову зіпсувала!

– Некасивий янгелік, – пролепетала сестра. – Нася малювала.

– Так! Ангелик став некрасивий. Бо ти його зіпсувала! Ти все тільки псуєш!!! – з очей Артема мимоволі бризнули сльози. Все! Сьогодні татко приїде у відпустку з війська. А подарунка – нема!

Чарівна ялинка

Вась залишився на зміні сам. Сердито вглядався у темряву за сітчастим парканом: машина не їхала. На телефон водій не відповідав. Вась нарізав кола навколо складу, витоптуючи стежку в глибокому снігу. Напарник злиняв ще о шостій: в мужика сім’я, що він буде сидіти на складі в новорічну ніч? А від Вася дівчина пішла рівно рік тому, йому вже спішити нікуди.

Горло стискала образа: усі десь по барах веселяться, а він тут гибіє. Один, як ведмідь у тундрі, як кит в океані! Вась сердито розмахнувся і підгилив ялинку-трилітку. Вона ображено забриніла кожною гілочкою і скинула снігову сріблясту шату, лишившись гола-голісінька. Якийсь струс пройшов крізь Вася. Наче йому ялинка винна, що він не зміг вирватися із роботи ні торік, ні тепер!

Проза Ярослави Дегтяренко

Роман «Лицарі Дикого Поля», розділ V 

Орися

Чорнiї брови, карiї очі,
Темнi, як нічка, ясні, як день!
Ой, очі, очі, очі дiвочi,
Де ж ви навчились зводить людей?

З української народної пісні

Марко плентався додому в похмурому настрої: там потрібно було пояснювати сварливій бабусі причини нічної відсутності, тож бідний хлопець передчував великий скандал. Тимофій почувався краще, ніж після пробудження, але все ж не так добре, тому щохвилини натикався на перехожих.

Мої сніги

У мене до снігів особливе ставлення, вірніше – любов. Любов на все життя, ще з дитинства. Прокидаюсь бувало вранці, а на вулиці: світу білого не видно. Снігу намело нарівні з хатою. Та, де там… Повно снігу і в сінцях – такого пухнастого та крихкого.

Ви знаєте: а сніг різниться протягом дня. Зранку він похмурий, тільки де-не-де можна зловити відблиски ранкового сонця. А по обіді – засліплює очі, мабуть, щоб не милувалися його білосніжною красою.

Під вечір сніг інший – рипучий, особливо коли мороз береться. А коли сутінки повністю охопили село, а місяць ще не зійшов, сніг стає поводирем вечора. В’ється густий димок з димарів і стелеться, стелеться над снігом. Інколи, здається, що то хмари спустились на землю.

Проза Наталки Капустянської

Теорема від Галини Іванової

Галина Петрівна вже другий день насолоджується краєвидами своєї рідної Коломиї, такої красивої і затишної. Тут все рідне і знайоме… і вода цілюща. Не вірите? З-під престолу собору Святого Михаїла витікає цілюще джерело, яке зветься Кляштор. А ще подейкують, що батьківщиною улюблених коломийок і є Коломия… А які симпатичні тісні вулички з австро-угорськими спорудами! Площа Ринок та навколишні квартали причепурені і, здається, ось-ось почнуть розповідати свою історію…

Проза Роксолани Жаркової

Світанок

(або діалог двох маленьких душ)

–Хто ти?

–Я…я маленька  блукаюча душа, що загубила свій спокій.

–В тебе очі задощили…

–А я ніколи й не була сонячною. Я – дитина Ночі.

–Всі ми такі. Похмурі. Зачинені. Нещасні.

–А я не шукаю щастя. Я чекаю на…світанок.

–А він прийде?

–Сподіваюся…

–А якщо ні? То що тоді?

–Вмиратиму. Під місяцем. У темряві.

–Тебе не побачать…

–Нехай. Мене і зараз не помічають. А я – є!.. Ще є…

Об'єднати вміст