Проза

Багатокольорове оповідання

Михайло Блехман

Хмари завжди беззвучно дивляться повз мене, коли я йду в нашу картинну галерею від метро або назад. Галерея називається музеєм образотворчих мистецтв, але, як на мене, образність - це не наслідок жанру –хіба ж маєзначення, хто і що чим і ким вважається та в яку - за рахунком або функцією - скриньку покладений.

Колись хмари - теж наші, як і картинна галерея, - точніше, мої, - колись раніше вони здавалися мені ватою, яка за чиїмось подмухом або, хто їх знає, подихом злетіла в раніше безхмарне небо з небаченої або невидимої новорічної ялинки. А зараз мені зрозуміло, що до ялинки вони відношення не мають, адже це просто і всього лише - клаптики не пожовтілих газет із чорними смужками газетних шпальт.

Грифельний ключ

Михайло Блехман

Оповідання, нашкрябане на грифельній дошці і зрозуміле тільки з голосу.

Ідея з ключем спалахнула у мене в голові–чуєте, як сказано? - майже відразу після того, як я її побачив. Що значить кого? Ідеї ​​невидимі, вихіба не здогадувалися? Ну, тоді від моєї розповіді буде принаймні практична користь.

Продовжую, тільки не перебивайте.

Я не називаю цю ідею ключовою просто тому, що ніколи не вдаюся до гри слів зарадинеї самої. І, будь ласка, не намагайтеся заплутати мене в займенниках.

Отже, я її побачив і майже відразу ж подумав про ключ. Втім, вам подробиці не цікаві. Чи цікаво все інше?

Майже вечір — оповідання Михайла Блехмана

Михайло Блехман

Майже вечір

Ті, про кого я пишу, ніколи мене не помічають.

– Що ти найбільше за все не любиш? – запитав я.

– Час, – майже не замислюючись, відповіла вона, навіть не помітивши мене.
 

Так само точно ні про що не замислюючись, день хилився якщо ще й не до вечора, то вже за гору, до заходу. Сонце, як завжди, не звертало на них уваги, тому й не відривало від них уже не спекотного погляду.

Він застрибнув у моторний човен з навісом від дощу – такий собі маленький корабель.

Пекла баба паски

Баба Ониська вчиняла діжу, готувалась пекти паски. Ще від Стрітення відкладала яйця (на господарстві в баби тільки дві курки), замісила багатенько. А як же інакше, синів – троє, всі, дякувати Богові, оженились, онуків восьмеро підростає, вже й правнуків двоє є. Вірочку ото привозили два роки тому влітку, а Назарчика баба ще й не бачила. Тож кожному по пасці, й уже громадка чималенька, а ще ж і на цвинтар Петрові та свекрам занести треба.
 
Баба місить паску.
Зморщеними, вузлуватими руками місить баба тісто. Ґудзи на пальцях ниють і шарпають, руки крутить, аж сльози навертаються на очі…

Проза Альони Кордонець

Свічки

Останнім часом - цей період люди називають осіннім .Я дістаю свої свічки які привезла з колишньої подорожі у якій виросла ...вони були мені подаровані. Просто сиджу у темряві, а поруч мене горять свічки. Часом сиджу, немов сторожа свічок, спостерігаю за їхнім згоранням, часом проведу рукою по-вогню. Згадую яким примхливим був її початок.

Як дивно, не як зазвичай – нитка набухала, не хотіла горіти рівним,тихим світлом, була повністю чорною. Та я її гасила, обрізала почорнілість і все рівно запалювала її знов і знов. Я все ж не знаю, що прагнула отримати від цього моменту - Охороняти її? Знайти відповіді? Побути в темряві. Чи засумувала за вогнем? Мене ж так вабить тепло вогню. Інколи розтоплений віск-наповнював вінця її стану. І я зливала його на папір. Згадалися воскові печаті. Та раптова втеча розтоплювала думки, віск потрапляв на руку – і я розтирала його по пальцях, поглинаючи останнє дароване її тепло.

Лисичка

​Дмитро мчав Солов’їною – затишною тінистою вуличкою. Новий джип слухняно корився його вправним рукам. Перед очима стелилася стрічка порожньої дороги: жодного автомобіля назустріч. Та раптом збоку вигулькнуло авто: вискочило з якогось двору. Джип – неабияка втіха й амбітна іграшка Дмитра – з розгону втелющився в темно-сірий легковик. Дмитро не йняв віри: його новенький автомобіль влип у задні дверцята «Жигулів»! Не тямлячи себе, вихопився з машини. Рвонув чужі дверцята – побачив – чорт! – жінку. Зіщулилась перелякано. Дмитрові зосталось безпорадно змахнути руками й звести очі до неба: усе лихо від жінок.

Двадцять сім

Михайло Блехман

Я не люблю дощ навіть сильніше, ніж сніг. Ось парадокс: тоді, мабуть,випав сніг, чому ж я його тепер не люблю?

Гаразд, чого вже там… Краще подумаю, з чого почати.

Власне, про що тут міркувати –почну з того, що цього саду – його називають парком, але якщо ви побудете в ньому з моє, вам стане зрозуміло, що він – сад, – так ось, цього саду немає більше ніде. Такі, можливо, є, хоча звідки їм узятися? – а цей – тільки в моєму місті.

Непам’ятаю, як я опинився в саду, що став моїм. Мабуть, тоді йшов сніг, а більше я про це майже нічого не знаю. Господиня – назву її так, тому що вона була господинею,– господиня саду взяла мене за руку, привела сюди й залишила. Її тут немає, але, виявилося, її голос – чутний краще, ніж голоси тих, хто є і кого тут – дуже багато. Голоси, що дзижчать, адже мій сад – фруктовий, хоча це відомо далеко не всім.

Оповідання Тетяни Безушко-Граб

Снігова Королева

Олег ліниво потягнувся і насипав собі розчинної кави в улюблену чашку. Дві — кави, дві — цукру і кипятку.

«Ну, що важко запам'ятати, дві — кави, дві — цукру» — запитував він дружини, яка ще спала у спальні на їхньому сімейному ліжку.

«На колишньому ліжку, майже колишня дружина» — сам себе поправив.

Ти – людина?

Іноді Валентин замислювався над тим, що спонукає його брати в руки рушницю й іти на полювання. Пояснити це ніяк не міг. Азарт, давній інстинкт мисливця, що переданий предками, група крові, ствердження себе як чоловіка, – що з цього впливало найбільше, не знав. Думка ця його не мучила, ні. Ні̀коли було глибоко замислюватися над причинами – мав багато обов’язків, тяжко працював, то, певно, шукав відпочинку. Збирався гурт затятих мисливців, його друзів давніх, вибирали місцевість, де водилася дичина, брали добру зброю і їхали добрими машинами на полювання.

Упольовували щось чи ні, неважливо. Набирали ж із собою всіляких наїдків і напитків – і розкошували. Навколо – природа, на столі – потрави, а ще передчуття отого азарту, який викликає збудження тіла й духу. Десь причаївся звір, він не знає, що комусь для розваги й адреналіну потрібне його життя. Але він завжди відчуває небезпеку й ховається в лісовій глушині. А ти, людина, – цар природи, вишукуєш його, зацьковуєш – і відчуваєш свою вищість і перевагу.

Валентин кайфував від передчуття перемоги.

Станіслав Маринчик. Чорні підсніжники

Галина прокинулася незадовго до тієї хвилини, коли мав спрацювати заведений з вечора будильник, і щоб деренчанням не розбудив сина, натиснула на кнопку.

На кухні включила радіо і заходилася готувати сніданок. Приємний чоловічий голос із гучномовця поздоровив жінок з міжнародним Днем 8-го березня. Для Галини це свято було подвійним, адже саме цього дня 44 роки тому вона з’явилася на світ Божий.

А як ще був живим її чоловік, щороку, уранці, коли вона була ще в ліжку він поздоровляв дружину букетом білих підсніжників. Ці чудові, ніжні і цнотливі квіти, він посадив у вдома, після того, як вони побралися, і вона похвалилася коханому, що з усіх квітів їй найбільше чомусь подобаються білі підсніжники.

Соняшникова сльоза

Зайшлий чолов’яга купив на нашому кутку приземкувату хату-розвалюху — єдину вцілілу  під солом’яною стріхою, й повесні засіяв весь городчик соняшником. «Ото вже крутий бізнесмен! — зашепотілись сусідки. — Мабуть, за те соняшникове насіння за рік-два вибудує собі палац на місті хати-стріхівни…»

Проте, як виявися, на комерсанта-загребу той заброда аж ніяк не був схожий. І зовні — худий та цибатий, мов драбина, із копицею сивого волосся та довгими обвислими вусами, і зсередини — мовчун-мовчуном, зайвого слова не скаже, та ще й побожний — щонеділі прямує де церкви, свічки найдорожчі ставить. Лишень курить добряче… 

Омела над школою

Загубився у густотрав’ї  осьолок й давно пора нагострити косу. Тяжко косареві, і боляче і мені… За моє сусіднього село… Те сусіднє село — мій дитячий і вже такий далекий світ…

Уперше чимчикував сюди, тримаючись за мамину спідницю, щоб причащатись до церкви ще перед школою. І ці довгі три кілометри лежали за густим борам та глибокими ярами і зеленими пасовиськами, і небо над здавалося і вищим, і мрійливим і якимсь нетутешнім. У нас давно розібрали  церкву, а тут і півчі, й ладан, і запахуще цвітуть липи, і від неабияке відчуття щастя, ніби я вітався з ангелами, як мене напучувала перед тим матуся.

Об'єднати вміст