Проза

Проза Ольги Полевіної

Ольга ПОЛЕВІНА, м. Кропивницький

НОМЕР 13

Було темно. Вони лежали, зв'язані один з одним. Пахло пилом і свіжою друкарською фарбою. Імен у них не було. Були номери.

– Отже, ми востаннє  разом... – сказав Номер 1. – Хто знає, чи вдасться коли-небудь...

– Декому – поталанить. Нас відправляють партіями. Але долі в кожного – різні, – відгукнувся Номер 16.

– Аякже... – протягнув Номер 2. – Але ж ми, вважай, брати.

– Ну, це спірно, – посміхнувся Номер 4. – А може (хі-хі!), сестри? Але, як не назви, у нас багато спільного.

Проза Тетяни Цой

Уривок із роману «Мені байдуже, що люди скажуть»

Розділ 1. 

Маленька Орися сиділа навпочіпки над грядками з морквою і думала свою дитячу думу. Полоти моркву вона не любила чи не найбільше з усієї домашньої роботи. Тоненькі пальчики вибирали зілля і проріджували щільні рядки моркви, залишаючи між рослинами віконечка. Орися повільно просувалася, тихенько щось мугикаючи собі під ніс, інколи зітхаючи, бо кінця-краю тим рядкам не було видно. 

Оповідання Лариси Недін

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Михасик був пізньою дитиною у Марини і Данила, тож вкладали всю душу і ніжність в нього. І хлопча з того росло незвичним, цікавим. Пішло на п’ятий рочок, а розмовляло гарно і мудро, оченята, як стиглі вишеньки, дивились на світ по-дорослому помірковано, не дарма сусіди говорили, що малий як старий , обов’язково подумає, перш ніж щось скаже. Ото було тато звернеться:

– Ходімо, Михасику, допоможеш по господарству впоратись.

А малий хазяйським оком огляне хату, зазирне в піч, а далі й каже:

– Так, тату, ходімо, а мамка хай на стіл накриває, голодні чоловіки після роботи прийдуть.

Оповідання Оксани Загранюк

Завтра буде!..

Вона йшла вже давно стемнілою вулицею додому. Під ногами від світла вуличних ліхтарів іскриться, переливаючись, як розкидані повсюди діаманти, сніг. Тіні від дерев, що ростуть вздовж тротуару, як живі, рухаються за ходою жінки. Легенький мокрий сніжок приємно шурхотить, долітаючи до сірого балонового пальто. Зимовий теплий вечір. Надворі тихо, спокійно. Навкруги – жодної живої душі. Тільки у вікнах житлових будинків горять вогні – як вісники того, що містечко не безлюдне. Просто час вже такий. Восьма вечора. П’ятниця. Сьогодні святвечір у православних християн. Всі сім’ями зібралися за святковими столами і святкують.

Оповідання Арсенії Великої

Інша

-1-

Вона вже кілька разів потрапляла в поле його зору.

Однак він був задоволений, що вечір, який напередодні викликав стільки метушні і сумнівів, увійшов у піднесено-святкове русло, що всі запрошені були радісно-схвильовані один одним і всіма разом. У кав’ярні плавав туман інтелектуально-сексуального передчуття, жінки гарно виглядали, чоловіки були розкуті й впевнені. І головне – майже всі «свої».

Ігор Фарина. Відплата. Оповідання

Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть впритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Вже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухався у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній вчитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається неодмінно сполохає якусь комашину і вона обурено подасть сигнал іншим.

Не помилився. Десь вдалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.

Світлана Камишна-Терещенко і її перша книжка «Таємниця жіночої душі»

Нарешті вийшла моя перша довгоочікувана книжка «Таємниця жіночої душі». Мала бути збірка віршів, але так сталося, що першою вийшла моя проза.

Ця книга складається з двох частин. Перша — це різні цікаві жіночі долі, сутність життєвих ситуацій, интригуючі та позитивні історії, а ще веселі замальовки з життя. Друга частина під назвою «Відверта розмова» — це невеличкі філософські роздуми про закони Всесвіту, про те, як бути щасливим, і що для цього треба. 

Рушники мої, рушники...

(Документально-художнє оповідання)

Вже котругодину Ганнуся сама не своя. Замкнулася на металеву защіпку в хатьонку і ридає. Пекучі сльози майже із самого раночку  туманною пеленою заполонювали геть запухлі очі. Вона вже й не звертала на них особливу увагу хоч цей невпинний солоний потік, який не мав ні початку, ні кінця, та рій тривожних  думок у роз'ятреній  голові  і не давали  зосередитися. Злість і злоба охопили душу й серце. Ще мить і звідти, мов із розтривоженого вулкана, поллється вогненна магма. Лишалося тільки  піднести сірник, аби все навкружохопило нищівним вогнем.

Проза Лілії Бондаревич-Черненко

Звичайна історія

Жила-була Муха. На перший погляд, Муха як Муха. Нічого особливого. Як і всі інші мухи, вона смажила на сніданок омлет на маленькій пательні і летіла на службу - коли з парасолькою, коли - ні. Залежно від погоди. Служба була не надто важкою - Муха працювала у великій дегустаційній фірмі. Єдине, що від неї вимагалось - вишукувати найсмачніші і найсоковитіші місця, сідати на них і... ласувати. Чи малиною, чи млинцями, чи молоком.

Акула на небі, або Кров однієї групи

Новела

Небо на заході здавалося йому схожим на пащу акули. Петро, мало не заточившись, іще раз підвів тяжку після вчорашнього голову, прикриту вилиняним  кашкетом. Ні, таки так. Велика хмара, що грізно насувалася, роздвоєним кінцем нагадувала роззявлену пащу акули, котру кремезний чолов’яга з ніби пожованим обличчям бачив лише в кіно. Ще хлопцем, років двадцять тому, коли його крутили в сільському клубі, нині напіврозваленому.

А де акула, там, звісно, й вода. Ото буде тобі, Петре, косовиця, на яку виперла з дому дружина. І добре, що не доведеться нашарпатися косою. Тільки б полив швидше дощ, тоді можна бігцем із лугу до хати.

Марія Дружко. Полювання на тура (уривок з роману)

Дуже хочеться вірити — людина,
що відвідала це місце,
вже ніколи не зможе жити так,
аби після неї лишалися мертві міста.

 (О. Сирота.)

1

Темна шибка холодила чоло, але Максим, здається, не зважав, тулячись до неї усе щільніше. Він знав: десь там, у темряві цокотить підборами по змоклому від нічної роси асфальту його мама. Хлопчик не чув того цокотіння, не бачив жодного натяку на чиюсь присутність там, за вікном, але був готовий будь-якої миті рвучко відхилити шибку і стрибнути у ніч, як він це зазвичай робив, чекаючи, доки мама повернеться з робочої зміни. Максимко стрибав у високу траву, на пожовкле листя, а бувало і у глибокий сніг, і чимдуж гнав назустріч довгожданим долоням, теплому, несхожому ні на який інший, ніжно-солодкому духу материних обіймів. Хлопчик мчав у ніч, аж доки його не перепиняв лагідний, трохи хриплуватий від денної напруги голос:

Галина Корицька. Пейзажні етюди. Частина 3

Берізка

Вітер витанцьовував всю ніч. Ревіло, стогнало, валилося. Здавалося, що він заставляє танцювати весь світ... Вранці першим на розвідки вийшло сонце. Якось несміливо кинуло поглядом навкруги й отетеріло від здивування.  Найбільше зачепила за живе берізка, яка старалася приховати свою наготу. Завжди причепурена вона  виглядала вимученою, стривоженою. Листя шматтям звисало додолу. Найбільше дісталося білокорому ніжному стану. Вочевидь, вітер мстив красуні за клена, який ненав'язливо оберігав її, стараючись захистити від усього світу. Його розмірена незрадливість виявлялася в  опіці юної, ніжної красуні, яка наливалася життям. Він по-батьківськи леліяв берізку, прикриваючи її від різкого й нав'язливого залицяння вітру; захищав від палючого сонця, намагався вмірунапоїти під час дощової щедроти. І така опіка дорого обійшлася йому. Людина, вирішивши, що клен не дає берізці тягнутися вгору, якраз перед лихим танцем вітругана пообрізала гілки, звільняючи простір для неї.  Не вдалося старому клену дотримати слова, яке він дав сусідці, коли вона народжувала доню. Людина, не порадившись із природою, вчинила необдумано. Не пошанувавши старість, вона завдала шкоди молодості. І тепер, після вчинку лиховітра, мусіла спокутувати вину й перед кленом, і перед берізкою. Необдуманість...

Об'єднати вміст