Гринь Микола

Гавайський берег українського кохання

(Роздуми над американською легендою)

Давно-давно це було. Не одне і не два століття тому. Оскільки ж в жодних архівах про це поки що  не знайшли підтверджувальних документів, переповім і я красиву легенду. Почув її  зовсім недавно на  тихоокеанському узбережжі острова Оаху – найбільшого серед архіпелагу  Гавайських островів, які територіально належать Сполученим Штатам Америки.

Отож було це в ті часи, коли один з українських гетьманів ще не виконав наказ біснуватого батюшки-імператора спалити всі чайки козацького флоту, а в Сибірі, за словами мого земляка-поета, сказані ним у поемі «Батурин», ще каралися-мучилися, але не каялися  «гетьманів полки».Ніби саме з тих полків набралася  чимала команда сміливців-відчайдухів. Розправили вони вуса, закинули за вуха оселедці на бритих головах та й майнули після каторги не додому, де  стояла розорена матінка-Січ і де по всій Материзні лунав плач і стогін від нагаїв московських посіпак.  Знали: не буде їм там спокою. Не дадуть засівати ниву житом-пшеницею. Пригадають їм і Берестечко з Перекопом, і Батурин з Конотопом, де вони та їх пращури  списами завзято скородили московські ребра та прибивали переможні щити над Арбатськими воротами самозваної першопрестольної.

Крихта щастя Дмитра Головка, яку він роздає людям

 

Дмитро Головко: «Співучі Піски», Київ, Український письменник, 2018

Майже на межі минулого і нинішнього років, у переддень свого славного ювілею – 85-річчя від дня народження, коли вже «стежки дитинства пилом припали» («На сонячній межі»), а саме життя, за метафоричною назвою першого розділу книги, зайняло місце «на покуті віку», видавництво «Український письменник» порадувало читачів новою книгою відомого українського письменника, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Дмитра Головка «Співучі Піски».

У книзі, оздобленій, до речі, не тільки на титулі, а й в текстах ліногравюрами талановитого земляка, шевченківського лауреата Василя Лопати, майстер красного письменства зібрав  поеми, вірші, новели, афори, що народилися з-під його талановитого пера в останні роки.

Лебедине перо в пана Кузьменка, або Підстрелений журавель

Валентина Михайленко. Підбитий журавель, або Забутий талант. Чернігів. Видавництво «Десна Поліграф.2018.

Поетеса, прозаїк, краєзнавець. Автор збірок поезії і прози, а також повістей і романів «У лабіринтах трикутника», «На лезі радості», «Ніхто й ніколи», « Історія трамвайчика», «Солодкий смак гіркоти»; книг з історичного краєзнавства: «Короп історичний», «Короп», «Дем'ян Многогрішний -гетьман Сіверський», «Короп – європейське містечко», біографічного довідника «Коропщина в іменах». Все це про одну людину – члена Національної спілки письменників України, Національної Спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців Валентину Микитівну Михайленко. А ще вона – лауреат літературного конкурсу «Коронація слова» та мультимистецького літературного конкурсу «Молода КороНація – 2018», лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Василя Нікітіна, переможець міжнародного літературного конкурсу «Невідома українська література» (Канада, Монреаль, 2018), неодноразовий переможець Чернігівського обласного літературного конкурсу «Краща книга року».

Поезія танцю українки Ольги Хохлової, або драма життя мадам Пікассо

Тетяна Сидоренко. «Ольга, дружина Пікассо». – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». – К., 2018.

Відома українська письменниця Тетяна Сидоренко вперше в світовій літературі об'єктивно змалювала образ знаменитої танцівниці, своєї землячки Ольги Хохлової, відновивши цим історичну справедливість

«Сьогодні все буде залите сонцем. Всі вікна їхнього дому, вся вулиця, весь Ніжин… Спекотно буде…» Так розпочинає найсвіжішу повість «Ольга, дружина Пікассо» українська письменниця Тетяна Сидоренко. Образ сонця – інколи навіть немилосердного, скаженого, безжального – й справді проходить через усю повість. Поруч з образом головної героїні, її чоловіка, колег з балетної трупи, краю, де вона зросла і сформувалася як особистість, та краю, де довелося жити і відлетіти у небесний Вирій. Від його променів дійсно часом стає спекотно. Як і цього дня. Пекло з часу його появи на обрії до надвечір'я. І спека не даватиме спокою, доки сонце не перекотиться над домом родини поручника Хохлова на інший бік горизонту – на захід. Спека дошкулятиме не тільки Лідочці Миколаївні – матусі Оленьки, берегині шляхетного сімейства, у якої розболиться голова і нападе хвороба з якимсь «наче французьким словом – мігрень», і цей біль не вгамовуватиме ні величезний листок холодної капусти з погреба, ні свячена вода. Додасть ця спека неспокою та болю й читачам, яких з першого абзацу цієї психолого-культурологічної повісті з філософськими роздумами авторка невимушено інтригує розвитком подій і спонукає до останнього рядка переживати за долю своєї героїні, нашої землячки, корінної українки Ольги Хохлової.

Рушники мої, рушники...

(Документально-художнє оповідання)

Вже котругодину Ганнуся сама не своя. Замкнулася на металеву защіпку в хатьонку і ридає. Пекучі сльози майже із самого раночку  туманною пеленою заполонювали геть запухлі очі. Вона вже й не звертала на них особливу увагу хоч цей невпинний солоний потік, який не мав ні початку, ні кінця, та рій тривожних  думок у роз'ятреній  голові  і не давали  зосередитися. Злість і злоба охопили душу й серце. Ще мить і звідти, мов із розтривоженого вулкана, поллється вогненна магма. Лишалося тільки  піднести сірник, аби все навкружохопило нищівним вогнем.

Об'єднати вміст