Арсенич-Баран Ганна

«Муська» в зоні турбулентності

Ганна Арсенич-Баран. Муська. Історія одного життя. Роман в новелах. К.: Український пріоритет. - 2018.

Переконаний, багатьом із нас під час польотів літаком довелося пережити явище турбулентності. Сидиш розслаблений, дрімаєш, у голові рояться і піднімаються значно вище біло-голубого підхмар’я польоту лайнера різні думки, і раптом «залізного птаха» розпочинає колотити й трусити. Здається, хвилина-друга і літак штопором полетить униз. Скажу, явище, яке порушує спокій пасажирів, не для людей зі слабкими нервами. Одного разу сусідка по салону під час такої трясогузки на висоті щонайменше семи тисяч метрів від землі навіть з криком зверталася до стюардеси чи то з проханням, чи з вимогою зупинити літак, бо вона хоче вийти. Звісно, це розвеселило пасажирів, які також із нервовим напруженням переживали це явище, і подумки просили Бога якнайшвидше подолати цю нерівність повітряного простору.

Я не випадково згадав про одну із найскладніших властивостей атмосфери, якою є турбулентність. Вона переслідувала мене, коли читав сторінки нового роману «Муська» відомої української письменниці, очільниці чернігівських літераторів Ганни Арсенич-Баран. Але якщо природне явище турбулентності є некерованим, хаотичним та безладним, то в романі, навпаки, відчувається майстерність авторки розпочинати сюжет новел неквапливо, розважливо, уміння не переходити червону лінію, за якою нестримне падіння, мистецтво збалансувати взаємини між людиною і природою, людиною і соціумом, середовищем, у якому вона живе і працює.

Контексти, концепти і конспекти суворої дійсності "простого" людського життя "пересічної" української жінки

Олег Гончаренко

АРСЕНИЧ-БАРАН Г. Муська : роман в новелах / Ганна Арсенич-Баран. – Київ. Український пріоритет. – 2018. – 144 с.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу…

Ліна КОСТЕНКО

Життя іде… Життя, справді, іде, не звертаючи уваги на наші «коректури» навіть катастрофічного рівня – війни, голодомори, голокости, техногенні армагедони. Такого висновку доходимо так чи так усі ми рано чи пізно. Власне, різниця полягає в тому, якого висновку, якого способу вирішення проблем сягаємо ми, переживши все те. При чому, коли я говорю «ми», то ще зовсім до недавнього часу, в прихованому підтексті значилося (хай і підсвідомо, але…) обране і визначене давним-давно чоловіче трактування філософії, історії, соціології, а найперше, як найзрозумілішої і найприйнятнішої для кожного представника Homo sapiens (людини розумної) гуманітарної іпостасі – літератури, а ще точніше літератури художньої. Зрештою, зважаючи на мою стать, це не так уже й дивно (тут, мабуть, варто було би поставити якийсь пояснювальний «смайлик», але в нашому жорстокому житті-бутті їх, на жаль, не передбачено).

Справді, культурних салонів у повному розумінні цього поняття нині немає. Але чи так-таки й «нема маркізи Помпадур», аби надихати достойників до поступу і подвигу?

«Літературний Чернігів», 2018, № 3

У свіжому номері ошатного журналу «Літературний Чернігів», який редагує відомий письменник Михась Ткач, привертають увагу добірки віршів: Людмили Пархоменко – «Думки з Ботанічного саду», Миколи Будлянського – «На межі вечора» (зараз готується до друку його нова поетична книга), Лариси Ткач – «За обрієм підводить риску час», Тетяни Таланцевої – «У кожній часточці всесвіту – диво», Миколи Тютюнника – «Політ беспілотника» та поезії Михайла Кожедуба.

Вражає своїм справжнім талантом юний поет із Чернігова Денис Коськін, учень 11-а класу школи № 1, якого на шпальтах журналу представляє Олександр Забарний. Вірші Дениса – не по-дитячому сильні, оригінальні та патріотичні. Як на мене, цілком можна видавати його поетичну збірку та приймати обдарованого хлопця до Національної спілки письменників України. Сподобалися й етюди Іллі Левченка, 1999 року народження. Це – коротка проза, однак відчуваються вже авторський стиль, обдарування, інтелект. І це – добре, що журнал підтримує нашу молодь!

Ти – людина?

Іноді Валентин замислювався над тим, що спонукає його брати в руки рушницю й іти на полювання. Пояснити це ніяк не міг. Азарт, давній інстинкт мисливця, що переданий предками, група крові, ствердження себе як чоловіка, – що з цього впливало найбільше, не знав. Думка ця його не мучила, ні. Ні̀коли було глибоко замислюватися над причинами – мав багато обов’язків, тяжко працював, то, певно, шукав відпочинку. Збирався гурт затятих мисливців, його друзів давніх, вибирали місцевість, де водилася дичина, брали добру зброю і їхали добрими машинами на полювання.

Упольовували щось чи ні, неважливо. Набирали ж із собою всіляких наїдків і напитків – і розкошували. Навколо – природа, на столі – потрави, а ще передчуття отого азарту, який викликає збудження тіла й духу. Десь причаївся звір, він не знає, що комусь для розваги й адреналіну потрібне його життя. Але він завжди відчуває небезпеку й ховається в лісовій глушині. А ти, людина, – цар природи, вишукуєш його, зацьковуєш – і відчуваєш свою вищість і перевагу.

Валентин кайфував від передчуття перемоги.

Об'єднати вміст