Жінка-УКРАЇНКА

Олег Гончаренко

АРСЕНИЧ-БАРАН Г. Муська : роман в новелах / Ганна Арсенич-Баран. – Київ. Український пріоритет. – 2018. – 144 с.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу…

Ліна КОСТЕНКО

Життя іде… Життя, справді, іде, не звертаючи уваги на наші «коректури» навіть катастрофічного рівня – війни, голодомори, голокости, техногенні армагедони. Такого висновку доходимо так чи так усі ми рано чи пізно. Власне, різниця полягає в тому, якого висновку, якого способу вирішення проблем сягаємо ми, переживши все те. При чому, коли я говорю «ми», то ще зовсім до недавнього часу, в прихованому підтексті значилося (хай і підсвідомо, але…) обране і визначене давним-давно чоловіче трактування філософії, історії, соціології, а найперше, як найзрозумілішої і найприйнятнішої для кожного представника Homo sapiens (людини розумної) гуманітарної іпостасі – літератури, а ще точніше літератури художньої. Зрештою, зважаючи на мою стать, це не так уже й дивно (тут, мабуть, варто було би поставити якийсь пояснювальний «смайлик», але в нашому жорстокому житті-бутті їх, на жаль, не передбачено).

Справді, культурних салонів у повному розумінні цього поняття нині немає. Але чи так-таки й «нема маркізи Помпадур», аби надихати достойників до поступу і подвигу?

Коли сьогодні роззираюся в огромі нашої літератури, чомусь згадуються мені Ісусові слова: «…а це – і більше, ніж храм…». І дійсно, що – і більше: сьогодні на цьому пекельному крузі чи в цих райських кущах (то вже хай, як кому сприймається) втиснулися свої катівні, і борделі, і філософські школи, і цирки, і «поля чудес», забиті вщерть парними та непарними представниками з так званих «чистих» та «нечистих» літературних «героїв».

…Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати…

Ліна КОСТЕНКО

Ми й спішимо, біжимо кудись… У цій суєті суєт нівелюється, звичайно ж, еталон Ідеалу, до якого варто пориватися, із кого, як писав Маяковський, варто «робити життя своє». Натомість, усупереч Христовим завітам, і в житті, і в літературі успішно сотворюються кумири, на які молимося і яким поклоняємося… Справжніх же Героїв майже й не трапляється уже.

Проте вони все-таки є. І є найчастіше саме там, де авторові не треба доводити свою «понтову крутість А-самця» ще й у творчому процесі, мазюкаючи «щось» розчепіреними пальцями по білих снігах незайманого паперу.

Отже, гадаю ви вже зрозуміли, що я маю на увазі так звану «жіночу літературу». Погано це чи добре, не знаю, але останнім часом Бог дав мені трішки вникнути (а не проникнути без запрошення!) на цю «заборонену територію» – заплисти за буйки статевої ідеологічної заангажованості й оцінити «всю глибину тамтешніх глибин».

Найперше, що можу сказати чоловікам-читачам, успішно випливши: «Запливати однозначно варто!» Пост-враження таке, ніби досі дивився на світ одним оком, аж раптом сонячним дощем змилося більмо і з другого. Признаймося, що постаті Лесі Українки, Марка Вовчка, Ольги Кобилянської – наших жінок-класиків, воздвигнуті на постамент «майже-божественності» ще давно колись шкільною програмою, своїм отим статусом зовсім не сприяли і не сприяють розвитку та посиленню жадання пізнавати й зрозуміти паралельне нам, чоловікам, світосприйняття, часто-густо заганяючи тим і в реальному бутті багатьох достойників на слизьке…

Синдром першої вчительки, незалежно від позитивного чи негативного дитячого враження (я свою, скажімо, терпіти не міг), так чи так насправді існує. Нам таки протягом всього життя потрібна якась Фреккен Бок чи Мері Поппінз, яка б лагіддю чи приступом, але все-таки твердо означила незмінність істин типу «вода мокра», «двічі два – чотири», «Дніпро впадає в Чорне море» і головне: «дорогу переходять тільки на зелене світло світлофора», та найголовніше: «життя жорстоке, але добро вічне». Здебільшого в суто чоловічих спектрах гуманітарної наснаги, починаючи від математики і закінчуючи філософією, ми нічого подібного не знаходимо, на жаль…

А все те, виявляється, є поруч. Існує собі поза нашою «перманентністю перпендикулярності», досить лише згладити кути сприйняття і завернути за ріг реальності. Пам’ятаєте з книги Льюїс Керрол «Аліса в Країні чудес»:

«Скажіть, будь-ласка, як мені звідси вибратися?».
«Це залежить від того, куди тобі треба».
«Не має значення», – сказала Аліса.
«Тоді не має значення, куди тобі і йти», – сказав кіт…

Так, панове, поблукати цим «правим сектором» Всесвіту вам, у разі спроби освоєння, точно таки доведеться, але віднайдені потому одкровення, повірте, будуть того варті. При тому, там ніколи не знаєш, чим здивує тебе кожен новий скарб. Але здивує обов’язково!

На сьогодні для мене таким дивом став роман у новелах відомої української письменниці з Чернігова Ганни Арсенич-Баран «Муська». Явлений видавництвом «Український Пріоритет» у серії «Душа жіноча» (респект і повага за таке сердечне чуття слова всім причетним до того фахівцям і особисто Володимирові Шовкошитному), він, цей роман, усе-таки одразу виокремився і моїми серцем та розумом із прочитаного останнім часом. Навіть аж наче самостійно одсунувся на полиці від таких же новісіньких сильних і мудрих «жіночих» книжок…

От є в ній, у цій книзі, якась проста справжність – така, про яку писав колись Шевченко: «Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна і правдива, Мов Господа слово…»

І правдивість у ній якась настільки первинна – сільська чи в, хорошому сенсі, містечкова, що більше вже те могло бути хіба що лише в «сільських» чи «містечкових» історіях Анатолія Дімарова.

Книжкою починаєш «хворіти» ще й не читавши: очі з портрета жінки на обкладинці пропікають серце аж наскрізь. І ти так і бачиш їх, міцно стулені вуста та патьоки злинялого світу аж до останнього рядка, до останнього слова роману, до (хотів сказати «останньої крапки», але роман цей віщо закінчується знаком питання, і ми до того ще повернемося).

Мирослава… Муська… Жінка, яка «що б не робила, її руки залишалися білими» (білими (!), а не просто собі чистими).

…Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні…

Ліна КОСТЕНКО

«Історія одного життя» – написано в підназві. Проте то не зовсім так, або й зовсім не так. Книга складається нібито з шести новел: «Баба Марта», «Баба Юльця», «Професор Басистий», «Тарантул», «Федюрко», «Василько». Але ці шість новел – шість означених авторкою концептів, виявляються набагато ємнішими, бо сюжети в них розгалужуються, наче корені вікових дерев, уростаючи, урізаючись у рідну землю рідним єством, ніби аж стаючи нею, але при тому маючи змогу, саме завдяки тому, ще й шуміти зелен-кроною в обріях рідного світу. Важко й порахувати кількість людських судьб, що пролинуть, як журливий журавлиний клич, перед очима читача… І тут, повертаючись до означених у заголовку «конспектів», маю зазначити, що такі (але вже без лапок в означенні…) насправді є у ще юної нашої ліричної героїні і в них вона насправді конспектує житейські притчі про ближніх своїх. Навіщо? Невідомо наче… Ніяких карбів-контекстів не виводить з того Ганна Арсенич-Баран і, схоже нібито, що, крім пізнавальності і впізнаваності українського буттєвого контенту, інших завдань перед тими текстами і не ставилося…

Але чи так все те є насправді? Вдумавшись після прочитання, розумієш, що авторка, може дещо й жорстоко, але саме так, суто по-жіночому (наче «в муках дітей народжуючи») правдиво – справжніми слізьми і кров’ю розставляє наголоси, посилює акценти, проявляє штрихи визначеності у своїх оповідях. При чому проставляє настільки сильно, вагомо, злитно, плитко, що рвати тексти навіть на цитати для рецензійної статті майже неможливо. Слово ніби чіпляється за слово, складаючи вже й не канву твору, а міцно скутий ланець – нерв окремо визначеної дійсності, у якому, вибивши й найменший складник, паралізуєш рухомість, явність, одухотвореність всього наявного і всіх у тій дійсності наявних.

Що ж... «Життя занадто коротке, щоб бути маленьким», – сказав мудро Бенджамін Дізраелі. І так є. І так тому й бути навіки вічні.

І виписування образів людей так, що навіть тінь зблиску біля них здається справжнім сонцем, – гранований показник величини здібностей автора. А ще це – підтвердження того, що людей «маленьких», героїв неважливих в літературному творі, як і в житті, і в дійсності, не буває, бо тоді ілюзія взяла б верх над реальністю, що саме по собі – вселенський маразм. Логічний ряд тези про метелика, що стріпнув крилами в одному кінці світу і ураган в кінцевому результаті в іншому – то чи не найголовніший із законів сутності. А тут же і не метелики – Люди, Герої Нашого Часу, позитивні і негативні, оптимальні і фатальні, справжні і фальшиві, ідеальні і… не надто.

…Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде...

Ліна КОСТЕНКО

Наприклад, протягом розвитку подій усього роману, начебто якимсь сумнозвісним «надцятим» кадром постійно виринає ще один, на перший погляд, майже не проявлений у книзі, але, здається, чи не найголовніший сюжет – доля батьків головної героїні. Ніби явнішають із кожною сторінкою образ матері, замученої-заґвалтованої в лабетах НКВС садистом Родімцевим, і образ батька, ним же стреченого.

От саме щодо них наголошую: гадаю, треба мати справжньо Божий дар таланту, щоби виписати своїх героїв так, аби імена їхні до кінця роману могли і забутися, але біль, який розгорівся в серці од жагучої іскри їхнього праведного болю, не залишав тебе ще довго, а запам’ятався й назавжди.

І таких персонажів у книзі цій багато. Наявність їхня несе своє смислове навантаження, часом величезне, як у наведеному вже прикладі, часом менше, часом, здавалось би, і зовсім мізерне, але… Але, писав уже і підкреслю ще раз, спробуйте прибрати хоч жодного з них з контексту замисленої автором явності – і картковий будиночок вивірених та, здавалось би, логічних складників розсипається, перетворюється на бездушні руїни.

Якось майже непомітно, здається, відбули в сюжеті обидва Мусьчині діди – Григорій та Іван, але по-чоловічому все-таки той сюжет плечем підважили з можливої чергової «мильної опери» у титульність справжньої драми… Залишився майже привидом «великий і жахливий» батько Мусьчиного чоловіка, який нібито і з’являвся, аби вчасно опинитися на іншому кінці телефонного проводу у фатальну мить… Зникла за обрієм світовиду коханка («ППЖ») маніяка в погонах Родімцева, Прохорівна, при всій своїй ніби запрограмованій «клятості», усе-таки встигнувши виштовхнути Муську з біди і, ба, навіть заступивши її собою…

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки…

Ліна КОСТЕНКО

Люди…

Усе-таки одненьку цитату з роману наведу: «…У світі мало знають про винахідників таких речей, як система для вкрапування крові чи дифібрилятор, хоча ці «механізми» врятували мільйони життів. Та їхні винахідники нікому не відомі. Проте всяких сталінів, гітлерів, путіних знає кожен? І справді: геростратова слава – найславніша слава і, видно, таке вже це людство, що не знає своїх рятівників, але добре пам’ятає вбивць. А може, в цьому і справді є якийсь особливий смисл? Може, катів і направду треба згадувати й не забувати їхні звірства? І робити висновки? Але що ж робити із постійним повторенням? Де в людства розум?..»

Знаєте, я таки спеціально майже оминув тут увагою та описом гидких персонажів. І хай їм гайда! Може, і справді на них тримається драматична напруга фабули будь-якого твору, але не на них (точно!) тримається фабула життя. Крім того, у разі протилежного, довелося б майже повністю розсекретити інтригу подій та філософем цієї чудової книжки. А я того так старанно в цій статті намагався не вчинити, залишаючи читання і осмислення вам, шановні читачі.

Чого, власне, сягнув особисто я після прочитання?

Ну, найперше, кревний східняк, став із непевного махновця упевненим бандерівцем, бо досі, чесно кажучи, був серцем далеко «поза темою». І є ще кілька маленьких «душевних» здобутків, але вони, хай залишаться моїми секретами. Крім одного висновку: на Час, на Простір і на все, що в них відбувається, родимці мої дорогоцінні, маємо дивитися жіночими очима, бо таки істинно я колись випадково у мить просвітлення написав, що «двадцять п’ять мільйонів українок – то стільки ж і маленьких Україн».

Що лякає мене після прочитання?

Мабуть, фатальний, незмінний ніби випад Донбасу з контексту України, передчутий Ганною Арсенич-Баран.

Я ладен би й помилитися, але бачу те, що бачу. Хоча боюсь і не хочу начебто того бачити і визнавати…

Колись Юрій Шевельов сказав: «Сказано-бо, що тільки великі нації породжують великих песимістів. Ми породжуємо — значить, ми велика нація».

Може, й так. І ми – лише люди. А над нами є Бог. І мені все-таки чомусь віриться, що він із нами – на нашому боці. Отже, і перемога буде за нами.

У кожної українки палає в душі нещадний вогонь – болю, сумніву, образи…

Чи побореться він колись?

Останнім реченням роману авторка ще й питає: «Та й чи хоче вона його побороти?» І не дає відповіді. Бо:

…Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки…

Ліна КОСТЕНКО

Але… надію, все-таки житейську просту надію – ось, що найголовніше залишає нам роман.

А стрічка «Фейсбуку» винесла, як на те, мені символом перед очі таке:

Татьяна Геращенко почувається вдячною разом із Ганною Арсенич-Баран.

А далі: «Ганно, дякую! Тонко, мудро, глибоко. Роман, який можна перечитувати й перечитувати. Він вартий наших довгих холодних вечорів, коли з глибокого темного неба на землю сипле білий-білий сніг».

Що ж тут додаси?

На підході вже 2019 рік. Так хотілось би, щоби якомога менше було чорних вечорів у наших матерів, сестер, коханих, донечок і щоби простиралися в майбутньому перед ними білі-білі сніги неторканої, чистої далини, на якій і писалися б (хай!) хіба що казки й мелодрами… золотом сонця.