Свіча-до-слова

«Свіча-до-слова»

svichadoslovaПро роботу літературного клубу «Свіча-до-слова» від його натхненниці Оксани Самари:

— Ми читаємо власні твори й допомагаємо їх обробляти: редагувати, створювати анотації, синопсиси й буктрейлери. Обговорюємо нюанси спілкування із редакторами, видавцями, читачами і бета-рідерами. Вчимося презентувати себе видавцям і читачам. Організовуємо публічні читання, конкурси й душевне спілкування. Участь вільна, час і місце оголошується окремо. 

Свіча-до-слова виникла як літературна студія при університеті імені Тараса Шевченка в 2000 році. Кілька разів змінювала учасників, організаторів і формат. Пережила період первісної графоманії, Доброго і Злого критиків, двічі організовувала літературну сцену фестивалю «Трипільське Коло», літературну сцену «Завтра Різдво!» в Музеї Гончара. 

Гостями студії були письменники Марина Соколян, Ірина Шувалова, Катерина Єгорушкіна та Олена Карпенко.

Дванадцять подарунків (дитяча новорічна історія)

Мене звати Оринка, я ходжу до садочка в старшу групу і вже вмію читати й навіть писати друкованими літерами. І я вірю в Діда Мороза. А мій братик-першокласник – не вірить! Каже, що то сусід, одягнувши кожух і червону шапку, приходив минулого року нас вітати. Брат сказав, що він упізнав його руки. Як можна по руках когось упізнати? Та в Діда Мороза вони можуть бути які завгодно, навіть такі, як у нашого сусіда.

До Нового року залишається зовсім мало часу. Я сиджу біля ялинки й намагаюся не заснути, чекаю, коли Дід Мороз виконає моє бажання. Братик пішов спати, він вважає: якщо я щось і побачу, то лише, як мама або тато покладуть під ялинку пакуночки. То будуть подарунки від них, я знаю. Бо в листі Дідові Морозу я замовила таке, що в пакуночок не поміститься.

Хуртовина

Хуртовина почалася ще від ранку і з такими справами було б нікуди не їхати, але мама так не вміє! Якщо вже вона вирішила, що їдемо до бабусі, то ми поїдемо навіть якщо снігом накриє й верхівку дзвіниці Софіївського собору. Направду ми кожного року їздимо на Різдво до бабусі. То ж це традиція – поїхати туди й застрягнути там на кілька днів в непролазному снігу. Але цього року такий сніг почався вже ось зараз, прямісінько напередодні Різдва. І застрягнути ми можемо ще навіть недоїхавши до бабусі, це всі розуміють. Але не мама.

То ж ми вдягли все тепле що було вдома, посадили Ровера в машину поряд зі мною (Ровер це наш пес) і стали намагатися проїхати засніженим містом. Тато нервував, мама тримала в руках кермо, а я і мій щойно подарований кіборг Нік обговорювали стратегію за допомогою якої можна було б по дахах перебратися через затори.

Новорічний пиріг

Щохвилини лунав дзвінок і рипіли двері. Родичі віталися, обіймалася, наповнювали вітальню. Юрко радів кожному гостеві, навіть закинув гру на планшеті. Мама метушилася навколо святкового столу, час від часу заглядаючи, як печеться пиріг на кухні.

– Юрчику, збігай до тітки Ївги, – прикликала мама Юрка, – купи гілочку живої ялинки. Хочу ефектно подати пиріг.

– До тітки Ївги? За годину до Нового року? – обурився Юрко. – Та її вже й на майданчику нема!

– Біжи-біжи, он вона є, – кивнула мама на вікно.

Котове щастя

Кіт з’їв мишу. Навіть трохи не доїв, залишив на потім. Бо чи перепаде до ранку ще чогось поживного… Сидів ситий, але не надто від того щасливий. Нічого не тішило в ці хвилини: ні те, як святково падає додолу сніг, ні те, як мило щойно запалала ялинка у вікні навпроти.

- І чого воно так? - думав кіт. – Аби врятуватися від голоду, я мусив позбавити життя маленьку сіромаху…Але ж цього вечора навіть понюхати святкової їжі мені ніхто не дав…

О, як же давно він не пробував на смак домашньої ковбаски чи свіжої сметанки…

Було холодно, власна шубка не гріла. «От тобі й маєш – ніби й врятувався  хоч ненадовго від голоду, так помру тепер від морозу».

Різдвяний ангелик і найсмачніші пиріжки

Артемко зайшов до кімнати й закляк. Настя – його маленька сестричка – сиділа на підлозі й висолопивши язика калякала брудно-зеленим фломастером по його ангелику! По тому самому, виліпленому з білісінької глини. По тому самому ангелику, якого Артем хотів розфарбувати срібною та золотою фарбою і подарувати таткові. Щоб татусь повісив того – найгарнішого у світі – янгола на ялинку. А тепер…

– Насько! – Артем вихопив ангелика, покресленого безладними чорними, зеленими та фіолетовими рисками, з рук сестри. – Ти його зіпсувала! Знову зіпсувала!

– Некасивий янгелік, – пролепетала сестра. – Нася малювала.

– Так! Ангелик став некрасивий. Бо ти його зіпсувала! Ти все тільки псуєш!!! – з очей Артема мимоволі бризнули сльози. Все! Сьогодні татко приїде у відпустку з війська. А подарунка – нема!

Чарівна ялинка

Вась залишився на зміні сам. Сердито вглядався у темряву за сітчастим парканом: машина не їхала. На телефон водій не відповідав. Вась нарізав кола навколо складу, витоптуючи стежку в глибокому снігу. Напарник злиняв ще о шостій: в мужика сім’я, що він буде сидіти на складі в новорічну ніч? А від Вася дівчина пішла рівно рік тому, йому вже спішити нікуди.

Горло стискала образа: усі десь по барах веселяться, а він тут гибіє. Один, як ведмідь у тундрі, як кит в океані! Вась сердито розмахнувся і підгилив ялинку-трилітку. Вона ображено забриніла кожною гілочкою і скинула снігову сріблясту шату, лишившись гола-голісінька. Якийсь струс пройшов крізь Вася. Наче йому ялинка винна, що він не зміг вирватися із роботи ні торік, ні тепер!

Об'єднати вміст