Жінка-УКРАЇНКА

***

За вікном весняно шаленіє
Сонячне проміння золоте.
А на серці, мов збулася мрія, -
Щастя. І осяжне, і просте.

Зацвіли магнолії і вишні,
Зеленіє молода трава.
Хоч спішу, та крок на хвилю стишу,
Щоб запам’ятати ці дива.

Вже синичка не чита нотацій,
Щось щебече у гнізді новім.
Щастя має безліч варіацій -
Сонце, вітер чи весняний грім.

Все люблю! Моє наснажить серце
Цих мелодій потаємна мить.
Поринаю в світ мажорних терцій -
І від них душа моя бринить.

***

А іноді варто спинитись чи вчасно піти -
І матимеш змогу вціліть, усвідомити суть.
Самотність – не шлях у пусті незбагненні світи.
Самотність – момент,
щоб себе пригадать, осягнуть.

Ні, я не цураюсь.
Я думаю, просто. Пробач!
Знайде рівновагу цілющої паузи мить,
Загоїть любов і зуміє осилити плач,
Осмислити біль і сріблястими росами змить.

Уже не сльозами.
Уже не потрібна печаль:
Тепер і в прощаннях я бачу прихований зміст:
З роками навчилася тратити і не втрачать -
В розлуці шукати наступної зустрічі міст.

***

Під сивим небом посрібляться скроні,
Шукаючи до нього шлях земний.
Осяде час вагою на долоні,
Петлясті руни пишучи на ній.

Все буде зрозуміло і логічно:
Вода на суші; суша на воді.
І заповітним стане просторіччя.
І помисли звільняться від видінь.

Натисне Небо паузу…
І доти
Деревам буде снити дивні сни,
Аж поки не відчуєш час на дотик,
На запах і на смак її – весни.

***

Коли він вітер -
він хапає осінню гілку обома руками,
трусить її: «Не спи! Не спи! Не спи!»
А вона не може не спати, бо скоро зима,
і не може нічого сказати, бо вже дуже сонна,
тільки тихо, мов сльози, губить останнє листя.

Коли він вітер - він радісно підлітає до неї навесні,
хапає в обійми, лапає грубими долонями пелюстки,
перетворюючи білу кипінь на пустоцвіт:
«Привіт! Привіт! Привіт!»
А вона злякано губить цноту,
не встигаючи навіть оговтатись,
щоб щось йому сказати, такому навіженому.

Коли він вітер … вона сахається, відвертається від нього, така ж холодна і пуста, як і він сам.

Коли він вітерець - він тихо шурхотить її осіннім листям
і вона вдячно слухає його казки, бо з ними не так страшно засинати.

Коли він вітерець - він ніжно пестить її пелюстки
і розносить весняні пахощі її цвіту до кожної бджоли,
а потім бавиться сережками, що вона вдягає після цвітіння.

Коли він вітерець … вона підставляє йому спітніле лице, розпашілі груди, дозволяє йому бути настільки близько, що вже й не розбереш, де він, де вона.

Його дужа сила потрібна не їй – вона потрібна вітрякам.
Його дурість не потрібна нікому.

Не будь вітром з нею, настирним і швидким. Будь ніжним.
Не доводь їй свою силу: вона і так вірить, що ти дужий.

Будь вітерцем весною, влітку, восени
і тишею взимку, коли вона спить.
Спробуй її пізнати: кожен пуп’янок, кожну квітку, кожен листочок.
І їй захочеться відкрити тобі не тільки лице, але й серце.

***

Уже весна. Вже пережито зиму.
І вже розтало зраджене кохання.
Життя нове невпинно і незримо
Торкає світ жагою існування.
Струмки бажань моїх стікають в ріки,
Не сниться спокій метушливим водам.
Я оживаю! Я жадаю світла!
Тепла і сонця! Досить вже негоди.
В пробудженні є насолода й мука
З пронизливими пахощами фрезій.
Неждана зустріч… Гадана розлука…
Дорослий спокій і дитячий трепіт.

Молитва

Свіча мій сумнів спалить у вогні,
Молитва звільнить душу від жахіття.
О Господи, я так люблю ці дні
Коли чиєсь крило торкає ліктя.

Коли під кроком гравій шарудить,
А на душі утіха, рівновага:
Мені шепочуть Ангели. В ту мить
Я – слух, покора, віра і наснага.

Пробач, що часом бідкаюсь і злюсь.
Буває потім соромно і смішно,
Коли назад погляну без жалю
І зрозумію: все на краще вийшло.

Я дякую … А іноді прошу
І ти даєш зі щедрої долоні,
Як я для себе створюю межу
Ти лагідно торкаєшся до скроні.

Ти вчиш мене ощадно, бережеш,
Та я урок не завжди розумію,
А ти його повторюєш без меж,
І сил даєш, і віру, і надію.

Свіча мій сумнів спалить у вогні,
Молитва звільнить душу від жахіття.
О Господи, я так люблю ці дні
Коли твоє крило торкає ліктя.

***

Есть ритмы в ритме и ритмы в ритмах ритма.
Deepak Chopra

Де взяти крила? Хочеться летіти
До баченого у недавнім сні.
Боїться хтось чуттів несамовитих,
А я… боюсь… одноманітних днів.

Когось лякають невеличкі зміни,
Я, мов повітрям, дихаю новим.
Вікує хтось ощадно, половинно,
А я на повну - всім єством своїм.

Якщо не спати, то заради Чогось!
Якщо Кохати - мов останній раз!
І вірити не ідолам, а Богу,
Що бачить кожну Душу без прикрас.

Я - ритму ритм. Я - ритм у ритмі ритму!
Пульсує частка Всесвіту в мені.
А поки є вона – то й я не зникну,
Не щезну у буденності тісній.

Щастя

А щастя - осягти і не побитись
Із незнайомим і чужим млином.
І не крізь тебе хай тече - крізь сито
Напій, який не здатен буть вином.
А щастя - ненароком закохатись
У людство, що нову відкриє суть.
Та в душу хай заходять, мов у хату:
Взуття знімають, бруду не несуть.
І не благати схвалення ні в кого:
Щодня благословля невтомно sky.
А щастя
У тобі, 
А не за рогом.
Не вимикай його!
Не вимикай!

***

нічого ти з часом не зробиш.
не пришвидшиш і не уповільниш.
єдине, що тобі під силу: наповнити його таким змістом,
щоб жодна мить не пролинула марно.

нічого ти з шансом не зробиш.
він або випаде, або ні.
єдине, що тобі під силу: відкрити свій мозок новому,
щоб випадок міг легко перетворитися на шанс.

нічого ти з коханням не зробиш.
воно або зустрінеться на твоєму шляху, або ні.
єдине, що тобі під силу: любити
себе, близьких, рідних, друзів, справу, життя …
щоб кохання зацікавилось: як це, бути любимим тобою?

нічого ти з життям не зробиш:
не ти обирав коли прийти і не тобі обирати коли піти.
але дай собі шанс: проживи його щасливим,
з любов'ю, смакуючи кожну мить.
хто знає, може йому захочеться повернутися до тебе ще …

***

Доріг утоми, ходжені у снах,
Навіяні видінь нічною грою…
І щось готує доля в казанах
Для нас: то фарисеїв, то героїв.

Чи знову буде вариво на всіх,
Чи кожному наллє окремі чаші
Намішаного з прикростей і втіх,
Вина і гущі, цілого і кваші?

Час розмалює зморшками чоло
Але сьогодні - це іще не пізно …
Орнаментом чудни́м добро і зло
На п’яльцях дня, у хрестиках, наскрізно.

Співай слова любові,
Чи чекань
Монетами з незвіданого сплаву…
А щастя без обмежень, без чекань…
Бо просто літо… 
Просто пахнуть трави.

***

Я знову їду…
До твоїх безсонь,
Твоїх очей,
Долонь твоїх гарячих,
До снів твоїх
І до сріблястих скронь,
До сподівань
І мрій твоїх юначих.

В навушниках мелодія ця?
Чи…
Можливо я звучу,
А світ підслухав.
Я засинаю…
А дорога мчить,
Щось шелестить,
Співа мені на вухо.

У шурхіт шин,
У стукання коліс,
У гул крила
Оця сховалась відстань.
Я їду
Крізь весну і осінь.
Скрізь
Мене чекаєш ти:
Полями й лісом,

Річками й морем,
Вулицями міст,
Таким близьким-далеким небокраєм…
Сьогодні я, а завтра ти мій гість,
Між нами (берегами) дивний міст,
Ні я вже не шукаю сенс і зміст…
Я їду.
Бо любов уже чекає.

***

Не підведи, не обійди –
Тобою тішуся й радію:
Біля стоячої води
Згасають паростки надії.

Тугими краплями дощу
Постукай тихо у віконня.
Якщо тебе не буду чуть –
Зігрій обіймами осоння.

Як не побачу я тебе –
Достигни в гроні винограду
Спекотним сонцем. Чи з небес
Впади на землю гулко градом.

Розтань снігами навесні,
Льодами звітрено пошерхни,
Осіннім листям провісним
Зашелести. Чи по поверхні

Річок пливи поміж хмарин
Сузір’ями і поплавками…
В долоню росами збери
Мене… Що нітилась так само.

***

У душу закрадаються слова …
Та лиш тоді, коли вона їх чує,
Стрімкий потік обмеження змива,
Високі мури постраху руйнує.

Ти прагла їх зламати голіруч -
Було несила: цегла і каміння
(смішки й образи), гонору обруч
Чекали не зусилля, а прозріння.
         
Від слушних слів звалилася стіна.
Це не зухвалість: зводити із неї
Мости з плотами, щоб пройтися над
Бурхливим плином. Далі – течією.

Якщо когось затиснуть в самоті
Слова, що для наруги злої вжито,
Спіши, не зволікай сказати ті,
Що щирістю пробудять спрагу жити.

***

Сил немає радіти … Натраплю співзвучний вірш:
Полиновим суцвіттям запахнуть його рядки.
Я люблю бути свідком примирень. Але скоріш,
Я люблю бути свідком тепла від Його руки.

Це минеться із віком? Я, певно, іще дитя:
Щоб зростати й мудрішати, кризи шукаю кут.
А годинник тіктакає так, ніби дні - летять.
Тільки так чи не так – я звільнюся від давніх пут.

Помирюся зі світом: він вірить тепер мені,
Помирюся з собою: повірю у себе теж.
Рахувати не буду загублені в скруті дні:
Мо вони моя знахідка? Скільки у мене меж?

Скільки б їх не було, я люблю у житті – життя,
У веселощах - сміх, у коханні люблю - любов,
А у людях - людей, про яких головне знаття,
Що усі срібняки їх не змусять до підлих змов.

Пунктири

Я дивуюсь умінню
дивитись на Всесвіт лінійно:
Вчинок кожного вклавши
у схему або формуляр,
Широту з висотою замірявши
і неодмінно,
Доконечно замірявши градуси:
може то жар?
Або кут не такий точки зору!
Її - транспортиром!
І нема чого панькатись:
міра для всього вже є!
Існування прямих і кривих,
що проходять пунктиром,
Жити деяким людям спокійно
ніяк не дає.
Ну а я? Я пунктирів
Захоплений, впертий розвідник.
Їх малюю, стираю, малюю, стираю.
Не всі
Товсті лінії - справжні.
Або вже такі необхідні…
Часом краще пунктири.
Із правом дотичним - осі.
Я асфальти люблю,
коли швидкість біжить під колеса,
Щоб її наздогнати,
насу́проти обрій спішить.
Білосніжним пунктиром,
що в лінію цілу зіллється,
Ляже в серце дорога.
І зустрічі першої мить …

***

Літа, мов журавлі, летять,
Коли печально, часом дзвінко.
Могли б ще дівчиною звать,
Нерідко величають «жінка».
Порою маю з того сум:
Душі і тілу не рівнятись.
Літа плекаю- не несу,
Бо вмію плакати й сміятись.
Проте вони летять, ідуть,
Коли повільно- часом стрімко.
Буває дівчину позвуть,
А обернуся я – вже Жінка.

Мудрість

На звалищі дівочих мрій
Жіноча мудрість проростає …
Вона така… Не підганяє,
А радше навіть скаже: «Стій!»
Бо раптом мовиш ті слова,
Які воліла б не казати?
І що, як втрачені дива,
Світ вже не зможе показати?
Добро не зроблене оте
Назад вернеться пустотою?
А зло терново проросте,
Щоб досаждати самотою?
В усього нині є ціна
Уже без знижок і націнок,
В собі закінчена війна,
Минуле погубило тіні.
Хай не спинити часу плин!
Та шлях твій мудрість обирає,
Що терпко пахне, мов полин,
І швидко рани заживляє.

***

Я тебе на долонях дарую тобі – бери!
Відображуючи кожну тріщинку, кожен штрих.
Мов свічадо відверте: не знизу і не згори,
Я з тобою на рівних, на рівні очей твоїх.

Заперечиш мене, а спростуєш лише себе:
Я - не янгол, не демон.
Ти сам можеш збутись крил.
Ми існуємо в просторі, де пове́рх голубе,
Де погін визначає і розмір, і кут вітрил…

Хочеш змісту? Бери!
Адже в світі його - за край!
Хочеш сенсу? Твій вибір!
Шукай хоч усе життя.
Лиш на інших людей, ніби зверху, не поглядай,
Бо на крилах гордині не вверх, а униз летять.

Я тебе на долонях дарую тобі – бери!
Ти свічадом відвертим покажеш мені мене.
Ми з тобою нарівні: не знизу і не згори,
А між нами минуле, що більше не обмине.

Дитя кохане у небес

Дитя кохане у небес! Дитя кохане…
Чому ж не любиш ти себе,
Бентежиш рани?
Вже заморились небеса
Весь час казати,
Що люблять дощ тебе й роса –
Люби й сама ти.
Не спокутуй чужі гріхи,
Чужі провини.
І не шукай чужі шляхи,
Чужі стежини.
Лети, пливи, біжи, мандруй
Свою дорогу.
Забудь страждання і тугу,
Пусті тривоги.
Навіщось просиш у небес
Крихкий дарунок…
Цілують Ангели тебе-
Прийми цілунок!

***

А раптом я не жертва?
Як тоді
Приречено молитись до знемоги,
Щоб Він ішов лише мої дороги,
А не свої чалапав по воді?
А раптом я не жертва?
Що тепер?
Не квапити у долю кладовище,
Бо я не під травою поки …
Вище …
З обличчя рис моїх
Ніхто не стер.

А раптом я - це я?
А бог - це Бог.
І любить не тому, що я хороша,
Або погана.
Не за злидні й гроші,
І не за те, що досягну зірок?
Або значного не зроблю - не зможу,
Життя буденно й тихо проживу …
Як запроторю мріі у траву,
Тоді мене любити будеш, Боже?

Любитимеш …
Тому, що ти - це Ти,
А не тому, що хтось …
Чи щось там вийшло.
Любитимеш,
Бо неможливе інше.
Тому так легко вірити і йти.

***

Заблукала у часі:
Мій день заповзає в ніч,
Ніч у день заповзає:
Їй промені – не стіна.
Мчу по швидкісній трасі
Примирень і протиріч.
Чи уже тятива я,
Чи все-таки ще струна?

Міріадами крапель
Осінній проллється дощ.
Все ще пишеться книга,
Хай скільки уже збулось -
Білий аркуш, мов скальпель,
Між завтра і вчора. Що ж,
Я - і полум’я, й крига,
Чужинка й знайомий хтось.

В небі зорі відверті …
Туман осідає й пил.
Доторкається вічність
До кожного нині з нас.
Хтось зуміє не вмерти,
Майструючи будні з крил.
У стійку вірогідність
Ладнаючи мрії й час.

Заблукала у часі …
Чи час заблукав в мені …
Научилася: Вірю!
Повірив і в мене Бог.
Це не швидкісна траса –
Це буднів моїх вогні,
Не відміряно міру,
Не скінчено діалог.

***

Заграють флейти і валторни …
Душі твоєї дощ впаде
На суховій,
На біле й чорне.
Тендітні паростки чудес
Пройдуть крізь груддя і асфальти,
Тонкими стрілками трави
Тобі кричатимуть: "живи!"
Забудь про бідкання і жаль той,
Що душу випивав до дна,
Коли годинник невмолимо
У безвість стрілки гнав і гнав,
І ти втрачала дні-хвилини …
Тепер у тебе дні-віки,
А миті - епопеї, віхи:
Такі значи́мі і легкі,
Неначе створені для втіхи.

Так цупко Бог тебе тримав,
Коли про це його просила,
Коли тобі було несила
Його триматись.
Ти сама
Пройшла загати із облуди,
Деінде зводячи мости.
Тепер сама з собою всюди
(бо всюди Бог) щаслива ти.

І гарно й правильно тут бути:
З цієі сторони трави.
А все прожите
В мить осмути
Тобі повторює …..
Тобі нашіптує ….
До тебе молиться …
Живи!

Серце твого народу

Як же випрямився хребет!
Адже знати це так важливо,
Що ні кулі, ні вогнемет
Не зламають твою сміливість.

І що ти із усіх країн
При народженні вибрав гідну.
Попри зваби чужих сторін -
Знов і знов обираєш рідну.

Бо без тебе їй ніде йти,
Бо без тебе і їй не бути:
Адже розквіт її – це ти,
Ти побореш її осмуту.

І вона із колін встає,
І вона розпрямляє крила,
Бо із нею плече твоє
І твоя неймовірна сила.

Твій незламний у неї дух:
Дух Майдану і дух свободи!
Чуєш в грудях відважний стук?
Так! Це - серце твого народу

Батюк-Нечипоренко Л.В.

Жіночності п' янке бордо. – ПрАТ «Миронівська друкарня», 2014 – 176 с. ISBN 978-966-2428-52-0

Ніжна, щемка, пронизлива жіноча лірика про мудрість
і жіночність, про кохання і розлуку, про вічне і буденне.