Жінка-УКРАЇНКА

Хуртовина почалася ще від ранку і з такими справами було б нікуди не їхати, але мама так не вміє! Якщо вже вона вирішила, що їдемо до бабусі, то ми поїдемо навіть якщо снігом накриє й верхівку дзвіниці Софіївського собору. Направду ми кожного року їздимо на Різдво до бабусі. То ж це традиція – поїхати туди й застрягнути там на кілька днів в непролазному снігу. Але цього року такий сніг почався вже ось зараз, прямісінько напередодні Різдва. І застрягнути ми можемо ще навіть недоїхавши до бабусі, це всі розуміють. Але не мама.

То ж ми вдягли все тепле що було вдома, посадили Ровера в машину поряд зі мною (Ровер це наш пес) і стали намагатися проїхати засніженим містом. Тато нервував, мама тримала в руках кермо, а я і мій щойно подарований кіборг Нік обговорювали стратегію за допомогою якої можна було б по дахах перебратися через затори.

– Макс, ти б не міг перестати жартувати з цього приводу, бо я закипаю від того, що ми так зробити не можемо! – сказала нарешті мені мама.

То ж я замовкнув і заснув. Прокинулися ми з Ровером вже коли місто лишилося позаду й одразу зрозуміли, що все стало ще гірше: слизької дороги не було видно і ми їхали зі швидкістю черепахи. Години тягнулися і скидалися на цілісінькі місяці... та що там – роки.

І тут машина вискнула, крутнулася та з шаленою швидкістю з’їхала в кювет, вдарившись в дерево. Ми зупинилися. Мама продовжувала тримати кермо, тато нервово заспокоював її словами «Все добре... Все добре... Все в порядку». Я не знаю, що було в порядку, але точно не машина і не ситуація в який ми опинилися!

– Ну все, приїхали, – врешті сказала мама, – всі цілі?

Ми з татом кивнули і мама зморено поклала чоло на кермо.

– Я зараз викличу евакуатор, – заспокійливо сказав тато і почав набирати номер...

Ми усі (і навіть Ровер) з надією подивилися на батька і його новий мобільний.

– Зв’язку немає! – повідомив він тихим голосом через кілька хвилин.

Ровер заворушився на сидінні, поклав морду мені на ноги та задрімав – це, мабуть, і було найліпше, що можна було зробити в такій ситуації.

Через три години, вже коли тато встиг вийти на дорогу, спробувати зупинити машину або зловити зв’язок і повернутися назад, почало холоднішати. Холод пробирався всередину машини якимись лише йому відомими шляхами, або й того більше – поселявся всередині кожного з нас. Мама сумно дивилася на мене, я дивився на тата, а тато дивився вперед – в дерево.

– Нас як мамонтів, вмерзлих в кригу, через декілька століть знайде наступне покоління людей... – почав було я, – і так вони знатимуть, що ані мобілки, ані евакуатори, ані Інтернет нам не допомогли. Ми в такому самому становищі, що й бідні мамонти....

– А я ж просила тебе написати листа Святому Миколаю! – урвала мене мама, – може це все через це!

– Точно, ага! Це все через тебе! – захихотів батько. – Було б просто написати листа, і може б ми не поїхали у мінус двадцять в хуртовину на маленькій машинці по слизькій дорозі.

– Ми завжди їдемо на Різдво до мами, вона ж не може бути сама на Різдво! – почала виправдовуватися мама.

– Як на рахунок посваритися? – запропонував я. – Нам би це дуже допомогло!

– Добре, мовчу, – заспокоївся тато.

– Сідай пиши! – прошепотіла мені мама. – І я напишу, і ти теж, «тато», напишеш! – сказала вона татові уп’явшись своїми очима в його очі так, наче це він був за кермом і в’їхав у кювет.

– Вона вірить у Різдвяні листи... – хором вигукнули ми з татом перезирнувшись і засміялися.

Мама подивилася на мене так, як вміють лише мами.

– Добре, добре, – сказав я врешті, що б заспокоїти її, – давайте разом: «Дорогий  Миколаю, я раніше ніколи до тебе не звертався, не було якось нагоди… Так от, – продовжив я витріщившись на свого кіборга, – бажаю, що б він став величезним, витягнув машину з кювету і відніс нас до бабусі! »

Ми з татом перезирнулися і розсміялися, мама похитала головою:

– Тобі все жарти жартувати…– сказала вона, але теж усміхнулася й атмосфера розрядилася.

Наступної хвилини Ровер підняв голову і кинувся відкривати двері.

– Він хоче в туалет! – сказав тато, – випусти його.

Я відчинив двері й пес, пройшовшись по мені, побіг надвір.

– Він викрав мого Ніка! – вигукнув я, коли пес вийшов з машини, тримаючи в зубах кіборга. – Ану віддай, – гукнув я і вийшов за ним.

Пес відбіг далі та виплюнув кіборга у сніг. Не встиг я ступити й кроку, як кіборг почав збільшуватися просто на очах. Спочатку він став розміром з пса, який почав шаленого бігати навколо і гавкати. Потім він став розміром з будинок, але продовжував рости....

– Що це за?.. – запитав тато.

– Зайдіть в машину, – крикнула мама нам з Ровером, – швидко!

– Але ж це мій кіборг, що він нам зробить... Нік! – гукнув я.

– Як він це зробив? – прошепотів тато.

– Та ж я сам попросив, ти ж усе чув! Гей, Ніку, я тут! – вигукнув я і побіг до ніг сталевого гіганта.

І тут кіборг, який вже став розміром з багатоповерхівку, подивився на мене. Його залізні обладунки блищали у світлі вечірнього місяця, а скляні очі світилися червоним, неначе фари автомобіля. Він мене помітив. Кіборг нахилився до мене і, простягнувши велетенську залізну руку, поклав її на снігу поряд зі мною.

– Ні, навіть не думай!!! – вигукнула мама і вистрибнула з машини у сніг. Тато теж вийшов і з захватом подивився на велетня що стояв поміж дерев.

– Може не варто? – запитав він.

Але вже було запізно, я піднявся на руку свого кіборга, неначе на ківш екскаватора, і він почав підіймати мене до себе вгору. Піді мною залишилися ялини, дороги, сніг... мама з татом і Ровер, що стояли десь далеко внизу, такі малесенькі й безпомічні. Десь позаду я побачив вогні нашого міста і Різдвяну зірку що висіла над ним, а попереду – кілька сіл, які були розділені узліссями. Третє від нас було пунктом нашого призначення.

– Туди, – показав впевнено я в бук останньої вулиці бабусиного села.

Кіборг посвітив вдалину фарами-очима і кивнув. Так само швидко як і підняв, Нік опустив мене назад. Я зійшов з його руки й попрямував до машини.

– Заходь, Ровер! Сідайте – чого стоїте? – запитав я в батьків. – Чи вам тут подобається більше?

Мама з татом мовчки сіли назад у машину і великими очима дивилися в бокові дзеркальця, Ровер всівся біля мене і несамовито дихав. Тим часом сталевий гігант підхопив нашу машину і величезними кроками, переступаючи дерева та узлісся, пішов вперед. Здавалося, ми летіли в повітрі, залишаючи внизу дорогу, ліси, засніжені селища. Що б подолати відстань, яку б ми пройшли години за три, йому знадобилося лише десять хвилин. І врешті, зупинившись коло поля біля крайньої хати на селі, Нік поставив нас на засніжену неасфальтовану дорогу.

– Ну ось і приїхали, – сказав цього разу вже тато, і вони з мамою подивилися одне на одного.

Вийшовши з машини, я закляк на місці. Кіборга не було. Я роззирнувся в усі боки, хоча не помітити велетня було б важко.

– Де він? Як це? Ніку? – гукнув я.

Повз мене пронісся Ровер і, вихопивши зі снігу неподалік щось маленьке, понісся назад до мене. В зубах він тримав мого кіборга – звичайних розмірів і ніщо в ньому не нагадувало про те, що ще хвилину назад він був велетенським гігантом і міг підняти нашу машину як пір'їну.

– Ну ось і все, друже! – сказав я кіборгу забравши його з пащі пса, – я тобі дуже вдячний! І знаєш, я завжди знав, що ти справжній, і про листи до Святого Миколая теж знав, але ж знаєш, як воно бути дорослим!

– Бути дорослим нудно, – почув я позаду голос тата. – Як мінімум! – додав він, поклавши руку мені на плече.

– Я ж казала: треба писати листи! – вигукнула мама, і тато поцілував її в лоба.

– Що це ви тут робите? – сказала бабуся, яка хтозна як опинилася біля машини.

– Як що, на Різдво до вас приїхали, мамо! – сказав тато хитро усміхаючись.

– Але ж я дивилася у вікно і хвилину назад вас тут не було... і де, скажіть, будь ласка, сліди від машини? – ніяк не могла заспокоїтися бабуся.

– Хуртовина! – сказали ми з татом хором і перезирнувшись засміялися.

– Щасливого Різдва мамо! – обійняла мама бабусю. – Ми добралися, як я й обіцяла!

– Я завжди кажу, що Різдво – це сімейне свято... – почала своє бабуся і подріботіла до хати.

Я йшов за всіма, останній, і все ніяк не міг надивитися на свого кіборга, а хуртовина все гула і носилася поміж хати й дерева, закриваючи від людських очей усі дива і неможливі можливості.

Ольга Войтенко

Про автора:

Ольга Войтенко , 9.11.1987р. Київ. 

Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю режисура телебачення та драматургія, також  маю вищу музичну освіту.

Пишу сценарії для кіно, анімації та телебачення, дитячі оповідання та повісті. Оповідання були надруковані в номерах дитячого журналу «Вигадуй, думай, грай» (видавництво «Мамине сонечко») різних років.

Працювала сценаристом  ранкової дитячої розважально-пізнавальної телепередачі «Світанок» на ICTV. Передача отримала Телетріумф-2013р. в номінації «Програма для дітей».

Сценарій «Тимош. Хлопчик який ніколи не зачісувався»  2011р отримав диплом «Коронації слова» як Кіносценарій для дітей. Зараз фільм за цим сценарієм знімає Литовський режисер Томас Тамосаітіс.

Короткометражний фільм  «Уроки Української» (реж. Р. Батицький,  ДЕРЖКІНО 2012р.) Отримав приз  FIPRESCI Одеського МКФ - за Найкращий Український фільм, та був нагороджений як Найкращий фільм - Кінофестивалю Mifec Португалія.

Сценарій «Мій друг Ерзо» став найкращим у конкурсі повнометражних комедійних сценаріїв Одеського МКФ (2016р).