Жінка-УКРАЇНКА

Щохвилини лунав дзвінок і рипіли двері. Родичі віталися, обіймалася, наповнювали вітальню. Юрко радів кожному гостеві, навіть закинув гру на планшеті. Мама метушилася навколо святкового столу, час від часу заглядаючи, як печеться пиріг на кухні.

– Юрчику, збігай до тітки Ївги, – прикликала мама Юрка, – купи гілочку живої ялинки. Хочу ефектно подати пиріг.

– До тітки Ївги? За годину до Нового року? – обурився Юрко. – Та її вже й на майданчику нема!

– Біжи-біжи, он вона є, – кивнула мама на вікно.

За вікном бадьорі сніжинки загравали з верхівками нерозпроданих ялинок. Під ними сновигала кремезна постать тітки Ївги. Невже вона й досі сподівається їх продати?

Ялинковий базарчик тітки Ївги Юрко обходив десятою дорогою. Вона заходилася страшними прокльонами, коли його бачила. Особливо після того, як він обстріляв її майданчик петардами, і вона з переляку гепнулася зі свого стільця. Тітка Ївга клялася, що Юрка добре запам’ятала, і що нехай-но він тільки спробує наблизитися.

Ні, йти до тітки Ївги було би самогубством, а просити ялинову гілку й зовсім марно. Однак із мамою теж сперечатися не будеш. Відбере планшет на тиждень, і сиди всі канікули. Тоді вже краще до тітки Ївги – на згубу.

Тітка Ївга, шкутильгаючи, промітала свою територію куцою мітлою. Час від часу ставала розім’яти спину чи потерти ногу, забинтовну ганчір’ям, і здавалося, нічого навкруги не помічала. Якщо вхопити найближчу гілку і дременути, тітка не дожене. І Юрко наважився.

Він насунув шалик на самого носа і крадькома підступив до штахетника, що огороджував ялинковий базарчик. Щойно тітка відшкандибала вглиб майданчика, Юрко гайнув за огорожу. У снігу трохи далі від входу красувалася пухнаста гіллячка, ніби чекала саме на нього. Щойно Юрко нахилився і стиснув гілку в руці, штахети здригнулися і замкнулися з тріском, утворивши суцільну стіну. Юрко гамселив її ногами, дубасив спиною. Стіна не подавалася, наче скам’яніла.

– Ги-ги, я зна-а-ала, що ти попадешся, – проскрипіла Ївга і в два хвацьких стрибки опинилася перед Юрком.

Її спина прогнулася на льоту і скоцюрбилася так, що кінчики волохатої сірої хустки сягнули колін. Ніс загнувся до самого підборіддя. А нога… Юрко очам своїм не повірив: кістяна нога! Ївга вирячилася на нього налитими кров’ю очищами, з яких от-от посиплються іскри. Юрко відступав, допоки не вперся спиною в огорожу.

– Т-тітонько Ївго, я н-не красти, у мене гроші, – залопотів Юрко, – ц-це не я вас петардами… точніше, я, але не навмисне… т-точніше, я більш не буду… ніколи, н-нізащо…

Вона загиготіла глухим голосищем, вхопила Юрка за лікоть і потягла вглиб майданчика, до свого пошарпаного стільця. Юрко пробував вириватися, але Ївга була сильнішою за ведмедя.

– Пустіть, м-мене шукають, – торохтів він, – у мене вдома гості, я їм п-потрібен, щоб зустріти Новий рік!

– Потрібен, ги-ги. Та вони й не помітять, що тебе нема. Ні, друже мій, ти потрібен тут. Мені, – зловтішалася Ївга. – Це мені ні з ким стрічати Новий рік! Нічим поласувати…

Ївга припнула Юрка до паркану його власним шаликом. Сама ж нагребла на стілець снігу, дунула, плюнула, і перед нею постав чепурний столик, вкритий ошатною скатертиною. Замість купи снігу, на різьбленій дощечці здималося духмяне тісто.

– Тітонько Ївго, в-ви ж не хочете мене з’їсти? Ви ж не їсте д-дітей, правда?

– Зазвичай, худющих, як ти, не їм. Перетворюю на ялинки, – Ївга оглянула свої володіння. – Та цього року вгодованих дітей мало, то може і з тебе щось наскубеться на новорічний пиріг.

Вона впевнено обмацала Юрка, відшукуючи найм’якший бік на свій смак.

– Тітонько Ївго, якщо ви зараз мене з-з’їсте, то залишитесь в Новий рік сама.

– Що вдієш, – забідкалася Ївга, розкачуючи тісто, – сиротиночка я. Самотиночка…

– То відствяткуйте цей рік серед дітей, – Юрко тицьнув пальцем у куток, де чахнули покірні ялинки. – Їх однаково вже ніхто не купить.

– А й справді, – пожвавішала Ївга, – та з такого гурту я й на три пироги м’ясця нашкребу!

Вона підійшла до ялинок, дунула, плюнула, і майданчик наповнився промерзлими зарюмсаними дітлахами. Ївга кинулася ловити їх, вони навтьоки, і за мить на майданчику зчинився гармидер. Діти штовхалися, відбивалися, хто як міг. Ївга гналася то за одним, то за іншим, і не могла впіймати жодного.

До Юрка під’їхало дівча на сріблястих ковзанах і допомогло йому вивільнитися. Він видерся на столик, відкинувши різьблену дощечку, і загорлав:

– В’яжімо Ївгу шаликами! Разом ми сила! Зустрінемо Новий рік вдома!

Підбадьорені діти повтирали сльози і шмарклі. Гуртом посунули на Ївгу, обступаючи з усіх боків. Ївга вертілася, гарчала, вищірялася, як пес на ланцюгу. Комусь подрябала щоку, іншому подерла куртку, але впоратися з натовпом не могла.

Юрко скрутив зі свого шалика зашморг і накинув на Ївгу. Шалик вчепився за гачкуватого носа, Ївга ніяк не могла його скинути і завалилася в сніг, хапаючи повітря ротом, як риба, позбавлена води. Уся юрма накинулася її в’язати. Навіть дівча на ковзанах не пошкодувало свого сріблястого шалика. За якусь мить Ївга нагадувала кольорову мумію, що безсило тріпалася на втоптаному десятками чобіток снігу.

Першою запанікувало дівча на ковзанах:

– Ми звідси ніколи не вийдемо! Тут суцільна стіна!

– Тягнімо Ївгу до паркану, – звелів Юрко, – виліземо по ній!

Поки дітлахи, мов ті мурахи, розповзалися по домівках, Юрко відшукав свою ялинову гілку і з полегшенням зітхнув. Тепер і йому можна додому.

– Ну нарешті, Юрчику! – вигукнула мама, щойно він з’явився на порозі. – Останні п’ять хвилин! Тримай бенгальські вогні! – і майнула до заповненої гостями вітальні.

Залунали радісні вигуки, дзвін кришталевих келихів. Попід стелю полетів серпантин. На всю кухню пахтів щойно спечений м’ясний пиріг. Така рум’яна хрустка скоринка! Не буває справжнього свята без теплоти духмяного пирога.

Юрко поправив покинутий на підвіконні планшет. За вікном здійнявся снігопад. Обліпив самотню постать тітки Ївги, освітлену скрижанілим ліхтарем. Вона вже встигла розплутатися і сиділа на спорожнілому майданчику, притискаючи закляклу мітлу.

– З Новим роком! Ура-а! – родичі підхопили Юрка у жаркі обійми.

Щасливі гості потяглися на двір, запалювати бенгальські вогні. Юрко вискочив з під’їзду останнім, проте побіг не до веселої родини, а в інший бік.

– Прийшов по свій шалик? Думаєш, поверну? – змучено просипіла тітка Ївга.

– З Новим роком! – промовив Юрко і просунув крізь штахетини пакунок, з якого парував чималий шматило пирога.

Тітка Ївга втягла носом м’ясні пахощі, відкинула мітлу, обійняла пакунок і сказала, промокнувши очі кінчиком хустки:

– Приходь до мене влітку, я тут морозивом торгуватиму.

Лана Самчук

Про автора

Лана Самчук – за освітою філолог, педагог. Коло інтересів: дитяча психологія, методики раннього розвитку. Під час навчання в аспірантурі досліджувала явище міжмовної дифузії у ЗМІ України. Опановувала письменницьку майстерність на авторських курсах Оксани Забужко, Любка Дереша, Володимира Арєнєва та на двомісячних курсах Центру Літературної Освіти (ЦЛО). Публікувала оповідання у альманасі кращих творів ЦЛО та електронному журналі Woman-to-Woman (W2W). Брала участь у створенні квестів, описів та сценаріїв для комп’ютерних ігор.