Жінка-УКРАЇНКА

Кіт з’їв мишу. Навіть трохи не доїв, залишив на потім. Бо чи перепаде до ранку ще чогось поживного… Сидів ситий, але не надто від того щасливий. Нічого не тішило в ці хвилини: ні те, як святково падає додолу сніг, ні те, як мило щойно запалала ялинка у вікні навпроти.

- І чого воно так? - думав кіт. – Аби врятуватися від голоду, я мусив позбавити життя маленьку сіромаху…Але ж цього вечора навіть понюхати святкової їжі мені ніхто не дав…

О, як же давно він не пробував на смак домашньої ковбаски чи свіжої сметанки…

Було холодно, власна шубка не гріла. «От тобі й маєш – ніби й врятувався  хоч ненадовго від голоду, так помру тепер від морозу».

Півроку тому він втратив свою годувальницю і за вироком долі став звичайним волоцюгою. Краще б вже помер тоді разом з нею… Закрив очі з думкою заснути і не прокинутися… але за якусь мить з лівого боку відчув неймовірне тепло.

- Няв, няв, - почув над самим вухом такі приємно-солодкі звуки.

Хто це? Що це? Смерть у вигляді янгола чи якась мара у вигляді білої, пухнастої, випещеної та доглянутої кішечки з рожевим бантиком на тоненькій шийці?.. Тулиться і муркоче, муркоче і тулиться…

«Мабуть, мій мозок повністю атрофувався від холоду, - подумав ошелешений кіт. - Але ж як до біса все це приємно…»

- Мур-мур, – у відповідь кішечці-марі нарешті промовив він, і мимоволі звернув увагу на те, як божественно цієї миті навколо них двох затанцювали білі сніжинки!

Котячу німу розмову перервала інша, людська.

- А ось де ти, неслухнянко, - підхопила на руки кішечку молода жінка. – Замість того, щоб сидіти з друзями за столом, тебе шукаємо. І як тільки примудрилася вискочити із квартири. Ходімо додому!..

Але кішечка не дуже зраділа пропозиції турботливої господині. Вона вигиналася, виривалася, не відводячи двох вуглинок-очиць від кота, що принишк біля зачинених підвальних дверей.

- Ти диви, що витворяє, - звернулася, сміючись, жінка до чоловіка з цигаркою в руках.

- Нічого дивного. Котяра породистий. Тільки змучений якийсь. Якщо привести його до ладу – доволі достойний буде нашій красунечці партнер… Що, беремо його із собою? - підморгнув, викидаючи в смітник загашений об черевик недопалок.

Потім він підійшов до кота і взяв його обережно на руки.

Коту чомусь не було страшно. Зовсім-зовсім. От не відчував ні тривоги, ні небезпеки – і край. Затих у руках незнайомця в очікувані дива. «Невже хтось всесильний зверху пробачив йому з’їдену сьогодні під вечір мишу?! Чи може вона була якась не справжня, а чарівна?» - закрутилися роєм думки в голові… Цієї миті він зиркнув на свою недоїдену здобич, але її вже там не було… Чи не на цей запах прибігла його нова подружка?

Він зиркнув дещо навіть ображено (нащо було, мовляв, чіпати без дозволу те, що тобі не належить) в бік білої, пухнастої красуні, яка тепер йому зовсім не видавалася марою, а тоді, все в одну мить пробачивши, солодко зітхнув.

А незабаром викупаний, вичищений, на м’якенькому килимкові разом із кішечкою він наминав улюблений харч, вже й забутий на смак... На його шиї красувався синенький бантик. А ялинка, яку не хотів помічати з вулиці через вікно, засяяла тепер тільки для них різнобарвними гірляндами в кольорах щастя.

Тетяна Череп-Пероганич

Про автора:

Тетяна Череп-Пероганич – українська письменниця, журналіст, громадська діячка, засновниця мистецького порталу «Жінка-УКРАЇНКА». Авторка семи книжок прози та поезії, лауреат багатьох літературних конкурсів та премій. Член НСПУ.