Рушники мої, рушники...

(Документально-художнє оповідання)

Вже котругодину Ганнуся сама не своя. Замкнулася на металеву защіпку в хатьонку і ридає. Пекучі сльози майже із самого раночку  туманною пеленою заполонювали геть запухлі очі. Вона вже й не звертала на них особливу увагу хоч цей невпинний солоний потік, який не мав ні початку, ні кінця, та рій тривожних  думок у роз'ятреній  голові  і не давали  зосередитися. Злість і злоба охопили душу й серце. Ще мить і звідти, мов із розтривоженого вулкана, поллється вогненна магма. Лишалося тільки  піднести сірник, аби все навкружохопило нищівним вогнем.

Дівчина механічними рухамизі старої березової скрині, яку вже й шашіль розпочала точити,  витягувала своє рукоділля.  Окремим стосиком  на широкій дерев'яній лаві, до блиску вичовганій штанами та спідницями,  під самою божницею, де на Різдво на сіні гніздують кутю з узваром,  поклала рушники. Але цього разу душу чомусь не гріли ні ружі-мальви, ні волошки, ні зелений барвінок. Навіть поважні  диво-жар-птиці з коронами над голівками не випромінювали їй  енергію сонця. Не почула, як завше, і ніжних трелей солов*їв з орнаментів. Поруч рушників прилаштувала сорочки з гронами винограду та кетягами калини. До них  вже бережно, з особливим трепетом серця, мов би  поєднувала  дві долі, припасувала  парубочі вишиванки з зеленими дубовими листочками. Далі знову так же механічно клала  скатертини, пошивки на подушки, інші вишивки…

-І як тато з мамою додумалися до такого? Чи вони не розуміють, що безжалісно живцем четвертують  моє серце? Та вони ж душу мою  розбивають на дрібні шматки! – стукало ударами кувалди в один бік скроні. – Камінь і той не витримає! А тут мені такий подарунок перед сватанням підсунули… Найлютішому ворогу не побажаєш такої кари… - Та в інший висок пульсувало протилежне. – Не кидай отой валуну батьків. Мо*, вони й праві? Подумай, чи є в них  інший шлях? - Але думати не давали ні сльози, ні судоми, що котру годину вже колотили її тіло.

Ганнуся присіла на ослінчик. Принишкла зляканимластовеням, яке ненароком вивалилося з гнізда.Не злетіти йому, ні побігти… У голові знову зароїлися спогади, як нинішнього недільного ранку після сніданку всі  мовчки вдячно перехрестилися на ікони на покуті. Але чомусь ніхто, як завжди, не поспішав вставати з-за столу. Дідусь ніби байдуже дивився на сухі старечі долоні з вузлуватими пучками. Бабуся поправляла на голові свій атласний очіпок, хоч він там і сидів бездоганно. Дядьки з дядинами теж не наважувалися порушити мовчання. Вони спрямували свої погляди на явори поблизу чугунки. Звідти, з-за Миколаєва,  насувалася страшна свинцева хмара. Яскраві вертикальні блискавиці врізалися там у чорну зморену землю.Здавалося, ще мить і дибки до траурного неба стануть важкі сталеві рейки із ребрами-шпалами. І все навколо забуркотить, заклекочефурією  гроза та вшкварить гопакаливень. У передчутті чогось недоброго навіть жовторота непосидюча  малеча перестала вовтузитися на лаві . Мама з татом таємниче і підозріло кліпали один на одного очима. Вирішували, очевидно, хто ж з них  виявиться сміливішим у цій гнітючій тиші.

Ганнуся відчувала, що має щось відбутися особливе, але що саме, не могла збагнути.  Десь за хвилинутатусь підвівся з лави. Щоранку він, ледь поклавши на стіл  дерев'яну з вигризеними краями саморобну ложку, кулею летів порати худобу. Цього ж разу якось обережноступив крок, але не  до порога, а до неї, Ганнусі, підійшов. Розправився, ніби струшував з плечей непосильний тягар, і з якимось острахом, поклав свої жорсткі змозолені долоні на її плечі. Ще не мовив жодного слова, як полилися сльози. Ганнуся ніколи не бачила батька в сльозах…  Навіть, коли сталінградські осколки в тілі не давали йому ні сісти, ні стати. Услід заридала мама. Ганнуся хотіла різко піднятися, але батько вдавив руками їй у плечі.

- Та кажіть уже , що трапилося? Ніби ж, ніхто й не помер, - вирвався тривожний зойк з її грудей і Ганнуся обвела за столом всю Омелькову сімейку, як вони самі себе дразнили, ніби перевіряла, чи й справді не загубився хто. – Невже грози так злякалися, що мову всім відібрало? 

Та й після цього відчайдушного крику в  мініатюрній хаті залишалася гробова тиша. Лише все відчутнішими ставали громові розряди та продовжувала кресати в небесах  чорно-коричнева блискавка.

- Та не мовчіть уже?  Хоч хтось щось говоріть, – попросила тихо.

- Ганнусю, тут така справа, - врешті розпочав татусь. Але було видно, що кожне слово він видобував зі своєї душі відбійним молотком. – Ти ж пам*ятаєш, що ми планували купити хату на Онисечківці. Ну, у дядька Задченка. Отого, що трьох дочок має. А старша Маруся   до тебе в подруги набивається.  Він у Петрівку з родиною  переїжджає…

- А нам би й його хатина підійшла, - стиха підтримала  тата мама.

- Та я  ж тільки за!  Купляйте! Скільки вже можна тіснитися нам у цій рукавичці? Вдень ще й нічого, а під вечір…

- Легко сказати «купляйте», - не дослухав її думки  тато. - Він ціну таку залупив, що не дай Боже. Щоб купити, грошей не вистачає. Я вже всіх родичів оббігав у селі. Сусідам ледь не з короваєм кланявся. Всі розводять руками: кажуть, злидні обсіли. Та й вірю я їм. Бачиш, у нас вдома ніхто  не ледарює, всі на роботу ходимо, ще й  хазяйство чимале тримаємо, на городі он якому всі горбатимося, але теж ледь зводимо кінці з кінцями.  Обклали сволочі людей такими податками, що хоч живими у могилу скач.

- Ніби не знають, яку війну всі пережили? Люди ніяк не очухаються. А щоб хату звести чи повітку яку, в сільраді ворини не випросиш. Черга – на десятки років вперед. Не дивиться ніхто: фронтовик ти чи ні. Каліка чи здоровий. Всіх під одну гребінку чешуть… А в голодовку сама пам*ятаєш, як   тяжко жилося, - тихо підхопила батькові слова мама.

- Але ж ви знаєте, що і в мене  в кишенях вітер свище. –Із заготзерна перейшла на перевалку. Думала, там у сезон щось зароблю. Дзуськи! Тепер на ферму телят порати бригадир переманив. Такі золоті гори обіцяв! А понаставляли паличок за трудодні. Може, як і торік, гнилими яблуками із колгоспного саду розплатяться.  А як і дадуть яку копійку, то хто зна, чи й вистачить мені їх хоча б  на нитки з голками…- розвела руками. – А без вишивання, самі знаєте, мені й життя – не життя…Хоч одна утіху маю…

- Та знаємо, дитино, – і в мами зновузмокріло в очах. – Не нахваляться люди твоїми роботами. Он скільки бігає дівчат подивитися  як ти голку тримаєш… Ніби в них чи то голки, чи руки не такі самі?- Ось  Задченкові дівулі інатруюдили батька, аби ми замість грошей твоїми вишивками за хату розплатилися…

- Що? – водночас зі страшним ударом грому несамовито викрикнула після сказаного мамою. - Тут хтось учадів?! – А після недовгої паузи з притиском протягнула: «Не ві- д-дам!» Розшматуйте мене хоч на частини. А з чим же я старостів стрічатиму? Що я в свекрушину хату принесу? Скриню порожню! Мене ж і вас кури в селі засміють… пальцями в наш бік тикатимуть…Хоч з Козацького тоді світ за очі тікай…

Ганнуся рвучко вирвалася з-під батькових долонь і хотіла бігти  з хати.Але батько схопив її за руку. «Охолонь, доню, - лагідно подивився їй в очі. –  Шматувати тебе ми не будемо, але не даси вишивок, то оця халупа нас не сьогодні-завтра всіх привалить. Бачиш, навіть від сильного вітру вона хитається. Добре, якщо вдень розвалиться, коли вдома нікого не буде. А якщо біда вночі трапиться? – і батько тричі перехрестився на образи, мов би відганяючи біду.

- Знаю, дівчинко, - повільно ступила крок до неї й мама, - придане в нареченої забрати, що церкву обікрасти. Не Божа це справа. Але ж озирнися, по головах один в одного ходимо.

За столом несподівано заревли молодші братики, які сиділи і не подавали найменшого звуку. А тут враз завовтузилися, мов  спіймані в Шарамасі в*юни в решеті. Вони підтягнули шлейки на своїх штанцях,  зістрибнули із лави і втрьох липучкою притулилися до неї.

Найсміливіший Іванко шморгнув носом, підняв до гори волошкові оченята під кучерявою пшеничною чуприною, що чекала ножиць, і в застиглій тиші прошепотів: «Сестричко…» - А через секунду ще лагідніше повторив: «Сестричко… Ганнусю…»

Серце не витримало дослухати  братика, не приголубила його, як завжди. Відштовхнула. Та так, що він колесом покотився на долівці. Рвучко вирвалася з батькової руки. Крутнулася на одній нозі, що ледь стола з мисками не перевернула, і стрімголов з риданням рвонула до рятівного «хатьонку», більше схожого на чуланчик. Накинула на двері защіпку і дала волю сльозам… Тоді відкрила віко скрині і вихопила з її  чорної пащі вишивки… Голкою з недошитого рушника уколола пальця. Та болі не відчула. Лише темна краплина крові трішки привела до тями. Поспіхом на ранку навхрест поклала дві чорні нитки, аби вона засохла та не вимазала парусину.

-Господи,  навіщо ж ви моє серце шматуєте? – клекотіло в грудях. -  Та така ж наруга може й камінь розтрощити… - Плечі ходором ходили… Від цих судом  розплелася пишна коса і під ноги на підлогу впала атласна стрічка. Ганнуся втупила на неї погляд затуманених від сліз очей. «Це ж Марусі Задченкової стрічка, - майнуло в голові. -  Це ж про неї згадували сьогодні вранці. Це ж вона наторохтіла своєму батькові відібрати в мене цей скарб».Ганнуся згадала, як жадібна до безтями Маруся,несподівано з'явилася з місяць тому на порозі їхньої хати і ні з сього, ні з того розщедрилася настрічку. Ганнуся вже тоді запідозрила щось неладне. Рідкой вплітала цей подаруноку свої коси. Відштовхував завжди її брудно-коричневий колір. Сьогодні ж угораздило саме цю стрічку пов*язати. Ось і накликала на себе біду.

Ой, неспроста, подумала вже тоді Ганнуся, по-татарськи не кликано - не звано,прибилася далека приятелька до її двору.  Та ще майже з іншого краю села в таку негоду. Як у воду тоді подивилася. Бо  вона й правда покрутилася-повертілася та й попросила показати їй нові вишиті рушники. «Люди у лавціперешіптувалися, що бачили убрані ними портрети на виборчій дільниці у Великій школі. Отож і я почула про неймовірну красу орнаментів. Говорили, що від нихй очей відвести не могли», - загалділа сорокою.

- То треба й тобі тоді дивитися. Чи ти й голосувать полінилася сходити?

- Та, заніколилося…

- А навіщо ж тобі їх дивитися? –Мо' узори перейняти хочеш? – підколола Марусю, бо знала, що та не дружить не тільки з голкою-ниткою, а й до іншої роботи ледача.

Ганнуся й сама не минала жодного весілля в селі, особливо, коли наречена була не з Козацького, аби передивитися вивішене нею в хаті свекрів придане. Занотовувала в пам*яті узори й у дівчат, коли збиралися на зимові вечорниці. Бігала й на виборчі дільниці, де й правда прагнули виставити на показ найкращі роботи  сільських вишивальниць. З  радістю й сама зустріла пропозицію голови сільради надати для цього рушники та картини. Та й не робила вона особливих таємниць із свого рукоділля. Але показувати  його оцій Марусині-ковбасині, як її зневажливо звали в селі…

- Узори, подруго, не можна сліпо копіювати. Бо то – чужа доля. А кожен із нас має нести свій хрест на Голгофу. Я завжди до кожного малюнку щось своє добавляю: то гілочку, то квіточку чи й листочок. Але ж в тебе, знаю, тями не вистачить так зробити.

- А багато вже вишила?– знову пропустила повз вуха їдуче зауваження Ганнусі.

- Та хто зна, чи й багато? Бабуся вчили мене, що нареченій треба мати щонайменше двадцять п*ять вишитих рушників. Це ті, що маю в хаті свекрів на ікони та портрети на суд людський повісити. А ще ж треба сорочки-вишиванки молодому, хустки для нього, рушник весільний на першу подружню стежину. А ще, - заламувала пальці, - скатертини, пошивки, підзорники, фартухи свахам.

- Та показуй уже, - підганяла, - а то розбазікалась…

Без особливого бажання Ганнуся відкрила скриню, підперла віко дерев*яною палицею, аби воно не впало на руки. Неквапливо витягнула стосик рушників. Поклала їх ось на цій же лаві. І тоді враз у затіснийхатьонок аж запишався. У ньому ніби сонце ясне запромінилося – так стало весело й світло. Кожен узор заспівав-затьохкав соловейковими трелями, кожна квітка запахламедами, кожен хрестик, кожна нитка гладі оберталися чарівними весняними веселками-доріжками, які з святих небес опускали свої коромисла, аби напитися доброї водиці з сивого Супою за селом. Здавалося, підстав зараз долоні і кожнадиво-квітка, кетяг калини, сизе гроно винограду наповнить їх краплинамисрібної роси чи життєдайним соком.

Марусю не вразила, не схвилювала ця справжня казкова розмаїтість, цей рукотворний земний рай вигаптуваних узорів-орнаментів. Байдуже було їй до намальованого нитками на полотні життя. Не вразили її на вишитих рушниках ні лілеї, ні ружіз трояндами чи волошками.Навіть фантастичне високе, кучеряве, семигілкове розлоге дерево Ганнусиного родуз п*ятьма птахами на кожній гілочці на білосніжному рушнику, яким захоплювалися всі, хто бачив його на виставці, не викликало в її очах бодай іскри захоплення. Не до шмиги їй були й зелені листочки барвінку.

Ганнуся пам*ятає, як вона тоді ще пожартувала. Мовляв, це для того, аби були щасливі її майбутні доні й синочки…Марусю спантеличила кількість вишитого дівчиною. Не стрималася,з неприхованою неприязню і заздрістю випалила кулеметною чергою: « Ну, ти, Галю, й кулачка!»

- Еге ж, кулачка, - розсміялась вона тоді у відповідь. -  Ти б стільки ночей на кулаках поспала, як я, тоді б такого не верзла. Згадай, скільки разів  припрошувала тебе приходити разом вишивати та й дівчата не раз кликали до гурту на вечорниці. А ти все хихоньки та хахоньки.  Не сердься, але ти більше м'яку подушку любиш під головою, ніж голку з ниткою…Не я ж видумала про те що, коли хочеш вишиту сорочку мати, то не треба довго спати.  Скільки я тобі говорила, щоб не лінувалася рушники вишивати, тоді буде чим і людей здивувати. Не слухалася… А  скільки разів повторювала тобі, що перша Пречиста любить паляницю м'якеньку, а друга – сорочку біленьку… А ти й тоді все зуби скалила. Ой, Марусе, я не Бог і не суддя, і не моя це справа, але, здається,  не так ти входиш у життя? Ні паляниці, ні сорочки путньої ніяк не надбаєш… Як ота тля на дереві… А заміж зібралась… Ще й жениха у подруги відбити хочеш… Дивися, щоб губа не тріснула…

Видать, все-таки вжалила вона приятельку. Розлюченою осою, яку відігнали від меду, вилетіла з хатинки. Зачепилася ніби й за невисокий поріг хати і навзниць з усього розмаху гепнулася на мокрий спориш. Ганнуся тоді не втрималася і розсміялася.

- Ось почекай, кулачко, ти скоро ще й на кутні засмієшся, а не рушниками радуватимешся,  - розлючено кинула їй в обличчя.

Не звернула вона тоді увагу на слова Марусі, пропустила повз вуха. Хоч і бачила злість та неприховане злорадство в очах молодої Задченчихи, хоч так і вертілося побажати їй  пранців на язик. Лише подивилася їй у слід і вирішила тоді заодно й провітрити рушники із скрині, аби міль не внадилася. Та й надворі мрячка спустилася, отож на вулиці особливо не напрацюєшся і в город не  підеш сапкою махати.

Бережно тоді брала вона до рук кожен рушник, кожну сорочину. Як і в попередні рази, найперше притулилася обличчям до майже сторічної вишитої сорочки прабабусі.  Від неї знову повіяло домашнім теплом і затишком. Ще в дитинстві вона якось ненароком теж  була притулилася до цього уквітчаного полотна і відразу ж відчула в серці неймовірну благодать. Тоді  пригорнулася щокою до сорочки, яку взяли в далеких сусідів, аби вивчити узор. І диво, ніби й таке саме полотно і нитки такі ж, але від неї повіяло холодом. «Чому б так?» -  запитала матусю.

- Знаєш, дитино, - цю сорочку твоя прабабуся шила, коли вже була сива,  мов квітуча вишня весною. Ось прислухайся ловко і сорочка  заговорить до тебе. Розповість, що бабуся не просто голкою водила по полотну. Вона прожите своє життя вишивала. На тім білім полотні усі її роки, що проминули в радощах і горі. А в кожнім хрестику молитва без слів за свою родину, за прожиті роки…Бачила я, з якою любов*ю обціловувала вона кожну квіточку, кожен листочок, весь узор… Кожен покладений хрестик викликав то радість в неї, то неспокій…Отож і дотепер сорочка дарує нам літепло…- розповідала мама…- А з якими помислами та думками вишивалася сусідська сорочка, нам невідомо. Мо', для них вона теж віє теплом…

Прабабусю Ганнуся не пам*ятає. А ось бабусю Катрусю  обожнює. Їй і пониньки у пам'яті той вечір, коли  разом з нею вперше сіли вишивати по-дорослому. «Досить на гудзиках вчитися». Саме так сказала бабуся і вручила голку з ниткою, шмат полотна та старий рушник з мальвами. Сказала коротко: «вишивай!». –«Та в мене такі квітки змалювати  ще тями  не вистачить», - відповіла.

- А ти не змальовуй, ти дивись на узор і своє твори… - кумедно перекривила її бабуся. А тоді лагідно посміхнулася і сказала:

- Ось дивися, як я роблю…

Бабуся вже не квапливо показувала, як робити мініатюрні хрестики, нанизувати їх у лінію і  як класти рівний рядочок. Трикутнички, ромбики, квадратики, баранячі ріжки, змійки – все це лягало на полотно і створювало гармонійний орнамент. У такт помахів руки з голкою та ниткою ще й приказувала: сюди-туди голка, сюди-туди нитка, отут буде листячко, отут буде квітка. Коли ж закінчувала примовляти, повчала, аби Ганнуся просила голочку вишити їй щасливу долечку, класти візерунки рясно, аби її доля була красна… Голка іноді не слухалася Ганнусю, вислизала в*юном із рук. Було, що куйовдилися-плуталися гніздом нитки на полотні, доводилося висмикувати їх з узору і братися заново…

Ганнуся виявилася здібною ученицею. Спершу уквітчувала узорами полотняні утиральники. Стібок за стібком клала чорними  й червоними нитками хрестики. Помітила, коли в голці чорна нитка, то й на серці сумно стає, аж плакати хотілося,ніби тоді, коли пальці на босих ногах  об мерзлі грудки на весняному полі до крові збивала, як була погоничом запряженої у ярмо домашньої  корови. Коли ж заправляла червону нитку, то голка ставала проворною, ніби ось-ось сама заспіває… Ніби отой жайвір, що радів завершенню зими і піднімався високо-високо на тому ж весняному полі і підбадьорював  маленьку трудівницю. Та й  вишитими рушниками стало якось веселіше лице витирати, ніби й втома кудись відлітала…

Довгими зимовими вечорами вони мостили на коминці біля печі каганчик і на теплому припічку всідалися за вишивку вже втрьох:  бабуся, мама і вона, рукодільниця Ганнуся. І… вишивали, вишивали, вишивали…В узори слались ниточки шовкові, муліне, кольорова заполоч… У кожної був свій узор. А різні тому, говорила бабуся Катруся, що й дороги у світ у людей різні.  Та інколи вони й дивні. І кожен мусить свій шлях пройти. Не раз бувало засиджувалися за вишиванням до  світанку. Не помічали навіть, як небо вкривалося сонними зірками, як всміхалися їм сині хмари, а за вікном уже плив місяць із срібними щоками і прагнув заглянути у підсліпуваті вікна їхньої халупи і все подавав, подавав їм свій промінчик-ниточку.

У кутку хати поруч з таким же гасовичком-каганчиком порався на ткацькому верстаті дідусь Іван. Він раз-по-раз перебирав ногами у шитих валянках дивними довгими педалями, поміж основою ткацького начиння ганяв човника з нитками на бузиновій цівці, клав вузлуваті  руки-жили на ткацьке бердо і кожен стібок ретельно пригупував  гребінкою ляди. І так до третіх півнів…

Часто  в цей робочий ритм впліталася пісня. Розпочинала своїм ще не втраченим сопрано бабуся Катруся. До неї додавала голос мама. Включала свій підлітковийдискант Ганнуся і вже тоді з-за верстата злітав кришталевий  баритон дідуся Івана. Блимали вогником каганчики і через напівзамерзлі шибки мініатюрних вікон з них вилітали в голубінь нічного неба «На городі верба рясна» чи «Йшли воли із діброви». У наступні дні люди переповідали, що чули той натхненний спів не тільки на Білих Землях, а й на Морозівці, Бурзаківці і долинав він аж до Левченківки з Харланівкою.

Якось у перервах між піснями і вишивкою Ганнуся наважилася все-таки запитати бабусю про чорно-коричневі«орнаменти», що «прикрашали» її плечі. Несподівана цікавість онучки аж стріпонула стареньку. Голка випала з її пальців, чого ніколи не помічалося за бабусею. У  хаті запанувала гнітюча тиша, навіть дідусь за верстатом принишк. Ганнуся вже й не рада була, що запитала. Та раптом Ганнусю підтримала мама.

- А й справді, розкажіть. Бо  скільки я не просила, ви все віднікувалися про ті узори на спині. Не  самі ж ви їх там намалювали?..

- Бабуся втиснула в полотно голку, обмотала її ниткою. Відклала в бік шитво. «Може, скоро Бог покличе мене до себе, то не хочу забирати це в могилу», - тихо сказала.

Бабуся Катруся схилила на бік голову, примружила стомлені від шиття в напівтемряві очі, поправила сиві, мов лунь, коси під незмінним своїм атласним очіпком. Ця повільність показувала, що риється вона в засіках своєї пам'яті.

- Було це  давно, до сорока років тому, - розпочала майже напівпошепки, ніби боялася, аби ніхто зайвий не почув її сповіді.– Мене тоді ще й як слід у дівки не висвячували. Та он той козак, що в кутку за верстатом сидить, вже підтюпцем за мною розпочав бігати. Бо старший же від мене на пару років. Тоді громадянська ще тривала. У селі то петлюрівці на конях вигравали, то гетьманці. Більшовики по всіх кутках сільських мародерствували, казали, що збирають збіжжя для голодуючих десь на Волзі, хоч нам самим нічим було борщ затовкти. У П*ятихатках за чугункою  або ж у  Берестах над  Супоєм повстанські загони інколи таборилися.Отой красень за верстатом зв*язковим у них був. Мотався то в Ічню до Ангела, то в Браницькі ліси до Хижняка, а коли й у Ярославку до Ромашка. Коли ми вже поженилися, свекруха розповідала, що  тоді для нього  спеціальний рушник вишила, на кожен хрестик на полотні молилася, нитки святою водою кропила…  Молилася і оперезуваланим щоранку хлопцеву талію. Просила  Святителя і Божу Матір, аби синочок рідненький щоразу живий вертався до хати.  Почули на небесах материнські прохання-молитви.

Бабуся Катруся зі склянки відпила пару ковтків води. Всі чекали. Але оповідачка не поспішала – втомилася від гірких спогадів. Ганнусі здалося, що бабуся навіть задрімала і вона  пригорнулася до її щоки…

- Каша упріла тоді не на користь повстанців, - продовжила. – У село наїхали пітерці, матроси-балтійці. Нову владу їм допомагали встановлювати й латиські стрільці. Всі були злі, мов скажені собаки… Гуртом закручували в Україні гайки. Аж різьба лопалася. Згодом трохи попустило. Поруч з Великою школою хата-читальня запрацювала. Молодь у «просвіту» організувалася. У колбудах навіть дозволили концерти влаштовувати, українські вистави ставити. І «Наталку Полтавку» грали, і «Гайдамаки» з «Назаром Стодолею»… Розпочинали ж кожен виступ  «Заповітом» чи «Реве та стогне…»  Все село тоді співало з нами. Ніби «Отче наш» чи «Вірую» в церкві…

Одного вечора до просвітян в колбуд несподівано зайшов настоятель нашого Свято-Миколаївського храму. Білопінним корабликом стояв він тоді на перехресті чотирьох доріг. З узвишшя піднімав до блакитного неба п*ять куполів з позолоченими хрестами.А який різьблений іконостас був. Говорили, з самої Італії його привезли. Всі ікони вишитими рушниками, мов ангелами небесними, були уквітчані. Коли дзвони співали, то здавалося повітря розріджувалося від тих мелодій… А який хор у чотири голоси співав! Було наш Іван як затягне Херувимську, то свічки в панікадилі гасли. Знищили все, христопродавці, - і бабуся Катруся схилила голову і тричі перехрестилася до зарушничених ікон в божниці. Ніби просила Господа пробачити і їй гріх, що не вберегли в Козацькому від руйнації храм Божий…

Візит панотця був несподіваним.Та й з*явився він в колбуді вперше за всі роки. Бо ж церкву відділили від держави. Настоятеля в селі всі любили за скромність та набожність. Він ніколи не міг собі дозволити перехрестити у піст запечене порося і попросити в бога перетворити його в карася. Та й отець Олександр прихожан поважав.

Ми скупчилися навколо нього і чекали, що ж він скаже. Він же довірливо розпочав з того, що в сусідніх Петрівці, Рудьківці, Браниці, у двох приходах Кобижчівже зареєстрували дві громади української церкви. Не захотіли там молитися чужинською, сказали, що хочуть повернутися під святий омофор віри прадідівської, не хочуть поклони бити під час єктенії за московського патріарха. «А хіба ж у Козацькому не нащадкикозаків живуть?» - запитальноподивився на всіх нас протоієрей Олександр…

- Звісно, батюшко, козаки, -  вийшов вперед наш дідусь. – У  мене в метриках так і записано: Іван Романенко – український козак. Та й на призьбі хати нашої ще збереглась позначка про козацьке походження.

Сказала й я своє слово. Мовляв і в мене записано, що і я, і батько з мамою походять з козаків. І тоді посипалось звідусіль, що й вони козацького роду, а їх прапрадіди з Супою на чайках навіть на Царгород ходили громити бусурманів. Настоятель підняв руку. Всі заспокоїлися. Отож, продовжив, і я хочу, аби в Козацькому  знайшлися сміливці і ми теж перейшли до української митрополії в Києві. Тоді ж вирішили  негайно вивчити церковні піснеспіви та молитви рідною мовою. Батюшка на це відповів, що він тільки повернувся із столичного Софійського собору і привіз слова і ноти.

Я ж з дівчатами переговорила, що до такої події треба для батюшки й облачення відповідне пошити. Підтримали. Принесли краму, нитки… Низ підризника  вишили гронами червоної калини, виноградною лозою, пшеничним колоссям та волошками. Поміж ними золотистими нитками тризубці поклали. Як у хресті Володимира Великого – хрестителя нашого.Лиштвуобрамили жовто-блакитною смугою. Невзабарі все було готове до служби. Перед Великоднем зібралися  на останню репетицію. Ледве зійшли ми на клирос, як у церкву ввалилася п*яна юрба  латишів  на чолі з чужим матросом-балтійцем. Він витягнув наган і бігав  з ним по церкві. Волав на всю горлянку: «Що, хахли, України захатєлі? То ми счас вам покажем вашу мать!» П*янделиги зірвали з батюшки підризник і стали його шматувати, а розірвані клаптики  в узорах –гарцювати  чоботами, намагаючись підборами витоптати отітризубці.  Тоді зняли багнети з гвинтівок, вихопили з-під бушлатів нагайки і давай нас гамселити… Ось і залишили мені кров*яні узори на все життя…Фашисти у цю війну так не знущалися, як ті брати.  Я ж з того часу і живу з мітками. – Бабуся виглянула у віконце. Що вона там могла побачити в темряві, невідомо. Але сказала, що місяць вже випив всю водицю у їхній криниці, а вони ще й спати не лягали. Гуртом розстелили на дерев*яному полу-лежанці перини, перехрестили подушки під головами, аби ангел-хранитель і вночі не полишав їх,  та й лягли перепочити покотом, щоб  хоч трохи передрімати, доки прийде час у печі розпалювати та ставити в гарячі челюсті чавуни з варивом для худоби.

Розповідь бабусі Катрусі вразила і приголомшила Ганнусю. Так ось яку силу може мати вишивка. Вона ще більше полюбила цю справу, хоч вже й до цього зрозуміла, що це не ремесло, а справжня творчість. Було скрутно з заполоччю, іншими нитками. Довелося навіть самій фарбувати у потрібний їй для орнаменту колір. Брала кору дубу, ягоди бузини, корінь лепехи, інше зілля… Ламалися голки, терплиі німіли рученьки, злипались очі. Й справді лягала  на кулаках, аби  міцно не заснути.Хто-зна, спала чи й ні як треба було очі продирати та на роботу бігти…

З кожною прожитою осінню-зимою голка з ниткою все веселіше бігала полотном. Аби не повторювати чужі візерунки, вивчала квіти на клумбі та на левадах. Придивлялася до кожної прожилки, маленького пуп*янка… З такою ж точністю все це відтворювала на полотні. Не приховували подиву й радості бабуся з матусею від її робіт. Навіть у  завжди скупих  на похвалу дідуся з татусем  буяло літо в очах, коли вона перед Великоднем та Різдвом розвішувала свої відбіленірушники з диво-крилами  на іконах та портретах.І тоді  їх кривобока й часом холодна хата як казкова жар-птиця ставала, навіть у грозу чи хрещенські морози світила ясним сонечком.

- А ще ж, бабусю,  ви недавно мене лаяли так, що, мабуть, на іншому краю села чути було, - засміялася якось  без злоби Ганнуся.

- Так то ж треба було додуматися, щоб на кінчику голки сатана з дияволом в обнімку витанцьовували.

Ганнуся щиро розсміялася і в пам*яті ожив випадок, коли на полі за Сороковкою якраз половіли жита, а в них – маки квітували. Рожеві, червоні, з фіолетово-блакитними відтінками на тендітних пелюстках. Отож і взялася переносити квітуче царство  на весільний  рушник для приданого. Вишила кілька квіток. Ніби й непогано вийшло. Та раптово бабуся на порозі стала і впали в око їй оті маки. Аж за голову схопилася і згадала отих демонів на голці.

- Запам*ятай, дитино, те, що мене просили знати ще мої прабабусі-бабусі. Ніколи на весільний рушник чи на сорочку не ший маків. Недобру славу має та квітка. Сум і сльози накликає…А навіщо ж вони тобі, молодій?

Пошкодувала викинути чи розплести той узор. Поклала його на саме дно  скрині. Рідко й до рук брала те шитво. Бо й справді віяло від нього чимось недобрим, містичним. От і накликали маки біду на її голову. Тепер  - прощайся з усім оцим добром.

…У селі в моду стали все ширше входити вишиті картини. Поштарі пропонували паперові варіанти різних «альонушок» та царевичів на сірому вовку. Вишила й вона таку. Ніби й гарно вийшло, але не лежала її душа до такого сліпого копіювання. Хотілося чогось величнішого. Дівчата на перевалці якось сказали, що в Новому Бикові з*явилася в когось вишита картина церковної чаші. Знайшла тих людей, подивилася. Але напис з неоковирним побажанням дарувати «счастье» перевернув душу. Вдома ж дала волю фантазії. Розміряла голкою найкращий шмат лляного полотна… Поставила святу чашу на Євангеліє, на куточках якої парчовими золотистими нитками  поруч з хрестиками тризубці приголубила.  Такі ж, про які колись розповідала бабуся Катруся… Тоді ж у рядок і слова-прохання до Бога рідною мовою поклала, аби він дарував їй щастя!«Але де ж те щастя, коли в мене силоміць придане відбирають?» - знову теленькнуло в голові.

Та в ті часи за командою трухлявих московських вождів знову кинулись алюлюкати на церкву. Безбожники по всіх хатах ходили, ікони зі стін зривали і в печі кидали.Одного вечора Ганнуся повернулася з роботи. Ледь переступивши поріг хати, мало не зомліла. Над вікном замість вишитої чаші  у різьбленій рамі зіяла порожнеча.

- Пробач, доню, не вберегла твою чашу, - розвела руками мама. – приходили архаровці і силоміць забрали. Сказали, що знають, куди її віддати.

За літр бурякового самогону вициганила назад свою чашу. Повісила в чуланчику, подалі від злих людей і очей. Була переконана, що дочекається ця картина свого світлого часу… Не дочекалася, доведеться і її тепер віддавати…

… Над прогнилою стріхою із пшеничної соломи нещадно бухали у литаври  Перун із Зевсом. Здавалося, вони в обнімку намагалися показати свою міць господарю небесних чертогів та захмарної кузні Сварогу. Мотався по небу Юпітерів орел із блискавкою в кігтях. Але Богам і цього було замало. Вони ще й відправили носитися  сюди-туди по чорному небу святого Іллю на вогненній колісниці. До самої землі гнулися явори та тополі. Скрипів і охкав  понад шляхом столітній дуб. Ще більше  стогнала  душа й  у Ганнусі.Ніби сфінкс уп*явся в неї гостренними кігтями і безжалісно пив її молоду кров.

Сумна й бліда, мов місяць в негоду, вона  знову заголосила, ніби прагнула своїм криком перекричати природну  стихію. Під дверима хатьонку заламувала руки мама, кудкудахкала бабуся. З опущеною головою підпираводвірки батько. На порозі диміли самокрутками дядьки.  З хати в сіни з острахом виглядали дядини, які не випускали з хати малечу.  Майже весь день всі боялися та й не знали як підступитися до приголомшеної прикрою звісткою дівчини. З черговим ударом грому жалібно скрикнула напівгнила хвіртка. У двір неждано-негадано лантухом вкотився дядько Задченко. За ним підтюпцем скакали три його дочки.

Він відсторонив на своєму шляху дядьків. Зайшов у тісні сіни. Ні в кого не питаючись, кулаком загамселив у двері хатьонка. З-під  одвірків шматками посипалася глина.

- Ти, дівко, тут не ридай! – пробасив трубою. - Москва сльозам не вірить. І я не вірю! А ви всі зараз же мені скажіть: додаєте до грошей рушники-сорочки, тоді б'ємо по руках.

- А до цього я ще хочу спідницю до плису, фартух вишитий та жилетку з корсеткою…- прогугнявила крізь зуби Маруся. – Бо що я в свекрухи носитиму?

- Почули?.. Якщоне влаштовує, то я іншим продаватиму, -  продовжив басувати Задченко. - А ви й далі в оцій халупі скнійте. Ось на цьому й бувайте здорові, а то розревілася тут -  на все село чути…

Ганнуся перестала ридати. Слова дядька Задченкаколючками засіли в голові. « Чи не роблю я бездумну провину?» – завертілося вихором. - « Так, страждаю я. Але ж мучаться в цій хатині ще рідні мені люди. Он братики на ноги спинаються. І їй знову вчулося оте  жалібне Іванкове: «Сестричко…»  Дядьки ніяк не вихаркають війну з пробитих легеней.Та й їм геть не мед. Взагалі у чужій хаті доводиться жити.  Бо ж  батьківську хату  бомба геть на друзки розтрощила…  Чи ж маю я право їх зневажати?  Для них всіх нині я остання надія…»

Ганнуся стрепенулася і знову кинулася до рушників. Тремтячими руками стала їх перебирати-перекладати. Вихопила з стосику один - з отою хатинкою із раю та гніздом чорногузів на причілку, змальовану в її уяві і перенесену на полотно. Притиснула до лиця узор. У серце потічком полинули тепло і затишок.Запахло любистком і  м'ятою, Великодніми пасками та Різдвяним узваром із печі.Ще веселіше розквітли волошки, лілеї, мальви з трояндами. А над всім цим божеством високо піднялася чарівна Жар-Птиця з короною на голівці…- «Ось до вимріяної реальності залишилося лише крок зробити… А тепер своїми ж руками її відштовхує… Чи добре це?»

- Відкинула защіпку з дверей, ластівкою  випурхнула за поріг і скільки вистачило сили, крикнула на всі Білі Землі: «Дядьку Михайле, я згодна! Згодна!!!» Притулилася до одвірків цієї Василенкової скособоченої халупки, де народилася і зросла, в якій навчилася шити-прясти,  розцілувала їх, дякуючи за добру науку, і просячи благословення на щасливе життя в новій хаті на далекій від Білих Земель Онисечківці… З-за темної хмари несподівано вигулькнув сонячний промінчик…А з неба полився теплий-теплий дощ… Усміхнулись до всього Омелькового сімейства  закраплені червонобокі яблука в саду…

…Наступного року на святу Покрову Ганнуся вийшла заміж. У день весілля свекрушина хата вся буяла й потопала в неймовірної краси узорах вишитих рушників…

 

Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.

Від автора: В основу оповідання покладений реальний із життя родини нашої односельчанки Віри Сороки-Романенко факт, коли на початку п*ятдесятих років минулого століття їй справді довелося розплачуватися за покупку нової хати в одного з сільчан, який мав трьох дочок, на Онисечківці вишиваними рушниками, сорочками, картинами, фартухами, спідницею, жилеткою та іншими вишитими речами… У спогадах Вірина мама говорила, що це були найщасливіші роки життя. Милі сусіди допомагали обжитися на новому дворищі, чим могли. Особливо теплі спогади в родини про сусідівПанкрата Микитенка, Онисечків, Андруш, Сербиних, Катерини Бурзак, Настю та Григорія Кореняків (Чорних)…

Звісно, як і в кожному художньому творі, використані інші реальні та близькі до дійсних факти із життя моїх односельців з славного села Козацького.