Лебедине перо в пана Кузьменка, або Підстрелений журавель

Валентина Михайленко. Підбитий журавель, або Забутий талант. Чернігів. Видавництво «Десна Поліграф.2018.

Поетеса, прозаїк, краєзнавець. Автор збірок поезії і прози, а також повістей і романів «У лабіринтах трикутника», «На лезі радості», «Ніхто й ніколи», « Історія трамвайчика», «Солодкий смак гіркоти»; книг з історичного краєзнавства: «Короп історичний», «Короп», «Дем'ян Многогрішний -гетьман Сіверський», «Короп – європейське містечко», біографічного довідника «Коропщина в іменах». Все це про одну людину – члена Національної спілки письменників України, Національної Спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців Валентину Микитівну Михайленко. А ще вона – лауреат літературного конкурсу «Коронація слова» та мультимистецького літературного конкурсу «Молода КороНація – 2018», лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Василя Нікітіна, переможець міжнародного літературного конкурсу «Невідома українська література» (Канада, Монреаль, 2018), неодноразовий переможець Чернігівського обласного літературного конкурсу «Краща книга року».

Всього творчого доробку Валентини Микитівни аналізувати не буду. Скажу лише, що жодна книга не пройшла повз увагу читачів та рецензентів. Сьогодні я хочу привернути увагу читачів на найсвіжішому науково-популярному виданні «Підбитий журавель, або Забутий талант», скорочений варіант якого і став переможцем міжнародного конкурсу «Невідома українська література» ( ІІ місце), що проводився в рамках проекту «Врятуй і збережи» 2018 року на чолі з керівником канадійцем українського походження Михайлом Блехманом. З невеликого нарису «виросла» ошатна книжечка, видана коштом друзів-меценатів та власними заощадженнями, накладом всього двісті примірників і яка явно створена не для книжкового бізнесу.

Зізнаюся відразу: винесені в  заголовок  обидві оціночні метафори таланту  Петра Кузьменка я запозичив саме зцієї книги авторки, яку вона озаглавила так же, як і нарис  «Підбитий журавель, або  Забутий талант». У ній відображені  життя і творчість українського письменника, етнографа, фольклориста Петра Кузьменка, який потужним і свіжим струменем ввірвався в нашу літературу в 50-60-х роках ХІХ століття.

Першу образну характеристику про лебедине перо його творчості дав знатний Пантелеймон Куліш. І її наводить в книзі авторка. Вона наголошує, що саме він у листі до фольклориста С. Носа захоплено вигукує: «От Кузьменко написав баладу «Погане поле» дуже гарно… лебедине перо в пана Кузьменка». До речі, висока похвальна оцінка на адресу Кузьменка з вуст маститого вже на той час літератора Пантелеймона Куліша звучала не раз. У відомому його «Слові од іздателя» він щиро називає його вірші «первоцвітом» і додає не менш образну характеристику про те, що в нього на столі багато лежить писання українського до друку, «багато я перечитав його, та ось  тілько кришечку до огласу вибрав… Впали ж мені в руки і вірші…  пана Кузьменка. Єсть у його слові щось таке, що до душі  доходить і в душу проситься. Так іноді стрінеш хлоп'я серед села, неприбране воно  собі буде, босе й простоволосе,  а згляне на тебе таким любим поглядом, так озветься до тебе приязненько, що вхопив би його на руки да й поніс, як своє рідне…»

 Друга метафора – від самого Петра Кузьменка, багатогранну  творчість якого досить ретельно аналізує авторка. І саме з такою метафоричністю відчай і біль самотності свого ліричного героя поет передає через образ осиротілого журавля, друзі якого полетіли шукати теплої країни, а він би теж «…піднявся б до неба… та сів на болоті, де нечиста сила стрільця посадила, що крила підбив…». Ворог підбив крила, «а серце живеє…» І це живе серце журавля-поета нестерпно болить. І якщо в птаха воно рветься до друзів у високий політ, то в поета, який волею долі опинився в житейському болоті відчаю, його серце, переконує нас авторка, сповнене непоборним бажанням вирватися з нього, злетіти у творчу височінь із замуленого стоячого болота провінційності йдолучитися до товариства українських літераторів.

Хто ж такий Петро Кузьменко,ім'я якого довгий час промовляли шепотом, а його творчість ще кілька десятиліть тому навіть не вивчали на факультетах філології та журналістики вузів України? Я вже промовчу про шкільну програму з літератури, де про нього взагалі не згадували?  Скажу більше: на межі сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття я майже десять років працював заступником редактора коропської районної газети Чернігівщини. Але за цей час жодного разу на масових заходах всерайонного масштабу, пов'язаних з літературно-мистецьким життям краю, прізвище цього письменника не звучало навіть упівголоса.

Неодноразово доводилося бути й у Понорниці, де  народився, виріс і працював літератор, але знову ж таки ніхто про нього й словом не обмовився. Варто додати, що навіть постійно проживаючи в рідній Понорниці, про яку Кузьменко в історико-географічному нарисі чи не один з перших у тогочасній Україні розповів не тільки про походження назви містечка, місцевих кутків, навколишніх могил, урочищ, ярів, відтворив легенди краю автентичною понорницькою говіркою, яка вже сама по собі є унікальним явищем в державі, а й всьому світу повідав, що його рідне містечко вкрите не тільки славою центру козацької сотні Гетьманщини, а й про те, що воно відоме навіть за межами імперії рибальським снастями – потужними неводами. Тут їх збирають величезну кількість і відправляють на Дон та Азовське море, а звідти привозять солену рибу і збувають її із вигодою на місці. Але і в рідних пенатах на ім'я талановитого літератора та його творчий доробок у двадцятому столітті були накладені табу.

Ніби й не про нього говорив вже цитований мною Пантелеймон Куліш, який вже з перших проб пера, вірив у його творчий потенціал і запевняв, що він «може колись проявить щось голосне на всю Україну». Проявив.Досить сказати, що його твори друкувалися в літературно-художньому альманасі «Хата» поруч з опублікованими віршами Тараса Шевченка, творами Марка Вовчка, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Якова Щоголєва, М.Номиса. Його прізвище стояло поруч з представниками когорти  українських патріотів і в журналі «Основа», газете «Черниговский листок», редагованій Леонідом Глібовим. Але важливо не тільки те, поруч з чиїми стоїть твоє прізвище. Значно вагомішими є зміст та художня майстерність написаного. А майже все створене нашим земляком було найвищої проби.Той же Куліш зазначав, що творчість Кузьменка значно переважає Марка Вовчка. І ця оцінка творчості звучить з сторінок книги.

Не стримаюся, аби не навести ще дві невеликі, але глибокі за змістом цитати із книги Валентини Михайленко. Воникрасномовно оцінюють талант й творчість Петра Кузьменка. Цього разу не менш відомого літературного авторитету того часу Бориса Грінченка, який підкреслював, що Кузьменко  «не мав схильності творити фальсифікати». А  при аналізі  авторського складу «Черниговских губернских ведомостей» 50-60-х років ХІХ століття він сказав, що серед «чернігівських літературних робітників, менших товаришів таких діячів як Куліш або Глібов, найталановитішим був мабуть Петро Кузьменко».

Похвально, що авторка дослідження життя і творчості намагається позбутися так званих білим плям у житті та творчості земляка, прагне дати грунтовні  відповіді нинішньому поколінню про талановитого літератора вже позаминулого століття, про якого історія нам не донесла навіть справжню дату його смерті.Та й пошуки останнього пристанища – могили патріота, який не тільки сам, а й друзі із його середовища свідомих українців багато зробили у позаминулому столітті для українізації Чернігівщини, до цього часу не дали позитивних результатів.

Отож, не переповідаючи детально дослідження Валентини Михайленко, маю сказати, чому ж його творчість замовчувалася і в російській, і в радянській імперії?  Власне на цьому ніби й непомітно акцентує нашу увагу і Валентина Михайленко. Для царату він, Кузьменко, як і багато прогресивно мислячих українців того часу, з глибокими українськими симпатіями був неблагонадійною людиною. Авторка справедливо розставляє акценти, що імперський уряд вважав, що літератори, які пишуть і друкуються українською мовою, займаються антидержавною, тобто злочинною діяльністю. У сумнозвісному Валуєвському циркулярі чорним по білому записали, що «никакого малороссийского языка не было, нет и быть неможет…». Давайте на хвильку відволікнемося і згадаємо, чи не це саме ми сьогодні чуємо з-за «порєбріка» від так званих «старших братів»? Зрозуміло, не уникнув тоді переслідувань охранки, нагляду поліції й Петро Кузьменко. Тим більше, що, за словами сучасників, його творчість захоплювала, зацікавлювала, зворушувала й до живого серця проймала…Плюс до цього літературний смак, даний Богом талант та знову ж таки, його мова. Линула вона тихою течією, слова й речення плавно перетікають одне в  одне, «мовби то недалека від Понорниці Десна плескоче в береги. Іноді аж пісенні мотиви вчуваються в ній…».

Привертає увагу авторка ще й на такійсторінці  біографії цього талановитого чоловіка, цього підстреленого журавля. Народився він у сім'ї дяка. Як і в більшості родин духовенства того періоду, дорога юнака пролягла в Чернігівську духовну семінарію. Але на останньому курсі чомусь покинув богословський клас. Став дяком у церкві рідної Понорниці. Згодом призначили дияконом у сусідній повіт. Його не задовольняє становище духовного служителя. Він іде в народ: записує фольклор, обряди. Розпочинає друкуватися в «Черниговских губернских ведомостях». За словами Бориса Грінченка, працює «коло вкраїнського письменства». Талановитого юнака  не полишає мрія навчатися, за словами Бориса Грінченка, «вибитися в  ширший світ». Врешті, він здобуває освіту в семінарії. Але єпархіальне керівництво відправляє його знову в рідну Понорницю дяком місцевої церкви.

 Дослідниця підтримує думку, що це було йому покарання. За прихильність до всього українського. Бо часописи вже опублікували  записані ним народні легенди, пісні, приказки, частину його фольклорних записів навіть використовує Іван Рудченко – брат Панаса Мирного. А зібрані ним пісні передруковував потім Павло Чубинський.Яскравим промінчиком таланту засіяли на мистецькому обрії його й літературні праці. Так поступово він злетів із свого замуленого болота життя й долучився до товариства українських літераторів. Ось так поступово він і став  представником тієї шеренги національно свідомих українців. Шеренги жертв лихоліття літераторів, яка вишикувалася із представників українськогописьменства 50–х -  60-х років ХІХ століття. Періоду, коли література, за словами авторки, виборсувалася з тугого сповитку невідомості й незнання і голосно заявляла про свою самобутність на теренах тодішньої російської імперії. Періоду, коли нищилося українське письменство, яке було позбавлене права мати постійні літературні осередки, а після закриття «Основи» довгий час не мали жодних українських видань, куди б посилали свої твори для знайомства з широким загалом читачів.

Безсумнівно, що саме  цими обставинами життя викликані рядки його елегії-думки «Три дороги», де шляхетна поетова душазмальовує пугача, який за байраком на долині «завиває, стогне, плаче да козаку долю викликає…» А в того козака «три дороги простяглися на широкім полі» і на якій з них щастя чи горе, ніхто не знає… «Доле, доле! – запитує ліричний герой,- «як би то знать, де тебе шукати!» Та Петро Кузьменко свідомо шукає і  обирає свій шлях патріотичного служіння своєму народу. « А я піду щастя по світу шукати» (поезія «До дітей») і обіцяє «поки серце в грудях буду працювати… да в щедрого Бога вам долі просити…»  І йшов тим шляхом, не гнувся, не ламався перед життям, не звертав уваги на глузування з його патріотизму,любові до рідного краю «лихих людей, які «кленуть ні за що, лають, судять» і хоч «щемить серденько, - та дарма!...», бо «їм любо з мене кепкувати», а в душі поета що є, «чого нема – їм не одняти і не дати…» Отож іпросить він щасливої долі своїй творчості, хоч і знає, що вона ростиме «в чужих людях» «з товстючим пузом».   Та й чи могло бути інакше в кривавій імперії, де «душу живую причудами душать,// усього научать: ходить і сидіти,// по-німецьки цвенькать, не знать по-свойому,// А не розтолкують серцю молодому,//як душі розумній треба в світі жити…(«Не женись»).

За своє родинне походження, за свій духовний  сан ім'я Кузьменка вдруге  - було піддане екзекуції  вже після його смерті в так званий радянський період, коли в країні мов із рогу достатку сипалися «войовничі атеїсти». Не взяли до уваги, що він зняв із себе духовний сан і пішов учителювати в місцеву школу. За глухою стіною замовчування це талановите ім'я справжнього патріота України  перебувало майже століття. І лише на межі останнього тисячоліття та століття до постаті Петра  Кузьменка звернулися сучасні літературознавці. По словечку, по рисочці, по комі і крапочці вони збирали його перехресні шляхи життя і творчості. Але і їх негусто. Бо то дуже скрупульозна  робота. Серед ентузіастів цього пошуку варто назвати лауреата Шевченківської премії Анатолія Погрібного, який змалював його як письменника і людину, яка багато часу віддавала освіті селянських дітей і «котру скрутила й знищила мертвотна дійсність». Привернула увагу співпраця «підбитого журавля» Петра Кузьменка та Леоніда Глібова в «Черниговскомлистке»  доктора філології з Ніжинського педуніверситету  Григорія Самойленка. Так ім'я Петра Кузьменка й стало більш-менш відомим не лишень серед літературознавців. До його імені долучилися студенти філфаків, бо його творчість оглядово включили у програму з української літератури.

І ось письменниця й поетеса Валентина Михайленко підхопила цю добру естафету, перейнялася жертовністю життя та творчістю земляка, конкретною справою відповіла на захоплення Пантелеймона Куліша Кузьменковим словом, що так і сьогодні приваблює до себе й зачаровує, і звучить свіжо, проникливо й актуально,  і вхопила його на руки «да й понесла, як своє рідне». І ця книга є для нас, українців, націєвиховною,справжнім новітнім орієнтиром національної гордості  бо нагадує нам, що ми, як і Петро Кузьменко,  не хохли, не малороси, не «українци». Книга кожним рядком, кожним розділом, кожним грунтовним аналізом творів земляка-патріота вчить, захоплює і спонукає нас постійно поважати своє,а не чужинське. Бо саме свого більшість не цінує належним чином, мовляв, «какаяразница», можна й по-кацапськи «цвенькать» і цим втрачають свою національну ідентичність. І ми маємо підтримати намагання письменниці та зробити все, аби Петро Кузьменко із своїм забутим талантом повернувся у середовище українства в усій своїй багатогранності і величі духу.

                                                                  Микола ГРИНЬ,

член Національної спілки журналістів України,
лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії
імені Пантелеймона Куліша.