Жінка-УКРАЇНКА

Завтра буде!..

Вона йшла вже давно стемнілою вулицею додому. Під ногами від світла вуличних ліхтарів іскриться, переливаючись, як розкидані повсюди діаманти, сніг. Тіні від дерев, що ростуть вздовж тротуару, як живі, рухаються за ходою жінки. Легенький мокрий сніжок приємно шурхотить, долітаючи до сірого балонового пальто. Зимовий теплий вечір. Надворі тихо, спокійно. Навкруги – жодної живої душі. Тільки у вікнах житлових будинків горять вогні – як вісники того, що містечко не безлюдне. Просто час вже такий. Восьма вечора. П’ятниця. Сьогодні святвечір у православних християн. Всі сім’ями зібралися за святковими столами і святкують.

А вона… Вона ще тільки добирається додому. І не дуже поспішає. Бо її ніхто не чекає. Її батьки і брат з сім’єю поїхали у село до бабусі – батькової мами. Вона також завжди їхала з ними. А сьогодні відмовилась, посилаючись на «велику кількість роботи». Насправді їй хотілося побути на самоті. День видався нелегким. Ще з самого ранку начальник з притиском сказав, що ніхто не буде робити її роботи. Бо «…у всіх завал!.. Ще рік не закрили, а потрібно починати вже новий». Починати новий рік, в якому, швидше за все, їй не буде місця в цій організації. Бо ж настають істотні зміни, що включають оптимізацію, реформування всієї пенсійної системи, реорганізацію. І… Невідворотне скорочення штату працівників. В одну мить луснули, як дитячі мильні бульбашки, мрії про майбутнє, нехай не багате, але стабільне щасливе життя. Вона – 35-тирічна жінка, яка ще не була заміжня. Життя якої складалось так: робота-батьківський дім-робота. Багато роботи! І безкінечні перевірки… Ніби без них люди не вміють працювати. Складалось враження, що їхня робота – не для людей, не для задоволення їхніх соціальних потреб, а робота – для роботи, і тільки для роботи. Робота – для того, щоб її весь час перевіряли.

Подумати тільки: «її роботу ніхто не буде робити». І байдуже, що це не зовсім її робота. Що це робота іншого спеціаліста, в посадовій інструкції якого написано, що вона заміщає і виконує його функції у разі його відсутності. І байдуже, що той спеціаліст звільнився з своєї посади за власним бажанням вже більше, як 3 місяці тому!.. І байдуже, що вона виконує його обов’язки безкоштовно (ніхто нічого не доплачує за цю «її» роботу)… Так, це, мабуть, вигідно. Вигідно, щоб одна людина виконувала обов’язки за двома посадовими інструкціями на одну заробітну плату. Вигідно і законно. Вони дотримуються всіх законів, постанов, положень. Все згідно букви закону. Бо вони ж державні службовці! Вони чиновники! І не важливо, що найнижчого рівня, майже з мінімальними заробітними платами. Все чесно! Відкрито! Прозоро! Відкриваєш електронну декларацію – а там у цифровій формі розписано життя кожної людини. Доходи, які два рази в місяць отримуєш на руки у вигляді авансу чи заробітної плати. І сліду про яких не залишається від зарплати до зарплати. Доходи, відкладаючи які і відмовляючи собі багато в чому, через багато років (не один рік і не два), можливо, можуть наблизити тебе до своєї маленької мрії – до омріяного потриманого кількарічного зарубіжного авто чи невеличкої двокімнатної квартири. Так! У кожного своє життя. Свої мрії. Свої сподівання. Свої можливості…

Сльози, зафарбовані в чорний колір туші, стікають струмками по обличчю жінки. Гіркота розчарування проникає в самісіньку душу, витискаючи звідти залишки доброго і світлого, залишки віри і надії. Вона навіть не намагається стримати цих сліз. Як добре, що надворі вже темно і нікого навкруги немає, – ніхто їх не побачить!.. В її голові купа думок і запитань. Просто каламбур із думок і запитань... Що вона робитиме далі? Що на неї чекатиме завтра? Як вона заробить на кусок хліба? Кому вона потрібна у цьому житті – ні сім’ї, ні дітей, без роботи, яку вона любила понад усе, якій віддавала стільки сил, часу і не розуміла, як можна жити без неї…

Дуже неприємно, дуже прикро, дуже боляче виявитися просто непотрібним. І нехай ти розумний, з вищою освітою, старанний працівник. Але нікому немає діла до тебе! Ти просто нікому не потрібний…
 

P.S. Я знаю, що «через таке» пройшли багато хто… Багатьох це може торкнутися вже завтра. Бо жити в такі непрості часи – в часи реформ, політичної та економічної нестабільності, в часи становлення України як незалежної держави з колін на ноги, в часи ведення непроголошеної війни з Росією – дуже складно. Але, якщо чомусь приходить кінець, то, обов’язково, це буде початком чогось нового. Це буде новою точкою відліку. А кризові моменти бувають у всіх. Просто потрібно вірити. Вірити в себе. Не опускати рук. І все буде добре!

І, найголовніше, необхідно залишатись ЛЮДИНОЮ! Завжди. Не дивлячись на всі неприємні обставини. Ніхто не знає, що нам принесе завтрашній день. Але… Потрібно жити і поводитись з людьми так, як ти хотів би, щоб поводились з тобою. Щоб, ідучи вулицею вже завтра, тобі не було соромно дивитись людям в очі.

Історія про справжнє диво

Надворі вже зовсім смерклося. Ніч своєю темнотою і холодним подихом вітру, здавалося, намагалася проникнути крізь шибки в будинок. Хоча вже було далеко за середину грудня, але погода ніяк не могла налаштуватися на зимову. Цілий день лив дощ, як з відра. Зараз він припинився, але натомість посилився вітер, що безжально розгойдував під вікном кущ калини. Гілки безпорадно і дзвінко билися по склу своїми перестиглими зм’яклими яскраво червоними гронами, ніби просили допомоги.

Настінний годинник пробив дев’яту вечора. В одній з кімнат невеликого, але доволі ошатного сільського будиночку, горить приглушене світло нічної лампи. В грубці час від часу весело потріскують розпалені дрова. В оселі тепло. Тихо. Лагідний жіночий голос виводить колискову:

— Спи, мо-я Ірииинка, ма-ле-нька дитииинка…

— Ну, мам, я ж тобі казала: я вже доросла, мені вже аж шість років, я – школярка! – дзвінко і трохи невдоволено крикнула маленька дівчинка, широко розплющивши свої темні оченята.

Мала лежала в своєму ліжку і їй зовсім не хотілося спати. А тут ще й така нагода трапилась: мама знов забула про те, що її Іринка вже зовсім доросла. А це, на думку дівчинки, дуже вагома причина перебити мамину колискову.

— Добре-добре, моя кохана донечка, я весь час забуваю, що ти вже виросла… Пробач мені… – сказала, усміхнувшись, мати Оксана, що сиділа на краю донькиного ліжечка. – А тепер все, спи… – промовила вона і долонею погладила свою малу по щоці.

Іринка зрозуміла, що мама сьогодні не буде сердитися через її неохоту спати, тому тихо спитала:

— Мамо, а дива бувають? Хіба до нас в школу приходив справжній Миколай? Бо Владик сказав, що він не справжній. Що це хтось із дорослих переодягнувся в такий костюм. А ще… Ми з Настею бачили, що у нього з-під шапки виднілося зовсім не сиве волосся… І одягнений він був у сині джинси… – мала швидко розповіла про свої підозри і хитро так подивилася на маму.

— Я не знаю, хто там приходив до вас у школу, бо я його не бачила, –спокійно, з легенькою посмішкою на обличчі відповіла жінка. – Але, повір мені, і Святий Миколай і старенький добрий Дід Мороз є. Насправді, вони не можуть поспіти в один день відвідати всіх дітей у світі, але вони мають помічників – дуже на них схожих, що одягають спеціальний одяг. Можливо, до Вас в клас приходив помічник Миколая.

— Клас!.. Я так і подумала!.. Я завтра всім розкажу!!! – захоплено крикнула Іринка.

— І дива є насправді. Щоправда, якщо в них вірити… Повір мені, моє сонечко… А зараз – спи. Бо рано вставати до школи. – мама змовницько підморгнула Іринці, погладила її по голівці і на мить задумалась…

* * *

Майже сім років тому…

Жінка тихенько плакала, сидячи на краю ванної у ванній кімнаті. Вона навіть не намагалась стримати своїх сліз, що струмками стікали її обличчям, а потім спадали з підборіддя на поділ довгого яскраво-зеленого халата. В руках вона тримала вузьку білу смужку. В голові роїлося купа думок і запитань, відповіді на які вона не знала:

А може мені тільки здалось? Може й не було ніякого знаку про другу червону поділку?.. Та ні! Ніби ж була якась ледве помітна тінь. Точно! Зразу ніби хотіло щось проявитися. Тільки воно чогось заховалося вглиб цієї смужечки…

Страшенний розпач і невимовний біль володіли жінкою. Вона була засмучена, як ніколи в житті. Подумки вона зверталася до Бога, до Життя:

Як же так?.. Чому саме зі мною так сталося?.. Я стільки всього пережила, через таке пройшла...

В її пам’яті мінялися, як кадри з діафільму, картинки недавно пережитого. Пригадалися безкінечні аналізи, два місяці тому перенесена лапароскопічна операція, болючі гормональні уколи в живіт, впрошування лікарки продовжувати далі після її категоричного «Ні! Я боюсь продовжувати далі, щоб не нашкодити тобі… Це великий ризик для твого здоров’я.»

Цього не може бути! Я ж точно знала, що цього разу все буде добре… Я ж була впевнена, що я вже не одна… Я ж відчувала, що в мені живе ще зовсім-зовсім крихітне, невидиме поки що ні для кого, майже зовсім невагоме, але таке яскраве і необхідне для мене нове Життя…

Так, я розумію, ймовірність завагітніти не дуже висока – інакше за ці роки вже б народилось дитя, а може вже і не одне… Але ж я точно знала, що все буде добре… Я ж це відчувала…

Іншого разу прийдеться довго чекати. Гроші зараз на нулі, тому друга спроба буде не скоро… Та й постійно відпрошуватися з роботи… Все! Сил більше ніяких немає!..

— Боженько, ти ж знаєш, що в нас вже немає ніяких грошей! А як же дитинка? Як наша найбільша мрія? – з добре відчутним стражданням в голосі промовила жінка, ніби перед нею стояв Той, до кого вона зверталась.

Вона відчувала себе такою спустошеною і безсилою, ніби суха бадилинка, що от-от зламається від сильного безжального подиху вітру у великому безкрайому засніженому полі. Вона так плакала, що, здавалося, тим сльозам не буде кінця. І якби не ніч, якби не тиша навкруги, то, здавалося, вона б кричала у всю горлянку на весь світ… Навіть з вулиці не було чути ніяких звуків – ні шуму транспорту, ні гавкання собак. Все ніби завмерло… Ніби слухало цю страшенну життєву трагедію. Жінка з своїми думками в цей момент ніби стала центром всесвіту…

Вона глянула на годинник, що висів на стіні в коридорі навпроти відкритих дверей ванної кімнати. Цей годинник своїм чітким відбиванням такту руху стрілки повернув жінку в реальність. Стрілки показували всього 15 хвилин на п’яту ранку.

Ще дуже рано. Потрібно заспокоїтись і ще трохи поспати. Скоро продзвенить будильник. Як же не хочеться йти на роботу…

Жінка вмилася холодною водою з крана, промокнула обличчя м’якеньким жовтим рушником, вимкнула світло і пішла у спальню. Вона залізла під ковдру і відчула в потилицю теплий подих чоловіка, який мирно спав. Він крізь сон ніжно обійняв її. Це трохи заспокоїло жінку і за мить вона вже спала.
 

Ранок. У вікно заглядає сонечко. В кухні весело шкварчить жарена яєчня, запах якої вперемішку з ароматом свіжозвареної кави смачно розповсюджується по всій оселі.

— Оксанко, і що це означає? – обережно запитав у дружини Юрій, закриваючи двері ванної кімнати. В руках він тримав білу тест-смужку.

— Та нічого! – швидко відповіла жінка. Через якусь мить вона вже продовжувала далі. – Тобто, ніби все нормально… Вночі було видно ще одну червону поділку. Правда, вона була не такою чіткою, як ця. До ранку вона десь зникла… – з ледь помітною посмішкою промовила Оксана.

Вона йому не зізналась. Не розповіла про пережиті нічні роздуми. Про розпач і про біль… Більше того, вона ніби сама повірила в свій обман. Повірила в те, у що так їй хотілось вірити…
 

Пройшло ще кілька днів.

— Гінекологічне відділення слухає,– беземоційно сказала жінка завчену фразу, піднявши слухавку телефону.

— Доброго дня! Аеліту Борисівну можна до телефону? – запитала Оксана, стоячи в коридорі оселі біля вішалки, на поличці якої стояв телефон.

— Вона зараз на прийомі. В неї пацієнтка, – так саме сухо відповіла жінка на тому кінці проводу.

— Ну будь-ласочка! Я Вас дуже прошу. Це важливо.

— Добре. Зараз. Почекайте.

Пройшло ще кілька хвилин.

— Алло! Я Вас слухаю.

— Доброго дня, Аеліто Борисівно, це Оксана. Я тиждень тому робила тест…

— І як? Позитивний результат? – з відчутною радістю в голосі запитала лікар.

— Так… Ніби так.– швидко виправила себе Оксана.

— Перша гарна новина за сьогодні! Приїжджай завтра. Я тебе запишу. Здамо кров на аналіз, щоб точно підтвердити твою вагітність.
 

Пройшов один день. Потім має минути ще один – найдовший в житті жінки. Завтра вона почує результат. Її хвилюванню не було меж. В голові снувало тільки одне питання… А в серці ледь жевріла надія:

Може все ж таки є дива на світі?.. Може саме зі мною станеться таке диво?.. Як же дочекатися до завтра?..
 

* * *

Оксана за своїми спогадами не помітила, як її донечка тихенько сопіла. Жінка посміхнулась сама до себе, пригадавши, яка вона була щаслива, коли лікар повідомила про те, що вона вагітна. І це сталося в день її народження. Життя подарувало їй найкращий у світі подарунок – донечку! А вона ж знала! Вона вірила!

Вона все робила правильно: уявляла, як її мрія здійснюється. Поетапно. Точно і яскраво уявляла себе і своє диво – свою дитинку!

Пригадалось і те, як лікар попереджала, що виносити дитину – набагато важче, як завагітніти. Але Оксана вже ніби не чула цих слів. Вона вже, як досвідчена, знала, що все буде добре. Просто потрібно ще зовсім трішечки прожити… Прожити щасливо. І вірити в те, що все буде добре…

— Дива є, вони – поряд з нами. Дива – це ми самі! Просто потрібно вірити… І ти, моя кохана дівчинко, найкращий доказ цьому. Ти – моє найбільше ДИВО!.. – тихенько, але з відчутною впевненістю в голосі промовила Оксана, поправляючи ковдру малої.
 

P.S. Ніколи не втрачайте віри! Вірте, не дивлячись ні на що. Потрібно так мріяти і бажати, ніби ця мрія і її здійснення настільки нам необхідні, як «під водою дихати». Потрібно точно знати, чого ти хочеш, без цього ти не можеш і ти все зможеш. Ось де схована кнопка здійснення наших мрій… Саме такі мрії не можуть не збутися!

* * * * *