Проза

«Летючий миш»

Чернігівець Вадим Бабанський саме переживав кульмінаційний момент свого сну. Вони з Тонею нарешті усамітнилися на дикому кримському пляжі, абсолютно безлюдному в травні (недаремно майже рік разом загартовувались вдома – у Чернігові!). Хутко роздягнулися і, оголені, немов прадавні Адам та Єва, поринули в бурхливі хвилі... Згодом, стрімко  діставшись берега, Вадик милувався засмаглою, граціозною дружиною, якій все не хотілося виходити на сушу. Мимоволі зітхнув: так, він у Тоні – лише другий, адже понад усе на світі його кароока богиня кохає... море. І з цією жагучою пристрастю нічого не вдієш. Море – не чоловік, його, заради прекрасної панночки, на дуель не викличеш. Отож терпи, козаче! Ну, не ревнувати ж власну дружину до якоїсь „калюжки”...

Заєць, мавка і кулемет

Она прошла, как каравелла, по зелёным волнам,
Прохладным ливнем после жаркого дня.
Я оглянулся посмотреть, не оглянулась ли она,
Чтоб посмотреть, не оглянулся ли я.

                                                                 З пісні Максима Леонідова «Видение»

Про Діогена та ввічливу кондукторку

Сашко звично їхав у тролейбусі „зайцем” і совість його не мучила – звідки гроші у бідного студента? Батьки мешкали у маленькому містечку і отримували на своєму заводі смішну зарплату, тож могли допомогти синові хіба що картоплею та салом. Однак до того, що вітер у кишенях свище, Олександр ставився по-філософському: Діоген взагалі в бочці жив – і нічого, навіть в історію потрапив! Власне, якби до університету було недалеко, Сашко міг би й пішки почимчикувати. Проте Київ – не Городня, тут особливо не находишся...

Куля для Курбаса

25 лютого виповнюється 128 років від дня народження видатного й геніального українського режисера Леся Курбаса

(шкіц)

Зухвалий ранок боляче пронизав його своїм крижаним подихом. Ще тільки листопад, а вже така холоднеча. Вдома зараз, певно, тепліше…

Підняв комір пальта, опустив на чоло капелюха. Дістав цигарку. Раніше він ніколи не курив, а тут почав. Несподівано для самого себе. Чи то від власної безпорадності. Чи то від туги за усім, що змушений був покинути. Чи то від якогось лиховісного передчуття, що невідступно переслідувало його вже понад місяць, відколи переїхав сюди, до Москви.

Проза Олени Лань

«Бурдебач»
(фрагмент)

Вам колись доводилося прокидатися посеред зачарованного лісу у великому чоботі в товаристві пухнастого гострозубого чоловічка? Значить у вашому помешканні полював уважніший бурдебач, ніж той, що замість іграшки вкрав восьмирічного Микиту. Ой, як же той злякався, коли дізнався, що його не тільки віднесли з дому, а ще й зменшили!

Нікіта прийшов до тями від того, що вуханчик бризкав йому в обличчя крижаною водою з наперстка розміром із цебро. «Це все мені тільки сниться, це нічний кошмар», – переконував себе хлопчик, але вода була такою холодною, що не залишала жодних сумнівів – він не спить.

Музика для янголів (відео)

Теплі промені ранкового сонця зазирнули у відчинене вікно й ніжно залоскотали сонне личко Миколки. Та хлопчик не квапився розплющувати очі. Цієї ночі йому наснився цілий хор янголів із білосніжними крилами і надзвичайно мелодійними голосами. Коли вони співали, на небі розсіювалися хмари і все довкола освітлювалося чарівним сяйвом. Але найцікавіше те, що хором янголів диригував сам Микола. Це було щось неймовірне! Всі мелодії здавалися йому такими рідними, наче мальовнича природа села Шершні, серед якої він зростав.

Така твоя доля, Тарасе…

98976103Історичне оповідання

Його останні слова були якимись стишеними і тремтячими, здалося, він навіть не вимовив їх, а передав своїм пронизливим і зажуреним поглядом: «Така твоя доля, Тарасе…» Від тих слів Шевченко прокинувся, намагаючись збагнути чи уві сні те діється, чи наяву. Таки ж бо уві сні…

Підвівся, глянув у запітнілу шибку: над Новопетрівським фортом ще тільки сіріло.

Різдвяний подарунок

Я прийшов до тями на вокзалі. На першому пероні. До від’їзду готувався фірмовий поїзд, столичний. Я любив ним їздити, бо переважно хвилина сідання у нього була наче відривом, якимось очікуванням несподіванок, ледь чутним мотивом свободи, який чуєш у житті нечасто. Але зараз я не розумів, що я тут роблю. Я розумів лише те, що був бридко п’яний. Провідники і провідниці зустрічали біля входів нечисленних пасажирів, брали у них на перевірку квитки і кивали їм, якщо все сходилося (а зазвичай все сходилося) і пасажири заходили всередину, несучи перед собою торби чи валізи. Тільки у мене не було ані квитка, ані торби чи валізи. Я мав тільки важкого целофанового мішка, який висів у мене на руці, запханій до кишені куртки. 

Моє Різдво

У грубці потріскують дрова. Схилившись над грубкою, сидить мій дід Микола. Святий Миколай. Перевертає коцюбою дрова. Курить і кашляє.

- Вже потерпів би хоч на свято, - тихо дорікає йому баба Галя, проте роздратування в її голосі не чути.

Язички полум’я освілюють вкрите зморшками дідове обличчя.

Ми сидимо за столом. По чорно-білому телевізору знову транслюють «Вечори на хуторі близ Диканьки». На столі – неглибока тарілка з рисовою кутею, щедро приправленою маком, родзинками й медом, решта пісних страв. А осторонь, на високій табуретці – емальована миска, вкрита білим рушником. У мисці – запашні пиріжки, яких бабця напекла ще вдосвіта.

Іронія долі по-чернігівськи

Ще ніколи в житті 34-літній Ростислав Скляренко не почувався таким самотнім. Він розгублено тупцював перед дверима власної квартири, раз-по-раз поглядаючи на годинник. До опівночі – якихось п’ятнадцять хвилин, а міцні двері замкнені аж на три замки. Можливо, з одним він би ще впорався, але з трьома... Тут би й Володя Кличко руками розвів! А все Аліна – закомандувала, щоб Ростик поставив надійніші двері, які б замикалися по-людському... Що ж тепер робити? По-перше, Новий рік, по-друге, холодно і їсти хочеться! Коли Ростислав Сергійович нервував, у нього неодмінно з’являвся страшенний апетит; а зараз він був у розпачі – і куди в дідька поділися ті ключі?

За наших хлопців на війні!

Новела

Із квартири він вийшов тоді, коли ніч готувалася здаватись у полон досвіткові, але ще не згорнула чорні крила. Раніше не міг – звідти, куди прямував, донедавна долинали захмелілі чоловічі голоси вперемішку з матюками, закличний жіночий сміх, автомобільні гудки... І так щодня, точніше щоночі. Нерідко – ще й із вибухами петард, як нині. Від кожного з них здригався, мов тридцять років тому в Афґаністані, почувши виття снаряда чи міни. Вибух – то вже не страшно. Якщо ти його чуєш – значить, живий.

Свідком став Дністер

Екранчик молільника засвітивсь, і вкотре на ньому проступило слово «Арсен». Зоряна спокійно допивала каву. Мелодія мобільника не змовкала, ставала набридливою, і дівчина, відчуваючи це, як і запитальні погляди подруг, нарешті поставила горнятко й узяла телефон.

– Я ж тобі казала більше не тривожити мене, – кинула різко, навіть не відповівши на привітання. – Невже досі не зрозумів, що між нами все закінчено? Можу повторити: ти для мене не існуєш. Мені набридли твої безпідставні ревнощі й те, що вважаєш мене своєю власністю. А що буде, коли я вийду за тебе заміж?! Розтопчеш, розмажеш, знищиш?

Вимкнула телефон. Через кілька хвилин він озвався знову. І знову висвітлилося те саме ім’я.

Об'єднати вміст