Проза

Під музику

Пенні-лейн, рідна вулиця.

The Beatles

«Вечір крапнув на провулки й вулиці».

Горять, і навіть дуже добре горять. Цей, в усякому разі, благополучно згорів. Хоча, може бути, як раз у цю хвилину хтось її читає або просто тримає в руках і думає про себе: «Треба ж, збереглася, адже могла згоріти, та й начебто і повинна була».

Прибульці

— Все-таки дивно влаштований світ, — вкотре переконався п’ятилітній Олексійко. — Ось школярі, відгулявши випускний, б’ють байдики, дивляться телевізор, тобто їдять життя повною ложкою, а ми, як і раніше, ходимо в наш чернігівський дитсадок «Золота жабка»…

— Зате такого балу, як у нас, у жодній школі не було! — згадувала Катруська. — І на мітлі політали, і в кориті станцювали, і з комп’ютерними вірусами потоваришували, і в п’явок та павуків у гостях побули, й навіть застуду та нежить на безлюдну планету запустили…

Ольга Бреславська. Мій Кобзар. (200 слів про Шевченка)

Кажуть, геніями народжуються. Але ніхто не пояснить, чому тавро «геній» дають посмертно. Чому по життю треба йти босоніж тернистим шляхом, зневіритися в Бозі, зненавидіти старість або не дочекатися її, аби потім посмертно звучати на спраглих правди устах. А може воно того варте?

Символічно, але щоб стати поруч з Отцем, Син його був розіп'ятим. Босим ходив піском і камінням, робив чудеса з душами і тілами. Бо воно того варте!

Ольга Бреславська. Есе про Франка

Стоїш…Мовчиш..А полумя погасло

Не зупиняйся, чуєш, Іване? Не зупиняйся! Поки ще жевріє грань під твоїми ногами, не зупиняйся. Навчи нас, нікчемних учнів твоїх, не впасти духом, а зігнувшись – знову взяти в руки давно закинуті молоти.

Ті молоти давно вкрила ерозія, бо вони лежать з тих пір, коли ти закликав повстати і боротись, коли повстали, боролись і загинули за волю та єдність внуків-правнуків своїх. Але вороги не сплять і глузливо скоряють нас. А ми мовчимо…ми шукаєм ідолів і пророків.

Високо ти стоїш. Понурі голови проходять повз і не помічають твого погляду – уже скамянілого, мудрого, певно трохи байдужо-розчарованого.

Казки від Маріанни

Казка про черству стару та її в"язання

Жила собі черства стара,- так її кликали люди. Не тому, що вже стільки літ прожила. Тому, що вважали усі, що серце у неї  черстве. Все вона була зайнята в"язанням свого покривала. Ніц більше помічати не хотіла. Що війна прокотилась світом і їхнім селом: довкола  кров і смерть, а стара в"яже. Що мир виявився мало кращим за війну: кожен новий "начальник" міряв владу свою викупами та мздою, а стара в"яже. Близькі її на той світ пішли. Усім селом прощались, а стара в"яже... 
"Нема серця", - казали. 
Та тільки коли й старої час прийшов, то по-сусідськи й за людськими звичаями і її споряджали у вічність. Захотіли  й те її  покривало у домовину покласти. А підійняти не змогли. Сил не стало усім місцевим чоловікам - стільки болю й сліз вплела стара у кожну петельку: чи то лицеву, чи виворітню, у кожен рядочок й  у ті кольОри...

Хто в моїй хаті хазяїн?

Відколи   вмерла  його баба, старий Олекса жив самотою, хоча мав шестеро дітей. До дітей не хтів, та вони його не дуже й кликали через одну паскудну ваду: коли напивався, починав дошукуватися правди. А напивався у свої  неповні 78 частенько. А потім брав гармошку, грав  до знемоги, заплющивши очі , і  горлав усі  пісні, які знав.

Прапор весняних надій

Дзвінок у двері. Ще і ще. Хтось так нетерпляче вителенькував тим дзвінком, що Петрові аж затрусилися руки.

- Сонце моє, що робити? Це ж дружина, це вона так видзвонює, я знаю! – голос у Петра, як і  вигляд його переляканого писка, з кожним словом ставав все жалюгіднішим. А його сонце, його Галя якраз тільки розляглася - грайливою кішечкою - напівперек ліжка. Несміливий Петро навіть не встиг звільнити її пружне тіло від чорної шовкової білизни. Галя ще жила гарячою уявою, як палко вони будуть кохатися – аякже, за цю білизну вона віддала таку купу грошей, а все щоб приборкати свого боязкого Петрика. І от тільки стала добиратися до свого несміливого ведмедика, тільки почала визволяти його від усього зайвого... А на маєш – не встигли почати – і все вже так трагічно закінчується... От облом - так облом! І чим він думав, бовдур сопливий! Все треба організовувати самій, абсолютно все! Поки звабиш того хлопа – то легше вагон з макаронами розвантажити. Такий мужик пішов ніякий! І так йому ж нічого втрачати, і жінка у нього стерво, і мотузки з нього сукає – та поживи для себе хоч раз!

©Святий Миколай приходить з миром (казка-бувальщина)

Десь поблизу безпомічного села шипіла вогняним голосом війна. Гуманітарна поміч розліталася швидко по військових наметах оборонців. Про тих, хто не зумів залишити свої любі землі ніхто не подбав. Не до того було і люди в тилу це добре розуміли. Самі ж солдатики заходили з блокпостів, часом і поранені. Вони просили усього-на-всього помитися та й перевдягнутися в щось чистіше. А за це щиро винагороджували людей коли рибними консервами, а коли й консервованим м’ясом.

Мирний край

В парку стрілянини майже не чулося. Навіть вітер гучніше шепотів до листя буків, зваблюючи їх відірватися від рідного дерева та полетіти в далеку подорож. Темна ніч здавалася затишною, як шкіряне крісло. В цьому затишку примостилися двоє. У них була розмова.

– Вперше тут нікого, крім нас.

– І відключили світло.

– Кажуть, старий наживався на освітленні.

– Нові спекулюють на темряві.

– Ти не думаєш, що він вкрав у нас все світле і має бути покараний за це?

Ніна Головченко. Мініатюри з натури

КУЛЬТУРНИЙ ШОК

Автобус №23 чекав на стартовій зупинці на пасажирів більше 5 хв., салон автобуса був вимитим, УСІ (!) крісла не поламані, кондуктор ввічливо і тихо зреагувала на вимовлену при вході фразу: «Посвідчення…» Поїхали.

Зазвичай чекаєш близько 20-40 хв., усі автобуси (2-3) згідно маршрутного листа відстоюються неподалік зупинки, підходять, за хвилину підбирають тих, хто дочекався. У брудному переповненому салоні з поламаними кріслами та скандальним кондуктором добираєшся до метро «Житомирська».

Росинки для Назарчика

НАЗАРУНЮ!

Про це ми з тобою не раз говоримо. Іноді свідомо, а частіше принагідно, я передаю тобі  свої власні думки, відчування, переживання, а почасти, то і десь почуті, прочитані. Я мала щастя читати небесно значимі твори  Пушкіна і Толстого, Гюго і Антарової, Достоєвського і Шевченка. Вибач нам, синочку, що не привчили тебе до читання. Ті електронні монстри  подають тобі інформацію (достеменно, лише інформацію) наче вичавки із соковитих  яблук, замінивши твоєму поколінню аромат друкованого в книзі слова. Але повір, що ніякий комп’ютер, телевізор, телефон не в змозі замінити  потужну силу  читання.

Наворожила

Новела

Хоч так крути, хоч сяк, а Катерині було вигідно, щоб її чоловік... помер. І чим швидше, тим краще. Він часто хворів, заледве викарабкувався з однієї напасті, як реп’яхом прилипала інша болячка, однак жодна з них не була смертельною. Довгими зимовими ночами, не маючи сну через надсадний Петрів кашель, що чіплявся від найменшої застуди, Катерина розмірковувала, як би то прискорити чоловікову кончину. Те, що вона не за горами, ­– зрозуміло, бо ж чоловік старший од неї на десяток літ, уже давненько на пенсії, але наскільки це все затягнеться – відомо тільки Богові. А сам Петро до могили, певна річ, не поспішав.

Об'єднати вміст