УКРАЇНСЬКИЙ ТАРКАН
З кожним моїм походом до пабу, клубу чи бару я впевнююсь, що фраза «Слава Україні» – це всього лише фраза, так як «Ура», чи «Пий до дна». Людям взагалі байдуже, що кричати, коли вони під «шофе». На мою думку, саме під алкогольним сп’янінням прокидається національна несвідомість людини.
Якось я стала свідком одного досить дивного випадку, скоріше всього то було видовище. Нещодавно мене запросила подруга в один з караоке барів. Я ж, в свою чергу, не могла пропустити нагоди поспівати. Та коли ми прийшла до клубу, мене здивував чоловік, який працює там тамадою, як в народі кажуть. Він був напівтурок, а іншій його половині я не надала значення. Все, що в ньому було особливе, це його зовнішність і вдале відкриття рота, коли включали будь-яку пісню. Чолов’ягу так вихваляли і аплодували, ніби сам Таркан приїхав до України, аби заспівати пару пісень, для неадекватної зграї людей… Та суть не в тому. Коли наш український Таркан почав ні сіло ні впало вигукувати відоме і до болю знайоме патріотичне гасло, мені відверто стало смішно. Чому якийсь турок викрикує серед п’яного люду цю фразу, яка на даний момент була неактуальна взагалі???!!! Та найжахливіше те, що зграя повторювала за ним, немов за Аделаджі, навіть не замислюючись для чого… Слова летіли з їхніх вуст, як на кондитерських фабриках цукерки. Та вони й були раді щось сказати, аби не мовчати. У такі хвилини найбільше розв’язується язик і хочеться побільше говорити. Головне вчасно їм закрити рота, або собі вуха.
Учора ми з чоловіком їздили на дачу. Взяли трилітровий жовтий бідончик ‒ хотіли зібрати ранню вишню. Ще через пруття металевих воріт побачили, що, можливо, вона осипалась або хтось обірвав її раніше за нас. На гілочках лише де-не-де сиротливо висіли поодинокі ягоди.
Що нас найбільше вразило ‒ то це бур’яни, які піднялися вище пояса, закривши все: доріжок не було видно, дика ромашка й газонна трава проросли через плитку й асфальт.
Ми відчинили ворота й зайшли. Мабуть, мій чоловік-фізик одразу згадав другий закон термодинаміки про невідворотне зростання хаосу в замкнутій системі, що не підживлюється зовнішньою енергією. Наша дача вже давно не відчувала піклування, енергії працьовитих рук ‒ вона існувала сама по собі.
* * *
Вона знала,як люди швидко звикають до неї. Якщо не поспілкуються з нею, їм не вистачить кисню для наступного подиху, а кров більше не буде текти по їхніх венах. Але чому саме так, ніяк збагнути не могла… Та в її серці була своя атмосфера, свій світ!
Я тебе знайшов
Він таки взяв ножа для надійності. Як йому без зброї. Нехай буде. Він вже й звик його носити з собою. Руки в кишенях. Долоня правої на колодці. Колодка злегка вигнута, мабуть, кістяна чи пластмасова, тепла і гладенька, так і влипає в кулак. Що до чого – смик з кишені, пальцем на кнопку – лезо раз і вистрілило. Хай спробує підійти який лох! А може б краще було не брати? Щоб подалі від гріха. Зброя – то вже стаття. А в напруженій ситуації не зчуєшся, як пустиш в діло. І гадай, чим все закінчиться. А він знає, що таке зона. Має п’ять років «курорту» за плечима. Попервах думав, що не витримає, а потім звик, але, що було легко, – не скаже.
БЕРЦІ ІЗ МУШЛІ
Ольга заціпеніла від наростаючого ревіння літаків. Такі звукизавжди сприймала з тривогою, ніби в минулому пережила бомбардування. «Знову «Руслани» з Гостомельського аеродрому здіймаються у небо», подумала в очікуванні чоловіка з роботи.
Він працював диспетчером на летовищі, а вона вдома редагувала тексти. Від тривалого вичитування перед очима вже рябіло. Треба відволіктися. Ввімкнула телевізора. На великому моніторі Toshiba у новинах не було нічого втішного ‑ в Україні тривала Революція Гідності.
Між ланів, круч, звивистих річечок та широких розливів полтавських славні села стоять. Ломляться в них від врожаю яблуні, груші, сливи, скидають плоди фруктовим градом на асфальт. Машини, що пролітають (а по полтавських шляхах машини тільки що й пролітають, вибої калькулюють), розмазують м’якоть фруктову по шляхах, и шляхи пахнуть духмяно. Понад ними оси, шершні, інша мошкара, що боляче жалить та голосно гуде. А ближче до вересня – капусниці, білосніжні метелики полуденні, сповнюють вітер легким пилком.
Подорожуючі
У нашій підземці – зникають. Поїде людина на ринок у неділю по овочеве різномаїття та соковиту вирізку, або – до офісу чи на зустріч з якоюсь дуже потрібною заради майбутнього сволотою. Повернеться – і докірливо, по дитячі, скаже найбільш присутнім у своїй долі персонам: «Навіщо відпустили ви мене туди, до низу? Я ж там зник! Розумієте – я там назавжди зник!»
Вишневий цвiт
Вона прокинулася від легесенького ніжного дотику. Так міг її розбудити лише Він - обранець її серця. Не відкривала очей, бо здавалося він тут поруч, у повітрі відчувала п’янкий аромат вишневого цвіту. Аж ось таки наважилася поглянути. Нема нікого. Здалося. Хоча ні, знала, що то він так привітав, адже відчула тоді його душу.
ДЕЯКІ РОЗМИСЛИ СТОСОВНО НОВОЇ КОНФЛІКТОЛОГІЇ БЕРТА ГЕЛЛІНГЕРА
(німецький психотерапевт зі світовим ім'ям, автор понад тридцяти світових
бестселерів, у 2010 р. відвідав Україну)
Наступні думки Геллінгера потребують надзусиль для сприйняття й осмислення, щоб вийти із загадкового кола, можливо, спіралі сприйняття незбагненного, яка розкручується. Україна протягом багатьох століть самовіддано грає роль безпорадної жертви. І має всі підстави такою себе вважати:
Ранкова прохолода відганяла сонливість. Троє пастухів поспішали за чередою, перемовляючись і слухаючи одночасно музику із транзисторного приймача. Надворі тільки сіріло.
Село залишилося за розлогими осокорами. Пастухи прискорили кроки, щоб вчасно відігнати худобу від буряків або молодої пшениці, які так і вабили до себе соковитою зеленню.
Корови раз по раз смикали зелену гичку і хлопчина повертав їх влучними кидками палиці, яка падала так, що змушувала вибігати худобу на дорогу.
На заході яскраво рожеві промені розбудили небо і, немов поважна золота паляниця, викотилося з-за обрію ранкове сонце.
В Америку!
Агзамов прокинувся в прекрасному настрої. Голова трішки поболювала, але в тілі відчувалася незвична легкість. Одразу ж пригадався учорашній бенкет. Бенкетний зал був увесь у дзеркалах, тож лисина Агзамова, як німб, відсвічувала у них тисячократно. І чим більше йому співали дифірамбів, тим леткішим він себе відчував, тож під кінець остаточно поринув у ейфорію: чим більше лунало славослов’я, тим більше підносився він у хмари, як бог в жертовному диму, і в якийсь момент відчув, що вже не існує, що сягнув нірвани.
ВУСЬКА
(оповідання для дітей)
Мама-мишка з малим мишенятком переселилися у нове помешкання. І добре зробили, бо насувалася люта зима, в норі було так холодно, що й сірі кожушки не захищали. До того ж полили зимні дощі. Якби то сніг, було б під ним, як під ковдрою, затишно, а то ж крижана вода затікала у нору, і мишки мало не потопилися. Добре, що перебралися в сухе місце, під будинок, де жили люди.
Вранці в будинку було гамірно: грало радіо, голосно співав електричний чайник, хтось грюкав дверима й тупав по східцях. Потім один по одному люди виходили надвір і десь зникали. А в хаті лишалися тільки бабуся й маленька дівчинка.