Проза

Моє Різдво

У грубці потріскують дрова. Схилившись над грубкою, сидить мій дід Микола. Святий Миколай. Перевертає коцюбою дрова. Курить і кашляє.

- Вже потерпів би хоч на свято, - тихо дорікає йому баба Галя, проте роздратування в її голосі не чути.

Язички полум’я освілюють вкрите зморшками дідове обличчя.

Ми сидимо за столом. По чорно-білому телевізору знову транслюють «Вечори на хуторі близ Диканьки». На столі – неглибока тарілка з рисовою кутею, щедро приправленою маком, родзинками й медом, решта пісних страв. А осторонь, на високій табуретці – емальована миска, вкрита білим рушником. У мисці – запашні пиріжки, яких бабця напекла ще вдосвіта.

Іронія долі по-чернігівськи

Ще ніколи в житті 34-літній Ростислав Скляренко не почувався таким самотнім. Він розгублено тупцював перед дверима власної квартири, раз-по-раз поглядаючи на годинник. До опівночі – якихось п’ятнадцять хвилин, а міцні двері замкнені аж на три замки. Можливо, з одним він би ще впорався, але з трьома... Тут би й Володя Кличко руками розвів! А все Аліна – закомандувала, щоб Ростик поставив надійніші двері, які б замикалися по-людському... Що ж тепер робити? По-перше, Новий рік, по-друге, холодно і їсти хочеться! Коли Ростислав Сергійович нервував, у нього неодмінно з’являвся страшенний апетит; а зараз він був у розпачі – і куди в дідька поділися ті ключі?

За наших хлопців на війні!

Новела

Із квартири він вийшов тоді, коли ніч готувалася здаватись у полон досвіткові, але ще не згорнула чорні крила. Раніше не міг – звідти, куди прямував, донедавна долинали захмелілі чоловічі голоси вперемішку з матюками, закличний жіночий сміх, автомобільні гудки... І так щодня, точніше щоночі. Нерідко – ще й із вибухами петард, як нині. Від кожного з них здригався, мов тридцять років тому в Афґаністані, почувши виття снаряда чи міни. Вибух – то вже не страшно. Якщо ти його чуєш – значить, живий.

Свідком став Дністер

Екранчик молільника засвітивсь, і вкотре на ньому проступило слово «Арсен». Зоряна спокійно допивала каву. Мелодія мобільника не змовкала, ставала набридливою, і дівчина, відчуваючи це, як і запитальні погляди подруг, нарешті поставила горнятко й узяла телефон.

– Я ж тобі казала більше не тривожити мене, – кинула різко, навіть не відповівши на привітання. – Невже досі не зрозумів, що між нами все закінчено? Можу повторити: ти для мене не існуєш. Мені набридли твої безпідставні ревнощі й те, що вважаєш мене своєю власністю. А що буде, коли я вийду за тебе заміж?! Розтопчеш, розмажеш, знищиш?

Вимкнула телефон. Через кілька хвилин він озвався знову. І знову висвітлилося те саме ім’я.

Чому сумували П’єро і Мальвіна?

– А П’єро вчора був не тут... – зауважила Оксана, пробігаючи через фойє театру. Поглядом зачепилася за ляльку в одній із шаф, названих «Герої минулих вистав». У цьому солідному театрі (а він належав саме до таких), на відміну від деяких недбайленків, ляльки, що відпрацювали свої ролі на сцені, опинялися не в темній комірчині (може, колись ще знадобляться), а крізь скло вітрин милували око і малих, і дорослих глядачів. Разом з тим навівали приємні спогади акторам, які свого часу працювали з народженими фантазією режисера та художника маленькими створіннями.

Волонтер(ка)

Я не знаю, чи колись моє ім’я буде відомим….

Мене немає серед урядовців, посадовців, тих, чий обов'язок є працювати на військо і хто нічого не робить просто так, без розголосу та піару.

Можливо, я ніколи не отримаю жодних посад…

Я тільки приходжу і роблю те, що можу. 

Просто, бо я люблю цих хлопців, які так відважно ідуть під кулі, захищаючи те, що являє собою одну із найвищих цінностей людини – Свою Батьківищну. 

Я роблю звичайні  речі – приношу їжу, ліки, одяг, підтримую добрим словом, чергую на пункті збору. 

Виклик війні

Щойно Даринці виповнилося три рочки, як померла від страшної хвороби її матуся. Потім батько привів додому іншу жінку. І Даринка довго плакала.

Степан працював у поліції і, бувало, не приходив додому по декілька днів: то мав нічні чергування, то якісь відрядження. Тоді Даринка залишалася вдома із мачухою. Дні, коли батька не було вдома, ненавиділа найдужче. Русана їй не сподобалася одразу – не даремно ж так розривалася ночами від плачу, коли вперше її побачила: якась вона дивна, і погляд має – такий хижий, що аж страшно іноді в її очі зазирати.

Листя шелестить

Михайло Блехман

Обожнюю минулий час.

Листя шелестить – на деревах, коли падає, під ногами. Жовте, червоне, помаранчеве, коричневе, навіть зелене.

Обожнюю минулий час. Не за те, що квітів у минулому часі було більше, і не за те, що вони були. А тому, що всі вони не тільки були в минулому часі, але й є в теперішньому. Минулий час, як виявилося, не заважає сьогоденню. Навпаки, допомагає.

Лебедине озеро

Михайло Блехман

Прийшов час закривати плавальний сезон. Я прокинувся рано й відразу відчув, як гидко, набагато гидкіше, ніж зазвичай, було на душі. А кляте бажання все не виповнювалося?…

– Синку, вода холодна, осінь є осінь. Не затримуйся там, поплавай трохи й повертайся додому.

Додому ?… Хіба це дім? Це ж справжнісінький а сарай. Ось здійснилося б заповітне бажання, і все негайно змінилося б. Мама каже, що в бажанні головне – вчасно про нього згадати і не заважати йому здійснитися. Я і загадав, і не заважаю?…

Зелений борщ (річниці Голодомору присвячується)

Цікаво, чи боляче землі, коли я по ній ходжу?

Мені подобаються питання без відповідей. Іноді відповіді дратують ще більше, ніж питання. Я ладна слухати нескінченний потік безглуздих, часом навіть ідіотських, запитань, але - не відповідей на них. 

Робота журналіста цікава, але іноді інформаційне перенасичення містить у собі загрозу легкої форми шизофренії. Мені спокійно. Я повертаюся з роботи. Отже, маю унікальну можливість нарешті не думати про політику. Тепер мене цікавить одне: чи боляче землі, коли я іду по ній?..

Під музику

Пенні-лейн, рідна вулиця.

The Beatles

«Вечір крапнув на провулки й вулиці».

Горять, і навіть дуже добре горять. Цей, в усякому разі, благополучно згорів. Хоча, може бути, як раз у цю хвилину хтось її читає або просто тримає в руках і думає про себе: «Треба ж, збереглася, адже могла згоріти, та й начебто і повинна була».

Прибульці

— Все-таки дивно влаштований світ, — вкотре переконався п’ятилітній Олексійко. — Ось школярі, відгулявши випускний, б’ють байдики, дивляться телевізор, тобто їдять життя повною ложкою, а ми, як і раніше, ходимо в наш чернігівський дитсадок «Золота жабка»…

— Зате такого балу, як у нас, у жодній школі не було! — згадувала Катруська. — І на мітлі політали, і в кориті станцювали, і з комп’ютерними вірусами потоваришували, і в п’явок та павуків у гостях побули, й навіть застуду та нежить на безлюдну планету запустили…

Об'єднати вміст