Жінка-УКРАЇНКА

В Америку!

Агзамов прокинувся в прекрасному настрої. Голова трішки поболювала, але в тілі відчувалася незвична легкість. Одразу ж пригадався учорашній бенкет. Бенкетний зал був увесь у дзеркалах, тож лисина Агзамова, як німб, відсвічувала у них тисячократно. І чим більше йому співали дифірамбів, тим леткішим він себе відчував, тож під кінець остаточно поринув у ейфорію: чим більше лунало славослов’я, тим більше підносився він у хмари, як бог в жертовному диму, і в якийсь момент відчув, що вже не існує, що сягнув нірвани.

І це відчуття наринало потім ще кілька разів: коли сам Калмуратов поздоровив його з орденом, коли з протилежного кінця столу його колишня дружина Азалія, сяючи, як віденська люстра, підняла великий палець і коли юна офіціантка, яку він примітив ще до бенкету, подаючи коктейль, метнула на нього заворожливий погляд, сповнений відданості і покірливості.

Щоправда, коли вони галасливою юрбою виходили з ресторану, до нього причепився якийсь волоцюга у куцому коричневому пальто, з розтріпаним, давно не митим волоссям. Він розмахував якоюсь книгою і горлав щось незрозуміле. Охорона швидко прибрала убогого з дороги, але Агзамова таки неприємно вразила недобра усмішка волоцюги, яка переходила в навскісний шрам, наче збільшуючи злу машкару до безміру.

«Як же звали такого ж бідолаху у Гюго?» – подумав Агзамов. «Здається, Гуінпленом… Ну і личина… Десь я його бачив», – безсило ворухнулося у мозку. І Агзамова раптом охопило відчуття непевності і тривоги. Проте, як тільки він усівся на задньому сидінні «Ландкрузера», салон котрого поглинав єство у пахку атмосферу комфорту, Агзамов знову углиб у ейфорію, близьку до ефемерності.

І ось тепер, прокинувшись після бенкету, Агзамов радів, що існує, що договір з життям подовжено, що шкіра у нього оксамитна, а тіло сибаритствує в приємному передчутті ранкової зарядки.

Як звичайно, він встав і хотів уже було взятися до вправ, але раптом помітив щось дивне: на подушці і довкола неї були розсипані якісь коричневі зернинки чи шротинки, чи родимки. Так, здається, родимки. Рука Аггзамова несамохіть потягнулася до шиї, де у нього ще з юнацьких років малася ціла розсип невеличких меланом,  яких ніяк не вдавалося позбутися протягом усього життя. І от, будь ласка, – тепер вони самі повідпадали, ще й за однісінький день. Шия стала гладенькою, наче ковзанка, – пальці аж посковзнулися, не зустрівши ніяких перепон. Агзамову від того стало навіть трішки незатишно, неначе він втратив якийсь незримий захист – неначе якісь малюсінькі віддані гномики, котрі досі охороняли його шию, раптом пішли, навіть не попрощавшись. Подивувавшись, він приніс із туалету совок, струсив у нього всі родимки з подушки та постелі і, повернувшись до вбиральні, рішуче висипав новоявлений непотріб у кошик для сміття. Такою вже була особливість його характеру: дивовижі недовго хвилювали – те, чого не розумів, він рішуче виносив за дужки, викидав зі своєї реальності.

Він підійшов до вікна, відчинив кватирку, зробив кілька махів руками та ногами, покрутив головою, покліпав очима, ще кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, потім трішки посидів, відпочив і пішов до ванної кімнати. Там роздягнувся і став під душ. При цьому він повністю вник у ємність теплих ніжних струменів, ковтав і спльовував воду, сягнув рукою паху і кілька хвилин стояв, тримаючи навису зморшкувату мошонку. «От би побачила мене зараз Аделаїда Миколаївна, мій заступник», – лукаво подумав Агзамов, миттєво прибираючи долоню від «страмного місця». Затим, ковзнувши у халат, він почистив зуби і став голитися. Процедура гоління завжди наснажувала Агзамова. Йому було приємно бачити, як у дзеркалі замість заспаного, блідого нікчеми з мішками під очима поволі проявлявся такий собі живчик з рожевенькими щічками та лукавим поглядом ласкавих і охочих до ласки очей.

От і зараз, старанно поголившись, він звично поглянув у дзеркало і… отетерів. Обличчя, як перше, залишалося неголеним! Бритва випала із його рук, він нахилився, підняв її і знову подивився у дзеркало. Цього разу все було як слід: побачив гладенько поголену фізіономію, що уважно вдивлялася у Задзеркалля. Не помітивши більше нічого незвичного, Агзамов подався на кухню і приготував собі каву. Далі в якійсь ілюзорній прострації закінчивши ранкову трапезу, Агзамов прихопив підготований звечора портфель і швиденько вислизнув у двір, де його вже чекав службовий «Ландкраузер». 

Як зазвичай, Агзамов запалив і став чекати, коли до нього підбіжить усміхнений водій, аби провести до машини. Проте з авто ніхто не вийшов. Тому, допаливши сигарету, Агзамов сам попростував до машини, відчинив дверцята і, вже підняв, було, ногу аби сісти, але тут його зупинив строгий водійський окрик: «Вибачте, Ви хто?!»

 – Азаре, та це ж я, – зніяковіло пробелькотав Агзамов.

 – Вибачте, але це машина Агзамова, – суворо відповів Азар. – Ви, мабуть, щось переплутали.

 – Але ж я і є Агзамов, – знічено посміхнувся Агзамов.

 – Ти що, чоловіче, з глузду з’їхав? – посміхнувся водій. – Ану, котися звідси!

Двері салону захлянулися. Агзамов ледь не розплакався. Він і подумати не міг, що добряга Азар, який завжди ніби передбачав кожне його бажання, може виявитися таким грубим і безцеремонним.

Але Агзамову таки було ніколи. Йому належалося поспішати на роботу, в офіс, де треба було терміново зустріти письменника із Франції, котрому призначено зустріч на десяту нуль-нуль. Крім того, сьогодні після обіду він мав летіти у США на запрошення відомої міжнародної організації.

«Я тобі ще все пригадаю!» – зрештою втішився ображений,  квапливо пробігаючи повз величезний «Ландкрузер», незворушний, як мертвий динозавр. Зрозуміло, що думка ця, звичайно ж, стосувалася нахабного шофера, котрого зараз зовсім не було видко за тонованими шибками.

Агзамов спіймав таксі і поїхав на роботу. Але варто йому було тільки ввійти до приймальні, як секретарка, завжди мила, лагідна, можна сказати, сама чарівливість, зиркнула на нього здивованими очима:

– Шановний, ви до кого?

Агзамова аж пересмикнуло від цього грубого, неприємного тону.

 – Санія, це ж я, Агзам Агзамович, – ледве, витиснув він із себе.

 – Ви подивіться на себе, – роздратовано відповіла секретарка, встала з-за столу і, підійшовши, підвела його до дзеркала.

Агзамов подивився на себе і очманів. Перед ним стояла особа дуже схожа на Агзамова, але не Агзамов, далеко не Агзамов, і навіть зовсім не Агзамов, а якась убога пародія на цю велику людину. Високе сократівське чоло плавно переходило в якусь «вінніпухівську» лисину, римський ніс з патриціанською горбинкою став чомусь червоним, як після тижневої п’янки, чуттєві, графічно окреслені вуста чомусь дрібно тремтіли, красиве овальне підборіддя, яке неждано стало квадратним, тремтіло теж, а на щоках чомусь стирчала врізнобіч щетина, така гидко, по-зрадницьки сива. Будь-яка найжорстокіша пародія не могла би образити Агзамова більше, ніж оця сувора реальність.   

Звуженими, лихими, кнурячими очицями він люто подивився на секретарку і кинувся геть з приймальні. Агзамов біг довжелезною вулицею Фурманова і йому здавалося, що всі вітрини і найменші люстерка цього колись прекрасного міста намагаються спіймати його в свій покривлений фокус. Йому хотілося потрощити всі вітрини, всі дзеркальні поверхні, пожмакати всі зустрічні посмішки, бо все це нині раптово стало ворожим. У світі відбувся якийсь збій, Агзамов наче випав зі звичного виміру часу. Світ, який завжди був таким привітним до нього, став чомусь байдужим і сірим.  

Агзамов роздратовано вихопив мобільник і став набирати номер Кулмуратова. Проте, на жаль, телефон не подав ознак життя. Учора якось забулося включити його на підзарядку, і сьогодні акумулятор вичах. Агзамов став нервово роздумувати, до кого піти. Єдиний син нині мешкав у Сінгапурі, з дружиною він давно був розлучений, щоправда учора вона так сяяла, так пишалася ним. Але ж, а якщо й вона не впізнає?! Цього він ніяк не міг би уже стерпіти. Ні, в обставинах, що склалися, краще зачаїтися і перечекати, зрозуміти ситуацію.

«Це ж треба, мене і не впізнають! – зацьковано подумав Агзамов. – Мене-то, сина великого Агзамова, інтелігента в четвертому поколінні! Я роками віщую їм по «ящику», направо й наліво роздаю інтерв’ю, нидію у стількох довбаних комітетах та комісіях. Мене навіть в аулах знають. Ось нещодавно в Атирау джип подарували!»

 – Чекай-чекай, – раптом запанікував Агзамов. – А як же мій рахунок у банку? Невже також щезнув?

Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака і отетерів, бо кредитної картки не було! Тіло Агзамова гидко затремтіло, ноги підкосилися, і йому довелося прихилитися до дерева. Тож тільки зусиллям волі він не впав. Річ у тім, що у кишені не було і паспорта. Не кажучи вже про авіаквиток, котрого також чомусь-то не було…

 

В пограбованій квартирі

За кілька хвилин він уже сидів у таксі і мчав додому.

Розрахувавшись із таксистом, Агзамов, не чекаючи ліфта, бігцем піднявся на п’ятий поверх. Але, ще тільки потягнувшись за ключем, побачив, що двері відчинено, тож одразу кинувся всередину.

У квартирі все було перекинуте догори дригом. По всіх кімнатах було розкидано його речі й рукописи. Прямісінько перед ним лежала розкрита валіза та всіляке вивалене з неї барахло. Агзамов кинувся у кабінет, до сейфа, але того не було взагалі, а значить, що разом з ним зникли і всі документи, рахунки у банку, кредитна картка. Агзамова наче крижаною водою облили: остовпіло стояв із похололим серцем і витріщеними очима. Потім якась-там думка таки сяйнула в мозку і, кинувшись до шаф, він, у пошуках чогось, став викидати з них книжки.

На жаль, тільки достатньо попорпавшись, зрозумів, що шукає зовсім не там і побачив те, що так безуспішно шукав. Це був чорний товстелезний Коран ще дореволюційного видання – він преспокійно стояв на верхній полиці сусідньої шафи.

Агзамов обережно узяв фоліант, торкнувся його чолом, поцілував, але раптом священна книга випала з його рук. Довелося нахилився, аби її підняти, і тут виявилося, що поряд з Кораном лежить величезна каменюка. Бідолаха ніяк не міг зрозуміти – звідки взявся цей шматок бруківки? «Неначе з неба впав!» – подумалося.

Він підняв Коран, погортав сторінки, і раптом в самісінькій середині книги побачив величезну дірку з нерівними округлими краями, приблизно тотожну за формою до каменюки. Агзамов уставив у дірку репаний овальний камінь зеленого кольору, і той співпав, як рідний.

Найперше, що спадало на думку, – це те, що над ним незлецько  позбиткувалися. Річ у тім, що Коран цей був єдиним спадком від батька, і Агзам Агзамович беріг його ще з радянських часів, коли такі речі зберігати було нерозважно і навіть небезпечно.

Арабську мову він так і не вивчив, тому книга була для нього навіть не антикварною цінністю, а родовим скарбом, адже родина його походила з роду ходжа, який не належав до жодного з казахських жузів*, а був самостійною гілкою роду Мухаммедового, оскільки ці ходжі були місіонерами, пастирями ісламської духовності в безкраїх просторах казахського степу. Треба визнати, що Агзамов з дитинства ріс атеїстом, але його приємно зігрівала приналежність до духовного ареопагу, хай навіть це і не співпадало з його принципами та поглядами. 

І ось тепер його наче б то скинули із неба на землю, показали його істинну сіряцьку сутність, відібрали найдорожче – високе походження, а тому й обраність, котру він відчував ледве не з пелюшок! Нехай мати була вагітною ним, коли батько сидів у в’язниці (хто з інтелігентів не сидів у сталінському 38 році?), нехай він виріс у родині матері з названими братами од інших чоловіків, але при тому завжди знав, що відрізняється від інших: розумніший від них, кращий, духовніший. Він з малих літ звик домінувати  серед перевесників і не соромився свого марнославства, бо вважав, що має на це повне первородне  право.

То це ж тепер виходить, що він ріс із каменюкою у серці, у той час, коли всі вважали, що там – священні сури Корану?! Над ним нині вчинили жорстокий акт духовної кастрації, і він має це стерпіти? Отже, його не лише пограбували, але й позбавили ментальної сутності? Ні, він ніколи не терпітиме цього, злочинців має бути покарано!

Агзамов кинувся до телефону:

– Ало, 02, міліція, вам дзвонить Агзамов! Мене пограбували! Коли? Звідки я знаю, коли?! Приходжу ось, а у квартирі розгардіяш, немає сейфа, немає документів! Що винесли? Так прийдіть, песиголовці, і подивіться, я звідки знаю! Адреса? Вулиця Жовтнева, 63, квартира 18. Так, це на розі вулиці   Декабристів. Гаразд. Я вас чекаю.

Агзамов поклав слухавку.

– Хто ж це міг таке вчинити? Що це за пограбування, котре радше схоже на кепкування? – Агзамов узявся поспіхом прокручувати у пам’яті образи явних і примаскованих недругів.  

Останнім часом він дуже звузив круг свого спілкування: до нього навідувалися лише племінник – син його нагло померлої сестри та Махді, соратник ще по молодіжному об’єднанню «Степові пегаси». Також інколи заїздив Гладков, який віднедавна, дивним чином, виперся у сенатори. Але з «сенатором» цим вони завжди зустрічалися поза домівкою, де-небудь у високогірній кав’ярні чи в інших достойних апартаментах. У своїх друзях та близьких Агзамов ніколи не сумнівався, дуже їм довіряв і не міг навіть припустити, що хто-небудь з них…

Раптом Агзамова аж затіпало, – спало на думку: «А чи не помста це за мою колишню опозиційну діяльність? От, гади, значить, нічого таки не пробачили –  ні відходу від влади, ні створення власної партії, ні організації багатотисячних мітингів?»

Він пригадав, як два роки тому зустрічався з Президентом країни. Той виглядав занадто стомленим, роздратованим, заклопотаним, але зустрів його привітно, вийшов з-за столу, поручкався, посадив у крісло за журнальним столиком. Тоді-то вони й домовилися, що Агзамов не буде втручатися в політику, а навзаєм за два роки отримає крісло міністра культури. Звичайно розмова була не такою цинічною – мова йшла про інтереси нації, стабільність держави та щойно успішно проведену демаркацію кордонів.

Допитливі, запалені від безсоння очі Президента буравили тоді, ніби намагаючись вивернути навиворіт душу, але в душі у Агзамова давно вже нічого не було – ні спротиву, ні жадання служити, тож, любо посміхаючись, постійно погоджуючись із доводами Президента, Агзамич у властивій йому елегантній манері виторгував для себе усе, що було можливим: посаду директора інституту, низку зарубіжних поїздок, а наостанку Президент ще й сам запевнив, що перед Новим роком нагородить найвищим орденом республіки.

Саме цей орден він отримав учора, і ось, після такої знаменної події, такий ганебний фінал! Значить, влада не пробачила йому нічого, – просто нейтралізувала на два роки, поки довелося калататися іншими країнами, зображаючи з себе посла доброї волі та посередника в діалозі культур. Він же, бач, гадав собі, що переграє і опозицію, і Президента, але сталося, схоже, якраз навпаки: опозиція міцніє, влада йде на все більші поступки, от тільки Агзамова і та, і інша сторони відкинули, викинули, як непотріб, тицьнувши «на шию орденок», наче кістку приблудній собаці!

Раптом цвірінькнув дверний дзвінок – це прибула-таки поліція. У дверях з’явилися молодий лейтенант і молода жінка у формі. Лейтенант суворо попередив Агзамова про те, що заборонено будь-що чіпати і, пройшовши на кухню, взявся допитувати потерпілого.

–  Прошу ваше посвідчення особи.

–  У мене його зараз немає. Розумієте, я його завжди тримаю у «бардачку» службової машини разом із правами…

–  Гаразд, повіримо на слово. Отож, ваше прізвище, ім’я, по батькові?

– Агзамов Агзам Агзамович, – відповів учорашній ще гігант мислі і розплився у зневажливо-поблажливій посмішці, чекаючи звичної фрази: «Невже той самий?». Одначе лейтенант не виявив при тому жодних емоцій і продовжував ставити чергові протокольні запитання.

Дівиця у формі в цей час постійно курсувала квартирою, то показуючись у дверях, то зникаючи, – фотографувала тут і там вивалені лахи.

Коли Агзамов сказав, що його найперше цікавить зниклий сейф, лейтенант спитав, що було у сейфі. І ось тоді приголомшений Агзамов остаточно скис: там був скарабей подарований йому Міністром культури Єгипту! Агзамович не був забобонною людиною, але давно і твердо увірував, що з тих пір, як отримав цей символ безсмертя та вічного життя, його здоров’я значно покращилося і навіть у сексуальному сенсі нарешті щось таке-сяке знову замаячило.

«То, що ж воно таке виходить – тепер усе піде пропадом? Біс його мамі, справді, чаклунство якесь!»

–  Там, знаєте, були усі документи і кредитна картка… і… 

–  Ну, продовжуйте-продовжуйте!

–  Е-е-е… як би це краще пояснити… золотий скарабей був…, ну статуетка така… її мені в Єгипті подарували… Я зазвичай тримаю її у банку… а учора на банкеті вирішив показати друзям… сьогодні зранку поїхав на роботу… гадав, здам у банк пізніше… і ось…

–  І скільки ж важила ця статуетка?

–  А це обов’язково треба занотовувати? –  про всяк випадок запитав Агзамов.

– Так, звичайно. А інакше, як ми її відшукаємо, без усяких прикмет і описів?

–  Один кілограм, – меланхолійно заявив Агзамович.

–  Не може бути! – підскочив лейтенант.

– Я вам можу показати документи, бо провозив же її через кордон, а у Єгипті закони, щодо цього, дуже суворі… Втім, документи також були у сейфі.

Агзамов уже й не знав, що сказати, вірніше, тепер він міг говорити, що завгодно: світ клином зійшовся на клятому залізному ящику.

– А як він виглядає цей ваш сейф? – запитав лейтенант.

– Ну, такий великий, кілограмів на двісті, – відповів Агзамович.

В цей час рипнули незачинені двері, і четверо дужих здоровил ледве втягнули до вітальні сейф висотою приблизно із метр двадцять. Агзамов та лейтенант, що вискочили їм на зустріч, розгублені, мовчали. Жінка ж блискавично сфотографувала нежданих зайд. Хлопці залишили сейф посеред кімнати і подалися геть.

– Це ваш? – запитав, опритомнівши, лейтенант.

– З-з-здається, мій, – ледве прошепотів Агзамов.

– Ось бачте, та ж він цілісінький! – зрадів страж порядку. – Може, це над вами друзі пожартували? – висунув він, здавалось би, оптимістичну гіпотезу. – Ну, чом стоїте, – відчиняйте!

На ті слова жінка-стажер одразу наблизилася, тож їй вдалося увічнити досить кумедну ситуацію: Агзамов намагався відтіснити лейтенанта, аби набрати код.

Після кількох невдалих спроб включилася сигналізація. Сейф не відчинявся. На звук сирени до кімнати увірвався гладкий чолов’яга років тридцяти в золотих окулярах на кирпатому носі. Побачивши там трьох незнайомих людей, він одразу ж заволав:

– Оце класно працює ментура! Що, вже й затримали злодюгу?

Агзамову аж кров ударила в голову:

– Якого злодюгу? Я – господар цієї квартири! А ти хто такий?

– Е, ні! Це я – господар, а ти – крадій, спійманий на гарячому. Хіба він не намагався проникнути у мій сейф? – незнайомець запитливо подивився на лейтенанта.

Усі повадки цього самовпевненого товстуна видавали в ньому неждано розбагатілого бандюка, яких нині так багато розвелося на пострадянських теренах. Молодий лейтенант, такий грізний стосовно Агзамова, тепер остаточно стушувався і пробелькотів щось незрозуміле. Навіть його асистентка не насмілилася сфотографувати новоприбулого. До краю розлючений Агзамович кинувся з кулаками на підлотно ошкіреного мурмила. Але той, сміючись, так штовхнув його своїм пузатим черевом, що Агзамович аж беркицьнувся на підлогу.

Лейтенант, підбігши до Агзамова, допоміг йому підвестися, і потім вони вже удвох напосілися на несподіваного заброду.

– Ану, геть з моєї квартири! – знову поліз на рожен Агзамов.

– Покажіть ваші документи! – холодно розпорядився представник влади. І жінка врешті насмілилася сфотографувати підозрілого типа.

Чолов’яга поліз у кишеню, а затим спокійнісінько пред’явив документи.

– Басманов Ашот Азраїлович, 1973 року народження, казах.

– Де працюєте?

– Знаєш, є така компанія «Казахський кобель», ой, що я патякаю, звісно ж «Казахський кабель»? Так ось, я хазяїн цих кабелів, – гиденько пожартував Басманов.

– Дозвольте, ваше посвідчення.

Посвідчення виявилося справжнім.

Проте лейтенант не заспокоювався.

– Тепер поясніть, навіщо ви увірвалися до чужої квартири?

– Я не увірвався, а увійшов. Хіба ця квартира не на вулиці Жовтневій? Ось дивіться, у мене – ордер.

Він, і справді, таки мав ордер на квартиру із зазначеною адресою.

Лейтенант, переводячи погляд то з мурмила на Агзамовича, то навпаки, видко вже не знав, що й думати. Мурмило нахилився і щось прошепотів йому на вухо. Після того нашіптування міліціонер раптом уперся пильним поглядом у Агзамова.  

– Вибачте, шановний, а де ваші документи?

– Я ж сказав, у сейфі.

– Але ж, виявляється, це не ваш сейф?

– Не знаю, здається, не мій.

– Навіщо ж ви тоді намагалися його відчинити?

Оскаженілий  до краю Агзамов уже й не спромігся на відповідь.

– Ти, продажна тварюко, – загарчав він на лейтенанта. – Цей відморозок підкупив тебе, так? Ну, постривайте у мене, я виведу вас всіх на чисту воду!

Він спробував прорватися до дверей, але там стовбичив мурмило. І Агзамов змову позадкував до стража порядку. Вирок лейтенанта цього разу був суворим і категоричним:

– Що ж, шановний, доведеться вас затримати для встановлення особи.

Остаточно опритомніла жінка сфотографувала і Агзамова, і, про всяк випадок, повторно Басманова.

…Незабаром Агзамова, зі скутими в наручниках руками, повезли таки у найближчий відділок міліції.

 

У хтонічному світі

…Прийшов до тями він у КПЗ, в установі, котра в миру означується «мавп’ятником». Поряд хтось співав, хтось блював, якийсь ще росіянин – широкоплечий, у довгому чорному плащі, бився у ґратовані двері. У чахлому світлі підсліпуватої лампочки хтось волохатий і неголений читав товстелезну книгу. Від перегарного дихання співкамерників стояв страшенний сморід. У Агзамова запоморочилося в голові, до горла підступив гидкий кавалок нудоти. Агзамов ледве стримав себе, аби не підтримати «того-хто-блював». Поміж тим, гігант-росіянин, кілька разів постукавши у двері, повернувся і подався до волохатого книжника.

– Гей, годі читати, це тобі не хата-читальня. Знайшов де розумнішати.

–  Як говорив Геракліт: і тут мешкають боги, – буркнув знехотя книжник.

– Щось не густо нас тут, богів, – журливо констатував гігант, окинувши поглядом не надто респектабельних співкамерників. – Щоправда, ось щойно товариша привезли… Товаришу, ви хто таковський будете і як дожилися до нар печальних? – ввічливо, проте не без єхидства, звернувся він до Агзамова.   

– Гадаю, я тут не затримаюся, – упевнено заявив Агзамов. – Помилочка якась вийшла.

– Еге ж! – бадьоро підтримав його велет. – На перший погляд, помилочка, а там, зирк, а вона і правилом стає. Я ось наприклад найпершим в «совдепії» колишній «Бітлів» переклав російською мовою… Ну, і де зараз я, де «Бітли»?

– «Бітли», «Бітли»! – скипів раптом книжник закриваючи свою книгу. – «Йєстеде-е-ей», – проквилив він, імітуючи гру на гітарі. – У тому-то й річ, що вони зараз – вчорашній день. Я згоден, що це найкращі модерністи, котрі утвердили в світі культ електрогітари. Проте нині бал правлять зовсім не вони.

– Танате, ти знову про своїх постмодерністів? – усміхнувся велетень. – Так їм ще далеченько до мейнстріму! Тим більше – у нас! Та вони, здається, і самі проти, аби їх означували якоюсь-там однією течією.     

– Ніяка це не течія, а перманентний стан гуманітарного топосу після загибелі культури у ХХ столітті.

– І що ж це за стан такий?

– Це всесвітній похмільний синдром після занадто ємної віри у Розум. Крах нацизму і комунізму показав, що не варто вірити у щось одне, що не тільки сон розуму, а і сам розум породжує чудовиськ, якщо занадто переоцінює свої можливості. І взагалі немає платонівського Всесвіту ідей, бо розум міститься у мові.

– По-твоєму, світ – це текст?

– Так, і щось змінити тут ми безсилі. У цьому світі дійсний тільки текст, інакше світ був би не інтелігібельним.

– Папашо, а ти з цим згоден? – озирнувся росіянин на Агзамова.

– Знаєш, – посміхнувся Агзамов. – Ми – східні люди, а на Сході світ – це радше підтекст, ніж текст. І я гадаю, що це правильно.

– Вельми оригінальна трактовка Дерриди! – ошкірився гігант.

– Та він про цю теорію, мабуть, ні сном, ні духом. – сумно констатував Танат.

Агзамовича образило, що ці, з усього видко, пауперизовані елементи ще насмілюються посягати на його інтелектуальну екіпіровку.

– Слухайте, юначе, – вельми ввічливо звернувся він до книжника, – що ви маєте проти підтексту?

– Та заради бога! – відмахнувся од нього Танат. – Тільки ж спочатку має бути текст, а вже потім – підтекст, чи навіть скільки завгодно підтекстів. Але, якщо тексту немає, вибачте, ніякого підтексту і бути не може.

– Ну, гаразд! – хитро посміхнувся Агзамович. – Ви хочете звідси вийти?

– Хочемо! – сказав велетень.

– Тоді гукай начальство.

Велетень знову затарабанив у двері. До грат підійшов сержант.

– Чого треба?

Агзамович швиденько шмигнув до нього і щось прошепотів на вухо.

Проте сержант на сказане і вухом тим не повів.

Тоді Агзамович витяг з кишені міні-видання свого батька Агзамова і показав міліціонерові.

– Ну, ти знаєш, хто це? – він вказав на прізвище батька.

– Аг-зам Аг-за-мов, – прочитав по складах сержант.

– Знаєш, хто він?

– Нє-а…

– Лауреат Державної премії СРСР. А я його син. Розумієш?

– То й що?

Тут до Агзамовича підійшов гігант і, дихаючи йому в обличчя перегаром, спитав:

– Ну, що ти йому мізки компостуєш? Ти ж не Агзамов.

– Як це не Агзамов? – скипів Агзамов.

– Ти на себе подивися – нема в тобі ніякого лоску, гонору, який же ти Агзамов? Між іншим, учора по «ящику» передавали, що сьогодні він летить в Америку, – виявив неабияку обізнаність велет. – Знаєш що? – іще щільніше підсунувся він до Агзамова. – У тебе бабки є?

– Та є трохи, – спробував ухилитися Агзамов.

– Дай менту хабар, та й усе, – усміхнувся велет. – Тоді він і тебе, і нас заодно, відпустить.

– Ми ж не дамо пропасти одне одному? – звернувся він до стража закону, і, не встиг той хоча би щось відповісти, тицьнув йому досить-таки вагомі купюри, «щиросердно» запропоновані Агзамовим.

– Речі при вас? – запитав сержант задля годиться.

Але «свята трійця» вже бадьоро мчала до виходу.

– Підеш з нами? – запитав гігант, коли вони вийшли на подвір’я. 

– Куди це – з вами?

– В царство Аїда, до Танатоса.

– А це де?

– У мікрах, де ж іще?

Агзамович замислився. Він розумів, що йти йому нікуди, але і з цими персонажами більше спілкуватися не хотілося.

– Знаєте, у мене ще безліч справ. Ось тримайте гроші на таксі, і до побачення.

– Чекай, друже! Труби горять. Може б ти «відстібнув» якусь дещицю на похмілля?

– Ого! А в тебе, дивлюся, губа не з лопуцька! На ось, одержуй те, що даю, і скажи спасибі! – Агзамов тицьнув велетневі жменю «бренькачів» і заквапився кудись подалі від цих сумнівних особистостей.

– А все-таки підтексти твої допомогли! – зареготав йому услід гігант і вони з Танатом неквапно подалися у напрямку мікрорайонів. «Бабло таки перемагає  зло! Навіть у КПЗ!» – останнє, що долинуло від них крізь часо-простір.

Азамов ішов і думав: «Куди я іду? Ось цими людцями ніби зневажив, а сам же я нині чим кращий? Ні, треба повертатися до міліції. Я маю заявити їм, що загубився, що я – це я!»

Він знехотя повернув назад до чергової дільниці. Після вранішнього пробудження у «відстійнику» йому не хотілося знову мати справу зі стражами порядку. Якось не вірилося вже, що цей заклад існує задля встановлення істини чи для співчуття пересічній людині.

Тому його думки потекли іншим руслом: «…Але ж, як вони можуть встановити мою ідентичність? Паспорт же залишився вдома. Тьху, про яку ж дурню я оце зараз думаю! Не знав, що так важко упевнити інших у тому, що ти – це ти! За сорок років у казахській культурі я став знаним, як правопис. І ось, будь ласка, тепер мене ніхто не впізнає».

Він підійшов до напівпорожньої зупинки і сів на лаву. Раніше усі б збігалися до нього, просили би автограф, запевняли б у любові та відданості і щодо нього особисто, і щодо його телепрограми. Тепер же люди зовсім не звертали на нього уваги, – кожен чекав свою маршрутку чи автобус.

Агзамов важко підвівся і подався світ заочі.

Трохи подумавши, Агзамов згадав Радика, Радія Гладкова, «легенду телевізійного екрану», як величали його друзі. Як же це він не подумав раніше, – ось хто вже точно не помилиться в ідентифікації: ще з часів Куняєва повелося, що давши в ефірі не того, сам ефір нюхатимеш!

Агзамов вийшов із тролейбусу і замислився – чи перейти вулицю на світлофорі, чи через підземний перехід. По «зебрі», звичайно, швидше, але йому була потрібна цілковита безпека.

Втім, спустившись у підземку, він одразу ж вельми пожалкував, що прийняв саме таке рішення, адже востаннє він користувався переходом років із двадцять тому, тоді це було приємно, особливо влітку, бо тут було прохолодно, в кіоску можна було купити газету, стояли автомати з газованою водою. Зате тепер через кожних п’ять кроків сиділи жебраки. Оддалік незнайомець, кинувши на підлогу капелюх, співав під гітару. Якийсь графоман, чіпляючись до перехожих, читав вірші. Гладка бабця торгувала пиріжками. Безногий інвалід спішив кудись на своєму саморобному візку. А картата юрба перехожих  текла разом з Агзамовим повз усю цю катавасію, кваплячись вибратися із задушливого підземелля до сонця, до свіжого повітря.

Агзамову також хотілося якомога швидше зникнути звідси, але тут його увагу привернув плакат із зображенням царя в парадних одностроях, з булавою у правій руці і якоюсь дивною кулею у лівиці. Над завитими кучерями можновладця палало сяйво.

«Так це ж фарн, хварна!» – подумалося Агзамову. Він колись вивчав це питання – ще тоді, коли ця тема вважалася суворо забороненою. Тоді тираж його книжки вилучили, рукопис примусили спалити, а висунення на премію Ленінського Комсомолу раптом ущухло. Миттю він став єретиком і дисидентом. А тепер ця тема, бач, – дійсність масової свідомості? Ген, до плакату тягнуть шиї і дідуган у береті, і молода стильна жіночка в модних окулярах і чахлий, занехаяний з виду інтелігентик:

– Що воно там написано?

А під портретом іранського царя зазначалося:

«Хварна – (зенд.), частка божественної сили і мудрості, котру дарує він нам і котра наближає людину до її Отця. Вона не тільки звільнює від рабства долі, але й підносить над граничним часом. Звичайно хварну зображують, як сяючий німб. Божественний вогонь змінює не тільки наш внутрішній світ, але і зовнішній вигляд, і якщо людина отримує цей дар, то у неї на тілі проявляються і його признаки.

За своїми масштабами, силі та способу отримання хварна поділяється на три види. Найголовнішою вважається хварна царя, котра надається за Божою волею задля майбутніх величних справ. Хварна жерця переходить у спадок і слугує ознакою чистоти роду, нагородою за благі звершення пращурів людини. Хварною воїна людина ногороджується за добрі справи, вчинені протягом життя. Символами трьох хварн є три вогні, що горять у зороастрійських храмах».

Звичайно ж, це були занадто спрощені визначення хварни, Агзамов відав багато більше, але він ніколи не наміряв цих знань на власну особистість, – питання здебільшого цікавило його в чисто науковому плані, ну і в плані  ідеологічного підґрунтя, як аргумент на корись обраності кочівників щодо світової цивілізації. Щоправда, його друг Адоєв, який першим у Радянському Союзі почав вивчати це питання, не поділяв його думки, – він вважав це чисто іранським явищем. Проте для самого Агзамова (куди подінешся?) тюрки все-таки були важливішими.

Поміж тим, людей біля плаката штовхалося все більше. Серед них були і росіяни, і казахи, і чеченці, і жінки, і чоловіки, і діти. Агзамовича навіть здивував такий інтерес до цієї дивної, екзотичної теми, але у цей час до плакату протиснувся горбоносий парубок з тацею, на котрій палало три свічки – висока, трохи менша і зовсім маленька.

– Купуйте хварну! – заверещав продавець. – Дешево продаю, купуйте! Царська хварна – 20 доларів! Хварна жерця – 10! Хварна воїна – 5! Купуйте ці свічки, задумуйте бажання, і воно обов’язково здійсниться, якщо до свічок ви купите ще й молитви! Гроші приймаються і в рублях, і в доларах!

До продавця пробилася якась недолуга жіночка в поганенькому, куцому пальтечку:

– А жіноча є?

– Є! – не розгубився горбоносий і тицьнув їй у руку найменшу свічку. – А молитву можеш узяти безкоштовно! Для тебе скидка! – посміхнувся він нещасній, що віддавала йому певно останні гроші.

Що тут почалося! До хапуги потягнулися різно-усякі руки і гроші! Більшість покупців вимагали неодмінно царську хварну! Свічі аж миготіли!

Віднедавна Агзамович став помічати, що багацько людей, в тому числі і вчені, і письменники, і філософи, як у вир, кидалися у релігію, містику та всілякий окультизм. Спочатку це його сердило: «Книжок у письменників не купують, а за всяку дурню віддають грубі гроші!». Потім він почав роздумувати. Але прозріння настало тільки щойно: «Що ж іще залишається бідним людям, покинутим напризволяще власною державою, коли інститути соціальних гарантій не функціонують? Їм залишається розраховувати тільки на таємні вишні сили, які можливо захистять і підтримають. У всякому разі, тут існує якийсь вибір щодо кожного. Кожен сам вирішує – вникати у потойбіччя чи ні, купувати реліквії чи не варто. Людину створено так, що будь-яка дурниця, сказана особисто їй, вдесятеро дорожча для неї, ніж цілі томи чужої мудрості. Це й тим більш, що завжди віднаходиться певна кількість людей, котрі мислять співзвучно. Спілкуючись, поступово ти починаєш відчувати себе не таким самотнім, ба, навіть навпаки – пов’язаним з соціумом людей з подібним до твого власного світоглядом, з подібними жаданнями. Отже, виходить, що і у нас нині відбувається така ж самісінька гуманітарна ворохоба, як і під час падіння Римської імперії, яка, щоправда, свого часу і породила християнство. Вельми можливо, що ми також стоїмо на порозі виникнення нової релігії».

Зачудований Агзамович вирішив і собі купити свічку. Підійшовши ближче до продавця, він помітив за його спиною книжкову полицю, густо застевлену брошурками. І серед інших – свою книгу про хварну!

«Господи! Виявляється, не всю спалили! – подумалось йому. – Але, як же могло статися, що її навіть у мене сьогодні немає, а у них є? Хай віддають, адже це моя книга!»

– Гей! – проштовхався він до торговця. – Відай мою книжку! Це моя книжка! – далі горланив уже, як навіжений, вказуючи на книжкову полицю.

– Шановний, яка-така книга? – посміхнувся торговець. – Я книжок не продаю.

– Ген та, на полиці! Ондечки, бачите – «Р.А. Адоєв, А. А. Агзамов. Тюркська хварна». Агзамов – це я! Поверніть мені книжку!

Продавець запитливо подивився кудись у юрбу. Нараз, наче з-під землі, з’явилося поряд з Агзамовим двійко кремезних парубків, стрижених «під полубокс», які ввічливо, проте міцно, прихвативши попід руки, висмикнули його з юрби і швиденько затягли до вбиральні.

– Ти хто? – запитав товстіший із них.

Агзамов розгубився, не знаючи, що і як відповісти. Він розумів, що він – уже не він, але ще не визначився з тим – ким він реально став. Поміж тим, загроза фізичної розправи була аж надто реальною.

– Я … ніхто, – врешті вирішив признатися чесно.

– Тоді чому так одягнений? – резонно запитав на те голомозий гладун.

І тут Агзамов, який на той час уже й втратив усякий зв'язок із собою колишнім, раптом помітив, що одяг і досі йому не зрадив. Він, як і перше, був одягнений у дорогу коричневу «трійку», тримав у руках кейс зі шкіри крокодила, а якби ці братки знали вартість його окулярів, вони б найперше зняли саме їх.

– А як же так особливо я одягнений? – вирішив прикинутися дурником Агзамов.

– Не кіпешуй! І бабло жени! – повернув його у сувору явність гладун.

– Я без грошей, – ніяково посміхнувся безхатько у джентльменському «прикиді».  

– Тоді роздягайся!

– Але ж… як так… я ж залишуся голим.

– Не бійся, нам твої труси непотрібні.

І Агзамов, вчасно згадавши знамениту пораду Леніна, почав роздягатися.

Спочатку він зняв дорогі італійські черевики, потім штани і чомусь лише затим верхній одяг.

Він гадав, що цього буде достатньо, але другий бандит схопив його за краватку і так стис горлянку, що Агзамов миттєво зняв і усе інше аж до годинника та золотої печатки. Новоказахського ланцюга він, слава Аллахові, не носив. Він уже хотів було зняти й шкарпетки, але братки набивши його речами чорну спортивну сумку нарешті подалися до виходу. На прощання гладун ще й ляснув жартома Агзамова по зарослому сивим волоссям череву. А вже за хвилину Агзамович почув гуркіт дверей, що зачинялися, і залишився сам-один.   

Про нахабну експропріацію ж тепер нагадувало тільки те, що залишився він у самому спідньому. І, хоч убий, він не міг навіть путньо пригадати прикмети злодіїв. Вони запросто могли бути росіянами чи казахами, або навіть інопланетянами, бо настільки точно відповідали сучасному «тайсонівському» типу, що були по суті лише «типовими представниками цього виду фауни».

Притлумлені досі переживання, мабуть, настільки переповнили Агзамова, що йому раптом нестерпно захотілося «по-великому». Влетівши до кабінки, він дав таку кулеметну чергу, що унітаз явно мав би провалитися. Залп змінювався залпом, проте Агзамов відчував, що до завершення ще далеко. «Звідки у мені стільки лайна?» – раптом подумав Агзамов, без потреби поправляючи окуляри, котрі все-таки забули зняти з нього злодії. Нарешті шлунок попустило, Агзамов заспокоївся, і те, що трапилося нещодавно з ним, здалося навіть смішним. «От сиджу собі, закаляний граф у окулярах, – посміхнувся Агзамов. – І кому я тепер потрібен зі своїми дорогоцінними «біноклями», котрі до того ж іще такої діоптрії, яка мені теперішньому і не підходить?»  

У цей час до туалету увійшли двоє, судячи з голосів, чоловік і жінка.

Агзамов остаточно розгубився. Він розумів, що вийти не може, поки не піде жінка, а жінка, схоже, нікуди й не квапилася.

– Ви що бажаєте, мінет, чи… – долинув діловий жіночий голос.

– Друге, – відповів баритон з ознаками хворобливої задишки.

– А може, все-таки мінет? – грайливо перепитала жінка.

– Я тобі не збоченець якийсь там! – гарикнув чоловік. – Я, щоб ти знала, колишній чемпіон з біатлону. Пішли, шльондро! – і, чутно, потяг її до кабінки.

Агзамов, натягши труси, смиренно сидів на кришці унітазу і намагався визначити національну приналежність нежданих відвідувачів. Проте вони могли бути і казахами і росіянами, бо казахський варіант російської мови, робить людей настільки безликими, що легше по говірці було би відрізнити, скажімо, москвича від рязанця, ніж визначити національність казахстанців.

«Це щось дивне, – згадав він недавніх бандюків, – казахів тепер не впізнаєш ні по зовнішньому вигляду, ні по тактильних відчуттях!»

На цю пору чолов’яга уже ритмічно захекав, жінка почала поскімлювати, і зважаючи на те, що відбувалося, ураган почуттів настільки посилювався, що навряд чи міг обіцяти щось путнє. Так воно і сталося. За мить почувся гуркіт падаючого тіла, а жінка налякано зойкнула. Чутно було, як вона намагається підвести клієнта, але, очевидно, нічого з того не вийшло. Тоді жінка похапцем вискочила з кабінки і скоро потому почулося швидке дріботіння підборів, а згодом долинув схлип дверей, що зачинилися.  

Ледь живий Агзамов закляк. Мало того, що його пограбували, тепер же ще можуть звинуватити і у вбивстві. В сусідній кабінці було тихо, як у домовині. Звідти не долинало навіть найменшого шурхоту, навіть найменшого натяку на те, що там взагалі щось могло ворушитися і зчиняти звуки.

 «Цікаво все-таки, що з тим невдахою?»

Агзамов вислизнув зі свого вимушеного сховку, підійшов до кабінки і відчинив двері. На підлозі, біля унітазу, скорчившись, лежав велетенський чолов’яга років п’ятдесяти, у чорній сорочці з краваткою. Штани, що спали аж на черевики, заголили гузно та й геть увесь інший страм. Руки чомусь було випростано над головою. На внутрішній перегородці кабінки висів знятий піджак. Агзамов нахилився, доторкнувся до сонної артерії, підніс пальці до ніздрів чоловіка. Ні пульсу, ні дихання не відчувалося. І тут він згадав, що голісінький, лише в трусах, стоїть над мерцем, котрий загинув, можна сказати, від зайвого задоволення. Допомогти постраждалому він уже нічим не міг, проте міг допомогти собі. Отож поквапливо почав знімати з чолов’яги черевики і  штани. Буквально за дві секунди вдягнувся і, прихопивши з перегородки піджак, кинувся геть із вбиральні. Одяг, щоправда, був на півтора розміри більшим, ніж треба. Крім того, Агзамов погидував зняти з мерця сорочку, тому тепер він піднімався сходами наверх, до сонця, загорнувшись у піджак, як у халат та обійнявши черевце руками.

«Господи! – подумалося йому. – За свої шістдесят три роки чого я тільки не бачив, з юності стояв на обліку у КДБ, якось ледве не загинув у археологічному розкопі, досяг всього, чого тільки міг досягнути інтелектуал, і що ж у підсумку?.. Мене неначе скинули з двадцять п’ятого поверху, та ще й наказують жити! Хоча ні, чесно кажучи, не наказують… Та хіба ж з цією псарнею… точніше, з життям собачим так просто попрощатися?»

Отак – в обіймах у самого себе, якось пригноблено, він кушпелив світом і ніхто нині б, мабуть, не повірив би, що це колишній рушій основ і володар дум цілого покоління.

 

В полоні у міс Нуль

Опинившись на поверхні Агзамов жадібно вдихнув свіже осіннє повітря, що пахло землею та вологою, і несамохіть замилувався небом з кучерявими хмаринками. Проте, не встиг він навіть про щось і подумати, як позаду знову почулося знайоме дріботіння високих підборів. Його неждано потягли кудись за лікоть і він, радше рефлекторно підкоряючись, побіг за цибатою дівчиною в зеленій сукні. Вона затягнула його у сусідній під’їзд і жагучим шепотом спитала:

– Чиє оце на тобі манаття?

– Манаття? – перепитав Агзамов. – М-моє, – додав потому.

– Не бреши! – сердито засичала на нього напасниця, продовжуючи міцно стискати лікоть. – Це ти поцупив з того ханурика, котрий мене недотрахав! А він же ще, між іншим, мені не заплатив!

– З якого… ханурика? – колишній фат, явно впав у ступор.

– З того, що сконав у вбиральні! – і надалі уперто наполягала на своєму красуля. – Втім, я бачу, ти щось гальмуєш не по-дитячому. Давай-но пошуруй у кишенях – там має бути гаманець.

– Та, що ви? Я не порпаюся в чужих кишенях! – гидливо скривився блудний син великого класика.

– Чи ба, який чистоплюй знайшовся! А піджак зняти з мертвяка не посоромився! А це ж і гірше, ніж стригти на перуки мертвих бабусь. Пам’ятаєш, «Браму Расьомон»?

І тут раптом Агзамов звернув увагу на те, що дівчина була геть лиса, точніше, кимось безжально поголена «під нуль».

«Така собі міс Нуль», – подумалося Агзамовичу.

– Ви вважаєте мене мародером? – безпомічно подивився він на дівчину.

– Тьху! Саме якраз час оце для літературщини, – буркнула дівиця і швидко обшмонавши кишені його штанів, таки віднайшла гаманець. Там виявилася товстелезна пачка «баксів». Незнайомка взяла собі лише сто доларів і лукаво подивилася на Агзамова, простягаючи йому залишок здобутку:

– На! Нам зайвого непотрібно.

– Це мені? З якого переляку?

– Ти на себе подивися. Навіть опудало городнє виглядає краще. Тобі треба хоча би одяг придбати.

З тих пір, як Агзамов утрапив у цю катавасію, у нього ще не знаходилося й секунди на роздуми: увесь час обставини визначали його поведінку. Тож він, звиклий до продуманості та планомірності, до повної осмисленості кожного наступного кроку, до намірювання на власне «Я» еталонних образів літературних героїв, до сорокарічної  постійного  редагування кожного чергового монологу свого незримого роману, який «писався» подумки і не мав шансу бути колись завершеним, нині тільки покірно мекнув:

– Так… мабуть, треба.    

– То пішли звідси.

Дівчина знову підхопила його під лікоть, і за якийсь час із дорогого французького магазину одягу вийшли шикарний добродій і не менш шикарна красуня, яка, щоправда, через поголену голову була дещо схожою на манекен.

– Ну, що – погуляємо? – кокетливо запитала дівчина.

Агзамов, не відповідаючи, махнув найближчому таксі, і вони гайнули у гори, щоби, як сказала його попутниця, «розслабитися».

Що ж, Агзамову тепер уже стало і самому по-справжньому цікаво – хто він тепер, бо, схоже, доля надавала йому шанс відторгнути себе колишнього та спробувати почати все, як то мовиться, з чистого аркушу. З іншого боку, йому було якось незручно, не респектабельно мати поруч таку сумнівну особу, як ця дівчина. Адже він зовсім нічого не знав про неї, крім того, що вона, очевидно, проститутка і… майже крадійка. Але найда чомусь все-таки віддала йому майже всі «наварені» гроші, а Агзамов по простоті душевній їх прийняв (треба ж було йому якось привести свій образ в належний порядок), хоча тепер уже до ладу й не розумів, що з тим скарбом робити далі. І взагалі, куди він ось зараз їде і… з ким? 

– М-м… е-е-е… пробачте, а як вас звуть?

– А ми хіба уже не на «ти»?

– Але ж я Вас зовсім не знаю…

– А мені здається, що я Вас знаю цілісіньку вічність. Таке миленьке ведмежа… Ні, Ви – таки пухнастий пупсик!

– Тьху, яке убозтво. Мене звуть Агзам Агзамович Агзамов…

Він очікував, що вона на те скаже: «Той самий?», але дівчина, видко, була далеко не з інтелігенції у четвертому коліні.

– А мене Маша!

– Але ти ж казашка?

– Казашка-какашка… Ні, я – Машка! Можна навіть ласкавіше – Манька. Один мій знайомець мене так і називає – «Манька-Обманка», а я й не проти. Як говорить інший мій знайомець: «Жінка – друге ім’я спокуси!».

– То ти все-таки – казашка?

– То й що, якого греця ти причепився? Хіба тобі не однаково?

– Як це «однаково»? Тобі однаково якої ти національності?

– Якщо чесно, то і зовсім по барабану. Що це мені додає – віллу біля моря чи безвідсоткові кредити?

– По-твоєму, обов’язково треба щось уривати від своєї нації?

– А як же! Навіщо ж іще придумали це лайно?

– Водію! – скинувся Агзамов. –  Зупиніть авто, я вийду!

– Ні, не спиняй! – запротестувала попутниця. – Поверни направо!

– Ні, їдьте прямо. Я згадав, куди мені конче треба. На Маркова-Аль-Фарабі!

– Що ти там загубив?

– Не твоя справа. Нишкни, бо висаджу з машини.

Маша помірковано промовчала. По суті, їй було все одно куди їхати. Вона була з нинішнього постперебудовного покоління, котре ніколи спішить, нічого не хоче, нічим не захоплюється і прагне отримати всі блага життя задарма.

Агзамов же і надалі поквапливо роздумував, як йому тепер вчинити. До Гадикова він так і не потрапив. Та й до інших, мабуть, уже не потрапить, бо у нього ж немає ніяких документів. А без них у жодний заклад і не потикайся: нині скрізь розвели таку охорону, що не згірш церберів. Якось навіть на театральній прохідній його обшукали, як терориста! Можна було би, звичайно, комусь подзвонити, але він забув підзарядити мобільник, а всі номери телефонів забито там, в «адресну книгу». Отже, треба їхати не до сильних світу цього, а до когось із тих простих смертних, до яких не рано і не пізно в будь-який час дня і ночі. Тоді все просто-простісінько, як пнути ногою собаку. Можна навіть сказати, що й простіше, бо не всякій собаці даси копняка, – деякі можуть і хапнути… Нема сьогодні нічого дешевшого від простої людини, бо по-іншому за все таки доводиться платити, не з арика ж пити. Так, треба їхати до когось із друзів. Але всі його друзі – велике цабе, у них – та ж охорона,  ротвейлери усілякі… Син у Сінгапурі, з дружиною вони в розлученні, та і як можна пояснити жінці те, що з ним трапилось? І тут він згадав про одного поета, якому за часів свого депутатства суттєво допоміг – вибив йому квартиру, коли бідолаха, зневірившись у своїх талантах та можливостях, вже й збирався повертатися в аул.  Це був колоритний парубок – широкоплечий, з квадратним дравидським підборіддям, з розкриленими бровами, вузькі очі його завжди вдивлялися з-під окулярів уважно, підозріло, а інколи й люто, ненависно. Але, в цілому, хлопець був добрягою, особливо приворожував його сміх – гучний, розкішний, як сказав один заїжджий російський письменник, сміх голлівудської кінозірки. Сміючись, він відкидав назад голову з копною довгого синьо-чорного волосся, розметаного по плечах, як у індіанця. Він був настільки імпозантним, у ньому кипіло стільки первинного здоров’я, що якось навіть не помічалося його пересування на милицях, його малесенькі, як у підлітка, паралічні ноги. Агзамов запримітив цього поета після першої ж його публікації у столичному літературному журналі. А коли вони познайомилися на якихось письменницьких посиденьках, запросив до себе на роботу. З тих пір вони і здружилися, син великого письменника, котрий набув уже непересічної відомості, та самовпевнений хлопець з периферії, що зневажав свою інвалідність.      

Агзамову подобалося, що Айхан дивиться на нього знизу, з відвертою пошаною та ледь не обожнюванням. Якось, коли Агзамов висувався в депутати, недоброзичливці зчинили шалений ґвалт щодо деяких неоднозначних моментів його біографії, адже кандидат, бачте, аж тричі був у шлюбі і при тому жодного разу не був у партії! Треба було тоді бачити Айхана – як обурювався хлопець з тієї нісенітниці! Він захищав Агзамова зі сміливістю лева і з такою упевненістю, що ворогам залишалося тільки здатися на милість переможця.   

Агзамов, звичайно ж, пройшов у депутати, а через кілька років був призначений послом у Індію… І яким же він потому був здивованим, коли після завершення своєї місії, приїхавши додому, став бачити Айхана ледь не щотижня по «ящику», а фото поета не зникало зі шпальт найпопулярніших газет. Так, тепер багато що змінилося – на телебаченні панувала реклама, місто задихалося від уживаних іномарок та зовсім новеньких недолугих джипів, непогамовні неонові вивіски заманювали до ресторанів та казино, а вулиця Саїна взагалі стала ледве не офіційним пристанищем проституток, – у повітрі тхнуло великими дармовими грошима та продажним сексом. При чому цей запах стояв не тільки на вулиці, але й насичував найвищі кабінети влади. Чи тому, що чиновники полюбляли напахчуватися та рядитися у найдорожчі костюми, чи від показної поголеності масніючих щастям щік, чи від загальної якоїсь бездумної напомадженості, всі ці огрядні, самовдоволені чоловіки здавалися найдешевшими продажними жінками, якими погидував би й останній індійський недоторканий. Можливо, що Агзамов просто не міг тоді швидко опам’ятатися від Індії з її чіткою соціальною структурованістю, але куди би він не зайшов у Астані, усі люди зовсім різних рангів та можливостей здавалися йому такими непристойно сексуальними і непристойно дешевими, що навіть важко було з ними вітатися. А вітатися було треба, бо Агзамову важливо було пробитися на прийом до Нуль-Першого, як тоді величали хазяїна країни. При тому Агзамовичу здавалося показовим це безпомічне людське «обнуління» перед вельможною одиницею. Цей добір цифр у нього завжди асоціювався із дзвінком у пожежну службу, і це також було показово, оскільки завжди має бути хтось відповідальний за організацію підпалу та подальшого його героїчного гасіння.

Проте Нуль-Перший його не прийняв, і Агзамович ще довго ходив, як мішком прибитий. І було чому, адже він звик, що є державною величиною, Його Вельможністю, а тут на тобі – викинули, як шолудивого пса, і навіть не завважили за потрібне хоч щось пояснити. Агзамович став придивлятися до людей і скоро помітив, що незадоволених і більш, ніж достатньо. Тоді він зібрав своїх старих друзів і організував опозиційний рух, котрий вже скоро перетворився на партію. Тоді-то йому і став у нагоді Айхан, що відбувся на ту пору, як новомодний володар думок і кумир нового покоління. Неждано він перетворився на ярого апологета Заходу і став провідником засад  постмодернізму у Казахстані. По прочитанні його публіцистики складалося враження власної присутності при вибуху порохової бочки, а його філософські статті вражали своїм якимось інопланетним поглядом на звичайні речі. Вірші ж та епіграми були по-римському цинічні і по-язичницькому відверті.

Тоді вони звершили разом немало славетних справ, у тому числі заснували журнал, котрий Айхан очолює і досі. Тому-то Агзамович і вирішив, що відкритися має саме Айханові, щоб разом вирішити, як йому жити далі і як повернути своє колишнє агзамівське «ego».

– Поверніть у цей провулок і заїжджайте на подвір’я, – сказав він, узрівши знайомий п’ятиповерховий будинок, де мешкав Айхан.

Таксист заїхав і зупинився перед вказаним під’їздом.

– Ти посидь тут, – сказав Агзамович, озирнувшись на Маньку, котра сиділа на задньому сидінні. – Я ненадовго, візьмемо одного хорошого друга і гайнемо відпочивати.

– Тьху, який злиденний під’їзд! – не втрималася Маша, побачивши розхристані двері, що трималися на чесному слові.

Під’їзд, і направду, був наче перенесений зі злиденних районів Індії. Але й тут навіть у професорських будинках, яковським і був цей будинок в дійсності, виглядав досить звично. Зрештою, він був просто відрижкою радянського  споживацько-люмпенського менталітету – засмічений недопалками, пивними банками, газетним шматтям, зі стінами, пофарбованими у тюремний темно-синій колір. Тому Агзамов анітрохи не здивувався, побачивши, що на площадці між поверхами, під відчиненою кватиркою мирно дрімає безхатько, а лише спокійно переступив через нього і подався далі. Як не дивно, двері відчинила незнайома жінка, схожа на відому співачку Лоліту. Дебела, статна, із бісикуватими очима, вона стояла в пеньюарі, ліниво роздивляючись незнайомого візитера.

– Я до Айхана, можна увійти? – привітно запитав Агзамов.

– До якого Айхана?

– Ну, наскільки я знаю, тут живе лише один Айхан, – вже трохи роздратовано мовив Агзамов.

– Немає тут ніякого Айхана. Вони давно переїхали. Він купив будинок у Тау-Самалі.

– Не може бути! Він завжди мешкав у цьому будинку! – пробелькотів Агзамов. Він-то прекрасно знав, що купити будинок його другові було нізащо, бо не заробив поет іще таких грошей. Ця жінка нахабно дурила його, чомусь-то ховаючи від нього Айхана. А ще його взагалі вразила присутність цієї «мадам» у квартирі, оскільки Айхан був одруженим і дружину свою таки любив. Тому, трохи посунувши жінку, він крикнув:

– Айхане! Це я, Агзамович!

Проте, замість Айхана, з’явився парубок схожий на Цекало.

– І що ж тобі треба тут, старче? – мирно запитав веселий коротун.

– Тут мешкає мій друг, куди ви його поділи?

– Тобі ж пояснили, папашо, що він переїхав. Йому новий мер квартиру подарував.

Це вже здавалося більш вірогідним, але про всяк випадок Агзамович таки попросився до квартири і його спокійнісінько впустили.

– Може, Айхан залишив якісь координати? – звернувся він до жагучої красуні, що без усіляких комплексів продовжувала стовбичити в пеньюарі. Агзамову навіть здалося, що ця подоба одягу і призначалася саме для того, щоб якнайкраще демонструвати довколишнім спокусливі принади її тіла.  

– Ви знаєте, ні. Він сказав лише, що його завжди можна буде знайти у казино «Шахразада».

– Де ж знаходиться це казино?

– А грець його знає…

Озирнувшись у вітальні, Агзамович виявив, що у квартирі Айхана все змінилося докорінно. Але найбільше його вразило те, що внутрішні перегородки стали прозорими. Зазирнувши на кухню, він побачив Цекало, який стояв на голові, а у світлиці відбувалася якась бурхлива дискусія між чотирма чоловіками. Один з них, сивий, з високим крутим чолом та величезним швабським носом щось поволеньки просторікував, а на той час інший – цибатий, з кущуватими вусами, як у молодого Максима Горького, розмахував руками, метався збоку-вбік, повсякчас відкидаючи докази сивого дідугана.

Третій – в античній тозі, смаглявий, з кучерявим волоссям та палаючими очима, склавши руки на грудях, стояв біля першого, поблажливо посміхаючись. Четвертий «мирно» сидів у глибині кімнати, меланхолічно граючись із револьвером – націлюючи його то на першого, то на другого. Айхана не було ніде. Зате за столом, де сидів спокійний, як танк, старий, Агзамович побачив портрет степового балбала в натуральну величину.

Агзамов одразу ж упізнав його. Це був його подарунок Айханові на честь сорокаріччя.

Молодик, що грався револьвером і був дуже схожий на латиноса, а якщо точніше, конкретно на Тарантіно, став націлятися в балбал.

Раптом з очей Агзамовича наче полуда спала. Він зрозумів, що це, насправді, Тарантіно, а отой вусатий – скоріше за все Ніцше. Третій був схожим на Геракліта. Тільки от старого він ніяк не міг упізнати – той був схожим на якогось голлівудського актора, але кат його знає на якого.

– Хто цей дідуган? – запитав він у Лоліти.

– Отой лобатий, котрий сказав, що мова – прихисток буття? У нього прізвище якесь аж надто складне… Хайд Еггер, здається.

– А, Хайдеггер! – зрадів Агзамович, згадавши статтю Айхана «Іншобуття чи Прихисток Буття?». – А оці, значить, Ніцше і Тарантіно?

– Вони і є!

– А четвертий хто?

– Господь з тобою, це ж Геракліт!

– А ти – Лоліта?

– Я – Лоліта.

– Але що ви всі тут робите?

Тут раптом до Агзамовича підскочив Тарантіно і, тицьнувши йому під ніс ствол, прогарчав:

– А ти якого греця тут вештаєшся? Ану, геть звідси!

Різко рвонувши на себе вхідні двері, Агзамов вискочив на сходову площадку і метнувся східцями униз, проте між поверхами гепнувся, спіткнувшись об безхатька. Той навіть не поворушився – так і лежав, посміхаючись, занурений у якісь свої солодкі видіння.

Повільно спускаючись, Агзамович на мить озирнувся на бідолаху і його вразила думка про те, що отак і він сам може колись безславно закінчити свої дні.

«Та й чим я краще цього нещасного? – думав він дорогою до машини. – Я і є безхатько, людина без роду-племені, без родини, без роботи, без надії хоч якось повернутися до свого звичного життя. Чим більше я намагаюся в нього повернутися, тим сильніше воно мене відштовхує. Я навіть не безхатько, бо безпритульний все-таки має хоч якийсь соціальний статус. Я гірше, я – ніхто, я – дивне створіння, що втратило власну сутність».

Коли він, приголомшений, сідав у машину, Маша зрозуміла, що трапилося щось непересічне.

– Що з твоїм другом? Він не їде з нами?

– Його і взагалі немає – щез, випарувався. Замість нього в квартирі чи то привиди, чи то актори. Я так нічого і не зрозумів.

– Це неможливо. Адже людина не може розчинитися в мільйонному місті!

– В мільйонному місті як раз зникнути найлегше. Хоча… мені сказали, що він частенько буває у якомусь казино.

– В якому?

– Здається, воно називається «Шахразада».

– Тоді все легко! Я знаю, де воно знаходиться! Паняй на Леніна! – наказала вона водієві.

 

В казино

Вони поїхали по вулиці Аль-Фарабі, переїхали на вулицю Фурманова, і тільки тоді Агзамов помітив, як змінилося місто, колись велична Алма-Ата, а тепер недолуге, якесь куце Алмати. Одначе, незважаючи на невиразну назву, в колишній столиці виросло багацько суперсучасних висотних комплексів, які можна було побачити з будь-якої точки міста. Якщо колись єдиною висоткою кунаєвської столиці був 25-поверховий готель «Казахстан», то нині на тлі новеньких «куатовських» висоток, він виглядав якимсь архітектурним динозавром, що поволі доживає свої останні дні на чужому святі життя, – з’явилися нові п’ятизіркові палаци «Рахат-Палас», «Анкара», «Сінгафредо». Втім, при всьому, стан доріг іще залишався таким, наче ними щодня переганяють танки. Розмітки кудись поділися, асфальтове покриття «світило» латками по латках, вибоїни, більше схожі на вирви, сусідили з новомодними «лежачими поліцейськими».

Врешті, Агзамова так розтрусило, що він навіть ностальгічно згадав індійських рикш, таких уважних до кожного пасажира.

І ще Агзамовичу запало в око те, що місто перетворилося нібито у велетенську торговельну ятку: перші поверхи колись безликих «хрущовок» тепер яріли вивісками на дикій, дивній суміші англійської, казахської та російської мов. Там містилися всілякі бутики, магазинчики, бістро, а поряд під картатими парасольками закликали рекламою до себе пивниці та кав’ярні. Але найбільше в місті виявилося не забігайлівок та ресторанів, хоча їх також розвелося і більш, ніж треба, – найбільше виникло невеличких «казино» та закладів з гральними автоматами. Здавалося, що з відсутності кращого, або, точніше, внаслідок втрати усіх розумних основ для відтворення чи творіння сенсу, люди почали надіятися лише на виграш у лотерею, неважливо яку, аби поталанило. Буде це виграш в рулетку чи в покер, в «наперсток» чи «Блек-Джек», все одно, аби лише сліпа фортуна вибрала когось «мене-єдиного». Така настроєність невидимих людських огромів завжди злила Агзамова, звиклого надіятися лише на свій інтелект та свій вплив на суспільство. Адже механізм набутку слави – найзагадковіша річ у світі, бо спершу мусиш добряче потрудитися, заробити авторитет, а вже потім все подальше життя спочивати на лаврах, – твоя слава буде працювати на тебе краще будь-якого продюсера.  

«Але тепер хто він – колишній Агзамов?!»

Тут Агзамова дещо вразило те, що він подумав про себе в минулому часі і як про минулого.

«І хто ж це нині котить в іномарці із пройдою-красулею, набитий чужими грошима по брови?!» – втім, сама собою продовжилася думка, заспокоюючи…

Вони побували у трьох казино зі схожими назвами, проте знайти Айхана поки не вдалося. Ну, то що ж? Як говорив колись Горбачов: «Головне – процес пішов!» Нехай Агзамовича викинуто з минулого буття, але він ще живий і, головне, його інтелект іще при ньому – він ще рефлектував увесь цей час, поки вони по колишній вулиці Леніна спускалися на досі ще вулицю Гоголя, функціонує і тепер, коли вони вулицею Гоголя їдуть прямо.

Коли авто виїхало на вулицю Фурманова, Агзамов на протилежному її боці таки побачив жадане казино «Шахразада», збудоване у вигляді трипроменевої корони. Перед казино було виставлено, очевидно, в якості виграшу, три автомобілі – «БМВ», «Мерседес -600» і «Тойота-Лендкраузер». Цей джип, дуже сподобався Агзамову, бо нагадував йому його власну машину, яка так неждано і безповоротно зникла з його сьогодення. І тут Агзамов зовсім не очікувано для себе вирішив увійти до грального закладу і випробувати своє щастя.

– Братику, зупини ген біля того казино, – сказав він шоферові-казаху.

– Але тоді треба буде розвернутися…

– Ну, той розвертайся.

– Альо, гараж, зачекай! – почувся ззаду голос Маші. – Ти що, лох кінчений? – зашепотіла вона на вухо Агзамову. – Тебе ж тут роздягнуть до нитки, як Буратіно. Ти, що законів жанру не знаєш?

– Це ти мене не знаєш! – буркнув знехотя Агзамович.

– Я тут його катаю по всьому місту. Гадала, що він мене в якийсь порядний «шинок» запросить. А він, бачте, вирішив грошики за водою пустити. Ні, так не годиться!  

– Не слухай його, поверни ген до того ресторану! – звернулася вона до таксиста.

– Ось тобі гроші на твій «шинок», – скипів Агзамов і дав їй пачку новеньких доларів, – а я пішов геть! – буркнув він вибираючись з таксі.

– Ні, я з тобою! – Машка таки подалася слідом за ним.

– Гей, а мені хто заплатить? – вискочив з машини таксист.

Агзамов розрахувався з водієм і почимчикував до казино.

Біля входу їх несподівано перепинили двоє охоронників:

– Сюди зараз не можна. Дванадцята година. У нас – час молитви.

– Нічого собі – казино! – вигукнула здивовано Маша. – У вас тут гральний заклад чи мечеть?

– А тобі взагалі не варто кавкати, – сказав один із охоронців. – Жінкам узагалі сюди входити заборонено.

– Знаєте, – ґречно прорік Агзамов, – дама зі мною. Я заплачу, скільки треба.

– Гаразд, – погодився старший з охоронників, ховаючи в кишеню стодолорову купюру. – Тільки нехай вона удягне оцей хіджаб! – і подав щось схоже на мішок з овальним вирізом для обличчя. – Ось, натягай.

– Я тобі не коняка! Іди к бісу зі своєю попоною! – скипіла Машка, але побачивши розгніване обличчя Агзамова, таки покірно узяла хіджаб. Її провели в роздягальню, і скоро вона повернулася у чорній недолугій сукні до п’ят. Не вистачало лише паранджі.

Потому їх провели до молільні, де з півсотні людей колотили лобами об молитовні килимки, час-від-часу сідаючи на коліна та бурмочучи щось незрозуміле, а потому знову валячись на підстилку та виставляючи на огляд різнокаліберні зади. Видовище було не з приємних, але Агзамову з Машкою довелося-таки відбувати належне разом з усіма. Батько колись учив Агзамова формулі ісламської віри і одній молитві, змісту якої він давно уже не пам’ятав. Зате пам’ятав слова і шепотів їх з жагою віри, яка прокинулася в душі зовсім неждано. Таке відчуття було дивним для Агзамова, оскільки досі він був упевненим атеїстом і ніколи не відчував потреби в богові. Він, як-то мовиться, не потребував релігійних гіпотез. Його задовольняла наукова картина дійсності. Але останнім часом він із завмираючим серцем помічав, що сенс присутнього на цій картині більше нікого не цікавить. Навпаки, усі тепер подалися в релігію, містику, гороскопи, виписування родословних, хіромантію і тому подібне. Колись Агзамович був спіткнувся об фразу автора «Так говорив Заратустра» про те, що культура – скоріше виняток, ніж правило в житті людства, що це – тоненька зовнішня плівка, під котрою так само торжествують дикі первісні інстинкти. Агзамовичу, відомому інтелектуалові та моралістові до глибин душі і тіла, не хотілося у це вірити. Це що ж виходить, що немає в історії ніякого прогресу, а можливо не існує і самої історії? І що – ми такі ж беззахисні перед питаннями буття, як і мільйони літ тому? Агзамов відмовлявся у це вірити. Тим не менш, він зараз разом з усіма відбивав поклони і, мало того, намагався спрямувати свої мислі у потрібне русло, тобто у релігійному спрямуванні, стараючись зрозуміти хоча б логіку такого способу мислення, при якому ти  незрівнянно нижче верховного єства, але пробуєш звернути його увагу саме на свою скромну персону, набридаєш йому всілякими проханнями, хоча від тебе вимагається лише одне – щоб ти повністю покладався на його волю, бо тільки тоді Він, можливе, зглянеться на тебе. Агзамович не читав Бодрійяра і не знав, що світ страждає від засилля символів, які втрачають свій зміст, але продовжують існувати і в цьому своєму існуванні здатні знищити те нове і актуальне, що народжується паралельно, але не має авторитету багатовікової традиції, як наприклад іслам.

Раптом йому згадалося, як одного разу, ще в студентські роки, він захворів. Були вже канікули,  всі роз’їхалися, він теж збирався, гадав, що вже назавтра поїде до Алма-Ати, але перед тим всю ніч гуляв з однією своєю новою знайомою дівчиною, а вранці чомусь зліг, знемігся, його кидало то в жар, то в холод, він безперестану пітнів, і врешті настав момент, коли зрозумів, що – це кінець, гаплик, смерть. Йому тоді навіть здавалося, що варто заплющити очі, і більше їх розклепити не вдасться.

От саме тоді йому і явилося видіння: його неначе б то прибили цвяхами до землі, а він з того одра так поривався у небо, що дійсність вибухнула червоними колами. От саме тоді і наринув уже навіть й не страх небуття, а страх перед Божим судом, який наперед, здавалося, визначив його винним! Але вже наступної миті йому полегшало, він нібито все-таки злетів і… дивом опритомнів. З тих пір Бог став для Агзамова адептом смерті, тому надалі він боявся думати і про Бога, і про смерть.

  Тож, коли ще тоді ж, за студентських часів, він уперше прочитав Сартра і Камю, вони здалися йому байдужими, цинічними авторами, неприємними у своїх, імовірно, геніальних одкровеннях. А тут, падаючи на килимок у молитовному екстазі разом з усіма різношерстими відвідувачами грального закладу, йому, як і всім, нарешті захотілося дива, тобто дармового, ні чим не заслуженого щастя, щастя по праву народження. Тим більше, що нині він став ніким, а значить, сутністю рівною з богом, адже бога також ніхто не бачив, а між тим, у нього вірують і чекають від нього здійснення того, чого не мають змоги досягнути власними силами. Мабуть звернення ницих до ефемерного і називається богослужінням.

Треба сказати, що всі молилися арабською мовою і з екрану настінного монітору величавий араб, дуже схожий на Бен Ладена, показував різні пози, які слід було використовувати при молитві, а присутні їх старанно повторювали, то встаючи, то опускаючись на коліна, то торкаючись чолом молитовного килимка. Нарешті, сидячи на колінах, всі розчепірили пальці і, щось белькочучи, провели долонями по обличчях.  Через кілька хвилин від щойно набожних, смиренних мусульман-молільників не залишилося і сліду. Усі взялися тараторити по мобільниках, юнаки потягли своїх дівиць до стойок бару, а основна юрба ринула до ігрових столів. Агзамов також кинувся до них разом з усіма і сів за стіл для гри в рулетку.  

Як людина порядку та гармонії, він поставив свої фішки на парні числа і програв. Далі, розчарувавшись у гармонії, він поставив на непарні числа і… знову програв. Але його поки що заспокоювало те, що він був у тому далеко не самотнім. Ніхто з присутніх не виграв. Круп’є згріб виграш і став приймати нові ставки. Записавши їх на дощечку, він знову крутонув колесо і так швидко, що Агзамов ледве встиг поставити на цифру 13. І треба ж такому статися, він таки виграв! Виграв ще й так, що повернув увесь програш і навіть заробив дещицю зверх того.

До нього одразу ж підбігла Маша (уже без хіджабу) і запричитала:

– Агзамович, дорогенький, поїхали звідси, бо хоч і кажуть, що дурням таланить, але не безкінечно ж!

Проте Агзамову уже було не до неї: його чіпко пройняв азарт. Йому здавалося, що він зрозумів закономірність гри – треба ставити на «непрохідні» числа. На «зеро», наприклад. Він зробив так і знову виграв! Потім раз-по-раз він ставив на 1, 2, 3 і незмінно вигравав. Потому він став роздумувати, яка цифра із непарних найбільш безнадійна. Поставив на 10 і таки виграв. Це було вже щось зі сфери фантастики: він міг знову і знову ставити на наступні за порядком числа і неодмінно вигравав! Гора фішок біля нього росла, інші гравці сумнішали все більше, круп’є від здивування вирячив очі, а Машка енергійно взялася допомагати Агзамову згрібати фішки.

Агзамова тепер було не впізнати – очі його запалали, вуста тремтіли, лисина заблищала так, що в неї можна було дивитися, як у дзеркало. Машка навіть побачила там свою фізіономію, трішки божевільну від нежданої «шари», і, раптом опритомнівши, зрозуміла, що з казино треба вшиватися, поки не пізно.

Ясно, що чоловік втратив гальма. Тож, якщо іще й вона, жінка зовсім втратить кебету, нічим хорошим це точно не закінчиться. Маша озирнулася. Навколо них уже купчилося кілька сумнівних типів з явно кримінальними намірами. Красиві дівчата в «національних» костюмах, до того прозорих, що під ними вже й зовсім мало чого не можна було побачити, невтомно підносили гравцям горілку. Ті, навіть не помічаючи того, одразу ж вихлебтували подане, і ще охочіше рвалися робити ставки.   

– Агзам Агзамович, – поштиво звернулася Маша до Агзамова. – Ви ж збиралися знайти друга.

Ця фраза, промовлена спокійно і вдумливо, як не дивно, привела Агзамова до тями. Раптом він пригадав, що з ним трапилося, в якім нікчемному становищі він опинився, і весь його азарт, наче корова язиком злизала. Гора виграних фішок здалася йому просто різнокольоровим непотребом. І навіть, якщо це було не сміття, то що він має робити тепер з цією прорвою шалених грошей, адже у нього нині начебто вже й не було ні дітей, ні родичів, ні друзів? 

Жінки, котрих за інших умов він, звичайно, нізащо не обійшов би своєю увагою, тепер його зовсім не цікавили. Усі цукерково-квіткові «ліричні відступи», усі подарунки з барського плеча втратили будь-який сенс, бо сам він віднедавна – ніхто із нізвідки. Так, пані Фортуна, така ж сліпа, як і оцей сьогоднішній день, що подарував йому купу непотрібних картатих банкнотів!

– Гаразд, пішли звідси! – рішуче сказав Агзамов Маньці.

Він підвівся і поволеньки пішов геть від столу. Але Маша не розгубилася – швидко згребла усі виграні фішки у пакет і тільки тоді подалася йому услід. Під заздрісними поглядами всієї зали вони підійшли до каси і стали міняти фішки на гроші. Це виявилося нелегкою справою. Усього за якусь годину Агзамович спромігся виграти майже мільйон доларів.

Проте, коли вже все було остаточно підраховано, до них підійшов ввічливий молодик і запросив Агзамова до хазяїна закладу. Маша було спробувала вивернутися, але молодик міцно прихопив Агзамова під руку, і тому нічого іншого не залишалося, крім як покірно простувати туди, куди його повели. При чому Маші ґречно, але твердо було наказано залишитися і чекати тут, в залі.

 

Диpa

Піднявшись на другий поверх, вони зайшли у простору приймальню. Молодик посадив Агзамова у шкіряне крісло, а сам пішов доповідати начальству. Раптом двері відчинилися, і звідти вийшов, хто би міг подумати, – сам Гадиков, власною, як то мовиться, персоною. Агзамов не повірив своїм очам! Але поки він зволікав, Гадиков розмашистим поступом вже подався геть з приймальні. На Агзамовича він не звернув жодної уваги, як на чиюсь тінь, або і того гірше – на порожнє місце. Тож, поки той збирався з думками, Гадикова і слід прохолов.

– Що він тут робив? – прошепотів беззвучно Агзамов. Він ще міг уявити собі Гадикова у парламенті, в Будинку Уряду, на будь-якій високій трибуні, але щоб той шалався у казино та ще й у робочий час, таке для Агзамова було поза межею розуміння.

Безшумно відчинилися двері, і знайомий молодик запросив Агзамова до кабінету. Пройшовши крізь подвійні двері, Агзамов, з величезним пакетом грошей у правиці, опинився у величезному, просторому, як море, кабінеті, через що його господар, що саме втупився у якісь записи, видавався  далекою ірреальною явою.

Шлях до його столу видався Агзамову довгим-предовгим, ноги стали ватяними, дихання повсякчас перехоплювало і, коли він врешті дістався місця, то зрадів лише одному – можливості сісти, оскільки сили вичерпалися остаточно.

«Це ж треба таке – якого страху може нагнати ця людина!» – несамохіть подумалося Агзамовичу. Він поставив пакет біля столика і безвільно стік у крісло. Помічник господаря, усадивши викликаного візитера, вийшов. Агзамов провів його довгим відсутнім поглядом і тільки потім уважніше придивився до господаря кабінету. І отетерів: за столом сиділа дупа – або у цієї людини настільки опали щоки, що нагадували половинки гузна, накриті зверху перукою, з-під якої виднілися вузенькі щілини очей. Ще межи сала щік проглядав-таки пиптик носа, а ще нижче було щось, віддалено схоже на вузеньку смужку губів.   

Агзамович від огиди ледве стримав блювотний рефлекс. Він, не вірячи власним очам,  дивився на незвичайний об’єкт чи суб’єкта, не відаючи – чого можна чекати від такого страховидла.

Раптом оте невідомо-що гикнуло і пробурмотіло:

– Ти що – дупу ніколи не бачив?

– На такому рівні ще н-ні…

– На якому це «такому»? – випростала плечі дупа.

– На ви-високому! – випалив Агзамов і поправився: – Як явну ознаку вишньої «третьої статі».

– Що ти верзеш? – образилася дупа. – Будь-яка дупа – це реверс явного буття, а статеві ознаки можна причепити хоч казна-які.

– До чого тут «реверс буття»? – прохопився Агзамович. – Ми ж не у задзеркаллі. Ти ж ось явно сидиш, вважаєшся господарем казино, вергаєш величезні гроші, керуєш підлеглими. Люди тебе обожнюють, а ти, виявляється, усього лише – велике гузно.

– А чим тобі не до вподоби гузно чи, грубо кажучи, дупа? Протягом усього людського убогого життя, все ваше тіло сидить на мені, у той час, як усі почесті дістаються голові. Усі екскременти проходять крізь мене. Це я навчився швидко відчувати небезпеку, і тепер ви недарма говорите: «Дупою відчуваю!» Але відчуваю ж то я, а не ви! Я – величезна чуйка, і це мій найголовніший набуток. Я завжди знаю, куди вітер подме, а ви й гадки не маєте. А вітер дме завжди в гузно! До речі, зараз усі люблять нафтові потоки, а цей же викопний продукт – ніщо інше, як стародавні фекалії. А, бач, на них вибудовано усю сучасну світову економіку! То хто ж усе-таки важливіший – недолуга голова, через яку постійно страждають і ноги, чи я – дупа сонцеподібна?

– Ну, все це – тільки риторика, – ображено буркнув Агзамов.

– Е, не скажи! – ображено підняла вказівний палець дупа. – В такому разі, ти – глибоко архаїчна людина. На заході вже давно відмовилися від метафізики, від антисвітів, або, як співає найкращий з філософів, від фалогоцентризму. І куди це все по-твоєму веде – до феміноцентризму? На жаль, цьому ніколи не бути! Чоловік ніколи не поступиться своєю домінантністю. Отже, попереду нас чекає колапс ідентичності – ось що! Тепер немає ні Сходу, ні Заходу, ні етносів, ні націй, ні чоловіків, ні жінок, є тільки велика дупа, підключена до нафтопроводу, що підтирається нафто-доларами. Все летить у трубу, точніше в дупу. Тисячоліттями створювався культ голови, а тепер настала епоха дупи. Принцип у тому, щоб добре орієнтуватися – кому підтирати вельможний зад і втокмачувати іншим, що ти достойний підтирання. Цивілізація переходить на тактильний рівень. Хто цього не розуміє, не розуміє в житті нічого!

Нарешті Зад, що досі ораторствував стоячи, рухнув у крісло, і взявся було за сигару, але так і застиг – її нікуди було запхати. Адже губи на цій машкарі були, виявляється, намальованими. Тоді він скрушно подивився на неї і простяг Агзамову.

– На, запали, де ти ще таке спробуєш?

Агзамов чиркнув запальничкою і з задоволенням випустив клуб диму.

При цьому він не втримався од єхидного зауваження:

– От, бачте, хотілося запалити Вам, а палю я, бо все-таки незручно, коли дупа на місці хоч і дурної макітри.

Тут Зад не витримав, торохнув кулаком по кришці столу і заволав:

– Та ти знаєш, хто я такий? Я тобі зараз покажу! – і по цих словах він став знімати те, що було пристосовано замість голови. Проте це виявилося нелегкою справою: гузно наче приросло до шиї.

– Ану, допоможи! – гукнув він до Агзамова.

Вони стали тягнути разом, але машкара не піддавалася. Те, що було під нею, борсалося і матюкалося. В процесі борюкання Агзамов випадково натиснув на «пиптик», що був замість носа і тут – о, диво! – гузно нарешті відокремилося. Але те, що побачив Агзамов замість дупи, вжахнуло його ще більше, бо там було обличчя ледь що не найвідомішої людини в країні – того, кого вважали наступником Президента – сина Президента від першої дружини, найкрупнішого медіа-магната.

– Це Ви? – Агзамов знеможено опустився у крісло.

– А ти думав – насправді, дупа? – розсміявся Нурієв. – Я тобі тут просто маленьку виставу зачудив. Ти знаєш, що таке – інсталяція?

– По-моєму, це радше хеппенінг, – задумливо прорік Агзамов і раптом розлютився: – Що це за фіґлярство? Я тут втратив усе, залишився без минулого і майбутнього, а він мені, бач, лекції по гузнознавству читає. Дупль-туз, який знайшовся! Ген, був догрався до того, що дупа та ледве до обличчя не приросла!

– Ну, ти говори, та знай міру, – посуворішав Нурієв. – Я ж не винен, що настав твій урочий час.

– Я ще молодий, повний сил та наснаги і ще можу вчинити таке, що тобі і не снилося!

– Можливо-можливо… Але, розумієш, змінився час, а в новому часі ти непотрібен.

– Як це не потрібен? Хто ти такий, щоб вирішувати, хто потрібен, а хто непотрібен?

– Все вирішує час…

Але, насправді, явного чулося і відчувалося, що вирішує все-таки ніхто інший, як саме він, цей нахабно ошкірений гицель. 

Агзамову згадалися рядки з древнього тюркського помника: «Час розподіляє Тангрі. Сини людські прийшли усі, щоби померти». Ти ба, ким воно себе уважає, це мордате теля – господарем часу, власне Богом на грішній землі! Як же таким людям не вистачає уяви чи, хоча би, елементарного почуття гумору, як же їх обділено тактом і уважністю до навколишнього світу!   Агзамову закортіло встати і вдарити нахабу, але замість того він лише пробубонів:

– А тобі не здається, що і ти не вічний, що років через п’ять будеш жерти баланду та виносити табірну парашу. Отоді-то реально й дізнаєшся, що дупу носять не лише замість голови, коли в неї будуть тикати не лише отакі-от сигари, а можливо і дещо багато гірше! – і він нахабно загасив сигару об стіл цього гада.

Але той наче й не чув Агзамовича.

– Так, все вирішує час. І час цей на моєму боці. – промовив він замислено. – Але я… можу тобі допомогти. От сам подумай – мені зараз 26 років, за рік – президентські вибори. Президентом маю стати я! От і поможи мені в цьому! Ти – син легендарного письменника, сам знаменитий, як бог. Та ми з тобою такого «замутимо»…

Тут Агзамов мимоволі розсміявся і перекривив набундюченість співрозмовника:

– Ти ж сам щойно сказав, що часові цьому я непотрібен!

– Зате ти потрібен мені! – поставив крапку Нурієв. Він вийшов з-за столу і, підійшовши впритул до Агзамова, тицьнув йому під ніс пістолет:

– Ну, ти – фуфло інтелігентське! Ти знаєш, з ким розмовляєш? Я віднині – твій цар і бог, зрозумів?

– Зрозумів, – витиснув із себе Агзамов, випростовуючись під дулом пістолета.

– Сядь! – припечатав його до крісла Нурієв. І сам сів у крісло навпроти. – Тепер вислухай мене спокійно. Ти гадаєш, чому я тут кручуся в ігорному бізнесі? Ген, батько хотів мене генералом зробити. Мене-то, гінеколога, – генералом? Та народ би реготав до віслючого реву! А тут, якраз, грошви крутиться неміряно, більше, ніж у нафтовому секторі. А гроші мені потрібні – щоб всіх купити у президентському марафоні. Уявляєш, навіть Росія у мене куплена! Ще трохи і Америку куплю. І гаплик тоді моєму батечку! Недовго йому залишилося раювати з молодою дружиною. Я його самого своєю дружиною зроблю! Ох, і сточив же він із мене крівці! Ох, і позбиткуюся я за те над ним!

Нурієв знову підхопився з крісла і почав походжати перед Агзамовим туди і сюди, наче по лезу ножа, насолоджуючись кожним своїм словом і начебто наринулою од безкарності крамольною, брутальною свободою.

Агзамов дивився на його півнячі «піруети», і згадував стару мудрість про те, що, й направду, революції замислюють мрійники, а плодами революцій користуються негідники. А й дійсно, чи про таку долю він мріяв, дисиденствуючи  за радянських часів? Тоді йому здавалося, що він, як Мойсей, сформує за роки брежневсько-кунаєвського безчасся горду націю вільних людей, чиї корені будуть у сивому предковіччі. Але нині все це обернулося проти нього самого. По-перше, повилазили якісь «декабристи» з якимсь нікому непотрібним, наївним націоналізмом, потім на гребені хвилі опинився Айтматов зі своїм невідомо звідки взятим манкуртством, ще далі потоком ринула література поверненців (всі раптом згадали звідки у них ноги ростуть і рід казахів став вважатися древнішим за Стародавній Єгипет). Потому «нічтоже сумяшеся»  Президент, який уже встиг стати і відчути себе по-справжньому Президентом, розігнав Верховну Раду. А там, дивись, один митний генерал уже й б’є склянки в телевізійному ефірі, не парадуючи, а мавпуючи Жириновського.  

Між іншим, оце так рекламувалася «демократичність» переобрання на той час уже незмінного Президента. І от, за кілька років зникли молодчики у малинових піджаках, а виникли солідні дяді з солідним бізнесом, а за ними – гутаперчеві племінники із залізною хваткою любителів вічної і безкарної халяви. А тепер ось найнахабніший із них, що підім’яв під себе все, що приносить заробок у цій небідній країні, пропонує йому, Агзамову сумнівну співпрацю. Ось так вони і виходять у люди, не залишаючи всім іншим жодного шансу, а потім милостиво «роблять пропозицію, від якої неможливо відмовитися», наче даруючи останній шанс!

Агзамова знову ледве не знудило, але він стримав себе.

Після довгого мовчання він спитав у Нурієва:

– У вас є якась програма дій?

– А не треба мені ніякої програми. Ондечки мій татусь оголосив програму! І толку? Усі над нею лише сміються. Ви знаєте, я поки що хоч і підтримую у нас усіляку ісламську дурню, в душі є упевненим західником. У наш час не треба винаходити велосипед. Я скажу: «Засуньте в дупу вашу бешбармачну мову, вивчайте англійську. Пошліть до дідька Росію, – ви ніколи її не передурите, а вона вас надурить завжди. Тому співробітничайте зі Штатами». Коротше кажучи, я почну з того, на чому спинилися «Бітли» – вільний продаж наркотиків, свобода секс-меншинствам  і хай живе Шрі Ауробінда! До речі, місце цього гуру можете посісти Ви! – милостиво закінчив Нурієв.

Агзамов підхопився і грюкнув кулаком по кришці столу. Його наче прорвало:

– Тоді ви не протримаєтеся при владі і трьох днів! Таких, як ви, треба називати «йєху»!

– Нєфіг? Як це «нєфіг»?! Ви ж наче культурна людина? – непідробно здивувався Нурієв.

– Не тобі тут патякати про культуру! – скривився Агзамов. – Ти хоча б Свіфта прочитав.

– Та читав я його. Він же перший винахідник теорії відносності. У нього Гулівер то великий, то маленький. Ніякої довершеності. Так і у нас тепер. Наша країна – то спільний дім, то халабуда дядечка Тома. Отже, треба щось робити, неможливо ж вічно сидіти між двох стільців. Ми – не Схід і не Захід. Ми – Чучмекістан! Так, у нас доводиться робити кар’єру на недолугості людей, на найсвятішому – на почутті патріотизму. Треба так роздмухати плачевний стан казахської мови, щоб люди останнє віддавали і щоб усе пожертвуване ішло в мою і тільки мою кишеню. Ви ж самі писали, що казахи – народ епічний, їм нічого непотрібно, окрім слави, – хай хоч увесь рід згине, але кінь має прийти першим! Так я і є – той кінь! Не всім же казахам вілли купувати у Великобританії, ходити під руку з Клінтоном та купувати Наомі Кемпбел на ніч!

Агзамовичу здавалося, що він зовсім втрачає глузд, бо раптом відчув, що піддається чарам цього молодого, ніким неляканого негідника. Він зрозумів, що Нурієв – число однозначне (Маркузе сказав би, «одновимірне») і що саме тому він такий переконливий – бо просто не допускає можливості існування варіантності зміни буття.

– То, що ж вам від мене потрібно? – зітхнувши, спитав Агзамов.

– Від Вас? Просто ваша присутність. Ми віднині маємо скрізь світитися разом. Крім того, ви завжди так красиво говорите… Я б скрізь мовчав, а Ви б говорили… 

– Але… що говорити?!

– Яка різниця? Та що завгодно! Про подвиги, про доблесть, про славу, – козирнув ерудицією Нурієв. – Ви ще про себе любите потеревенити. Так от Вам і карти у руки.

– І де це треба говорити?

– Ну, в посольствах різних, на прийомах, на всіляких великосвітських раутах. Уявляєте, як буде виглядати наш тандем – я величний, а Ви геніальний?!

У Агзамовича поволеньки стало паморочитися в голові. Адже, як би він не вдавав із себе аскета, але за натурою був сибаритом і денді, – одягався шикарно, завжди мріяв мати успіх у жінок, який зрештою і мав, та якого йому завжди було замало. І ось тепер, на старості доля, хоч і пізнувато, надає йому можливість, надолужити втрачене! Він буде обертатися межи королівських осіб і підписувати… точніше, буде присутнім при підписанні міжнародних угод. Але…

– Вибачте, – звернувся він до Нурієва. – Але Ви ж – ніхто! Хто ж вас допустить до усяких тих раутів?

Проте Нурієв уже простував до нього з якимись документами.

– Ось, скоро буде створено партію, і я стану її головою. А це – документи, що підтверджують, що я являюся членом міжнародної правозахисної організації. А це – справжня печатка хана Аблая, якого я – прямий нащадок. І спробуйте довести протилежне, усе завірено нотаріально.

Від здивування отетерілий було Агзамов сів і відкинувся на спинку крісла, а Нурієв, нахилившись над столиком, продовжував просторікувати далі:

– Та ти зрозумій, усе це придумав ніхто інший, як мій Батечко, аби заслати мене в опозицію – щоб я морочив їм голову і тримав під контролем. А я, навпаки, з усіма домовляюся, бо вирішив зіграти партію, вірніше гру, по-своєму. Тоді по всьому Президентом стану я, а не батько. Так, що ти нічого не втрачаєш, бо офіційно я буду одним з активістів опозиції. Втім, ким би я не  виглядав і не здавався, успіх нам забезпечено.

Логіка здавалася залізною, але саме це й дратувало Агзамова. Останнім часом він почав розуміти, що постійно втрапляє в халепу зі своєю простодушністю та бажанням допомогти величній справі. Чомусь завжди ставалося так, що до благої ідеї одразу ж примазувалися усілякі негідники, а в дурні потім пошивався саме Агзамович.

Як би й цього разу не вийшло так само. Раптом мозок пронизала думка: «А що, як уся ця історія трапилася з ним тільки тому, що оцьому солодкоголосому ідіотові забаглося погрітися в променях його, Агзамова ще не згаслої слави? Адже, й насправді, він був на піку популярності і зіштовхнути його з п’єдесталу не було ніякої можливості. Отже, все що з ним відбулося, було забаганкою цього виродка! Який же все-таки негідник, га? Значить, це він залякав його шофера та секретарку, знаючи про його інтелігентську вразливість? А далі, як по нотах, – відібрав квартиру, довів мало не до божевілля, запроторив у «мавп’ятник», підстроїв утечу, інсценував пограбування у підземному переході, підсунув цю дівицю, а тепер прикидається таким собі благодійником. Ну, ні, не на того натрапив, я спробую грати за своїми правилами!»

– Мені треба подумати, – обережно поглянув він на Нурієва.

– Вас щось не задовольняє? – запитав Нурієв.

– Не по мені усе це, – чесно зізнався Агзамов. – Не люблю я вас, так званих господарів життя. Але ти навіть у цій породі – персонаж якийсь особливий. Ви і так цілісіньку державу перетворили у приватну родинну лавочку! Тут вам і так належить усе – від нафти до останнього задрипаного барана. Чого тобі ще не вистачає? Тебе і так будуть просувати по службовій драбині. Ба, навіть поговорюють, що саме тебе готують в наступники президента. То, чого ж іще треба?

– Відкараскатися від родини – ось, що мені треба! Якби ти знав, як я ненавиджу свою сімейку! Усі вони – глибоко архаїчні люди! Мій батько, як був партократом, так і залишився. А знаєш, що таке партократ? Це член жрецького культу: радянсько-азійський брахманізм у ньому укорінено намертво. Він годує всіх довкола себе, щоб вони його годували. А поміж тим, його довколишні переймаються тільки тим, щоб віднайти безпечний спосіб його знищити. І знищать! Я точно знаю, бо у мене на них усіх зібрано неабиякий компромат. От і чого варте тоді моє «наступництво»? Так чому би мені їх не випередити? Я би задав такий потужний стартовий імпульс цій державі, що вона б ракетою летіла! 

– Куди? – іронічно спитав Агзамов.

– Як це «куди»? У рай лібералізму, в майбутнє рівних можливостей! У цивілізацію. Я би обкарнав усім бороди, як Петро Перший. Батько не розуміє, що американському способу життя немає альтернативи, що демократії – також, і, хай навіть нині вони мусолять ідею про освіченого монарха чи про ліберального султана, де гарантія того, що ця дурня не підсунута їм тією ж Америкою? Мій батько, як миша, давно у жмені їхніх корпорацій. Набрано вже стільки кредитів, що нашому поколінню не розрахуватися – доведеться і нащадкам розхлебтувати те вариво, яке він заколотив. А я не хочу, щоб ці борги висіли і на мені! 

– Та хто ж тобі дозволить прийти до влади? Адже у нації прокинулась її самоповага, і вона просто розтопче тебе. За усі ці роки нежданої незалежності, народ намагався повірити у свою свободу, тому на цьому шляху багато чого прощав своєму першому лідерові, але більше люди нікому нічого не пробачать!

– Нічого подібного! Казахи, як були холопами росіян, так ними і залишились. Не дарма ж узбеки говорять, що якщо хочеш стати росіянином, спершу стань казахом!

– А що ж поганого нам зробили росіяни?

– Та ти зрозумій, вони самі зараз глибоко в дупі зі своїм фейковим православ’ям! Начебто і відмовитися від нього неможливо, але гепаєшся в нього і опиняєшся по вуха у лайні. Отже треба відмовитися від політесів, жити чорним хлібом реальності, але сучасної реальності, а не середньовічної. Вельми можливо, що на цьому шляху доведеться відмовитися і від національної ідентичності, відрубати хвіст пам’яті, як атавізм!

– І ким тоді буде людина? Космополітом з пробірки? Гомункулом лібералізму?

– Гаразд, Агзамовичу, – раптом посміхнувся Нурієв. – Не знаю, чи переміг ти, але переговорив мене точно. Обіцяю подумати над цим питанням… Ну, то як, ти зі мною?

– Мені також треба добре подумати, – буркнув Агзамов.

– Я бачу, ти мені таки не віриш. – задумливо промовив Нурієв. – Ну, що ж я тобі доведу, що можна бути під ковпаком не тільки у Мюллера.

Він узяв пульт і натиснув на кнопку. У стіні, зліва від столу спалахнув величезний екран, на котрому проявилося безліч кадрів, від яких аж миготіло в очах.

– Ну-с, який пласт громадян нашої країни ви хотіли би пізнати глибше –  нашу політичну еліту, інтелігенцію, плебс чи, може, смердів?

– А ви що – і за безхатьками наглядаєте?

– От за ними-то, як раз, нагляд потрібен у першу чергу. На усіх інших завжди можна віднайти важелі впливу, а цим – усе по цимбалах. Ні колу, ні двору. За що їх візьмеш? Хіба що за яйця.

– Давай тоді з «низів» і почнемо. – серйозно сказав Агзамов.

У тьмяному передранковому світлі проявилася однокімнатна квартира, де біля стіни сидів у кріслі дебелий російський мужичина з довгим волоссям і допивав залишки горілки з 200-грамового «гранчака», а поряд, згорнувшись калачиком, валявся темноволосий казах, біля якого виднівся величезний фоліант, розгорнутий приблизно на середині. На програвачі зразка 70-х років застрягла на останньому оберті голка і від того вінілова платівка скавчала несамовито. Росіянин був схожим на кіношного шведського шкіпера чи на Ісуса Христа, чи й на хіпі, які у Алма-Аті, ні-ні, та й з’являлися бозна звідки.

Придивившись, Агзамов упізнав знайомого гіганта із «мавп’ятника».

– Я цього типа, здається, знаю, – промовив він невпевнено.

– Я навіть скажу, де ви його бачили, – засміявся Нурієв – У КПЗ чи, як кажуть в народі, у «мавп’ятнику».

– Так, а ви звідки знаєте? – наївно перепитав Агзамович, мало не зомлівши від мислі, що і він увесь останній час, мабуть, був під наглядом.

– Ні-ні, що ви, за вами підглядання не було, – заспокоїв, вгадавши його думки, Нурієв. – Просто у них спосіб життя такий, що їх постійно прихоплюють менти. Це найнещасніша порода людей, я їх називаю «геніями-невдахами». Вони, треба сказати, вельми талановиті, але не вміють ладнати з суспільством, вписуватися у кон’юнктуру. Адже талантом треба ділитися, знати під кого лягти, а ці мнять себе вже готовими оракулами, невизнаними пророками. У них є своє світобачення, і переконати у чомусь іншому їх неможливо. Навіть між собою вони гризуться, як собаки. Але один без одного не можуть. Вони, дійсно, єдині, хто в наших умовах знаються на модернізмі та постмодернізмі.

– А нам це потрібно?

– Хтозна? У всякому разі, треба ж хоч щось знати і про «нові віяння». Взагалі, думаю, не мені вам говорити про такі речі.

– А по мені, оце все – лайно, словесне сміття! Нам усім зараз треба конкретно будівництвом нової нації займатися.

– Вау, які високі слова! Язик зламати можна. Ви, націонал-патріоти – якісь дивні люди: хто вам сказав, що нація має бажання відповідати саме вашим критеріям? Ви ж черпаєте свої уявлення з минулого, забувши, що час лине, не зважаючи на вас. Та й взагалі, чому це все має чомусь-там відповідати?

– Але ж і ти шукаєш, бачу, якоїсь відповідності?

– Нічого я не шукаю, ніяких відповідників! Я розставив гральні столи і зачищаю кишені гравців, розбиваючи їхні мрії на відповідність якимсь заповітним сакральним числам. Я збагачуюся саме там, де іншим жадається обдерти мене, як липку. Так хто розумніший? І справа навіть не в розумі, а в освіченості. І знаєте, як я здобував життєву мудрість? Мої вчителі – оці двоє «діогенів». Я був прикинувся таким же алкоголіком-нікчемою і волочився за ними по пивницях, притонах, усіляких конференціях (інколи вони одягаються пристойно і навіть виступають на вчених зборищах). І от якось від когось із них я почув слова Геракліта: «Світ – дитина, що грає у кості!». Отоді для мене все стало на свої місця – я зрозумів, що не існує ні ідеалізму, ні матеріалізму, ні сенсу, ні ефемерності, тому не став одразу лізти в політику, а відкрив казино.

– Чому ж тепер вирішив у неї податися? – непривітно запитав Агзамов.

– Я зрозумів, що у нас немає ще чисто ринкових відносин. Це стало моїм другим відкриттям. Ринок – це вільна конкуренція товарів та ідей, а у нас всім керують звідти, – він кивнув на стелю. – А там сидить мій батечко і тримає в руках усі ниті інтриг. Чув, нещодавно Бекжанов помер? Ну, цей наш Леві-Стросс чи, радше, Міклухо-Маклай? Він, і насправді, хотів з казахів зробити щось на зразок папуасів.

Нурієв натиснув кнопку пульта і на екрані з’явився високий, худорлявий Бекжанов, відомий письменник та етнограф. Агзамов його не любив: вони були антиподами. Агзамович шукав велич казахів у глибинах минулого, у сакській, тюркській старовині, а цей далі 19 століття, обпльованого Абаєм та Левшиним не потикався.  

Між тим, стало зрозумілим, що на екрані –  кабінет президентського улюбленця Акбасова. Там сиділи сам Акбасов і Бекжанов та про щось люто сперечалися, розмахуючи руками і бризкаючи слиною. Раптом Акбасов поліз до шухляди столу і витяг звідти кинджал. Бекжанов вихопив у нього кинджал і шмагонув себе по горлянці. Кров фонтаном бризнула в обличчя Акбасову…

Нурієв вимкнув монітор.

– Ось таке харакірі, – підсумував Нурієв, поклавши пульт на стіл. – Гадаєте, це все просто так собі – що Бекжанову жити набридло? Це батько наказав йому щезнути з цього світу, бо він увесь час ліз зі своєю ідеєю про «Казахстан для казахів», а це взагалі річ неможлива у наш час, адже люди інших національностей – також не мурашки. Батько це прекрасно розуміє, а от ви, письменники, вічно воду каламутите. Але наразі батечко помилився щодо Бекжанова: він-то якраз не небезпечний – всього лише демагог та позер, у відданості якого сумніватися було не варто. Ось хто небезпечний! – Нурієв знову ухопив пульт і ввімкнув монітор.

Проявився зал великого ресторану. Схоже, там святкували  чийсь ювілей. Скоро Агзамов почав упізнавати присутніх.  

За центральним столом сидів Бакай Жакаімов, живий класик казахської літератури, автор безсмертної епопеї «Безкінечна далина». Про нього казали, що він з’явився на світ разом зі своєю «багатообіцяючою» трилогією, тож так і не розлучається з нею і досі, постійно щось виправляючи – добивається еталонної досконалості.

Доб’ється він того чині, ніхто того не відає, зате всі прекрасно розуміють, що треба те хвалити… ну, хоча б, за сміливість спроби. От і хвалять його усі, починаючи ще з Луї Арагона, котрий чомусь добровільно навантажив на себе шефство над киргиз-кайсацькою літературою. Цього року ювілярові виповнилось вісімдесят п’ять, а його нетлінному шедеврові – п’ятдесят п’ять.

З цього приводу Агзамову згадалася притча про п’яничку-пройдисвіта, котрий виходив з дому з трьома копійками у кишені, але завдячуючи своїй непересічній комунікабельності, вже до обіду сидів у ресторані, а вночі засинав у найдорожчому готелі в обіймах у найшикарнішої елітної повії.

От і Жакаімов мав якраз не талант, а саме залізну хижацьку хватку, з лещат якої неможливо було вирватися ні генію, ні титану, ні самому Гоподові, якщо авторові епохальної «нетлінки» забагалося використати їх, задля своєї шкурної користі. Можливо тому, ця штукенція, абияк нашкрябана у стилі соцреалізму, вірно служить своєму господареві вже більше, ніж півстоліття.

Агзамов обернувся до Нурієва.

– Так, це ювілей Жакаімова, – посміхнувся той. – Йому вкотре уже перевидали його вічну книгу та подарували черговий джип. Щоправда він хотів Зірку Героя, але батько не дав – береже для себе. Тепер наш Баке ображений і каламутить змову проти мого батечка. Дивіться, хто сидить поряд із ним.

Ковзнувши поглядом по екрану, Агзамович побачив у тій компанії Нукенова та Нуркенова, найперспективніших молодих політиків. «Один білий, другий сірий – два веселих гусаки!» – чомусь згадалася Агзамову дитяча легковажна пісенька. Але ці молодики були далеко не легковажними, а, ба, навіть й зовсім навпаки. Уже в тридцять років вони стали досвідченими придворними, а зараз, сорокалітніми, упевнено просувалися до престолу. Причому їх обох наблизив до себе сам Хазяїн. Якщо перший з них вирізнявся непогрішимою акуратністю та виконавським фанатизмом, то другий був ініціативною та безмежно відданою Президентові людиною – його так і називали «тінь Нуль Першого». Зараз він саме втокмачував Жакаїмову, що іти проти Хазяїна – велика дурня, бо той нині має такий авторитет, як ніколи до того. Жакаїмов же відповідав йому нате, що втрачати йому нічого і що, мовляв, узагалі він і не для себе старається, а саме за Нуркенова, якому давно пора би стати Президентом. Нукенов, який з байдужим виразом обличчя увесь цей час нібито підтримував мовчазний нейтралітет, раптом зазбирався до туалету. Він уже було і підвівся, але Нуркенов навіщось різко сіпнув його за полу піджака. Ривок був настільки сильним, що звідкись з-під одягу у Нукенова раптом випав диктофон, який, схоже, акуратно записував крамольну розмову фундаторів майбутньої фронди. Нуркенов різко схопив з підлоги злощасний прилад і почав розгнівано тицяти ним колезі в обличчя. Жакаїмов, що був у ході дискусії підвівся з крісла, з переляку обвалився назад на своє сідало: у нього ноги підкосилися лише при одній мислі, що сказану ним крамолу зафіксовано і занотовано до стану неспростовного доказу.     

Нурієв вимкнув монітор.

– Далі не цікаво. Буде просто банальний мордобій та з’ясування стосунків. Жакаімова забере «швидка». Але, в принципі, ніхто ні про що не дізнається. Крім мене, звичайно! Тепер ви бачите, що мої шанси реальні? У мене на всіх є така бездна компромату, що хай лише спробують пискнути!

Тут його погляд упав на пакет з грошима, що валявся біля ніжки столу.

– Так, – милостиво посміхнувся він. – Візьміть свій лантух із грошима. Це ваш виграш. Ваш законний виграш.

Агзамову ж раптом усе довкола стало байдужим. Він узяв пакет з грошима та й подався до виходу.

– Агзамович, зачекайте!

Нурієв, умостившись у своєму кріслі, натиснув кнопку.

Увійшов помічник.

– Проведіть пана Агзамова. Зробіть усе, як треба.

За деякий час Агзамов уже їхав у таксі з Машею, тримаючи в руках кейс з акуратно упакованими доларами. Йому було над чим замислитись: він відчував себе ледве що не переродженим. Досі у нього, не те, що мільйона, навіть карбованця зайвого не було – він жив зі свого авторитету. А тут ось, виходить, що вперше розміняв свій авторитет на гроші, та ще й, до того ж, він досі не мав справи з продажними жінками, а тепер спокійнісінько їде із шльондрою, котра можливо ще й шпигунка ненависного Нурієва. Остання обставина настільки його зацікавила, що він вирішив не розлучатися поки що з Машею, аби точно вияснити, хто вона така. А Машу настільки вразило, що він з’явився з тієї «аудієнції» із солідним, явно не порожнім кейсом, що вона несамохіть ледве не кинулася йому на шию. Але він похмуро відсторонив її, усе ще сумніваючись у тій ролі, яку вона виконувала в його сьогоденні.

Втім, якщо Агзамов рішуче не знав, що з нею робити, то дівиця, схоже, прекрасно знала, що робити з ним.

– То, що тепер – у кабак?

– У кабак, то й в кабак – не став заперечувати Агзамов. Він так стомився після цього казино, що йому конче треба було якось розвіятися.

 

У ресторані

Вже скоро вони сиділи за затишним столиком, і дівчина, замовивши собі жаб’ячі лапки, уміло розправлялася з делікатесом. Ясно, що від того з обличчя Агзамова не зникав вираз гидливості та дискомфорту – так, начебто, він намагався щось пригадати, або, навпаки, забути. Одначе, легка музика, французький шансон, кілька чарок горілки і, нічого нарікати, хороше меню, врешті таки створили потрібний настрій.

Агзамов ще з часу зустрічі помітив у дівчині щось дратуюче, але тут, у ресторані він остаточно зрозумів, що дратує його саме оголеність її голови. Дівчина була симпатичною, усе в ній манило Агзамова – і біле породисте обличчя, і широкі оксамитові очі, і капризно вигнуті чорні брови, але варто було поглянути вище…

– Навіщо ви так поголилися? – нарешті наважився запитати.

– Ви, мабуть, хотіли запитати, «де Вас поголили»? – розсміялася дівчина. – Ні, це я сама, добровільно.

– І все ж таки?

– Втратила незайманість і поголилася.

Агзамов мовчки продовжував дивитися на неї.

– Мене однокласники зґвалтували. Їх восьмеро було. Зробили свою справу і, як непотріб, викинули у кущі.

– Але ж… як Ви таке допустили?

– Ми усі обкуреними були. Було весело. Я спочатку нічого й не розуміла.

– А коли зрозуміла?

– Побігла додому, зачинилася у ванній і обкарнала себе небезпечною бритвою. Тому, що все почалося саме з волосся… У мене було чудове довге волосся. Коса – до п’ят. Ну от… Я дістала татову бритву і – ну ж бо чесати по черепушці! Разом з волоссям на підлогу текла і кров. Це було захоплююче видовище! Відбулися не тільки дефлорація, але й ініціація. Знаєте, як це буває у шаманів? До речі, моя мама займається шаманізмом. 

– А батько?

– Він нас давно кинув. Коли я була ще маленькою.

– І як – зовсім не спілкуєтеся?

– Анітрохи. Після того, розповідали, він удруге одружився, але тепер, начебто, знову розлучений.

Ця ситуація нагадувала Агзамову його власне життя, адже його можна було назвати Двічі Героєм Розлучення, проте дружина і діти його якось не хвилювали. Усе це заважало творчості і він гнав ліричні спомини від себе геть.

– Ти не намагалася сама його знайти? – спитав він для годиться.

– Мені здається, що наша зустріч його навряд чи порадувала б! – раптом жорстко відповіла Маша. – Пам’ятаєш того бабуїна у туалеті? От і з таточком могло трапитися щось подібне.

– Так ти його… того? – вжахнувся Агзамов.

– Не того, а як його! – розсміялася Маша. – Він помер од любовного екстазу. Йому аж надто хотілося, а в такому випадку важко розрахувати власні сили та можливості.

– Та-а-ак, – зітхнув Агзамов, не знаходячи слів для відповіді на такі одкровення. Здавалося, що для цієї особи не існує ніяких заборонених тем, нема чужих і своїх, все тоне у потоці спопеляючого цинізму. А між тим, їй же було років двадцять, не більше!

– А… той… Ви, тобто ти, ти де-небудь навчаєшся?

– В театрально-художньому училищі.

– Ну, те, що ти здатна на будь-які художества, я вже помітив.

– Ти, ба, який уважний! Я, в натурі, вчуся. І всі говорять, що я дуже талановита. А що стосується… е-е… того, чому ти став свідком… ну, там… у вбиральні… я не проститутка. Я – такий собі жіночий варіант Робіна Гуда: відбираю статки у багатіїв і роздаровую убогим. Я – такий собі Ерос із піхвою – посередник між богами та смертними. Я одразу ж віддаюся тому, до кого відчуваю потяг. А інакше, погодься, вам чоловікам не було би чого і згадати. Адже від дружин і навіть від коханок, рано чи пізно, стомлюєшся, а з проститутками мати справу «виховання не дозволяє». А я можу прийти, а можу щезнути – інколи з вашими грошима, а інколи і з чиїмось закоханим серцем.

– Е-е-е… у мене делікатне запитання… від чого… той… у вбиральні… помер? Невже всі, хто буває з тобою, помирають? Тоді ти – ніякий не дар божий, а якийсь засіб покарання.

– Так, покарання за хіть! Хіть і є – vagina dentate.

– Що-що? – здивувався Агзамов. Здавалося, він не вірить власним вухам.

– Ну, якщо тобі так приємніше – «звізда» з зубами. Надіюся, тепер зрозумів?

– Але ж, якщо не хіть, то, що ж тоді тобі потрібно?

– Кохання. Кохання хоча би на мить.

– Та хіба ж буває одноразове кохання?

– Кохання – як насіння: якось посіяне, може і прорости.

– Ти ж все одно потому втечеш до іншого?

– Так, щоб сіяти кохання і надалі.

– А чи не працюєш ти на наші доблесні органи?

– На це можу відповісти словами Ніцше: «Держава – найхолодніше зі страховищ»! Тож у мене завжди є привід триматися від неї якомога далі.

– Ну, чому ж? Ти ідеально підходиш на роль шпигунки. Робиш те ж самісіньке, швендяєш, де заманеться, а тобі за це іще й грошики капотять.

– Я відчуваю, що якраз на мене накапали. Ненавиджу цю чоловічу звичку, оббрехати саме ту, котра навіть і не думала підпускати до себе. Якщо у тебе все, я пішла звідси геть.

– Та зачекай! – злякався Агзамов самої лише думки про можливість залишитися на самоті – без друзів, без зв’язків, без біографії… «А тут хоч якась зачіпка в житті – мій лисий Харон у потойбічному царстві безчасся», – посміхнувся він про себе, намагаючись знову посадовити її за стіл.

«А якщо навіть вона і шпигунка, це навіть на краще. Значить, я все-таки комусь іще потрібен», – закінчив він невеселу думку.

Міс Нуль із задоволенням повернулася на своє місце.

В цей час Агзамов, який сидів обличчям – до входу, помітив, що у ресторан увійшов високий стрункий чолов’яга невизначеного віку. Карі, мигдалеподібні очі його, здавалося, палали. За ним колобком вкотився такий собі кучерявий живчик у сонцезахисних окулярах і темній куртці.

Дівчина, теж помітивши невідомих, одразу ж зраділо підскочила зі свого місця.

– Агов, Такеші, прямуй сюди! У нас тут вільно! – помчала вона назустріч «креолові». Вони обнялися.

– Манько-Обманко, а ти класно виглядаєш! От так зустріч! Звідки ти і з ким? – здивовано підвів брови тезка Такеші Кітано.

– Та я тут з одним… потім розповім. Пішли за наш стіл, – запросила повторно Манька-Обманка.

– Не зручно якось. І потім тут, дивися, зала майже порожня.

– Зараз вар’єте почнеться. Одразу всі і попруться. Ні, краще, пішли до нас, ген туди.

«Такеші» на мить задумався, але живчик швидко підхопив його під руку і потягнув до вказаного столу. Агзамов трішки розгубився. З одного боку, нікого запрошувати не хотілося, а з іншого – то було хоч якесь товариство. Втім, його несподівану замисленість уже порушив кучерявий живчик.

– Вибачте, шановний, можна присусідитися до Вас?

– Можна, можна, – привітно заквоктала дівчина. – Агзамович, дозволь тобі представити моїх друзів. Це Такен Акинчев, архітектор, розумничок і мій друг. А це – друг Такена.

– Нічого собі, – образився живчик. – У мене що – ні імені немає, ні професії? 

Тут у розмову швиденько втрутився Такен.

– Ну, не ображайся, вона ж тебе не знає. – і звернувся до Маші та Агзамова. – У нього ім’я та назва професії співпадають. Його звуть Саулет, що означає, «архітектура».

– Суцільна тавтологія, – скривилася Маша. – Ану, кучерявий, наливай!

Нові знайомі сіли. Агзамов представився:

– Агзам Агзамович Агзамов… Е-е… я…

Втім, до Агзамова уже нікому діла не було.

Після першої ж чарки, випитої за знайомство, розмова зайшла про те, що Такен повернувся з поїздки до Парижа.

– Вмерти, не підвестися! – ляснула в долоні Манька. – Як же я тобі заздрю! В музеї д’Орсе побував? Ще й, мабуть, в «Мулен Руж» зазирнув?

– Знаєш, де він був? – хитро прищурився живчик. – У музеї еротики!

– Ну, це святе, – авторитетно заявила Манька. – Я б там і назавжди залишилася.

– Як живий експонат?

– А скажеш, не підходжу?

Тут Манька зробила вигляд, що поправляє неіснуючу зачіску.

Усі, окрім Агзамова, розсміялися.

– Це не зовсім те, про що ти подумала, – посміхнувся Такен. – Знаєш, там, наприклад, є прекрасні зразки первісного мистецтва. Фалоси, лінгами, піхви, китайська графіка на соломці, японські еротичні малюнки, цикли індійської «Камасутри», бісики-спокусники усілякі… Але, здогадайся, що мені найбільше сподобалось? Це виліплені з алебастру жіночі статеві органи, – там усе так рельєфно, досконало.

– А ти знаєш, – відгукнувся живчик, – у нашого Такена є робота «Фалосопіхва». Французи, побачивши, повісилися б од заздрощів!

– Та ти що! І як це виглядає?

– Уяви собі пласке прозоре скло у вигляді зали, де тло виглядає, як фалос у піхві…

– А як можна собі уявити пласке скло то у вигляді зали, то у вигляді піхви, то у вигляді фалоса? Ні, моєї фантазії не вистачає.

– Так, це треба бачити, – погодився Саулет. – Давайте ще трохи посидимо, а потім гайнемо в майстерню Такена. Ви там все своїми очима побачите.

Для Агзамова розмова була зовсім нецікавою. Він, звичайно, не раз бував у Парижі і всілякі паризькі «цікавинки» йому давно набридли. Зате він із задоволенням би розповів про те, як нещодавно з’їздив у Японію. Але кому це тут було потрібне?

Ліниво цідячи своє віскі, Агзамов роззирнувся по залі. Публіки було небагато, а вона ще й до того ж розподілилася хаотично, і зовсім гублячись в просторі величезної будови. Агзамович, який звик усе помічати і осмислювати, помітив, що тут присутні два типи однаково респектабельних людей – або дідугани з молоденькими дівчатами, або огрядні молодики із купецькими зачісками та барськими замашками, що теревенили з такими ж приятелями про усяку марноту за келихом віскі. Зазвичай, це була чисто чоловіча компанія з трьох-чотирьох чоловіків, що мирно пихкотіла сигарами і повсякчас відповідала на дзвінки по мобілці: панове явно прийшли сюди не дивитися на людей, а показати себе. Був тут, звичайно, присутнім і третій тип – це з десяток чоловіків та жінок, що гуляли на всю широту євразійської натури. Ці поперемінно, встаючи, виголошували тости і дудлили алкоголь, як гренадери.

Захоплений аналізом соціальних проявів та асоціальних виявів, Агзамов одразу не помітив одиноку, елегантно і стильно вбрану жінку із довгим хвилястим волоссям, що сиділа в темних окулярах в глибині зали. Здавалося, вона когось чекала чи за кимось шпигувала, а може й, просто перебувала в стані мрійливої замисленості.

Та чи мало нині таких жінок, що делікатно «знімаються», або, навпаки «знімають» молодих, придуркуватих альфонсів?

Раптом відбулося якесь заворушення. В залі звідкись з’явився метрдотель. Потім увійшли два здоровила, якогось абсолютно непоказного, «штампованого» вигляду. Оглянувши тренованим поглядом залу, вони щезли, але трохи пізніше з’явилися знову разом із представницькою делегацією явно «віппівського» рівня. У Агзамова очі так і загорілися: майже всі з цієї компанії були його знайомими. На чолі тих, що увійшли, був колишній видавець, який став нещодавно сенатором. Це був високий блідолиций казах із залисинами та рудуватою «шкіперською» борідкою на  вольовому підборідді. Його широкі, трохи розкосі очі випромінювали впевненість та оптимізм, натякаючи на те, що хоча бог і не обдарував їхнього господаря визначним інтелектом, зате нагородив залізною, непереможною силою духу.

Широким жестом запросивши всіх до зали, сам він гоноровито попростував до окремого кабінету.

Серед новоявлених прибульців, найперше світився Гадиков, «ліпший» друг Агзамова, ідучи до якого він так постраждав у підземному переході. Ще було двійко-трійко записних міністерських блудниць, яких супроводжували рафіновані представники астанинської челяді, а позаду всіх, (хто б і міг подумати?), кульгав старий соратник Агзамова Махді Жумін, плюгавенький сімдесятилітній дідок, схожий на сумного орангутанга-невдаху. Не зважаючи на гучне ім’я – Махді, тобто – месія, посланник божий, насправді він і був визначним невдахою, який бозна-коли якось захистив кандидатську дисертацію і потому застряг у занепалому інституті народної творчості. Якби не Агзамович, він, мабуть, давно би загнувся , але нащадок степових місіонерів не міг дозволити товаришеві гибіти в злиднях і тому просував його у всілякі комісії, правління та в керівники багатообіцяючих проектів, які Магді незмінно завалював. Не зважаючи на те, Агзамович знов і знов скрізь пропонував його кандидатуру, знайомив з різними міністрами та депутатами, так що, якщо Махді і був чиїмось посланником, то тільки його, Агзамова. Тому не дивно, що, побачивши Жуміна, він перепросив нових знайомих і, вийшовши з-за столу, покрокував вбік «віппівських» персон. Чесно кажучи, він гадав, що вони його одразу ж помітять і запросять до себе. Проте ніхто не звернув на Агзамовича ніякої уваги. Весело перемовляючись, вони продовжували свою державну ходу. Тоді, підійшовши якомога ближче, Агзамов став гіпнотизувати Жуміна, впевнений, що цей-то вже підбіжить негайно. Та не так воно сталося, як гадалося. Жумін, зупинившись на півдорозі з якимось довготелесим  чиновником в окулярах, бризкаючи слиною, щось палко йому втокмачував. Агзамов не витримав і ввічливо торкнувся Жумінового плеча. Той сердито озирнувся на нього і роздратовано буркнув:

– Не заважайте, товаришу, я тут з людиною розмовляю!

– А я хіба не людина? – посміхнувся Агзамович, усе ще надіючись на свою непересічну чарівливість.

Проте Жумін, махнувши зневажливо рукою, подався з чиновником геть. Тоді Агзамов забіг наперед «солодкої парочки» і випалив спересердя:

– Та, що ти насправді придурюєшся, це ж – я, Агзам! Невже мене так важко упізнати?

– Агзам? Який Агзам?

– Та боже ж мій! – ледве не вибухнув від образи Агзамов. – У тебе, що так багато знайомих Агзамів? Це ж я, старий ти бовдур, тягнув тебе усе життя. Я, Агзамов, син Агзамова.

– Так, я знаю такого, – підтвердив Жумін. – Але він відучора у відрядженні.

– Проте ж я таки стою перед тобою!

– Цього не може бути!

– Але ж чому?!

– Тільки Агзамов може бути справжнім Агзамовим, і тільки його слову я повірю.

 – Що за дурню ти верзеш? Якщо, припустімо, прийде інший Агзамов, то втратиться взагалі реальність і цільність мого, агзамівського «Я», як такого.

Жумін спантеличено дивлячись на Агзамова, не знайшовся, що відповісти. Тому ще якийсь час він нерішуче потоптався на місці, але потому усе-таки кинувся навздогін чиновникові, який уже входив до віп-кабінету. І крізь туман у мозку до Агзамова чітко долинуло з того боку:

– Та пішов ти в дупу!

Агзамов стояв, як обпльований. Жумін був останньою, здавалося, реальною ниткою, що зв’язувала його з собою колишнім. І от ця ниточка виявилася ефемерною, якщо не сказати, гнилою. Тепер Агзамова остаточно з минулим нічого не єднало, а як і з чого почати своє теперішнє, він і гадки не мав. Виходило так, що його в дійсності не існує – ні в минулому, ні в сьогоденні. Людині-невидимці і то було легше, бо він усе-таки, хай і ставши безтілесним, жив у реальному часі. Агзамов же, будучи зримо явним, катастрофічно випав із часу. Можливо і мають рацію мислителі індуїзму, котрі стверджували, що у кожної людини є аура, і, коли вона з якихось причин зникає, зникає із топосу (тут-місця) і сама людина. А інакше, як іще пояснити те, що його живого і справжнього, з породистою зовнішністю аристократа, ніхто не впізнає і не хоче мати з ним ніяких справ? Взагалі-то, щоправда, це не зовсім так: з ним не хочуть знатися, коли він означує себе – називає своє ім’я та прізвище, але варто йому знову забути себе, як всі продовжують спілкуватися з ним, наче з нормальним.

І тут, ніби на підтвердження цієї думки, до нього підбігла Манька і, при обійнявши, жагуче зашепотіла на вухо:

– Слухай, папік, треба розрахуватися. А потім поїдемо до Такеші.

Оскільки перспектива залишитися зовсім на самоті Агзамова лякала, то вибору ніякого у нього і не було.

Отож, трохи пізніше, розрахувавшись з офіціантом, вони таки поїхали до Такена.

 

В майстерні Такена.

Майстерня Такена знаходилася в «Атакенті». В’їхавши у ворота, вони повернули праворуч, проїхали трішки алейкою, і зліва побачили шлагбаум, що перегороджував тротуар. Такен вийшов, розрахувався з таксистом і повів їх за собою, у темряву. А незабаром, пройшовши у хвіртку на подвір’я, вони вже піднімалися по гвинтових східнях у незвичний будинок-вежу. На другому поверсі їх зустрів світловолосий, капловухий російський хлопець і провів до майстерні. Агзамов увійшов і остовпів – невелику кімнату на 20-30 квадратних метрів було заставлено сітчастими порожнистими залізними конструкціями з непередбачувано-складними спіральними вигинами. «Прямо ілюстрація діалектики Гегеля!» – подумав він.

– Це мої досліди з простором і часом, – завважив за потрібне пояснити Такен.

– А це? – зачудовано запитав Агзамов.

У повітрі, здавалося, без усякої опори, нагадуючи напівсидячи людей, висіли дві дивно вигнуті металічні стрічки. Незважаючи на вузеньку смужку порожнечі між ними, вони були строго паралельними одна одній. Кінці стрічок з’єднувалися так, що нагадували символ безкінечності.

– А, це стрічка Мебіуса, – привітно пояснив Такен.  

Агзамов щось таке і пригадував про цю стрічку, але настільки розмито, що не варто було і напружувати пам'ять. Такен же, неначе вгадав це, бо тут же показав йому альбом з малюнками:

– Це знаменитий малюнок Ешера. Бачите: по замкнутій, вигнутій стрічці з обох боків повзуть в одному і тому ж напрямку мурахи. А відбувається це завдяки кривизні простору.

«Але навіщо його викривляти?» – подумав Агзамов.

– Насправді, не існує ні життя, ні смерті, є тільки ефемерні істини. Згадайте Парменіда: «Буття є, а небуття немає». Усі дуальності – нереальність. Моя творчість – викриття цієї нереальності, – натхненно продовжував Такен.

Агзамов з філософів знав тільки Гегеля та Маркса. Істина, що досягалася ціною викривлення простору, його не цікавила. Приховуючи розчарування, Агзамов узявся роззиратися навсібіч. Крім згаданих уже металічних витворів, котрі звисали навіть зі стелі, у кутках кімнати виднілися, хаотично розставлені макети будов та вулиць, муляжів та скульптур.

Увагу Агзамова привернуло щось схоже на бюст, але якогось аж надто дивного вигляду. Підійшовши ближче, він побачив гидку плюгаву голову, над котрою все-таки там і сям стирчало волосся, але якимись-то рваними віхтями – над чолом невеликий чуб, а над потилицею дві стягнуті у вузол коси, обличчя ж із розкосими очима та покривленими у зловісній посмішці вустами вражало гримасою самовдоволення – мовляв, знай наших, ми таке можемо зачудотворити, що вам і не снилося!

– Це Тазша-бала, – перервав вражене мовчання Агзамова Такен. – Памятаєте, персонаж казахських казок? З виду – простак, плюгавий, вошивий, недолугий такий собі вічний підпасок, а насправді – хитрий пройдоха, а якщо копнути ще глибше, – то великий розумник. Казахські батири, повертаючись із далеких подорожей, зазвичай проникали до свого аулу саме у вигляді такого злидаря-поганця, аби не викликати ні в кого зайвих підозр, – адже таких, гнаних і упосліджених, завжди тинялося чимало. Йому навіть присвячено окрему казку «Сорок побрехеньок», де він у змаганні по брехні перемагає дочку хана і тріумфально одружується з нею. Якщо чесно, я дуже поважаю цього неборака. Доля до нього несправедлива, немилосердна, ніхто навіть не вважає його за людину, але в ньому стільки людської самоповаги, спраги до життя та розуму, що він пошиває у дурні навіть можновладців, примушуючи їх визнати те, хто насправді у цьому житті і розумніший, і талановитіший. Ви знаєте, як би не ставилися до нього довколишні, як би не намагалися піднести чи принизити, справжній талант залишається нескореним і невичерпним, бо йому нічого і непотрібно, окрім упевненості в собі. Звичайно, йому не завадили би і визнання, і почесті, і матеріальні блага… Але хто ж їх йому дасть, запротореному за край ойкумени, зневаженому за те, що він не такий, як усі? Ні, ще й гноблять так, нібито він сам і винен у тому, що йому не дають заробити, не дають відбутися, не дають бути рівним серед рівних, не визнають  його видатних заслуг! Мені здається, що це кореневий образ для казахів, це архетип таланту, приреченого на забуття, а часто і на прокляття у темному, неосвіченому середовищі, котре дбає лише про задоволення своїх первісних інстинктів. В уявленні казахів усі великі люди, включно з Абаєм, Чоканом, і Магометом – недолугі, бо дозволяють собі вийти за межі звичного. Я не знаю іншого такого народу, який займався б систематичним відстрілом своїх найдостойніших людей – надії нації. Як може така нація вирости і відбутися? Ніхто нас не загальмовує, окрім нас самих! Те, що для інших народів – виняток, для нас – правило! І, тим не менш, найдивніше те, що народ живе, нехай – як Тазша-бала, але він несе свій хрест і тому заслуговує на повагу! Та й не тільки поваги достойний він, але і вищого його прояву – хварни! Вам, мабуть, знайоме це поняття?    

Очі Такена горіли, обличчя палало, руки рухалися начебто самі-по-собі. Агзамову було дивно бачити скульптора таким збудженим. За короткий час знайомства він почав поважати його якраз за такт і стриманість, і ось тобі – будь ласка…

– Так, я знаю, що це таке, – спокійно відповів Агзамов. – Ми з одним моїм другом були першими у Радянському Союзі, хто почав говорити про хварну. Тільки нашу книжку спалили, а друга так запресували, що він покінчив життя самогубством.

– То ви дружили з Адоєвим? – здивувався Такен.

– Я думав, що це загальновідомо! – тепер уже здивувався Агзамов.

Сказавши те, Агзамов одразу ж глибоко поринув у пам'ять. Перед його очима постав Рустам Адоєв, його друг і учитель, кумир його палкої, бунтівної юності.

Рустам був сином відомого геолога, а сам став археологом, – досліджував  наскальні малюнки – петрогліфи. Вони познайомилися, коли Агзамову виповнилося 23, а Рустемові – десь 30. Власне він був його першим наставником. Вражала ерудиція Рустама – без дна і берегів. Він був здатен мислити у постійному польоті над людством. Коли вийшла їх перша книжка, усі синці, як старшому, дісталися саме Адоєву, тому друг і не витримав – пішов з цього світу, кинувшись у гірську прірву. Агзамову ж довелося публічно покаятися і зректися книги. Втім це було, як виявилося, набагато болячіше і ганебніше, ніж  просто, склавши крила, упасти в провалля….

– Так от, – долинув до нього, наче крізь туман, голос Такена. – Я переосмислив візуальний образ хварни. Зазвичай вона зображувалася, як сяйво над тіарою правителя чи жерця, а я помістив це сяйво в просторі між волоссям та лисиною хлопчика-гольтіпаки, зате, починаючи з плечей, я вдягнув його у царські однострої і дав йому у руки Булаву та Державу – знаки царського звання. Тим самим я хотів сказати, що хварна – це не подарунок богів, а внутрішній стан, котрий надає царської величі навіть звичайному пастухові. Зверніть увагу на шию Тазша-бали, вона вся усіяна родимками, а це прикмети саме царської хварни, яка дається ніби авансом, в рахунок майбутніх заслуг!

Азамов несамохіть торкнувся своєї шиї і одразу ж згадав про свої родимки, які повідпадали зранку. Так ось воно що – отже, це був знак того, що тепер він залишився без хварни, тобто без божих благодаті та захисту. Агзамов спітнів, його знову почало нудити, у голові запаморочилося. Між тим Такен, не помічаючи того, продовжував про щось мірно розповідати, і врешті саме його монотонний голос повернув Агзамова у дійсність.

«А може, Такен правий: хварна – це всього лише внутрішній стан, і, отже, тоді я ніяк не можу її загубити. Вона завжди буде при мені. Можливо, зі мною не будуть панькатися, як раніше, але живуть же якось люди і без того. Ну, ось –  хоча би і цей художник?  Його ніхто не обсипає милостями, не підносить, він ледве животіє, беручи до уваги скромну майстерню, але спокійно продовжує творити, ще й як творити (!) – креативно, самобутньо, національно. Все, що ми з Адоєвим ледве означили в теорії, він повністю виразив мистецтвом. І можливо навіть, пішов далі за нас. Бо для нього національне невіддільне від загальнолюдського». 

Напроти Агзамова висіли два дзеркала – одне звичайне, інше увігнуте. Але щойно Агзамов подався до дзеркал, як до нього підбігла Манька і потягла зовсім у інший бік.

При вході на невеличкому квадратному підвищенні стояло щось схоже на скляне судно для хворих. Проте придивившись, Агзамов побачив, що це зовсім не судно, а щось, що нагадувало, як би сказали медики коітально-дефікаційний комплекс. Але вся штука в тому, що всередині прозорої піхви був довжелезний порожнистий і такий же прозорий фалос вражаючих розмірів, що плавно переходив зовні у жіночі статеві губи. Такенові вдалося неймовірне, він зміг виразити найголовніше – те, що протягом тисячоліть було оповите ледве що не сакральною таїною.

– Вау! – вигукнула Манька. – Невже такі бувають?

– Які «такі»? – перепитав Такен.

– Ну, члени… – знітилася Манька.

– А хотілося б? – посміхнувся Такен.

Всі засміялися.

– Мені здається, що цим своїм художнім жартом я вирішив усю гендерну проблематику. Нема проблеми рівності і нерівності, потрібне злиття, потрібен коїтус, от і все. Ми, земні люди, створені для всього плотського, але як раз до цього ніяк не можемо дійти, – так полюбляємо патякати на абстрактні теми, що і хлібом не годуй.

– Такешо, я не можу стриматися! Нумо, пішли зі мною.

І Манька, обійнявши Такена за шию, потягла його до дверей. Такен спробував було вирватися, але вона була таки дужчою, тож скоро вони зникли за дверима.

Агзамов, залишившись один, постояв іще якийсь час біля прозоро-сороміцького шедевру, навіщось тицьнув пальцем у порожнину фалосу чи піхви і пішов нарешті до дзеркал, які його давно зацікавили.

Одне дзеркало, нагадаємо, було звичайне, інше – увігнуте. Але краще б він до них і не підходив, бо, як би не ставав навшпиньки, які б не корчив гримаси, не відображувався в жодному з них!

«То, значить, я таки насправді зник?! Досяг нірвани? Самознищився? Але ж – ось я стою, ось мої руки, ноги…»

Агзамов висолопив язика. Все було даремно: в дзеркалі нічого не проявилося. Тоді він плюнув на дзеркало. Плювок також безслідно щез.

«Боже мій, що відбувається? Чого  ж я позбавився – душі чи плоті? Чи насправді – одразу і того, й іншого?!»

Двері тихо відчинилися, і, обійнявшись, увійшли Такен і Маша, щасливі, умиротворенні.

Дивлячись піднесено на Агзамова, який обернувся до них, Такен сказав:

– Привітай мене, друже, я одружуюся з нею! А зі своєю благовірною  розлучаюся. Я, нарешті-таки, все вирішив остаточно і безповоротно!

Але тут Манька-обманка раптом розчепила обійми і відсахнулася від нього.

– З якого дурного дива, Такешо? Я ж не давала згоди! Так, я віддалася тобі, але це зовсім не означає, що я хочу бути твоєю дружиною! Я віддамся іще і  десяткам інших!

– Та будь ласка! Але будь моєю дружиною!

– Бути дружиною для мене – відразно! Бути дружиною – це те, що вбило у жінці жінку! Бути дружиною – це означає стати рабинею одного чоловіка. Це значить – замкнути на кухні усі свої пориви і пристрасті! Це значить, що ти більше не можеш бути язичницею і вакханкою, що ти не можеш кохатися з тим, ким хочеться! Це значить назавжди лишитися без свободи вибору! І що маєш потому, замість всього цього? Тільки штамп у паспорті, лицемірну «повагу» суспільства та постійне взаємне лицемірство з чоловіком, коли ти йому зраджуєш, а він зраджує тобі? Ні, я не можу так брехати – ні собі, ні суспільству!

– Але ж ти не можеш і просто так кинути мене, після того, що відбулося? Це ж було знаково дивовижно! – вигукнув Такен.

– Саме тому я і кидаю тебе! Дивовижність не повторюється! Гей, нікчемо, гайда звідси! – гукнула вона, відштовхнувши Такена, до Агзамова і, підхопивши його під руку, умлівіч протягла крізь двері. Вискочивши з майстерні, вони притьмом помчали східцями донизу.

Вмить опинившись надворі, Агзамович і Манька одразу ж гайнули за хвіртку і вже скоро на вулиці квапливо ловили таксі.

 

Після оргії

– Чому ти так зневажила його? – запитав уже на вулиці Агзамович, ледве відсапуючись.

– Я нічого не обіцяла йому! Він талановита людина, але як чоловік – звичайнісінький. Він зачинив би мене і викинув ключі.

– Колись так само  сказала Дебора з «Якось в Америці»…

– Яка різниця, хто, де, коли, що сказав? Ми – одне онтологічне тіло.

Тут саме під’їхала іномарка, і вони побігли до машини.

– Куди ж тепер поїдемо? – запитав у Маші Агзамов.

– Та є у мене знайомі ханурики… Підгодовую їх інколи. 

– Нам на вулицю Саїна-Жубанова, – сказала вона водієві, нахилившись до дверцят.

– Знаєш, є така порода людей, – продовжила свій монолог Манька, коли вони вже всілися в машину і поїхали – несучасні, ну, пасинки якісь чи байстрюки (наче це закон дітей зачинає, а не фалос!), які вічно не до місця, скрізь не свої, але завжди в русі і роздумах. Це почалося іще з Сократа: нами ж він і нині згадується більше на чужих пирах, а не у власному домі… Отакі і у мене є двійко дружків, один – поет, другий – філософ, котрі забили на цей світ остаточно. Поет якийсь час робив успішну кар’єру, працював на телебаченні, видав свої переклади «Бітлз» та «Панк Флойда», поїхав до Москви, гадав викликати фурор, але там ніхто й не сіпнувся. Всі ніші було вже зайнято. Довелося йому повертатися до Алма-Ати, але і тут його місце вже захопили ті, хто колись наступав на п’яти. А з філософом трапилося так, що він взагалі народився раніше свого часу: люди ще талапалися у марксизмі, а його, бач, потягло в постмодерн, про який тоді ще і в Росії не чули. Уявляєш, він написав дисертацію про хейдеггерівське розуміння істини, а її зарубали на тій підставі, що йому нікому опонувати… Слухай, – звернулася вона до таксиста. – Зупини біля магазину. – Я піду затарюся.

Взявши у Агзамовича гроші, вона пібігла до магазину і скоро повернулася з двома пакетами повними харчів.

«Знову повезе в якесь кишло», – подумав Агзамов. Але те, що він побачив, піднявшись на четвертий поверх, повергло в прах навіть його передчуття. На дзвінок Маші відчинив якийсь казах із зеленими від п’янства очима і кривою посмішкою, яка чомусь здалася Агзамову знайомою. І тільки побачивши поряд з ним російського велетня, Агзамович упізнав старих знайомців по КПЗ. Втім, придивившись, Агзамович здивувався ще більше – його «колеги» були вдягнені, як на показ. Гігант був у фраку, а книжник – у сюртуку і навіть чисто поголений, тож і шрам, здавалося, став менш помітним, ставши схожим на задоволену нахабну посмішку.

– Машка! Звідки ти взялася? – зрадів гігант.

– Ігорьочку! Я до вас у гості з харчами.

Манька увійшла сама і затягла за собою Агзамовича.

– Взагалі-то це моя квартира, – буркнув книжник, відступаючи.

– Значить і тебе обслужимо, – багатообіцяюче заявила Маша. – Слухай, – звернулася вона до Ігоря. – Здається, ви на бенкет зібралися читати свою Нобелівську лекцію, бо я вас уперше бачу при такому параді. З якого приводу намарафетилися?

– Талант не проп’єш! – вишкірився у посмішці Ігор. – У нас сьогодні презентація проекту у фонді освіти. Ось чекаємо Костиляновича з вістями. Якщо поталанить, він поведе нас на прийом до американського посольства, а за тиждень ми всі поїдемо до Америки! Будемо читати лекцію на тему: «Аполонейське та діонісейське начала в культурі». Я – Аполон, Костилянович – сатир, а оце – наш Діоніс, або Танат на прізвисько «Добрийранок», бо щодня уже з восьмої ранку стовбичить біля магазину у ще відсутній черзі за горілкою!

– То може, ми невчасно? –  зімітувала занепокоєння Манька.

– Люди з горілкою у нас завжди вчасно! – з пафосом відповів Ігор і, перехопивши у Маньки пакети, заніс їх до зали.

Сміючись, вони зайшли до кімнати, Агзамович – за ними. Він ще у вітальні звернув увагу на те, що малюнок на шпалерах у квартирі майже такий, як на плавках Макмерфі з фільму Міклоша Формана «Політ над гніздом зозулі» – з дельфінами, що граються у хвилях. Це створювало фривольний настрій.

Квартира була явно холостяцькою. В центрі стояв журнальний столик, що знав і кращі часи, над ним – навісні книжкові полиці з такими велетенськими фоліантами, що здавалося – ось-ось рухнуть. Напроти столу виднілося односпальне солдатське ліжко. Оце і все умеблювання.

Агзамова запросили сісти, але він пішов до полиць. Фоліанти виявилися словниками – французькі, англійські, арабські… Втім, більше всього здивували Агзамова словники грецькі та латинські. І при тому у цій книгозбірні не виявилося жодної російської книжки!

– Я дивлюся, тут живуть одні поліглоти? – невпевнено запитав Агзамов.

– От саме вони! – одразу ж відгукнувся гігант. – Взагалі-то це квартира Таната, якого я називаю Танатосом, оскільки інколи своєю насупленістю він нагадує бога смерті. Після розлучення з дружиною він тут один мешкає.

– Чому один? З книгами! – розсміявся «Танатос», що зараз був більше схожим на «Добрийранок».

– Ну, і я до нього навідуюся, – продовжив гігант, – щоб у нього остаточно дах не знесло. А то, як нап’ється, починає з деревами за вікном розмовляти. Одне називає Хайдеггером, друге – Ніцше, третє – Траклем… Та ви сідайте, не чекайте запрошення! Цей «господар» вам ніколи і нічого не запропонує, – Ігор устав і підвів Агзамовича до канапи.

На цей час скромний журнальний столик уже аж тріщав од перенавантаження. Чого там тільки не було – і чорна ікра, і сьомга, і малосольні огірочки, і ковбаса, і лікер «Амаретто», і дві великі пляшки «Распутіна». Якщо раніше Агзамовичу здавалося, що в цій халабуді, затягнутій павутиною холостяцького занепаду, можуть здохнути і миші, то тепер про це навіть і не згадувалося. Господарі квартири кинули на койку верхній одяг, і пішла п’янка – дим коромислом!

Ігор виявися прекрасним співбесідником, він напам’ять читав Томаса Еліота, чирком пройшовся по Бродському, зробивши страшенно хижу пику і до неможливості вирячивши очі, пародіював Вознесенського. «Танатос» також намагався щось вставити у розмову, але Ігор одразу ж перебивав його і продовжував свій нескінченний монолог. Зрозумівши, що справив на гостя незабутнє враження, він тепер вирішив підняти в очах Агзамовича і Таната.  

– Ви дивитеся на нього, як на непорозуміння, – заступився він за свого друга. Це він, коли нап’ється, такий, а за інтелектуальною накрученістю, він просто – мордоворот, Клод Ван Дам – універсальний солдат. Є у нас такий собі Айхан Костилянович, у котрого, замість ніг, милиці. Вони давно дружать з Танатом. Так ось, Костилянович написав про нього:

Хто він такий – Шахмухаметов?
Завіту Вітхого прикмета,
Він – буквоїд, пацюк, зануда.
Його за те не люблять люди.
Він – бісектриса, що кути
Ділить на сектори мети.

Тут, що не слово – то шедевр. Ви знаєте, як починав Танат? Він переклав Сілезіуса! Це поет-містик 17 століття. Бач, в які манівці його зманило? Проте, з іншого боку, Танат вцілив у самісіньку точку – Ангелус Сілезіус – один з батьків негативної теології, а наша душа співзвучно – в постійному невдалому пошуку Бога. Не в церкві ж його шукати чи в мечеті? Там все знівечено книжниками од бізнесу! Та і пора би нам всім, нарешті, сягнути по-справжньому наднаціональної релігії, але – де вона? Тільки в душі людській, тільки з глибинної нашої спраги! А Сілезіус так і писав: «Бог народжується в душі людини!»

Тут «Танатос», котрий, без усяких ножа та виделки – руками, саме розправлявся із сьомгою, трагедійно вирячився на всіх ошелешеними очима і прорік: «Христос міг тисячу разів народжуватися у Вифлиємі, але ти все одно загинув, якщо він не народився в твоїй душі!»

Агзамову ставало усе цікавіше з цими декласованими елементами, які раптом перетворилися в інтелігентів і навіть, можна сказати, в інтелектуалів. Проблема богошукання його хвилювала давно, мислі, подібні тим, що пролунали тут, виголошували ще середньовічні суфії, тож він вирішив нагадати хлопцям, що таке розуміння Творця має східне коріння.

– Е… бачте, – спробував було він вписатися в розмову, проте його і не збиралися слухати.

– Це він цитує Сілезіуса! – продовжив свій монолог Ігор, але Агзамов уже не чув чергової запальної тиради, бо йому стало образливо, що його перебили і, чесно кажучи, налякали ці двоє, котрим було тісно не тільки в казахській, але і в російській культурі.

«Де цей самий Ангелус? – гнівно запитував про себе Агзамов, – а де ми, казахи? Що може він дати нам для нашого національного відродження? Яка у нас може бути прийнятність щодо християнської традиції? Ні, він рішуче не розумів цих розгнузданих молодиків, особливо цього довговолосого замазуру-казаха з кривою нахабною посмішкою, що зараз рвав сьомгу голими руками.

Ігор продовжував щось говорити, але погляд Агзамова змістився на Машу, і тільки тут він зрозумів, яка вона стильна жінка – груди її наче аж рвалися вилетіти із літньої сукні, пошитої з якоїсь надлегкої матерії, оголені плечі наче аж іскрили, а в очах її, звернених до Ігоря, було щось енергійно провокаційне.

Ігор же, здавалося, задався метою пропіарити всіх своїх друзів разом. Тепер він перейшов на Айхана, котрого чомусь називав Костиляновичем.

«Чи не мій це друг, Айхан?» – невпевнено подумалося Агзамову.

– Ви не уявляєте, він – це щось феноменальне: груди – як у кентавра, голова величезна, як у Мінотавра, тільки ріг не вистачає.

– Я б йому їх швидко наставила, – розсміялася Маша.

– Знаєш, у нього така дружина, що він на тебе і уваги не зверне, – авторитетно заявив Ігор. – Але я не про це. Костилянович  – офігенний майстер стьобу. Коротше кажучи, сучасний Каттул. Ось, наприклад, з його доробку:

Гордий фалосе, ти – вже не гордість давно чоловіка:
Був мов з бронзи відлитим – тепер тебе, друже, хоч викинь.

Не начало давно ти і навіть давно – не початок.
Так, нікого й нічого тобою, на жаль, не зачато…

– Шикарно, чи не правда? Втім, у мене, як то кажуть, є вірші не гірші. Ось послухай.

І Ігор, як завжди, трохи епатуючи, взявся декламувати:

Дивлюся на епоху –
Немає змін нітрохи.
Лише паскудства торжество,
Яке моє гнітить єство.
Історія бездарна, дика…
Що нам лишається тут в дідька?!
Довкола – ницості стіна.
Все не змінити ні хріна!
Уже маячить смерть-карга.
Все не змінити ні фіга!
Скрізь – лиш смітник, бедлам, бардак.
Все не змінити нам ніяк!
Невже й мені прийшли кранти?
Що можемо і я, і ти?
Душа уже втікає ось…
Дулю змінити щось вдалось!

Тут уже Маша не витримала:

– Поб’ємося об заклад, що дещо таки може вдатися? Танатович, у тебе є якийсь музон?

Танат мутними очима вказав на допотопний програвач. З музики у нього був у наявності лише Вівальді. Маша поставила «Зиму» і, церемонно вклонившись, запросила Ігоря. Ігор устав, підійшов до неї і легко закружляв її у вальсі. Вони дуже підходили одне одному. Він високий, статний, з довгим світлим волоссям, зібраним у пучок на потилиці. Вона також висока, поставна, зі своєю поголеною головою схожа чимось на самицю хорта.

Вражений Агзамов на мить забув про все – і про убогу обстановку цього холостяцького пристанища, і про його кострубато-мовного господаря і про дивну, незрозумілу ситуацію, в яку втрапив він сам, та й цілком углиб у чаруючі ритми вальсу і споглядання цієї прекрасної пари танцівників. Танат же, прихилившись щелепою на кулак, якось зовсім по-російському, похнюпився.

– Прекрасна пара, чи не правда? – удостоїв його розмови Агзамов.

– Яка пара? Це ж Вівальді! Його треба слухати, а не танцювати.

– А на мій погляд, ця музика, якнайкраще підходить під цей танок.

– Якось Анре Жид сказав: «З прекрасними помислами роблять погану літературу». Це танок – щось подібне. Втім, зараз навіть філософія повернулася у свій колишній бродяжний стан, а у своєму справжньому вигляді вона виявилася нікому не потрібною, тож, неприкаяна, шуляється закапелками, де навіть проститутки коштують дорожче, ніж філософи.

Танат помовчав, оцінююче розглядаючи Агзамова, а потім і зовсім поніс повну ахінею.

– Модерніст жадає змін у світі, а постмодерніст його переінтерпретації. Словом, тих таки змін, але в умовному полі. Світ прийнятний тільки, як символічний універсум і піддається переструктурації тільки в символічному плані. Тому Деррида вважає, що світ – це текст. Образ модернізму – це дерзновенний художник, що дає ляпаса гидкому суспільному смаку. Модернізм – культ епатажної особистості. Образ постмодерніста – людина з вічною нахабною усмішкою на обличчі від передчуття невідворотності того, що відбувається. Бодріяр тому і назвав одну зі своїх праць «Фатальні стратегії», що намагався створити філософію справжнього розуміння сучасності, котра сама себе випереджає. Втім, всі вони танцюють від Хайдеггера, який першим зрозумів, що перехід на технотронну фазу цивілізації буде фатальним для самої людини, яка віднині і до кінця днів своїх залишатиметься частиною технології.  

– У тебе зараз кілька разів прозвучало слово «фатальність». Виходить, всі ці твої постмодерністи – оскаженілі фаталісти. Але які ж вони тоді філософи, якщо так недалеко відійшли від сивіл?

– Сивіли мали справу з первісним світом, де владарювала сама природа, ми ж маємо справу із симулякрами, тобто символами без наповнення, з порожніми оболонками сенсу речей. Усі найважливіші поняття – такі, як етнос, нація, людина, гуманність, гуманізм не мають нині того наповнення, в гущі котрого вони створювалися, бо не ми уже їх створюємо, а вони нас, тобто у нас є звичні стереотипи етносу, нації, людини, гуманізму, якими ми керуємося. Але ж завдання філософії полягає якраз у тому, щоб самим створювати поняття, або, як говорив Дельоз, творити концепти. Нам, грішним, до цього далеко, а Дельоз таки немало їх сотворив… Ось тільки навскидку – «шизопотоки», «машини бажання», «тіло-без-органів» – це нове розуміння гуманізму, або точніше – безбережна дегуманізація.

Агзамов раптом згадав, що колись, коли він уперше побачив Таната іще в своєму минулому, тепер такому далекому житті, той нагадав йому персонажа Гюго. Але тоді цей хлопець вразив його тільки гримасою потворності, адже у Гюго розповідається про аристократа, який лише волею долі став потворою на потіху публіці, – про аристократа, а не про потвору! Тепер же, коли один Танат слухав Вівальді, у той час, коли усі інші, в тому числі і Агзамович, перебували в полоні брутального сибаритства, син великого письменника у повній мірі оцінив свого візаві. Перед ним, дійсно, був аристократ, не зважаючи на те, що він не користувався виделкою, а волосся його явно потребувало ножиць та бріоліну.

Між тим, в цей час музика італійського маестро раптом вибухнула такою експресією, що Ігор та Манька, ставши напроти одне одного, ушкварили джигу чи рок-н-рол. Лікті їхні так і миготіли, черевики аж угвинчувалися у підлогу, зади то спокусливо опускалися, то піднімалися, крутячись врізнобіч. Скоро Ігор так розійшовся, що зняв і викинув сорочку. Збуджена Манька, без довгих роздумів, також скинула блузку. Але варто було їй тільки повернутися спиною до Ігоря, як він одразу ж розстібнув бретельки її бюстгальтера, і її розкішні груди із сосками-полуничками одразу ж розметалися… Агзамович і Танатос дивилися, як заворожені! Та й з білих штанів Ігоря стало випирати щось могутнє, у своєму незборимому пориві угору схоже на замасковану ракету. Парі було явно вже не до етикету.

– Секс-пауза! – галантно вигукнув Ігор і потяг Маньку вбік ванної кімнати.

– Куди вони пішли? – дурнувато запитав Агзамович після невеликого остовпіння.

– А ви не зрозуміли? Він же щойно сповістив, – резонно відповів Танат.

За стінкою почулося хлюпотіння води і сміх пари, що займалася зляганням.

– Усе, що робить Ігор, відбувається так чарівливо, – посміхнувся Агзамов.

– Ви ще скажіть: «Мій лагідний і ніжний звір». Ніякий він не звір, а доморощений інтелігентик. Усі вони такі ці модерністи, – їм тільки дай повипендрюватися. Памятаєте у Маяковського: «Я краще в барі блядям буду подавати ананасну воду!». А врешті взяв і застрелився! Модернізм – як пінистий струмінь сечі після ночі в пивбарі. То й що ж тут епатажного? Сеча вона і є сеча, рано чи пізно, все одно прорветься, посмердить і… висохне. Єдине щось путнє, що вихлюпнулося з пивниць, це пивний путч Гітлера! Ось людина, що не тільки щось демонструвала, але й чогось досягала.

– Тьху, ну ти нацист!

– Не нацист, а націоналіст А втім, яка різниця! А Ігор? Ти гадаєш, що він – божа кульбабка? Великоруський шовініст, ось хто він! Ген навіть Маньку щойно приватизував, бо не може, бач, віддати її нам, чорнодупим!

 До Агзамовича поволеньки стали доходити очевидні істини… Втім, багато що для нього і надалі залишалося незрозумілим та недоречним. Модернізм же, за шаблонами отриманих ним колись «знань», начебто завжди вважався поважним явищем?! Адже навіть Сатр заявляв, що екзистенціалізм – це гуманізм?!

– А як же Сатр? – непевно озвався Агзамович.

– Прочитайте Хайдеггера. Хоча би «Лист про гуманізм». І ви зрозумієте, що Сатр – хлопчисько. Тільки тоді, коли гуманізм вийде за межі моралізма, почнеться справжній розвиток людства. Ось це і пропонує постмодерн, в особі, скажімо, Бодрійяра. Зрозумієте разом із ним, що важливий не суб’єкт, а об’єкт.

За стіною так само продовжувала литися вода, програвач крутив черговий опус Вівальді, музика була напруженою, якщо б не сказати, горлаючою. Раптом з коридорчика вискочили голі Ігор та Манька і один за одним, «паровозиком», проскакали у кімнату. Манька стрибала попереду, а Ігор позаду, тримаючи її за стегна. Потім вони стали в горизонтальну стійку і взялися галопувати, як у кордебалеті, то справа наліво, то зліва направо, при цьому фалос Ігоря звивався, як змій, а груди Маньки стирчали сторчма, лише злегка похитуючись у бік рухів…

І тут неждано заверещав дверний дзвінок та почувся гучний, напористий грюкіт у двері. Здавалося, двері зараз тріснуть, і в кімнату увірвуться якісь монстри. Ігор з Манькою кинулися до ванної. Танат подався відчиняти двері. І тільки тоді виявив, що вода з ванної уже сягнула коридору і, мабуть, заливає сусідів! Коли ж, недовго думаючи, він розчинив двері, його одразу ж було збито на підлогу страшним ударом кремезного казаха з придуркуватими очима, налитими кров’ю.

– Гей, ти, що тут у вас за бардак?! – підвів казах поверженого Таната.  

– А ти хто? – пробелькотав Танат.

– Я ось зараз тобі покажу «хто», манкурте сраний! Ти у мене окропом мочитися будеш і забудеш – з якого боку у тебе дупа! Я ж – твій сусід, ахмак!

– Тебе звуть Ахмак?

– Дурень! «Ахмак» казахською означає «дурень»! А ну, пропусти, дай подивитися, хто тут у тебе бешкетує?

«Ахмак» – а відтепер Танат став називати його про себе саме так, не знаючи і не бажаючи знати його справжнє ім’я, – увірвався в кімнату, але, побачивши там парадно одягненого Агзамовича, трохи знітився.

– Шановний, ассалаумалейкум! Можна увійти?

– Заходь, братику, заходь! – лагідно сказав Агзамов, спішно придумуючи, як би якомога ввічливіше позбутися нежданого гостя і при тому не втратити іміджу доброзичливого поважного одноплемінника.  

– Шановний, що відбувається? Мою квартиру залило водою, і я бачу, що тече вона саме звідси!

– Знаєш, дорогий, ми вже викликали аварійну службу, а це ось тобі – в рахунок збитків! – Агзамов витяг стодоларову купюру.

– Ні, ні, не треба! – замахав руками казах. – Я всього лише чабан. Недавно переїхав до міста. Мені родич купив квартиру, він така ж поважна людина, як і ви. Мені достатньо з вами тільки привітатися.

З цими словами він підійшов до Агзамова і простяг йому свою квадратну смагляву долоню.

«А він же мене не знає, – подумав Агзамов, встромляючи свою долоньку у величезну кінцівку селюка. – Для нього важливо, що я добре вдягнений і з оцими «фірмовими» окулярами на носі. Ось і виходить, що все життя мене підмінювала зовнішність. То, де ж втрата? Виходить, я себе і не губив? З іншого боку, ти ба, яка все-таки повага у казахів до старших: щойно цей хлопець збирався убити Таната, а переді мною прогинається, наче перед богдиханом!»

Казах обернувся до Таната.

– Ти хоча би одразу сказав, що у тебе такий брат. А то я ніяк не міг зрозуміти, як ти, такий недолугий, міг заробити на квартиру. Гаразд, дивися мені, ще раз заллєш, я і на брата не подивлюся!

Зачинивши за ним двері, Танат постукав у ванну кімнату.

– Гей, розбишаки, виходьте! Тільки не забудьте злити ванну, бо вже сусіда залили!  

Зайшовши до зали, він подякував Агзамову і розлив по склянках горілку.

– Ну, Агзамовичу, за вас! А то б цей «ахмак» міг би нас усіх тут прибити.

Випили. Агзамов узявся закушувати.

Як дві мокрі курки, вийшли із ванної Ігор та Манька. Манька була в халаті Таната, а Ігор – з голим торсом і в штанях.

– Ну, що, пронесло? – весело запитав Ігор. – Розпусту продовжуємо, чи як?

– Ти прибрав у ванній кімнаті? – суворо запитав Танат.

– Та прибрали ми, прибрали! – відповіла Манька. – Але мені довелося пожертвувати всім своїм одягом, бо у тебе ганчірок не було.

– Я ганчірок не тримаю, – гордо відповів Танат. – І не люблю чоловіків-ганчірок. – він багатозначно подивився на Ігоря.

– Це, схоже, натяк на мене, – задумливо промовив Ігор. – А як же тоді бути з Кафкою? Його інакше, як ганчіркою, і не назвеш. Адже він нічого не пропонував і нічого не ганив.

Усі вже сиділи за столиком і пили горілку.

– Тим не менш, відчуваєш себе сміттям під безжальною мітлою обставин, – продовжував Ігор. – Це повна деструкція влади і владних стосунків…

– Чому? – перепинив його Танат. – У того ж Кафки є і обнадійливі речі. До прикладу, його ставлення до жінок. Жінка у нього завжди відразна і в той же час неприступна. Її доводиться мати. Але, маючи її, ти все одно належиш їй. А якщо не належиш, то обертаєшся в комаху.

– То, значить, він деконструював жінку? – спантеличено запитав Ігор.

– Так! – скрушно сказав Танат. – Вона – фундамент буття, і значить, є висхідною величиною. Вона – спокуса, вона – міра спокуси.

– Ти згодна з тим, що визначаєш рівень спокуси? – звернувся Ігор до Маньки.

– Що відповісти? – зітхнула Манька. – Мабуть це залежить від довжини маточної труби…

– Ні! – відрізав Танат. – Про це якось добре сказав Бродський: «Настільки ж радісніше прекрасне поза тілом».

– «Ні обійми неможливі, ні зрада», – продовжив Ігор.

– Ні, не в тому річ, – сказав Танат. – Це вже межа Бродського, тобто усе та ж метафізика.

– Що ж не метафізика?

– Проміскуітет! – приречено прорік Танат. – Злягання усіх з усіма, машина бажань без гальм.

– Ну, це нудно! – поморщився Агзамов. – Я читав цього вашого Уельбека.

– До чого тут Уельбек, – посміхнувся Танат. – Треба Дельоза читати.

– Здається, з усього що, тут пролунало, мені особисто сподобалася ідея цього вашого Силезіуса, що Бог має народитися в душі людини. Це схоже на ідеї суфіїв про індивідуальне повернення до Бога.

– У суфіїв це від християнства, – авторитетно заявив Танат. Мене особисто більше приваблює ідея Хайдеггера про те, що Бог помер, але його місце залишилося. Отже, виходить, що ми увесь час намагалися наповнити «місце» якимось змістом. Але яким тепер має бути той зміст чи, якщо хочете, нове розуміння Бога, цього, схоже, ніхто не знає. По Хайдеггеру, людина – це дещиця земного і небесного, смертного і безсмертного, тобто людина – це космос і частина космосу, або, як він сказав, «щось посунуте в ніщо». Він був близьким до ідеї безрелігійної релігії в стилі пієтизму Бьоме. Мабуть, у цьому напрямку і треба спрямовувати пошуки.

Знову задзвонив дверний дзвінок. Усі насторожилися, бо нікому не хотілося повторного візиту апокаліптичного казаха. Ігор, який і досі сидів із голим торсом, устав і озирнувся довкола, шукаючи підручної «зброї», але у Таната не було навіть праски. Врешті він поволеньки наблизився до дверей і знехотя відчинив їх, але майже одразу ж і почувся його радісний вигук:

– Імператоре! Та невже це ви, Ваша величність? Як же ви на четвертий поверх піднятися сподобилися? Допоміг хто-небудь?

– Та сам я, сам, що я інвалід, чи що?! – почувся лукаво-поблажливий баритон. Трохи згодом у дверях, волочучи ноги, з’явився (хто б ви думали?) той самий Айхан, якого Агзамов розшукував з миті початку свого невдалого «перевтілення» і фатально не міг розшукати, а тут ось він, будь ласка, велично наближається на своїх милицях до їхнього столика. Айхан так повільно пересувався, переставляючи почергово милиці та ноги, що здавалося, не він рухається, а міниться простір довкола нього, щоразу наближаючи його на кілька неістотних сантиметрів. Услід за ним з’явився чоловік середнього зросту, дуже схожий на Достоєвського, тільки смаглявий.  

– А ви хто? – запитав Ігор, вітаючись із незнайомцем.

– Це Федір Михайлович, бурятський шаман, лікує від усіх хвороб, крім запою, передбачає майбутнє аж до хвилини смерті. Він до речі сказав мені, що серед вас знаходиться мій друг Агзам Агзамович Агзамов. Це правда? Де він? – почав озиратися по кімнаті Айхан.

– Так ось же я! – встав з-за столу Агзамович. – Невже ти мене не впізнаєш?

Айхан, намагався упізнати, але, наче бачив, замість нього, каліку чи виродка. Тож врешті зітхнув:

– Оце-то тебе притисло… Якби Федір Михайлович теж не стверджував, ніколи б не здогадався, що це ти. Адже мені сказали, що ти полетів у Америку.

– Я хотів, але не вийшло.

– Знаєш, чому у тебе не вийшло?

– Я увесь час над цим думаю. Скоро вже з глузду од того з’їду!

– Федоре Михайловичу, поясни йому.

– Непосвяченому це важко одразу зрозуміти, але у вас відібрали хварну.

– Я знаю, що таке хварна, але до чого тут я?

– У вас були родимки?

– Так. 

– Багато?

– Так.

– Сьогодні вони випали?

– Так.

– Так ось, вам було даровано хварну жерця – ту, котра передається у спадок. З такою хварною можна змінювати течії рік, засновувати держави, вести вперед народи. Раніше Ви, справді, виправдовували свою хварну – ішли проти течії, допомагали людям, але в якийсь момент, чи то Ви стомилися, чи то у Вас згасла віра в Тенгрі, чи то Вас настільки купила влада, що Ви вирішили мовчати і чинити так, як від Вас вимагається. Тоді і згасла Ваша хварна і Боже сяяння над Вами – Ваш вишній захист. Краплею, що переповнила чашу Божого терпіння, стало вручення Вам незаслуженого ордену, від якого Ви не те що не відмовилися, але й навіть були задоволені. Це Ви, людина із хварною жерця! Хіба її можна було проміняти на якийсь позолочений мідяк?! Але Тегрі великий у своєму всепрощенні – все ще надіючись на те, що Ви отямитеся, він дав Вам другий шанс – того ж вечора, біля ресторану, пам’ятаєте, послав бродягу в образі молодої людини. Той звернувся до Вас з якоюсь просьбою, але ви не вислухали його. Проте навіть і потому Тенгрі не квапився позбавити Вас своєї милості, він просто позбавив Вас родимок – знаку Вашої обраності, але…

– А тепер дай я скажу! – перебив шамана Айхан. – Ти не покаявся і після цього! Народе, ми не їдемо до Америки! – звернувся він до Таната та Ігоря. – Саме цей підлотник подбав про те. В його фонді зарубали наш проект, а сам він, як стверджують члени правління, перебуває в Америці. Але, якщо в дійсності він таки перебуває серед нас і це – не сон, то маємо шанс розібратися з цим упирем.

Агзамов аж ніяк не чекав такої агресії щодо себе, адже це саме він зробив цю людину людиною. Не вибий він тоді йому квартири, Айханові довелося б повертатися на свою брудну залізничну станцію чи загнутися в якійсь із забігайлівок Алма-Ати. І цей хлопець, котрий кожним кроком свого зростання зобов’язаний йому, проміняв його на якихось напівбродяг, розпусників, циніків! Загалом, діла-а-а-а… Хоча, здається, він, Агзамов, таки пригадує… Якось приїхав з Каліфорнії Ларрі Джонс, керівник міжнародного Пен-клубу, і Агзамов познайомив його з Айханом. Вони чомусь аж надто легко зійшлися так, що той забажав запросити каліку до Америки, та ще й не просто так, а для того, щоб він прочитав лекції по казахській культурі. Агзамов ніскілечки не заперечував би проти цього, але Айхан пристебнув до себе ще когось – як виявилося тепер, оцю «солодку парочку». Цього вже Агзамович пробачити не міг. Він придумав хитру комбінацію зі своєю поїздкою до Америки і вбивчим приговором проекту Айхана, який мав озвучити Голова Правління, хороший хлопець, відомий правозахисник. Отак воно, очевидно, сьогодні і сталося.

Агзамов іронічно гмикнув:

– То, що це у нас нині – трибунал?

– «Це – Вишній Суд, наперсники розпусти!» – напружено зареготав Ігор.  

– Можна мені взяти слово? – буденно запитав Танат. – Я гадаю, що ця людина ні в чому не винна. І, крім того, – він звернувся до Ігоря, – він щойно врятував нас од розлюченого дикуна. Я дуже поважаю Агзама Агзамовича, – звернувся він потому до Айхана. – Він – син великого письменника. В культурі мають бути аристократи духу, а він – єдиний серед нас, хто має право таким означуватися навіть по праву народження.

– Але з хварною ви явно переборщили, – звернувся Танат до шамана. Це дурня задурена! Не існує ніякої хварни. Якщо Бог помер ще в епоху Ніцше, яка може бути хварна? Як говорили античні скептики: «Це не більш, ніж те!». Агзамович такий же, як і ми, – він в міру тупуватий, а часом, ще й надмірно самовдоволений. А те, що його звідусіль прибрали? Так постарів і застарів, пора і честь знати. Ген Дельоз, коли стомився від страждань, узяв і стрибнув з восьмого поверху вниз головою, як Емпедокл в жерло вулкану. От це – смерть філософа! Взагалі, я вам скажу що тільки філософи приречені на справжню смерть, всі ж інші – лише на зникнення після нудного існування.

– Я теж гадаю, що цей ваш шаман, або чимось обкурився, або діє згідно твого сценарію, – сказав Агзамов, жорстко подивившись на Айхана. – Я ніколи не потребував ніякої хварни, вірив тільки собі та своїм знанням. Я і тебе колись оцінив, завдяки твоєму інтелекту і силі характеру. Але з часом характер став у тобі основоположною величиною, – ти взявся підчиняти собі довколишніх, рватися до лідерства.

– А чи не здається тобі, що все відбувалося саме собою? Просто я став актуальним для людей, я говорив те, що вони думали, як бур, врізався в породу сьогодення, не звертав з обраного шляху – от люди і потягнулися до мене. І тільки тебе це чомусь не радувало. Ти мені допомагав, поки мене ніхто не знав, бо, очевидно, тобі подобалося тішити своє самолюбство тим, що ти такий добродій, але варто було мені проявити свою власну волю, це тобі одразу не сподобалося. А ти ж вважав себе продвинутим хлопцем, унікальною особистістю, що далеко випередила своїх сучасників. То в чому ж твоя унікальність? Може, в тому що інтригуєш проти найближчих своїх друзів, тягнеш їх за ногу назад у яму? Чим же ти кращий за найзвичайнісіньких казахів, яких ще в утробі матері зачато з комплексом неповноцінності, в якому заздрість – найвизначніша риса? Але не мені ж то заздрити: я у чотири роки захворів поліомієлітом, в шість років втратив батька, у двадцять померла від раку моя мама, і, тим не менш, я йшов уперед. Народжений на станційному тупику, тепер я – кумир свого покоління! Я визначально вирішив, що, якщо мені відмовлено в одному, то маю підвищуватися в іншому – в знаннях, освіченості, культурі. Я сам себе зробив людиною, відбувся, незважаючи на все – походження, здоров’я, відсутність блату. В цивілізованих країнах зазвичай підтримують таких людей, згадайте хоча би Джека Лондона чи Тулуз-Лотрека, але у нас, чим відомішим я ставав, тим більше густіла довкола змова замовчування. Щоправда, був короткий період, коли ми працювали з тобою разом: започаткували журнал, намагалися створити належне інтелектуальне середовище. Але тут твої друзі, всі оці старі хмирі, намовили тебе проти мене. І ось, коли ти відійшов від мене, довкола мене утворилася порожнеча. Адже у нас не суспільство, а якесь ісмаїлітське братство, каста катів усього живого і творчого. І тоді зі мною залишилися тільки ці двоє, тож бачить Бог, вони стільки ж зробили для мене, скільки і я для них! Їх вважали алканами, покидьками суспільства, а я дивувався їхній свободі, незалежності, ерудиції. Їх звідусіль виганяли з ганьбою, тому я їх наблизив до себе! Це не додало мені авторитету в очах суспільства, зате я виріс у власних очах. Так! Бо я вважаю, що всі багатства світу не варті і однієї фрази Хайдеггера, запозиченої їм в свою чергу у Гейдерліна: «Поетично існує на землі людина». Поетично, а не політично, як це відбувається з багатьма із нас. У них мені завжди імпонувало те, що вони твердо, раз і назавжди, зробили свій вибір. На відміну від тебе! Кафка писав, що з урочого моменту в духовному розвитку людини настає точка неповернення, і що її не варто боятися, її треба досягнути. Так ось, ти ніколи не досягав такої точки, завжди залишав шпарину, щоб вернутися в реальність. Ти так і живеш, як вовкулак, – засинаєш вовком з думкою про м'ясо молодих ягнят, а прокинувшись, здираєш пазурі і лізеш ногами у м’які капці, щоб непомітно було твою звірину сутність. Духовним створінням можна назвати того, у кого є двері сприйняття, хто може впустити в себе спокуси цього світу і знайти заспокоєння в стрімкому язичницькому танку. І, повір, чим більше учасників, тим суттєвіший танок, але твої двері, на жаль, давно зачинено. Вони в тебе виконують не функцію входу, а функцію бар’єру, або перепони для ближніх твоїх.

– Що ти знаєш про мене? – зневажливо процідив Агзамов. – Ти думаєш, що мені вперше випадати з часу, приміряти лахи вигнанця? Варто тільки було мені піднятися, як на мене доносили, і я знову падав на дно, ставав по суті рослиною. Якось мене представили на дуже високу премію, але тільки для того, щоб назавтра викреслити зі списків. Через заздрість і підлість я ніколи не затримувався на роботі більше року, або найбільше двох, і ось, коли, нарешті, настав мій час у гуманітарному просторі, вилізаєте зі своїх нір ви, хоча вам і сказати нічого цьому світові!

– Ми, у всякому випадку, не придумуємо міфів, а от ти цим займався все життя. Адже вся твоя хварна – це міфотворчість. Чого тільки варта твоя книга «Тюркська хварна». Хварна – це винахід іранського світу, продукт зороастризму, похідне від «Авести». Не можна ж у пориві патріотизму зневажати очевидні речі. У тюрків благодать називається «кут», і він однаковий для всіх смертних!

– Не треба заново відкривати Америку! Між іншим, я першим написав про тюркського бога Тенгрі і тенгріанську благодать – «кут»!

– А от мені більше подобається Ахурамазда. Всі степові боги усього лише його відрижка! Ахурамазда – найвеликодушніше божество, це перший монотеїстичний бог у світі. Але він був настільки неревнивим і незаздрісним, що ділив свою владу і з Митрою, і з Анахітою, і з багатьма іншими богами, тож можливо, що серед них був і твій Тенгрі. Коли інші боги з оскаженінням, достойним хіба що куховарок, гризлися за владу, Ахурамазда повсякчас роздавав її найласіші шматки майже усім, кому доведеться. В результаті чого через багато століть довелося народитися Заратустрі, щоб влада знову повернулася до рук Ахурамазди. Але мені чомусь-таки подобається ця забудькуватість небесного володаря, бо вона походить не від слабкості, не від перенасиченості, не від недоліку, а від досконалості. Мені цей Бог подобається в будь-якому прояві – від поганського божества до мізерного демона, бо він непередбачуваний, як сама дійсність, а, як сказано Аристотелем, буття світу проявляється в багатозначності. Особливо мені подобаються Гати Заратустри, його розмови з Богом. Заратустра – пророк-богохульник, він хоче позбавити свого Бога жертвоприношень. Але який милостивий до нього Ахурамазда!

– Та що ти причепився до нього? – знову устрянув межи співбесідників Танат, – Хварна, кут, Тенгрі, Ахурамазда – яка різниця? Все це – та ж самісінька метафізична містична блекота і місце їй на звалищі історії.

– Тобі явно хочеться сподобатися Агзамову, – замислено промовив Айхан. – Хіба ж не ти мені завжди скаржився на нього, казав, що він – це позавчорашній день, минулорічний сніг, що він елементарний, як пропис, що він утискає наше покоління? Мені, заради тебе, довелося розлучитися з ним, хоча він не зробив мені нічого поганого.

– А я й кажу, що не варто так перейматися, бо він – хороший, – спокійно продовжував Танат, – але з іншого покоління.

– Але через нього ми не поїдемо до Америки! Він провалив наш проект!

– А воно нам потрібно – їхати у ту Америку?! І кому ми там потрібні? Проект! Значить, не на часі наш проект!

– Тоді зачекай, Танате, – усміхнувся Айхан, – я тебе зараз порадую.

Потім він обернувся до Агзамова.

– Агзамовичу! Ти пам’ятаєш, як ми якось засідали на Коктюбе? Я тоді казав тобі, що даремно ти загубив наш проект зустрічі Нового року в горах, на космостанції. Пригадуєш, що ти тоді сказав? Ти сказав, що тобі ні до чого «Іванушки Інтернешил» і що космос тебе не манить, і що тобі потрібне рідне підґрунтя.

– Так, я і зараз так вважаю, – спокійно промовив Агзамов. – Хіба не так? А що ж іще й інше я міг сказати? Що ж до Таната… Я не член Дисради, крім того, і Танат особливо не рвався до мене у друзі. Я бачив його якось мельком, але не запам’ятав. Хіба я в цьому винен?

Цього разу Айхан не поспішав із відповіддю. Судилище явно не задалося. Мало того, що підсудний не визнавав за собою провини, до того ж не знаходилося і потерпілого. Айхан запитально подивився на Таната.

– Знаєш, – відгукнувся Танат, – я вдячний тобі за турботу про мої інтереси, але… Зрозумій, це хвилинна справа. Ми – поети, філософи – як ті зерна: тільки сховані в грунт, проростаємо. Значить, треба чесно здохнути. Не існує інстанції, яка нас гідно поцінує та й не треба її. Оцінка все одно буде не на нашу користь. Ти вірно сказав, що з якогось моменту наступає точка неповернення. Тільки цю точку треба сприймати двозначно. Перше, – коли ми самі вирішуємо не повертатися до того, що було, і друге, – коли сам час не сприймає нас ні на йоту. І тут уже нічого не допоможе – ні гороскопи, ні особисті посвідчення, ні рекомендації зверху, ні, пробачте, походження. Ось для мене найпершим філософським враженням був К’єркегор, потім Ніцше, настав час, коли мене повністю подавив айсберг Хайдеггера. А у нас? У нас не відбувається точки неповернення, у нас все повторюється до нудоти. Наше сьогодення борсається в болоті непотрібного минулого і ніяк не може виплисти на берег. Адже минуле має минати, а у нас воно не минає! У нас – усе те ж радянське минуле і все теж азійське преклоніння перед деспотом. Добре було Достоєвському, бо він одразу ж виріс із «Шинелі» Гоголя. А ми нестямно продовжуємо волочити усе ту ж самісіньку шинель. А ми все ще продовжуємо гратися в деколонізацію. Та ж ми вже давно – не колонія! Нас нині, навпаки, від самих себе рятувати треба! А Ви, Агзамовичу, Ви хоч розумієте це? Ви намагалися ігнорувати усі зміни, вперто сиділи у своїх шістдесятих роках, і чого досягли? Вас просто викинуто! Не викинув хтось, а викинув час! І ти, Айхане, ще намагаєшся над ним суд учинити? Агзамович – така ж жертва, як і ми. Йому взагалі не поталанило. В метаннях між справою і творчістю, він так і не відбувся. Його жаліти треба, а не боротися з ним.   

– Е, ні, Танате, – розлютився Айхан, – тут справа уже не в нас із тобою, не в нашому ставленні до Агзамова. А в його ставленні до нас… Ми, або, у всякому разі, я завжди вважали його кращим із кращих у своєму поколінні. І можливо, він, дійсно, був таким і навіть залишається таким. Але він не бачить далі свого покоління – ось у чому біда! Хто ж нас тоді оцінить, якщо навіть «святому» Агзамову притаманні оці вікова короткозорість і віковий дальтонізм?! А він же претендує на хварну, на якусь особливу обраність?! Хварна якраз же й дається, щоб її передавати наступникам, роблячи рід людський усе кращим і кращим! А що у нас з Агзамовим, «носієм хварни»? Він не знайшов нічого кращого, як замкнути її на себе! От і вдавився! Прекрасно знаючи кожного з нас, використовуючи нас задля досягнення власної дешевої мети, він, тим не менш, пройшов повз кожного з нас, не помітивши очевидного – того, що, так, ми інші, але ми ще здатні чути і осягати клич буття, трепетно вникати у світ, а от за нами, справді, іде покоління, якому уже нікуди буде вникати, крім як у свої расові та звірині інстинкти. Кому багато дано, з того багато і запитується! Я не можу ображатися на своїх братів-казахів за те, що вони не розуміють ні моєї філософії, ні моєї поезії, але – Агзамов? Агзамов-то все прекрасно розуміє! Тоді чому мовчить? Чому не заступається за нас, за покоління байстрюків? Ми ж, хоч і народилися в радянську епоху, духовно були започатковані Перебудовою. Народжені отже, ми були й раніше, ніж зачаті… Тому-то, як плід, нині нікому і непотрібні!  

Очі Айхана палали, він відчайдушно махав руками, ніби висікаючи петрогліфи слів у повітрі, чи намагаючись злетіти. Всі заворожено дивилися на нього: вони ніколи ще до цього не бачили Айхана таким серйозним. Зазвичай він любив пожартувати, поіронізувати, а тут… Тут він наче йшов на смертну битву. Кожне його слово западало в душу.

Агзамович зрозумів, що треба терміново змінювати ситуацію.

– Танате, не слухай його! Він сам не відає, що городить! Вибач, не знав раніше, що ти такий великодушний! Я такі речі дуже ціную. Я можливо і винен у чомусь перед тобою, але, гадаю, це легко можна виправити.

– Де мій дипломат? – звернувся він до Маньки.

Вона нахилилася і дістала з-під столика об’ємний кейс.

Агзамов поклав його собі на коліна і звернувся до товариства:

– Тут рівно мільйон доларів. Я їх виграв у казино «Шахразада». Тепер я розпоряджаюся цим багатством. Але після всього сказаного, можу поділитися тільки з Танатом. Ну, Танате, скільки тобі потрібно для повного щастя? – запитав він у філософа, по-панібратському поплескавши його по плечу.

– Ну, мені, мабуть-таки, потрібне усе, – замислено промовив Танат.

– Усе не можу! – як ошпарений, скрикнув Агзамов.

– Ну, тоді половину!

– І половину не можу!

– Ну, тоді мені нічого не потрібно, – зневажливо сказав Танат.

– Почекай, почекай, я мав на увазі, скільки треба для реалізації вашого проекту? Тисяч п’ять-десять вистачить?

Присутні напружено перезирнулися. Коли зовсім поряд така купа грошей, нікому не хотілося залишатися з якимись убогими десятьма тисячами.

– Гаразд, я можу додати ще тисяч десять, – сказав Агзамович і, вставивши ключ, відкрив дипломат.

А там, замість блиску зелененьких доларів, тьмянів простий цигарковий нарізаний папір…

Агзамов порвав один шар, другий, потім став поквапливо рвати те, що залишилося. Папір летів клоччям. На самісінькому дні дипломату віднайшлася лише книга «Тюркська хварна», колись написана ним. А ще, поряд із нею, віднайшлося таке, що той опус від несподіванки випав з рук Агзамовича – там лежала величезна гумова дуля. Отетерілий Агзамович підняв дулю, але і під нею нічого не було. А, як і могло бути? Його мільйон виявився пшиком, «куклою»!

Усі так і остовпіли, один Айхан не витримав і розреготався.

– Ой, не можу! Увесь цей мільйон тільки дулі і вартий! Ти мав рацію, Ігорю, талант не проп’єш, державу не передуриш.

Агзамович від злості пожбурив у Айхана тією дулею, але вона пролетіла вище і з гуркотом упала на програвач.

В цей час у двері знову затарабанили. Вони виявилися незачиненими, і не встиг Ігор підвестися, як до квартири увірвався до болю знайомий кремезний сусід, тільки цього разу ще й з сокирою в руках. Але якби-то на сокирі він і зупинився… Ні, на його голові красувався шолом з пишним оперенням, на грудях – шкіряні лати, на колінах – такі ж шкіряні наколінники.

– Якого кия, – загорлав він, ледь увійшовши. – Якого кия ви тут хороводитеся? Ви заважаєте спати! Усім! І мені в тому числі! І взагалі мені особливо!

Відчувалося, що він достатньо хильнув і, очевидно, з визначеною метою. Адже тверезий казах – це стовідсотковий підкаблучник, а п’яний – епічний герой. Герой цей, щоправда, ледве тримався на ногах, але ж у в’яло опущеній його руці таки шкірилася лезом справжня бойова сокира!

– Ось, помилуйтеся! – саркастично вишкірився навзаєм сокирі Айхан. – Якщо ви раніше вважали, що големи існують лише у євреїв, то це наш казахський голем, винахід наших духовних вождів.

При цьому він, звичайно ж, подивився на Агзамова.

– Вони все горлали, що нищиться казахська мова, але чи була колись у нас інша мова, крім сокири та шаблі? От і до горлалися! Один я з середини 90-х намагаюся прищепити цьому народові мову філософії. Та хіба ж мене хтось слухав? Хіба убогі наклади мої книжок могли дійти до таких-от «вояк»? І хіба можу я стрітися з ними в космосі мислі? Ні, тільки у тісній квартирі, де без бійки не обійтися.

Танат устав і пішов до сусіда, котрий чомусь заозирався, і хоч, мабуть, уже поволеньки тверезіючи, усе-таки став піднімати сокиру.

– Слухай, ахмаку, це моя квартира! – раптом спокійно сказав Танат, ставши напроти «аніки-воїна».

Можна було чекати, що розлючений сусід махне сокирою і відрубає йому голову, та ні – той од такого нахабства навіть остовпів.

– Може, це й твоя квартира, – нарешті розважно промовив сусід, – але земля це моя! І на ній не повинні жити такі люди, як ви.

– Шановний, – звернувся він до Агзамовича. – Я ж заради Вас їх пробачив. Чому ж Ви не розігнали це кишло?

Сусід говорив казахською, Танат же відповідав російською. Біда російськомовних у тому, що вони, хоч мають язик, та не знають мови, залишаючись ніби німими, тож опоненти з народу просто не сприймають їхніх доказів та логіки.

Агзамович, між тим, також упав у ступор.

Але не таким виявився Айхан – він покликав до себе оскаженілого  «кімнатного рицаря» і попросив: «Підніми мене з крісла!» Той, поклавши долі сокиру, схопив обома руками Айхана за пояс і легко підвів. Вони виявилися однакового зросту. Айхан, не довго думаючи, врізав йому лобом в обличчя і, впавши на поверженого суперника, почав гамселити його на чому світ стоїть. Схоже, що битва розгорялася не на життя, а на смерть! Без жертв це вже явно закінчитися не могло. Тому всі перелякано  кинулися втікати. Ніхто не думав про Айхана. Агзамович хотів було його оборонити, але Айхан так штурхонув і його, що Агзамович вирішив за краще і собі забиратися геть.

Коли він вийшов на східці, за всіма іншими вже аж закурілося. Отже, й він притьмом спустився сходами і подався на зупинку. На зупинці стояла жінка з немовлям, і більше – нікого. Агзамович підійшов і став з нею поряд, сам не розуміючи, що він тут робить і якого автобусу чекає. Раптом жінка обернулася до нього і спитала:

– Чи не хочете купити дитину? Я могла би вам її продати. З вигляду Ви – людина достойна. Мабуть, у вас є дружина, родина… То, може, зайва дитина не завадить?

– Бачте, яка справа… – забелькотів Агзамов, не знаючи навіть, що його й сказати.

– Подивіться, які у нього родимки! – між тим, трохи розпеленавши дитину і «показуючи товар лицем», продовжувала переконувати жінка. – Це значить, що він – носій хварни, причому царської хварни, такі діти народжуються раз у століття.

«Сьогодні чомусь усі звихнулися на хварні», – скрушно подумав Агзамов.

– Але навіщо ж ви тоді його продаєте? – запитав він у жінки.

– Він – байстрюк. Я народила його з кохання, але не в шлюбі. Його батько – класик нашого кіно, але… Але він не бажає визнавати цю дитину. А я… не хочу, щоб він ріс жебраком. Тоді вже краще нехай помирає.

– Я узяв би цього хлопчика – відверто сказав Агзамов. – Але я в розлученні. У мене немає ні родини, ні роботи, ні дому. Мені взагалі нема за що жити. І все-таки…

Він простяг було руки до дитини, але було вже пізно: жінка побачила машину, що наближалася, і коли до неї залишалося усього кілька метрів, побігла і залишила дитину на шосе. Між тим, Агзамов помітив, що водій на той час саме обернувся до пасажира і, про щось із ним розмовляючи, зовсім ніяк не реагував на ситуацію, що склалася! І тут Агзамович раптом втратив звичну для себе інфантильність. В якомусь нелюдському пориві він кинувся за дитиною, але впав, збитий машиною. Все трапилося в одну мить. В його мозку сяйнула думка: «Знову не встиг!» Але це ще було не останнім його враженням.

Спершу йому здалося, що його роздроблено на тисячі шматочків, потім, що він летів в Америку в салоні комфортабельного літака, але раптом могутній «Боїнг» врізався у щось твердокамінне. І це твердокамінне було ще більш кам’яним, ніж сам Агзамов… Втім, цю думку він так і не встиг додумати. 

 

Замість епілогу

Манька сидить у себе вдома і дивиться телевізор. По телеку показують нещасний випадок з Агзамовичем. Вона бачить покороблений бампер «Ауді», труп Агзамова, його перекошене чи то од гніву, чи то від болі обличчя. Що цікаво, дитину, схоже, не зачепило зовсім. Мати, стоячи в юрбі, тримає в руках сповите немовля. Але Маньку все-таки вражає саме якось неприродно вивернута голова Агзамовича.

– Господи, та це ж він! – сплескує вона в долоні. – Мамо, мамо, іди сюди! Твій колишній таки помер!

До кімнати притьмом забігає, брюнетка бальзаківського віку с довгим хвилястим волоссям.

У кадрі Агзамовича кладуть на ноші і несуть до авто «швидкої допомоги». Чоло у нього розбите, з рота тече кров.

– Донечко, донечко, не дивися на це! – молодиця підбігає до Маньки і намагається закрити їй долонями очі..

– Чому ж це?! – виривається Манька з рук матері. – Я ж маю насолодитися цим видовищем. Це ж я повинна була його вбити, але мені завадили! Я навіть підготувала кольорове відео, яке він мав подивитися перед смертю. Ось воно, дивись! – дістає з косметички касету і вставляє у відеомагнітофон.

Дочка з матір’ю сідають у крісла біля журнального столика, на якому стоїть пляшка шампанського та два келихи. Зображення тремтить і миготить. Проте скоро на екрані таки з’являється Манька.

– Це будуть останні кадри, побачені тобою! – заявляє головна героїня відео. – Я не даремно тягалася з тобою з тих пір, як ти втрапив у цю катавасію. Ти і влип у все це тільки завдяки мені. Не потрібна твоя особа ні Нурієву, ні двом моїм ханурикам, ні, тим більш, владі. Це я все підстроїла, починаючи з ордену і закінчуючи судилищем у мікрах. Для цього мені довелося переспати з прорвою людей, включно із твоєю секретаркою, але що ж не зробиш для того, аби зжити зі світу свого батечка, котрий породив тебе «у великій і чистій любові», а потім покинув, як непотрібне цуценя.

Так, я твоя донька від першої дружини, про яку тепер ніхто і не згадує! А хіба не вона зробила тебе людиною? Друкувала на машинці твої «труди», організовувала і проводила твої «прес-конференції»… Потім трапилася ця, страшна історія з твоєю книгою! І тоді вона не покинула тебе, як багато хто, а була поряд. Але потім кидається в провалля цей Адоєв, а тебе примушують написати покаянного листа. Потому ти, як з ланцюга зірвався! Кинув нас із мамою і поїхав у археологічну експедицію. З того часу й не вертався… Я росла, як трава при дорозі. Мама з горя подалася в релігію. Неждано в ній відкрився дар зцілювати людей і передбачати майбутнє. Але її цікавив тільки ти, – вона вирішила за будь-яку ціну вбити, знищити тебе. Уже, маючи на той час досвід у містиці та демонології, мама зрозуміла, що ти – особливий, що тебе захищає хварна. Втім, вона знала також, що будь-який відступ тобою з призначеного долею шляху, одразу ж позбавить тебе Божого захисту. Отож, поволеньки стала збивати тебе на манівці – проклала тобі дорогу в товариство «сильних світу цього», наблизила до влади, розсварила з опозицією. Так, усе, що відбувалося з тобою, – справа рук непомітної тендітної жінки, що з’являлася у твоєму бутті під різними личинами, але ти не впізнавав її, бо ніколи і не любив, просто викресливши, як непотріб, з пам’яті. Потім підросла я і також вирішила вбити тебе, не звертаючи уваги ні на яку хварну. Адже до того часу в маминій душі прокинулося милосердя і вона вирішила пробачити тебе, якщо ти допоможеш мені вступити в МДІМВ. Але, коли неня після стількох літ прийшла до тебе з цією просьбою, ти навіть не пустив її на поріг свого дому, боячись що вона розсварить тебе з новою дружиною. Тим самим ти й підписав собі смертний вирок. Тепер уже ми обоє вирішили не просто вбити тебе, а знищити, як особистість, – позбавити всього, чим ти так пишався – поваги, становища в суспільстві, твоєї нової родини, дутого авторитету і пхнути мордякою в лайно вуличного життя, в оточення безхатьків та невдах, що гибіють на маргінесах сьогодення. Проте, як не дивно, ти, навпаки, нарешті розгледів у них людей, почав навіть чомусь учитися в них, і це тебе збагатило, наснажило. На твій подив, вони, хоча декотрим з них ти у свій час перекрив кисень, виявилися зовсім не мстивими, а мудрими. Більше того вони, в принципі, навіть вважали, що ти їм узагалі нічим не завадив. Але те, що це не так, прекрасно знали ми з мамою…    

Тут мати вихопила з рук доньки пульт і вимкнула відео.

– Ми тоді програли… – гірко промовила вона, звертаючись до Маньки. – Його врятував цей дикун Айхан, інакше б наш кат-ахмак таки зніс би йому голову своєю сокирою.

– Але ж ти бачиш, що Агзамов таки пішов з життя? Це провидіння! Чи, може, це спрацював твій запасний план? – по-змовницькому подивилася донька на матусю. – Ти вирішила зіграти на його потягу до показного «співчуття» і послала до нього цю бродяжку з немовлям?

– Ти здогадалася?

– Ну, я ж все-таки – твоя донька! – розсміялася Маша.

– Запам’ятай, доню, – існує тільки одна війна: війна між чоловіком і жінкою. І в ній завжди перемагати будемо тільки ми! – посміхнулася і мати, «цокнувшись» із донькою келихами. Затим вона поставила келих на стіл і стала підводитися з крісла.

– Ні, доню, пити я не буду. Сьогодні мені не можна. Сьогодні я маю ще прочитати свою еонну молитву, і тоді все, нарешті, стане на свої місця.

– А еон – це що, хто, скільки, навіщо, де, як?

– Еон – це вимір часу, що в мільйони разів перевищує нице людське життя…

  

ЕПІЛОГ

У своєму небесному палаці за величезним письмовим столом розсівся Ахурамазда в просторому халаті персикового кольору, підперезаний зеленим кушаком. У лівій руці він тримає ваджу – спис із блискотливим вістрям, над яким мріє, потріскуючи, сяйво. Те ж сяйво мріє і над його вогненно-рудим волоссям, що спадає нижче плечей. Сяяння ж довколишнього божественного фарна, взагалі, настільки нестерпне, що, здається, зараз гримне грім, і од бога залишиться тільки жменя попелу! Між тим бог усе-таки уперто намагається стукати по клавішах комп’ютера, при цьому не випускаючи ваджу, і та постійно падає, ризикуючи поразити монітор. Бог старається то підхопити ваджу, то якось усе-таки відстукати літеру на клавіатурі, і нарешті, не витримавши, кричить:

– Даено!

Входить незрівнянно красива секретарка.

– Так, мій Господи!

Бог, вдало спіймавши ваджу, милується секретаркою.

– Невже і я такий красивий?

– А як же, Господи! Я ж усього лише образ вашої душі, а у вас же і тіло є, і воно ж таки – при вас. Подивіться на себе, які ви неперевершені!

Бог роздивляється себе і розпливається у задоволеній посмішці.

– Так, я – сама досконалість.

Потім знову дивиться на секретарку.

–  Але ти… ти навіть за мене досконаліша!

– Я ж просто віддзеркалюю досконалість вашої душі!

– Так? А тоді скажи-но мені, що означають твої ноги?

– Швидкість вашої мислі, Господи!

– А коліна?

– Гнучкість вашої мислі!

– Гм… а як їх… а стегна?

– Наповненість і зрілість вашої мислі!

– Ти хочеш сказати, що я лише про них і думаю?

– Зовсім ні, ви думаєте про набагато серйозніші речі!

– Гм… і про що ж це я так натхненно мислю?

– Про те, що знаходиться у дуже потаємному місці, в дрімучих нетрях. Це щось таке зяюче, що постійно кличе в себе, але варто туди потрапити, як стає так липко, як… як… як…

– Та ти вже цілу череду яків наякала! Як де?!

– Як у всякій брудній, розпусній, похітливій забаганці! – не витримала секретарка.

– А погодься, що ми з тобою обидва не цураємося таких думок, або, як ти кажеш, забаганок! – весело засміявся бог.

– Так, ніщо людське нам не чуже, – посміхається секретарка.

– І чому ж це жадане місце не знаходиться, скажімо, на лобі? – філософствує бог.

–  Тоді воно б нікому і не було б цікавим, – мудро відповідає секретарка. – Манить тільки те, що невидиме, темне, глибоке і липке. І чим більше намагаєшся з нього виборсатися, тим сильніше влипаєш… А навіщо ви мене зрештою викликали?

– Та я тут одну помилку віднайшов у списку тих, хто володіє хварною. Хочу виправити. Але ж як з цією ваджрою осилиш комп’ютер?!

– А ви відкладіть її вбік!

– Що – ваджу? Ти при глузді? Це ніяк не можливо!

– Чому?

– Це ж знак моєї божественності!

– І ви з ним носитеся і вдень, і вночі?

– Так, він завжди при мені. Розумієш, якщо раптом він упаде, увесь світ, згине пропадом!

– Ну, тоді віддайте його мені, свій такий уже дорогоцінний знак. Я потримаю, а ви розберетеся із вашим списком.

– А ти не впадеш?

– Якщо і впаду, то тільки з ним. І ніколи його не випущу!

Бог простодушно кидає свою ваджу секретарці. І тут одразу ж починає відбуватися щось жахливе – грім, блискавки, кіптява і чад, – усе тоне в диму. Секретарка кудись зникає, а замість неї, з клубів диму виходить Агзамов, також із закопченим, скривавленим обличчям, і схиляється в земному поклоні перед Господом.

– О, великий Ахурамаздо, я врятував дитину!

– Навіщо?

– Щоби достойно предстати перед тобою!

– І щоб я знову увінчав тебе сяйвом хварни?

– О, так!

– А дзуськи! Вертайся на землю так, як є!

– За що ви зі мною так?

– За самозванство. Зрозумій, ти завжди займав чуже місце. Сьогодні до мене долинула молитва, і не від кого-небудь, а від твоєї першої дружини! Ну, я одразу ж і кинувся до комп’ютера, а він у мене найостаннішої модифікації.

Тут бог витонченим рухом руки увімкнув комп’ютер, і той, незважаючи на кінець світу, запрацював, як у будні.

– Ось дивися, я пишу на моніторі «Агзамов», а прізвище зникає і, замість написаного, проступає «Муканов». В небесній канцелярії інколи буває таке. Як звали твого вітчима?

– Му-му-муканов – ледь промукав Агзамов.

– От бачиш, значить, ти народжений не від Агзамова, а від того, кого вважав своїм вітчимом. Це сталося, коли твій батько сидів у в’язниці. Але, через своє благородство, він визнав тебе своїм сином. Тому немає у тебе ніякої хварни.  Тим більше жрецької. Вертайся на землю і постарайся знайти своє призначення. І взагалі, мені зараз ніколи.

Бог виходить з-за столу і, копнувши ногою Агзамова під зад, біжить за секретаркою:

– Даено, поверни ваджу! Віддай, сучко!

Ганяється за нею по хмарах і кабінетах.

– Не побачити тобі тепер цього дрючка, як своїх вух! – набігу сміється, дражнячись, секретарка. – Ти ба, за єдиним довіреним йому інструментом не вслідкував! І тебе ще називають досконалістю?! Та кому ти такий потрібен? Тепер я буду правити цим світом, я – Анхра-манью, Манька-обманка!

І, дико регочучи, секретарка зливається з ваджрою у дивовижний болід та й зникає в глибинах Всесвіту.

…………………………………………………………………………………….

 

Агзамов відкриває очі в лікарняній палаті і йому здається, що все це сон. Але ні, він лежить на лікарняній койці із забинтованою головою.

Єдиним оком, що більше схоже на гнійну рану, він довго вдивляється у тьмяну шибку вікна  і врешті, вже зовсім прийшовши до тями, говорить сам до себе:

– Так… Не вийшло з мене рятівника людства. Ба, навіть одненьку дитину, схоже, не зміг врятувати. А ті тупаки від філософії та поезії хотіли, щоб я їх за руку привів у культуру, ще й підписуючись своїм ім’ям під тим, що вони – не мавпи? Е-е-е ні, шановні, це те, що вам самотужки треба доводити, причому усеньке життя. Треба ж таке, зібралися вони до Америки! Потрібні ви там, аж далі нікуди! Америка талапається у власному щасті. Аякже, це ж країна переможного фемінізму! Ген, навіть кінець історії оголосила, щоправда, чомусь вустами японця. Та якщо ви навіщось і потрібні їй, то лише для того, щоб вправити вам мізки і примусити вас говорити те, що потрібне їй, а не вам. Ось так-то… Якщо я чогось і боюся, то якраз тільки оцих жахливих міс Нуль, голомозих, утрируваних жінок. Адже владарювання жінок – це завжди зведення всього до нуля. З них же нічого не випирає – ні розуму, нічого й іншого! А трапилося якраз непоправне – світ став однозначно одно-полярним, і гірш того – тепер він рухається у бік мінуса, де правлять дупо-голові страшидла. Ось тому мені за державу й образливо. Вона тепер стала якоюсь банановою республікою, в якій інтелект громадян ледь сягає риски героїв мультика «Чунга-Чанга»… Ось до чого призвела дуполизація!.. Життя набагато мудріше теорій і ніколи не закінчиться, хто б там і що б там не казав. Завтра я відчиню оце недоступне сьогодні вікно, і мене хвилею свіжого повітря оновить вічне синє небо, або веселий Кок Тенгрі, Вічний Небесний Бог. І не треба мені ніякої хварни, аби лише Тенгрі наш переможно ішов по Землі! Але… що це зі мною? Чому мені так погано? Я не…

Агзамов у пароксизмі жаху знову втрачає свідомість – остаточно чи ні, бог його знає.

*жузи – територіально племенні об’єднання казахів

Українською переклав Олег Гончаренко