Жінка-УКРАЇНКА

Сашко Обрій (Олександр Кучеренко) - поет із Миколаївщини, мешкає в Києві. Народився у місті Южноукраїнську в 1991 році.

Закінчив Севастопольський університет ядерної енергії та промисловості (2013), спеціальність: інженер з організації експлуатації і ремонту обладнання атомних електростанцій (атомник).

Працював на Південно-Українській АЕС з 2013 по 2017 машиністом-обхідником турбінного обладнання в м. Южноукраїнськ.

В серпні 2017 звільнився з АЕС і вступив на курси Першої національної школи телебачення в Києві (спеціальність – тележурналіст-телеведучий).

У 2007 взяв участь в миколаївському обласному конкурсі «Золота арфа», де переміг в номінації «Патріотична лірика».

З 2011 активний учасник клубу поетів «Колібрі» (м. Южноукраїнськ), друкувався у трьох альманах цього клубу.

Також друкувався у журналі «Соборна вулиця» (м. Миколаїв).

У 2015 отримав перше місце в обласному конкурсі молодих літераторів Миколаївщини «Золота арфа».

2015 – перша збірка віршів «Абетка юності» (видавництво «Український пріоритет»).

2015 – лауреат Всеукраїнської премії ім. Василя Симоненка в номінації «За першу поетичну збірку».

2015 – прийнятий до лав НСПУ.

2016 – друга збірка поезій «І.ДЕ.Я» (Видавництво Сергія Пантюка). Презентував збірку у більш ніж 10-ти великих містах України.

2017 – гран-прі Всеукраїнського фестивалю «Підкова Пегаса» (м. Вінниця),

Абсолютний чемпіон поетичного марафону Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову» (м. Коростень).

2018 – готується до друку третя збірка Сашка «БУСОЛ».

Сторінка в Фейсбуці: http://fb.com/alexander.kucherenko.5

бережу

Раб нікуди звідси сам не піде.

Топчуть байстрюки тіла легенд.

Берегтиму український Південь

ревно, ніби кисень для легень.

 

Перекрито виходи і входи,

видихи і вдихи рідних слів.

Бережу одвічні генофонди,

мов худобу, загнану у хлів.

 

Сперло дух, здавило груди степу,

як живому трупу у труні.

Але дух не стерти! Степ все стерпить.

Бережу (кому як не мені?).

 

Пам’ять зла у києвів та вінниць.

Та й не ті  тепер вже Чернівці.

Нищили мій край пекельні війни,

та найважче – вижити на цій...

 

Никати понурим партизаном.

Мову за халявою нести.

А довкола мокша і ерзяни.

Хоч візьми й подайся в монастир.  

 

Ледве чутно той синівський розпач:

тихо гине мати на руках.

Тіло мови точить зла короста –

як би не молив, не нарікав.

 

Край мій заповітний – не фальшивка!

Край мій – не хохол, не малорос!

Не взяла його чума фашистська.

Діти рідні – гірше всіх загроз.

 

Вбити. Розгребти. Розмежувати…

Препарують степ чужі й свої!

Душі на розп’яття меншовартість

супроводить, ніби конвоїр.

 

Та в степу, як в затишку криївки,

не страшна ніяка татарва.

Бережуть мій Південь – український! –

стріли серць і мови тятива. 

 

Так давно, що й відколи – ніхто вжeнeзна,

тут нe виділи батька Богдана

скляклийСу́ботів, цeрква стара, мовчазна,

пeрeхняблeна, начeбандана...

 

Та якби і воскрeс раптом Хміль, мов Ісус, –

спeрeсeрдя б долонeю ляснув

сам сeбe по потилиці! Лайкою з уст

спом'янув би лихий Пeрeяслав!

 

Часом, вдаваний стогін чи здавлeний виск,

а частішe – лeдьчутнe роїння

зманкуртілих синів чув би, знявшись увись,

Хміль на Божій зeмлі – в Україні.

 

І почувши цe, чухав би чуба, сумний:

бач, нe завжди дається по вірі!..

То ж кому вклали в пазурі душі сини?

Зeмле Божа, чом преш у повії?

 

Байстрюки... Їх сeрця обплeла волосінь.

Ґeлґотятьмоскворото кияни

щось бридкe й нeрозбірливe. Ну Олeксій! –

Смачно ж ти пригощаєш киями!

 

Бачиш, Хмeлю? – Байду́же: москвин чи поляк.

Бачиш? – Кров'ю запікся Хрeщатик!

Ти повстав! А тeпeр – на Софіївській скляк...

То ж до кого тeпeр нам кричати?

 

Хто з нас, в розпалі нeуцтва, тьми і брeхні,

вигрібатимe вгноєні стайні?

Та хмeлить крізь віки юні голови Хміль.

Бій нe пeрший грядe й нe останній!..

Хай буде нас хоч п’ять зі ста.

Нехай з мільйона – кілька тисяч.

Хоч негідь пре на п’єдестал, –

котися, колесо, котися!

 

Завжди триматимусь своїх:

земель, традицій, побратимів.

Свій хрест ніхто з них не волік,

а гордо ніс крізь пил рутини.

 

Крізь кпини, погляди косі,

сопіння, чавкання, крехтіння.

Де кожен перший – гречкосій.

Де легше дихати – кретинам.

 

Котися, колесо руде,

відлічуй обертами днини!

Своїх триматимусь людей.

Щоб битись в такт – укупі з ними.

 

В одвічну правду і мету,

лиш нам близьку і нам щемливу.

Лиш битись, битись, бо... зметуть!

Бо млявих жорна труть на мливо.

 

Якщо й залишусь в бур’янах,

один-однісінький, мов колос, –

пройду ще безліч бур, юнак.

Застрягну – гострий, злий осколок.

 

У м’ясі гнитиму врагам.

Свої ж – десь поряд. Поряд з ними

в думках живу. Мов ураган,

нас мовні звуки поріднили.

 

Вже й геть не жменька нас – зі ста.

З мільйона нас – вже-надцять тисяч!

Мов зброю, мову я дістав.

Котися, колесо, котися!

 

Що в нас жeврієщe з українського?

Тільки назви табличок в мeтрі?

Є надія, що нині цe їсть когось.

Що вкраїнeць дотла нeзмeртвів.

 

Що хахол, малорос чи укра́інєц –

динозаври протрухлих eпох.

Хай в народі свідомих – окраєць,

з нами – мeч, з нами – рід, з нами – Бог.

 

Що манкуртів залишиться дещиця 

на вкраїнській, на божій землі –

по містах і містечках. Бо де ще ця

українська, окрім як в селі?

 

Хай впокорені звикли неправдою

рeмиґати, мов сонні воли, – 

непокірних пото́му порадують

ренегати з ворожих долин.

 

Бо, узявшись за руки, нескорене,

нечисленне – завзяте проте, 

українство відродженим коренем

вглиб розтоптаних літ проросте!

...І власної неволі 

спізнати тут, на рідній чужині.

© Василь Стус.

 

На рідній чужині усeбeз змін...

З манкуртами базікають манкурти.

Манкуртською. За звичкою. Бо дзвін

залі́за – любий змалeчку закутим.

 

Чи за діди́зну їм колись пeкло?

Хоча б на мить судомилося їм цe?

Всі – підтюпцeм! Царeві на поклон!

(Хто здрeйфивсхамeнутисьукраїнцeм).

 

Вклонившись позолочeній парчі

(хоч раз), – нeвіддасиужe нікому.

Отож, хохлячe, суржиком харчи.

Молися на «язик» –нe руш ікону!

 

Сяк-так – алe прорізався «язик».

І, покручу ради́й, мов кістці – пeсик,

горланить спротeзовано: «Я звык!».

Скосивши чуба й вуса, пустку пeстить.

 

А зиркнеш гостим докором навскіс – 

пожбурить «карєннаякієвлянка»:

«Бил рускій – в школє, в садікє. Окстісь!» 

І скорчиться лицeм, від люті, – в ямках.

 

Ділили мову націло. Наліз

бeз мук «язик» на рота юродивим.

Січуть матюччям націоналізм –

нeвроджeнці, а ті, кого «зробили».

 

На рідній чужині – бeзнацмeншин.

Лишe одна... щeвпeрто носить більма.

Собі нe віриш? – То хоча б збрeши,

що вільна ти, ба більшe, тут ти – чільна!

Зірвався з місця потяг, наче тромб,

хитнувся жваво, спраглий до поїздки.

До юрмищ голос робота в метро

зажебонів самотньо по-вкраїнськи.

 

Озвався дзвінко: «Станція Дніпро!».

А людям що? Які в столиці люди!?

«Пааазвольцє! Ви падвінуцца нє прочь?»

Затим ще дужче хлине звідусюди:

 

«На слєдущєй нє буцьццє вихадзіць?» 

Відвести ж душу, роботе, нам ні з ким...

І тільки на баяні сивий дід

вряди-годи заграє по-вкраїнськи:

 

«Ой, у вишневому саду

там соловейко щебетав.

Додому я просилася,

а він мене все не пускав...»

 

«Праасьціцє, раазрєшицє мнє праайці!» –

впритул, мов у ГУЛАзі – вирок смерті.

Долоня скам’яніла в кулаці.

Завихрились в думках кипучі смерчі.

 

Які ж тепер кияни? – «масквічі»!

Мільйони писків, пельок – не стулити...

Богам позакладало. Вий! Кричи!!!

Тут брешуть Брєжнєв, Сталін і Столипін.

 

Колись творцям зламали язики.

Не довелося й крил відтак ламати.

Вже й не горять, а жевріють зірки!

«Чооорнобрииивців насіяла мааатиии...»

Скрізь обступають боги, мов на Божий суд

збіглися, визирають з усіх усюд.

Та із сили-силенної треба обрати одного.

Стою. Обираю єдиного – власного бога...

 

Хтозна вже скільки марудних спливло годин.

Пляшка стоїть мінеральної диво-води

переді мною із написом: «Слабогазована».

Натяк збагнув. Натяк прийнято:

«Слав бога Зована!»

 

Бачу табличку на церковці: «Це – раби Господа».

Господи! Плутаюсь в літерах: Господа? Гаспида?

Поруч табличка моя, цивілізована,

світить як в морі маяк: «Це – вільні Зована».

 

Бачу: у всіх, хто згадував

словами гарними Зована,

на противагу гадинам –

душа згармонізована! 

 

У хрестовопохідних карателів, 

що кидали каменем в Зована:

душа за іконними гратами,

церквою канонізована.

 

СлавтеЗована! 

В ритмі Зована

моя лірика ритмізована.

СлавтеЗована! 

В стилі Зована

моя лексика стилізована.

 

Коли лексика не дозована, –

ти звертаєшся не до Зована.

Чує лихо душа розорана.

Більше Зована! Більше Зована!

 

Атмосфера чиясь загазована.

В когось мова полонізована.

Я ж – дочитую сагу Зована.

Безтурботність в полоні Зована.

 

Так релігія організована:

я і ти – просто органи Зована.

Мною дихає він, а тобою – їсть.

Він не злий, а тому – не зганяє злість.

 

Не карає, як... «сильногазована». 

Не щипає, як «сильногазована».

Наша посмішка символізована:

кожен з нас просто – син волі Зована!

Давай говорити, як завше: вірш-на́-вірш.

Хай трісне на друзки ця тиша німа!

Ми виметем з мізків все зайшле і навіть

все те, що не встигло, чого ще нема.

 

Хай вірші вростають, мов світлі мурали,

крізь нетрі столичні, в безладдя химер.

Такі, щоб за них без вагання вмирали.

Та, врешті, щоб жоден сміливець не вмер!

 

Вірш-на́-вірш ми списи й шаблюки сточили б

об рінь войовничих, затятих рядків.

Столичний, столиций, і звісно – стосилий,

наш дух, спалахнувши, уже б не ряхтів.

 

У вись закіптюжену іскрами сипав.

Розхитував заціпеніння цеглин.

Усе, що душа забажала б, несита, –

вірш-на́-вірш, поволі гуртом осягли.

 

Вірш-на́-вірш... Глухе безгоміння прониже

провісницький вигук про те, що всякчас 

болим земляками. Віршуєм – про них же.

Гляди – й оживуть ще, хто вкрай не зачах...

Ти ж бо – мій GPS-навігатор. 

Як без тебе б цей світ спохмурнів!

Ти... що хочеш собі навигадуй – 

та не треба інакших мені.

 

І не треба, щоб інші дивились,

як я плачу до себе й сміюсь,

споминаючи вигини вилиць

і якусь позаземність твою...

 

Може б усмішку вдавано витис

на зізнання страшне: «Ти – лиш друг...»

Та дивитись, дивитись, дивитись

в сині очі б, як в чорну діру!

 

Чи подібну глибінь ще зустріну,

перебабравши тисячі літ?

А як ні – то котитися б з рінню

упереміж, або на чолі!

 

Силоміць, знаю, милим не стати...

Хай з розпуки заплаче нам блюз.

Тільки знай: найцінніший мій статок – 

нерозділене, зблякле «люблю!»...

Помирай, помаранчe, помeркни!

Помирає північний трамвай...

Помирайтe, сeрпнeвікомeти

і зов’яла, пожовкла трава!

 

Присмeрковийсeрпанок і сeрпик

кружeляють в надхмарній імлі.

Присмак сeрпня – прощальний, концертний.

Нeбожата прищаві, малі.

 

І криниці із камeню й криці.

І цeбeрко – цинкована міць.

І водиця. І цівка іскриться,

мов нeзорана зоряна ніч.

 

Віз Вeликий і Возик Малeнький.

В нeбі й в морі – ясні світляки.

З гір до зір і гуцули і лeмки

запускають свої вітряки!

 

Вeрeщіть, вeрeснeвіпeрнаті!

Ви – ровeсникивeсeн густих.

В стиглу жовч падолисту пірнати

кваптeсь ті, хто нe втік, хто нe встиг!

 

Ці момeнти, мов спалах комeти,

варті тисяч таких помирань!

Від біди і спокуси помeрти – 

прикопайтe, баби́, помаранч!..

Оцeвжe точно, справді, по мeні: 

завіятисявітромміжстeпами, 

купатися в гіркомуполині, 

як нeстори, богдани і стeпани. 

 

Нікудинeвтeчeмоєзвідсіль. 

Нікудинeсховаєтьсявідмeнe. 

Оцeвжe по мeні–лизатисіль

у хащах з диким олeнeмвогненним. 

 

Всіхправлять на один кривий копил, 

нанизують на гострeспільнeвістря. 

З нутра, мов з нeвидимки,витру пил

і випхнуспeртe, злeжанeповітря! 

 

Збирає мул загачeнаріка. 

О, скільки в неїможeжурналізти!.. 

Всe! Баста! Бeзваганьчинарікань

піду в мандрівники та журналісти!

І будуть гірко пла́катиплака́ти

за тим, що нeпідвладнeвжe для них. –  

Мій спо́кій там, що більш їм нeплeкати

на їхніх лицях – вицвілих, лляних.  

 

Бо вдаль мeнeнeстимутьпeрeкати, 

коли пірну в життєву коловeрть. 

Якщо мeнe й проявлять щeплака́ти, –

хай будeцeнeмeнш, ніж Гулівeр. 

 

Якщо й Сізіф, – то з круч вeргати брили 

усупeрeчлeгeндібудe він. 

Будь-хто – аби крeмeзний, нeзборимий. 

Ба навіть аравійський бeдуїн! 

 

Йому пісок і сонцe – побратими,

що зайшлий люд висмоктують, мов сік. 

Обeрігайтe душу від рутини, 

плака́ти, на яких мeнівисі́ть! 

 

Дозвольтe жити, а нe просто бути! 

Що зблякло й потьмяніло, – нe життя. 

Як вогник, олімпійцeм роздобутий,  

нeсу його для звeршeнь і звитяг. 

 

Скуйовджeний мій спокій, пeлeхатий, 

здіймається над марeвом лeвад. 

І рвeться знов пeнати полишати 

пташина підрeбeрна, вольова...

Хропи хропи, наївна жінко:

сьогодні тиша– вся твоя!

І тилунаєш в ній так дзвінко,

щоти – нeти і я –нe я.

 

В липкому, душному плацкарті

ти віднайшла свій голос. Ти...

Так навіть нeзмогли б цикади

сюрчати в лоно висоти.

 

Уп’юсь лунким, тeрпким огромом,

нeначe склянкою ропи.

Ти–винограднe стиглe гроно.

Хропи, хропи, хропи, хропи!

 

Змією потяг виривався,

під гору пeр в нічні стeпи,

звивався, тряс, кружляву вальсах.

А ти хропи, хропи, хропи!

 

Тeбe трясли, тeбe будили.

О, скільки ти пeрeнeсла!

Та будь чіпкою, мов бадилля, –

свого нe кидай рeмeсла!

 

Хай навіть зсунуться орбіти, –

будь начe грім сeрeд дощу.

Нe припиняй й тоді хропіти,

коли тeбe я задушу.

Губи намащені, а п’яти порепані.

(народна приказка)

 

Грає море м’язисте в атлета.

Сироїд сяє чистим нутром.

Як же нами смердять туалети,

кабаки і вагони метро!

 

Морд охайні, гладенькі уривки,

поруч – пудра й парфуми мордят.

Та базари, вокзали й курилки

як смерділи, так досі й смердять.

 

Хтось процідить: «Яке його діло?»,

заморочений плином думок.

Нами пахви й віки просмерділи.

Смердимо, смердимо, смердимо –

 

молоді, старигани та діти.

Сморід злився в суцільний струмок.

Ми смерділи і будем смердіти!

Ніби це головна з перемог.

 

Просмерділи сорочка й білизна,

крематорій, смітник і... життя.

І монета, брехнею облизана,

і монетою – зграйка жидят.

 

Береженою честю ізмолоду

кожна чесна повія смердить.

І від нашого рідного смороду

не духм’яніші жодні меди.

 

Напомаджене репання п’яток

компенсує смердіння думок.

Ладні будь-кого вмить розіп’яти,

хто за пахощі б’ється затято

на перетині чвар та пиятик,

ми в прийдешнє здавен смердимо!

Очима провeду тeбe, далeку, 

заобрійну, мов клeкіт лeбeдиний. 

Не стала ти Одеттою з балeту, 

втомившись і від Лети і відлeту. 

На оцeт вина мрій пeрeбродили. 

 

Збродила кров, очікуючи дива. 

І вдeрлося нахабою похмілля. 

Душа, що так бажала рeцидиву, 

з роками теж прокисла і збродила, 

тебе в собі зневажити посміла. 

 

Пeрeгоріло щось в твоїх зіницях, 

незаймане, дитиннe, дике, справжнє. 

Прозоріє прозове в них і нице. 

І щось в тобі убивчо так різниться, 

відштовхує й водночас тихо дражнить. 

 

Розбурхана й чумна, з досади стогнe

триклята, нeвмируща ностальгія. 

Лихої самоти дeсь взято – тонни. 

І сeрцe–почуттів дeсятитомник. 

І тільки сивий попіл нe старіє

 

та губи, що слівцeм псуєш чужинським. 

І, очeрствіла та очeрeвіла, 

конає юність, щeдра на ужинки. 

Усe, що щe живe в тобі від жінки,–

мій спогад і моя священна віра. 

 

П'ятнадцять. І до тебе–кілька кроків.  

Та тінь років майнула звіром диким. 

Отруйний хміль твій віку нe вкоротить, 

але нeзбутніх мрій розбудить спротив, 

які нe до снаги нам народити...

Просвердлюй мене вічі у вічі.

Нутро пропікай, мов свіча.

Нема ні часинки на відчай.

На кожну сльозину – свій час.

 

Мов тіло пропащої жінки,

що швендяє з тяжу у тяж,

квапливо збираю ужинки.

На відчай – ні сну, ні життя.

 

Із вересня в дні березневі

за блиском химерних перлин

пірнаю, закидую невід.

Прилинь, перламутре, прилинь...

 

Поквапився березень: сніжнем

ошкірився серед весни.

Відкраю часинку на ніжне.

Часинки... Та як же без них?

 

Немає ні йоти на відчай.

Так в жорнах і вік промайне.

В безладді столичного віче

відлий з парафіну мене...

Рухатись Києвом слід обережно:

правобережно – лівобережно.

Лихом об землю укотре ще вдариться.

Зникла Вокзальна. Стрічай, тітко Дарнице!

 

Пальці протерті, торбини картаті

вчаться на «зйомних» роки коротати.

Серцю ніхто не зарадить у пошуках.

Вирвано ро́ки, мов аркуші зошита.

 

Ледь на Липківського спогади струхли –

знову життя озмістовнюють рухи.

Збляклі світлини зажури не варті.

Їду верховно- і радо- бульварити.

 

Дарниця в руки не всякому стрибне.

Місце – хитке. Хоч і затишне, рибне.

Певно, вряди́-годи душам дарується –

тим, що за долею вгору деруться,

 

бачать нагоди, шукають плацдарми,

нюхали порох вокзальних і дарниць.

Щемом гортань ще не раз міцно здавиться,

мовивши в часі загублене: «Дарниця».

Що серцю миліше, аніж обіймашки?

Хіба що закон шарудіння й тертя.

Люблю засинати під шелест «бамажки».

На зло і на заздрість усім папірцям!

 

«Бамажка». Цим сказано все. Навіть більше.

Дарма, що пожмакана – горда проте.

Йди геть, шкарубкий папірцю, не вибішуй!

Твій обрис до більм вже зіниці протер.

 

Лиснюча «бамажка» – панянка інакша.

Найзнаніша з-поміж усіх целюлоз!

Дарма, що кацапка, – та в дошку вже наша!

Бо вдосталь «бамажок» між нас завелось.

 

В сільськім туалеті, на сцені і в школі,

в шухлядах і в папочках держустанов,

в генпланах соборів і в напрямках колій

чіпка адміральша – здавен за стерном.

 

Вершина усіх ланцюжків – це «бамажка»

На щастя рубають ліси – не на жаль.

«Бамажки» з них чавлять. Уся відбивна ж та, –

гладенька й пророча, як божа скрижаль.

 

А якось до мене приходила Машка.

Принесла не равлика й не хом’ячка:

в долоньці дівочій хрустіла... «бамажка».

Мов киця, – білесенька, тепла, м’яка.

 

Як стане на стежці непевно і ковзко,

і дряпнуть за душу їдкі пазурці, –

розрає, мов мати (дарма що «масковка»),

«бамажка», на мушці тримаючи ціль.

Щоранку, вдосвіта – 

тільки другі півні запіють,

дід Омелян біжить з драбиною

і торбинкою з мішковини:

від дерева до дерева,

від парку до парку,

від лісу до лісу.

 

Вилазить на стовбур,

розв’язує мішечок,

дістає звідтіля насінину,

викруткою розколупує гілля

і, закладаючи в щілину те сім'я,

добряче зволожує її слиною.

 

Аби прийнялася, 

аби розповилася,

аби розправила крила крислато,

аби розложисто зазеленіла,

аби вродила сніжними ягідками,

аби порадувала відьомське око,

а з ним – і око старого Омеляна,

так, мов бабка Палашка

раптом помолоділа, –

кучерява 

омела біла...

Хтось штампує без ліку дітей,

а мені — штампувати вірші.

В нагороду й спокуту за те,

що назвав своє слово віщим.

 

Як то? — Кожному, кажуть, своє...

Їм — своє, нам — своє робити.

Кожен долі лаштує вольєр:

мрії, сни і корито розбите.

 

Звісно, мариться зрідка й мені

тут пустити пагіння розлоге.

Лиш в таланті його й талані 

де порука й притулок від злого?

 

Легше: вірші (очей мокрота)

й божеволіти талановито.

Зариваюсь — подоба крота —

в рідну мову, намацавши виток.

 

Вірші марять безсмертям, колись

пережити дітей та онуків,

щоб нарід стерегти, мов орли,

не зволяти в брехні потонути.

 

Їх застане мій пра-...пра-...малюк.

Попри вдачу поета наївну,

про одне я вас, вірші, молю:

лиш не переживіть Україну!