Жінка-УКРАЇНКА

Новела

Хоч так крути, хоч сяк, а Катерині було вигідно, щоб її чоловік... помер. І чим швидше, тим краще. Він часто хворів, заледве викарабкувався з однієї напасті, як реп’яхом прилипала інша болячка, однак жодна з них не була смертельною. Довгими зимовими ночами, не маючи сну через надсадний Петрів кашель, що чіплявся від найменшої застуди, Катерина розмірковувала, як би то прискорити чоловікову кончину. Те, що вона не за горами, ­– зрозуміло, бо ж чоловік старший од неї на десяток літ, уже давненько на пенсії, але наскільки це все затягнеться – відомо тільки Богові. А сам Петро до могили, певна річ, не поспішав.

Вушко двоїться… Вушко голки. Вівдя напружила зір, зібрала до купи свої нерви, що отаборилися в тремтячих пальцях, та й зашилила-таки нитку в голку! Тепер сяде на призьбі, підставить під ранкове сонце уперту зморшку на переніссі, та й продовжить свою приємну роботу. Наперекір сусідам, родичам, листоноші, навіть самому губернатору Коломойському! Віднедавна вони всі перестали з нею вітатися… Ну, Коломойський – то таке, то ладно, він і раніше цього не робив – де вже йому бабу з вікна «Мерседеса» помітити, та вона йому жодного разу й не траплялася… А от всі інші! Оголосили бідолашній війну. Мовчать… У двір не ходять. Оберемками траву через тин не кидають.

Березневий ранок був сірим у своїй непевності. Ольга підходила до зупинки на краю міста, роздумуючи, над’їде чи ні з автостанції на протилежному боці Кременця перший автобус до Тернополя. Довколишніх гір не було видно через густий туман, що у цій звабливій місцині заночував і, наче давній коханець, ніяк не хотів прощатися з нею. Добре, що хоч морозець прихопив тонкою хрусткою кригою вчорашню хлюпавицю під ногами, по якій жінці довелося провідувати друзів, домовляючись, щоб вони допомогли встановити пам’ятник на могилі батьків.

«Коли я вивчу всі літери і слова, спробую сама написати вірш. Не думаю, що це аж так складно», – міркувала п’ятирічна Оленка, вкладаючись до сну.

Вдень вона ходила з мамою на виступ дитячого театру. Діти декламували напам’ять вірші відомих поетів. Дивлячись на них, Оленка раптом вирішила, що може виступати не гірше. А тому під час антракту вибралася на сцену й теж прочитала один завчений вірш. У залі залунали оплески. Вдоволена своїм першим тріумфом, дівчинка вклонилася глядачам.

Професори теж помиляються

Баба Аделя поралася біля старої печі, підкидаючи до неї раз у раз сухі ковіньки. Полум’я від цього весело потріскувало, розсипаючись снопом золотих іскор. Стара повільно попрямувала до діжки, де підходило тісто на калачі. Перехрестивши його тричі та промовивши молитву, почала місити. Зморшкуваті вузлуваті руки добре знали свою справу: вимішували ретельно, проте з любов’ю. Ніхто, глянувши на них, не здогадався би, що ті натруджені руки колись належали відомій професорці філологічних наук. Та й самій Аделі здавалося, що то неправда, і все було в минулому житті, від якого в неї тільки й залишилося, що правильна вимова та любов до українознавства. Жінка бережно вигорнула тісто на стіл і почала виробляти калачі, уявляючи, як понесе через три дні жовте сонечко у великодньому кошику до церкви. Закінчивши із цією справою, схопила відро і подибала до криниці. Несла важку ношу, а голову, як завжди, обсіли тяжкі думки: «Нема кому допомогти… Кухля води подати… Стара стала, немічна… Помру, ніхто й не дізнається… Ех, дурна я, дурна… Не треба було того робити… ». Баба Аделя скрушно зітхнула, перевела подих і попрямувала до хати. Зачиняючи двері, почула тихе кумкання жаб. «Ранувато ще для них…» – пронеслося в голові. Жінка заходилася саджати калачі в піч, прикрила заслінкою та й сіла на тверде ліжко. Зімкнула повіки на секундочку, а перед очима лекційне заняття, яке проводила більше тридцяти років назад.