Жінка-УКРАЇНКА

Березневий ранок був сірим у своїй непевності. Ольга підходила до зупинки на краю міста, роздумуючи, над’їде чи ні з автостанції на протилежному боці Кременця перший автобус до Тернополя. Довколишніх гір не було видно через густий туман, що у цій звабливій місцині заночував і, наче давній коханець, ніяк не хотів прощатися з нею. Добре, що хоч морозець прихопив тонкою хрусткою кригою вчорашню хлюпавицю під ногами, по якій жінці довелося провідувати друзів, домовляючись, щоб вони допомогли встановити пам’ятник на могилі батьків.

Додому, до осиротілої хати, в якій під покровом увінчаної руїнами замку гори Бони, минуло дитинство, повернулася з мокрими ногами. Відразу ж шмигнула під ковдру, поклавши у ліжко ще й грілку з теплою водою, щоб відігріти закоцюрблі пальці. А тепер мусила якнайшвидше повертатися до Тернополя, щоб встигнути на роботу.

Підходячи до зупинки, помітила під крилом її дашка згорблену чоловічу постать, схожу на знак запитання. Привітавшись, запитала для годиться:

– Ви теж до області?

– Ні, до Шумська, – відповів чоловік, тільки тоді повернувшись до неї обличчям. Вона вловила знайомі нотки у його голосі, ніби із закапелку пам’яті врапт виринула забута, але близька серцю мелодія. Придивилася до зміненого невблаганним часом обличчя і зойкнула:

– Андрію, ти?

– Оце так зустріч! – видихнув той. Струсонувши з кудлатої шапки краплі вологи, протер очі. – Це ж скільки ми не бачились, Олю?

– Тридцять років, – прикинула вона. – Навіть трохи більше...

– А ти ще красивіша, ніж була... Розквітла... Троянда на залишках снігу...

– Говори-говори, я ще не забула, що ти мастак на компліменти.

– То щира правда... Кажу те, що бачу...

Ольга й справді залишалася красунею, хоча недавно розміняла п’ятдесятку. Голубі очі, як і раніше, навдивовиж гарно гармонували з білявим волоссям, пасемко якого вибилося з-під шапочки кольору озера в сонячну погоду. Щоки пашіли рум’янцем од швидкої ходи, а повнуваті губи, здавалося, стали такими, очікуючи поцілунку.

Не змовляючись, обоє поглянули на закрут асфальтівки в долині, звідки мав вигулькнути автобус, і майже водночас мовили:

– Ожеледь.

– На дорогах ожеледиця.

Андрій додав це голосом диктора, як колись у шкільному драмгуртку, й Ольга щиро розсміялася. Продовжила тему:

– Мабуть, з автопарку не випускають... Нам залишається одне – чекати...

Сказала й спохмурніла, уявивши, як вичитуватиме їй завідувач поліклініки за те, що запізнилася на роботу. Пацієнти ж не забаряться поскаржитися: у розпал сезону хвороб кабінет дільничного терапевта – зачинений.

Андрій, навпаки, прояснів обличчям:

– Отак несподівано маємо змогу перекинутися словом. Дозволь тебе щось запитати...

– Будь ласка.

– Олю, можеш хоч тепер пояснити, чому ти так повелася в Ризі? Тоді, до речі, був також березень. І погода така, як нині. Повір, я ту поїздку до смерті пам’ятатиму... Тисячу одинадцять кілометрів на мотоциклі. Від Кременця до Риги – п’ятнадцять годин їзди майже без зупинок. Заради одного: побачити тебе, почути твій голос, зрозуміти, чому ти перестала відповідати на мої листи, – зіщулився від холоду, ніби знову опинився на тій трасі й шпарка хвиля сирого повітря б’є в груди.

– А замість мене з гуртожитку вийшла подруга, – спробувала всміхнутись Ольга. Але марно. В її серці чи то зажевріла жаринка пригаслого кохання, чи запізніло розбрунькувалося співчуття Андрієві за оту його даремну поїздку, схожу на відчайдушний вибрик авантюриста. – Вийшла і сказала, що...

Ольга від збентеження хотіла опустити погляд, але Андрій таки втримав його очима. Надто великим було бажання хоч тепер, по сплині літ, дізнатися правду. Тож продовжив сам, припечатавши голубі карими:

– І сказала, щоб я не тратив часу, а повертався додому. Бо в Олі – інший хлопець, у неї з ним серйозні стосунки, збирається виходити за нього заміж. Я поплентався на вокзал, опираючись на мотоцикла, бо тремтіли ноги. Їхати вже не міг: і від утоми, і від неприємної звістки. Вирушив у зворотну дорогу тільки наступного дня, трохи отямившись. А через тиждень отримав від тебе листа, в якому ти повторила те, що сказала твоя подруга. Але  це була неправда, Олю... Навіщо? Твоя фантазія чи заздрість подруги?.. Наскільки знаю, ти вийшла заміж через кілька років. І не в Ризі, а закінчуючи медичний інститут у Тернополі...

– Саме так, Андрію. Тоді я справді покривила душею, піддавшись на вмовляння подруги. Вона мене переконала, що мені потрібний не такий чоловік, як ти. Мовляв, синиця орлові не рівня. Ти закінчуєш Львівську політехніку, ось-ось матимеш вищу освіту, а в мене буде диплом з училища радіозв’язку. Зрозуміло, це позначиться на стосунках у сім’ї, адже на фоні твого інтелекту, ерудиції, збагаченої у місті Лева, я виглядатиму дуже блідо. Отже, ти будеш верховодити, мені доведеться виконувати волю чоловіка, ні в чому не перечити йому й так далі й тому подібне. Я й справді взяла це в голову, бо старша від мене подруга, будучи розлученою, вже мала певний життєвий досвід. Тож, послухавши її, вирішила дати тобі відкоша. Хоча, якщо чесно, – любила тебе. Кохала ще зі школи, де, якщо пам’ятаєш, вчилася на два класи “нижче”, кохала, коли став студентом і приїжджав до Кременця вже зі Львова. Ох, ті вечори під мурами фортеці!.. А потім батько, хай спочиває з Богом, відвіз мене до Риги, вичитавши в газеті, що там обіцяють після закінчення училища високооплачувану роботу на радіозаводі... Але не так склалось, як гадалось. Я подорослішала, і мене поманила медицина... Вибач хоч тепер за те, що тоді накоїла. Повір, не зі злого умислу.

– Я дуже важко пережив це, – зітхнув Андрій.

– І я мучилася... Скажи хоч кількома словами, як склалася твоя доля...

– Зробив “кар’єру”, якій не позаздриш. Після розриву з тобою я втратив інтерес до життя. І працюю, точніше, заробляю трудовий стаж інженером на примітивному заводикові в Шумську.

– А особисте життя? Дружина, діти...

– Нема й не було, – наче відрубав.

Андрій насунув шапку майже  на очі й відвернувсь. Ольга ще встигла побачити, як він закліпав повіками, силкуючись стримати сльозинки.

Цієї миті лук дороги вистрілив автобусом, на лобовому склі якого чорніла табличка зі словом “Тернопіль”. Ольга замахала рукою, щоб водій зупинився.

– Щасливо тобі! – вже від дверей попрощалася з Андрієм.

– І тобі також! – крикнув услід.

В автобусі Ольга вперше у житті скористалася піґулочкою нітрогліцерину, який носила із собою на випадок, коли когось із хворих прихопить серце. Пожалкувала, що не встигла запитати хоча б телефон Андрія. Й одразу почала заспокоювати себе: “А що я йому сказала б? Що у мене нормальна сім’я, двоє дорослих дітей, чоловік, якого я, здається, люблю. Принаймні, він не пияк, не розігрує сцен ревнощів, допомагає на кухні. Я звикла до нього, мені з ним затишно, спокійно...” По хвилі уточнила сама для себе: “Було спокійно. До нинішньої зустрічі з Андрієм. Чому він за стільки років не знайшов собі пари? Невже так сильно любив мене? Чи й досі любить?”

...А вночі Ользі приснивсь Андрій. Молодий, красивий, упевнений у собі й водночас схвильований. Їхав ослизлою трасою на мотоциклі, пригнувшись і витискуючи з двоколісного максимальну швидкість. Але був чомусь без шолома, і вітер закидав волосся назад, оголюючи високе чоло.

– Простудишся, коханий! – хотіла крикнути, пересилюючи шум двигуна, що видавав якісь дивні звуки, – Одягни шолом, Андрійку, вже одягни!

Прокинулася.

Поруч похрапував чоловік.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль.