Мельничук Богдан

Богдан Мельничук. Дві новели

ЖОРСТОКІ ІГРИ ДОРОСЛИХ

І

– То таки він. Я впізнав ту пику, хоча вона й розповніла. Каска на ній – як баняк на свині. А камуфляж – гейби верету накинули на копицю сіна. Правда, вуса падлюка зголив, але то він, без сумніву, він. І треба ж такому: нині, коли рівно рік тому не стало нашої Оксани, – засвітився, душогуб клятий, у газеті. Буцімто на війну подався, виродок. Хочеться перед виборами засвітитися. Чи вища посада йому пахне або тепле місце в столиці світить... А може, то підказка мені згори, жінко? Бо ж річниця, річниця, як донечка... Їй би жити та жити, весілля відгуляли б, онуками б тішились, а придибали ось із могилки. Ні, то таки підказка мені, жінко. Сидів би він тихенько, то, може, я б до такого і не додумавсь. А так воно, оте мордате, знову випливає на поверхню. Ще чиясь дитина з білим світом прощається чи молодичка з примусу піддасться похітливому натискові шефа... І батальйон у газеті вказаний, значить, можна розшукати. А там – як пощастить. Маю таке вражíння, що хтось диктує мені план. Тільки б вдалося... Та що ж то я розбалакався. Збирай, жінко, в дорогу. Нині ж вирушу на схід.

Богдан Мельничук. Портрет на стіні

ПОРТРЕТ НА СТІНІ

Майже притча

Вони сварилися майже всю ніч. Обоє – і чоловік, і дружина – вдесяте, вдвадцяте поверталися до приводу, з якого почалася суперечка, пережовували його, відтак, натомившись, забували, з чого почали, і згадували сотні інших причин конфліктувати. Дійшло аж до бабусь та дідусів. Це було схоже на те, що двоє піднімалися стовбуром розлогого дерева, раз у раз зблуджуючи на хистку гілку, котра щомиті могла зламатися. Потім знову петляли поміж віттям, не пам’ятаючи, де корінь, а де крона.

Як письменник художниці долю передбачив

%d0%ba%d0%b0%d1%80%d0%bf%d0%b0%d1%82%d0%b8Невигадане

Тернопільські мистці – художниця Марія Ділай і письменник Богдан Мельничук – упродовж кількох років підтримували творчі зв’язки. Вона, молода авторка, часто заходила до нього у редакцію “Тернопільського енциклопедичного словника” та журналу “Літературний Тернопіль”, бувала на презентаціях його книжок. Зокрема, під час представлення у прес-клубі газети “Вільного життя плюс” збірки новел “Зламані мальви” (2010 р.) демонструвала свій щойно написаний портрет славетної співачки Соломії Крушельницької. Богдан Мельничук, своєю чергою, захоплювався творчістю Марії Ділай, бував на всіх виставках, у яких вона брала участь, познайомив її з народним художником України, уродженцем Тернопільщини Іваном Марчуком, і вона бувала в його робітні у Києві, брала уроки майстерності.

Війна в Україні. У свічаді неба

1. Коралі

Надійка заледве встигла до поїзда. Андрій уже стояв на приступці вагона. Повістка — як сніг посеред літа. Знав, що його чекає зона так званої АТО. Зателефонував до Львова коханій. І вона, облишивши лекції в університеті, примчала сюди. В останню секунду.

Потяг сіпнувся і почав набирати швидкість. Надійка на бігу зняла з шиї коралі — єдине, що змогла придумати на подарунок-пам’ять.

— То ще від бабці оберіг! — вигукнула. — Вони освячені. Вірю, що й наше щастя збережуть!

— На весіллі ти одягнеш їх знову, — спробував усміхнутись Андрій.

Зайшовши до вагона, поклав коралі в кишеню навпроти серця. Надалі вони були з ним постійно: і в підготовчому центрі, й на Донеччині, й на Луганщині.

Брудно ви живете... (Невидумане)

– Дочко, та перестань нарешті називати мене тим дурним словом – мадре. Скільки можна! Он уже сусіди підсміюватися почали…

– Мадре, не треба так нервуватись. Я тобі вже сотню разів казала, що італійською то означає – мати. А ми ж на Європу рівняємося.

– Ти ж зараз не в Італії, Людо, а вдома, у рідному селі. Тут, де народилася,де корову пасла, до школи ходила…

– Та я за десять років гарування в Італії вже так призвичаїлася до того madre, що воно мені досі у вухах дзвенить.

– У вухах хай дзвенить, а на язик не випускай. Бо надто вже смішно звучить: мадре Наталка. Ще прозивати мене так почнуть.

– Добре, мад… мамо, спробую відівчитися. То не важко. А все інше…

– Що маєш на увазі, Людо?

– Вибач, але… Брудно ви живете.

– Тобто?

Таємниці її щастя

Відвертість авторки. Це – чи не головна риса нової збірки відомої поетеси Тетяни Череп-Пероганич “Осінь дорослої жінки” (Київ: Український письменник, 2016. – 112 с.). І не просто відвертість. Я б сказав навіть: оголеність почуттів і думок. Майже на крайній межі. Без боязні розкрити таємниці свого щастя.

Мовляв, ось така я є. Без ширми. Без маски. Без фальші. Хочете – сприймайте, хочете – любіть, хочете – ні. Але прикрас, штучності я принципово не визнаю. Мій девіз – правда. Вона притаманна мені органічно, тож я дарую її людям. Саме правда – кредо і на будень, і на свято. І солодка, і пекуча. Звичайно, я люблю красу, як кожна нормальна людина. Але правда для мене – істинніша від краси. Таким кредо творчості авторки були позначені й усі шість її попередніх збірок, що побачили світ від 1996 року. Але на повен голос правда – стосовно і себе, й інших зазвучала у цій, найновішій книжці. Правда пам’яті. Правда війни (ніколи б її не знати!). Правда кохання. Надаю слово пані Тетяні.

Отже, правда пам’яті:

Для мене і жовте листя – зелене або Два портрети в одному

Майже неймовірна історія

1.

У виставковій залі арт-галереї художники, журналісти обступили Вероніку Горай. Зусібіч звучало:

– Прекрасні роботи!

– І пейзажі, й натюрморти…

– На грані геніальності!

Зніяковівши від похвал, Вероніка зашарілась і не знала, куди подіти руки. То поправить довге волосся, що хвилями спадає на плечі, то ковзне пальцем по шнурочках брів над зеленкуватими очима, то раптом притисне кінчик носа, що й не збирався задиратися від зазнайства.

Довкола ж продовжували розквітати компліменти:

– А портрети які!

– Особливо – актора Віктора Козачука. Дивовижна схожість!

Рая, Руді й три тисячі доларів

Новела

— І що, доню, будемо робити далі? — важко зітхнула мати, поклавши на стіл не по-жіночому великі, напрацьовані руки.

Рая примостила навпроти свої — біленькі, з тоненькими наманікюреними пальчиками.

— Не знаю, мамо, — за звичкою тріпонула неслухняною зачіскою і помандрувала поглядом крізь шибку — поза подвір’я, де з-за штахетів уже виглядала голова Андрія. Він допомагав дівчині нести сумки від автобуса, а тепер чекав, поки вона вийде з хати.

Козацька помста по-новому, або або Запорожець за Дунаєм‒2

Новела

1.

— Тю на тебе, навіжена! — вдаривши ногою по гальмах, висунув з кабіни самоскида голову водій. На запилюженому обличчі біліли тільки зуби та поблискували очі. — Ледь під колесами не опинилася. Вискочила з-за купи буряків, а я задумався... У вас усі такі меткі?

— А у вас усі такі нахабні? Чому мою ділянку минаєш? Хочеш, щоби буряки тут замерзли? Інші тобі пляшку пообіцяли? — взявшись руками в боки, перед буфером машини стояла дівчина. В куфайці та кирзових чоботях, запнута вовняною хусткою — листопадовий вітер холодний. — Не вийде!

— Та я ж тебе не побачив. Думав, що тут нікого нема...

15-та річниця «Коронації слова»! (списки переможців)

20150605_194637Уп’ятнадцяте «Коронація слова», заснована Юрієм і Тетяною Логушами, урочисто оголосила зі сцени імена переможців.

Святкова програма тривала понад чотири години. Оплесками зустрічав зал знайомих літераторів і тих, хто впереше спробував свої сили в літературному конкурсі.

Портал «Жінка-УКРАЇНКА» вітає з цьогорічною перемогою Богдана Мельничука, Володимира Вакуленка, і всіх-всіх, хто цього вечора вийшов за нагородою на сцену.

Нижче подаємо списки переможців «Коронації слова-2015». Для збільшення — клікніть на фотографії.

Квіти для незнайомки (новела)

Того вечора маестро був неперевершений. Чародійними птахами злітали його руки: одна над партитурою, гортаючи її аркуші, а друга, з диригентською паличкою, – забезпечуючи злагодженість звучання симфонічного оркестру – істинної гордості міста. Коли повертавсь у профіль, було видно, як краплі поту стікають розпашілим обличчям.

Зауваживши це, Андрій Богданович спостерігав усе ж таки не за дириґентом. Поглядом крізь елеґантні окуляри раз у раз повертався до однієї зі скрипальок – худенької жіночки з миловидним обличчям та зі скромною й водночас красивою зачіскою у стилі французької кіноактриси Анні Жірардо. Вперше після того, як автомобільна аварія забрала у нього дружину, Андрій Богданович відчув, що йому подобається інша жінка. І нею була ота незнайома скрипалька, котру бачив уперше. Придивившись до її правиці, задоволено відзначив, що на ній нема обручки. Хоча це ще нічого не значило (могла зняти перед концертом), але давало певну надію. А ще музика розбурхувала уяву, малювала прекрасні картини, дарувала простір мріям... І він несподівано сам для себе зафіксував, що в них поряд із ним уже живе – щось говорить, усміхається, нахиляє голову до нього – скрипалька.

За наших хлопців на війні!

Новела

Із квартири він вийшов тоді, коли ніч готувалася здаватись у полон досвіткові, але ще не згорнула чорні крила. Раніше не міг – звідти, куди прямував, донедавна долинали захмелілі чоловічі голоси вперемішку з матюками, закличний жіночий сміх, автомобільні гудки... І так щодня, точніше щоночі. Нерідко – ще й із вибухами петард, як нині. Від кожного з них здригався, мов тридцять років тому в Афґаністані, почувши виття снаряда чи міни. Вибух – то вже не страшно. Якщо ти його чуєш – значить, живий.

Об'єднати вміст