Жінка-УКРАЇНКА

Богдан Теодорович Завідняк (нар. 1966), випускник Папського університету святого Урбана в Римі (1992–2001). Перекладач і упорядник «Вибраних творів» Аннети фон Дросте-Гюльсгоф, філософських творів, зокрема з італійської двох підручників з Метафізики та онтології (Т. Альвіри, Л. Клявеля, Т. Мелендо, 2002 та Б.Мондіна, 2010), численних творів світової лірики. Автор поетичних збірок: «Фіалкова флейта» (2006) та «Калинове вікно» (2007), філософського нарису: «Онтософія у ХХ столітті: фіаско чи успіх?» (2006) та ін., багатьох наукових статей. 

* * *

У Всесвітній день філософії 20 листопада цього року у Літературній вітальні Центральної бібліотеки міста Борислава відбувся творчий вечір доцента кафедри філософії Українського католицького університету, доктора філософії Богдана Завідняка. Бориславські письменники поділилися творчо-біографічними відомостями з життя поета, науковця і перекладача автора вечора. Поетично-філософський світ Богдана Завідняка зростав і наповнювався глибоким змістом, що знайшов своє неповторне вираження у творчому доробку автора. Учні бориславських шкіл читали його вірші, побратими по літературному цеху ділилися своїми враженнями від прочитаних книг Богдана Завідняка. У гостинній атмосфері лунали теплі слова, поезія, щирі побажання. Пропонуємо Вашій увазі вибрані твори поета.

* * *

Палає серце, лине від любові
До Бога стрімко на сяйнім крилі.
Я знаю тайну, все тримаю в схові,
Коли надходить переддень Іллі.

В далекий рік зустрів я перші зорі,
Мов ангела осяяна рука
Розкрила світозарно неозорі
Світила храму з люстри Павука.

І коні вогняні летять щасливо,
І спиці сонця мерехтять сяйні,
І Зорелев яскраву віє гриву
На дні земні, світивши путь мені.

* * *

І роки плинуть, мов ріка,
В туманній тонучи вуалі,
Крізь пальці часу утіка
Пісок найкращих днів подалі.

Нанизує на нитку дні
Проміння сонячного кола,
Кругами ширить на воді
Хвилини, канучі спроквола.

І неба воскове тепло
У ранній вересневій млості
Ляга на циферблатне шкло
Понад рівниною о шостій.

Слідкує пильне око вслід
За дивиною проминання,
Бож наша суть - лиш горстка літ,
Зігрітих у Господніх дланях.

У ритмі час відшурхотить,
Співаючи хвалу Господню.
Ми проживемо тільки мить
Несхибну і невідворотню.

ЖИТТЯ

Довкола чого обертається життя?
– Простого храму у ранкових рисах,
Де на престолі чаша золота,
І руки здійняті у світлих ризах.

Довкола краю, що стріча світанок
І оживає з променем новим,
Немов троянди в квітнику пуп’янок
І сонце лагідне, що постає над ним.

Довкола серця, що в обіймах любить
Відчути ще чиєсь серцебиття,
Що нас хтось вищий пестить і голубить
Невідворотньо і до забуття.

Довкола жінки, що в ранковім світлі
До школи доні коси запліта,
У вікнах яблука рум’яні й стиглі,
І жінка ще сонлива молода.

Життя людини не для позолоти,
Йому достатньо усмішки в очах,
Стрункої і непоказної вроди,
Що сяє з ласки, мов на образах.

Простого доторку і знаку з неба,
Що можна долю втримати в руках.
Яку на плечі просто взяти треба,
Як ношу хресну, що вінчає шлях.

ЖІНКА

 Музичний інструмент і ноти 
 Пісень до сну все колискових, 
 Якийсь медок на смак і дотик, 
 Чуттів нових, так-так – все нових.

 Вона у почуттях і поруч, 
 Як те повітря, що вбираєш
 І п'єш устами, коли обруч 
 Грудей пускається тих клавіш 

 Звільнити музику любовну
 І в дар життя вдихнути пісню 
 Все неземну і неповторну, 
 Бо ж без ребра не буде й кисню.

 Вона ще пройнята лякливо
 Своєю суттю з наговорів, 
 Щоб вириватися з надривом 
 Під серцем все у непокорі

 І линути в обійми мрії, 
 Так неприборкано і вільно, 
 Що вже за мить воно хворіє
 І стогне в муках божевільно.

 О, повернись – кудись благає, – 
 Святая музо, бо нестерпно
 Всім найдорожчим зволікаєм, 
 Співаючи пісні над терном!

 Така ти, жінко, нам пристала, 
 Самою долею прижалась, 
 Коли тебе завжди замало, 
 Можливо, щоби цим пишалась!

 Адам спочив, як відібрали 
 Колись ребро, – помріяв, буде!,
 Із нього зліплені корали, 
 Щоб знов лягти йому на груди, 

 Щоб закружити виром танцю, 
 До серця пригорнути міцно. 
 І дарувати, як обранцю, 
 Кохання Євине навічно.

* * *

І знову серпень зблискує серпом
Над ставом, окунаючи у плавні
Сяйного місяця простелені рядном
Розмиті риси, що хлюпочуть плавні.

І буде ночі нечіткий рельєф
Пронизувати висріблений місяць;
До моїх уродин золотогривий лев
Приносить тишу і ласкавий місяць.

Прожиті роки всі заздалегідь
Ховаються від нас у вищім крові.
Гнучка рясніє винограду віть,
Віддавши виногронам краплі крові.

Так ми переливаємо на мить
Тужняві зори, спостерігши долю
Прожитого у серці, як бринить,
Явивши щемко висвітлену Долю.

І паволока затуманить зір
І буде так життя пливти повіки.
Приходить Доля із далеких зір
Сльозу покласти на тремкі повіки.

Околичне життя гористих міст 
Живі картини полишає цілі,
Веде в безкрає доленосний міст,
Щоб осягнути бажаної цілі.

Гучна цикада огорнула став,
Шосе принишкло з місяцем у повні,
Я помічати його риси став,
Хребти чіткіші, далиною повні.

* * *

Серпнева злагода ляга на осокорах,
Незрушно стигнуть яблука в саду.
Легенькі крона верховіть у горах
Несуть у доли голубу фату.

Тут мережкують світлотіні взори
І глянець листу «зайчики» пуска,
Як увійти у таємничі бори
Ославить сутінь музика журка.

Не налюбуюсь небом у блакиті,
З-над Буковиці прямо у вікно
До мене линуть звуки перелиті
У спогади минулого давно.

Отак живу, отут моя оселя,
Довкола гори линуть ген за край,
Серпнева злагода і пісня невесела – 
День уродин свій вкотре зустрічай.

Як тихий ліс, ставкові очерети, 
Як світло, що окутує гаї
У павутинок голубі намети 
І скроні ледь посріблює твої.

Журкоче річка по камінню стиха,
Серпнева злагода дарує сон мені
В якому ми б не знали більше лиха,
А грали неба струни чарівні.

Високо сонце стало понад бори,
Слав промінь золотий тремке тепло,
На серці тихо, слід веде у звори,
Легенько легіт опуска крило.

Богдан ЗАВІДНЯК