Богдан Мельничук — письменник, редактор, журналіст, краєзнавець

Богдан Іванович Мельничук народився 2 серпня 1952 р. в с. Молотків Лановецького району Тернопільської області. Заслужений діяч мистецтв України (2008).

Лауреат всеукраїнських літературно-мистецьких премій ім. Іванни Блажкевич (1994), братів Богдана і Левка Лепких (2000), Уласа Самчука (2002), літературної премії ім. Ірини Вільде (2008, м. Львів), міжнародних премій: літературної “Сад божественних пісень” ім. Григорія Сковороди (2010), україністики фонду Воляників-Швабінських при фундації УВУ (США, 2011); обласних премій від Олександра Смика “Державницька позиція” (2009), ім. Станіслава Дністрянського (2003) та в галузі культури (номінація “публіцистика”, ім. Ярослава Стецька (2011); дипломант 14-го (2010) і лауреат 15-го та 16-го (2011 і 2012) всеукраїнських конкурсів ім. Мирона Утриска, дипломант обласного конкурсу ім. Володимира Вихруща (2002) та всеукраїнського конкурсу гумору і фольклору ім. Павла Глазового (2011); 2-а премія Першого (2007), спеціальний приз Третього (2009), 3-я премія Четвертого (2010, спільно з Н. Колтун) всеукраїнських конкурсів радіоп’єс “Відродимо забутий жанр”; 2-а і 3-я премії міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова–2010” у номінації “драми” за п’єси “Реквієм для кларнета без оркестру” (спільно з О. Мосійчуком) та “Віщий сон, або Мудрий Іванко” (спільно з В. Фроленковим); дипломант “Коронації слова–2012” у номінації “П’єси для дітей” за твір “На галявині та в підземеллі, або Пригоди ґномика Чарлі” (спільно з Г. Шулим), дипломант і спеціальна відзнака “Коронації слова–2013” у номінаціях “П’єси для дітей” (“Чотири чарівні перлини”; спільно з Г. Шулим) та “Пісенна лірика для дітей” (“Молитва за сім’ю”).

Почесний знак НСЖУ, Почесна відзнака НСПУ (обидві нагороди – 2009). Член Національних спілок журналістів (1980), письменників, краєзнавців України, Наукового товариства ім. Т. Шевченка (всі – 1998). Людина року-2008 у Тернопільській області. Академік Академії соціального управління зі спеціальності “соціальна політика” (2008). Почесний краєзнавець України; почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта”; медаль ВУТ “Просвіта” “Будівничий України” (всі – 2008). Член Шляхетсько-Дворянського зібрання Тернопільщини (2010). Медаль святих Кирила і Мефодія УПЦ КП (2010), державна ювілейна медаль “20 років незалежності України”, орден Українського козацтва “Віра” IV-го ступеня (всі – 2011). Почесні відзнаки міського голови Тернополя (2011, 2012). Медаль “Почесна відзнака” НСПУ, лицарський орден “Іван Сірко” ІІІ ступеня Українського вільного козацтва, відзнака голови Тернопільської ОДА “Честь і слава Тернопільщини” ІІІ ступеня (всі нагороди – 2012 р.).

Грамоти НСПУ (2007), тернопільських облдержадміністрації та обласної ради (2004), ОДА (2008), облради (2007, 2010, 2012), Управління СБУ в Тернопільській області (2010), Федерації польських організацій в Україні, Тернопільської облорганізації Української асоціації творчої інтеліґенції “Світ культури” (обидві – 2011), обласної молодіжної організації Асоціації краєзнавців-енциклопедистів Тернопільщини (2012); подяки Тернопільської обласної ради (2004), облорганізації НПСУ (2011, 2012), Бережанської райради і РДА (2012) та ін.

Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка (1974, нині національний університет). Працював у редакціях Лановецької районної газети, газет “Вільне життя” і “Тернопіль вечірній” (обидві – м. Тернопіль), у Державному архіві Тернопільської області, де разом із його директором Б. Хаварівським започаткував книжкову серію “Корінь і крона” був на громадській роботі. Згодом – головний редактор Тернопільського обласного управління у справах преси та інформації (1989–1993), видавництва Тернопільської академії народного господарства (нині – національний економічний університет) “Економічна думка” (1998–2003), літературно-мистецької і культурологічної газети “Русалка Дністрова” (від 1992 донині) й журналу “Тернопіль” (від 1994 дотепер; від 2009 виходить під назвою “Літературний Тернопіль”).

У 2003–2009 рр. – заступник голови редакційної колегії першого в Україні регіонального чотиритомного “Тернопільського Енциклопедичного Словника”, його головний науковий редактор; 2010–2012 рр. – головний науковий редактор комунального підприємства “Тернопільський обласний інформаційно-туристичний краєзнавчий центр”, від 2010 донині – відповідальний секретар редакційної колегії тритомного енциклопедичного видання “Тернопільщина. Історія міст і сіл”; у 2011–2013 рр. – викладач, голова циклової комісії видавничої справи і редагування Тернопільського коледжу університету “Україна” (м. Київ). Від листопада 2013 р. донині – керівник літературно-драматургічної частини Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького.

Видав 43 своїх книг драматургії, прози й поезії, у т. ч. “Вибрані новели” (1999), збірники новел “Професор і бичок Бамбурка” (2002), “Скрипка від старого” (2004), “Яр” (2007), “Портрет зблизька в різних інтер’єрах” (2012), двотомник вибраних новел “Суд без суду” та “Зек, вождь і Гарсіа Лорка” (2010), повість “Роксоляна, декан і жлоби” (спільно з Н. Фіалко), документальну повість “Соломія Крушельницька” (обидві – 2011) роман “Кохання до нестями” (2013, спільно з С. Львівською); збірки віршів із паралельним перекладом мовою есперанто “Крапелини-плюс”, “Нові крапелини” (обидві – 2002), а також “Ваша Пресвітлосте, Дамо...” (2005), “Марії” (2006), “Таїна кохання” (2007), “Слова від серця” в 2-х т. (2012), збірники п’єс “Актор і блазні” (2009), “Довга дорога в короткий день”, “Реквієм для кларнета без оркестру” (обидва – 2010), “Кава на лезі шаблі” (2011) збірники різножанрових власних текстів, перекладів поезій з різних мов, матеріалів про Б. Мельничука та перекладів російською мовою його віршів “Дорога до себе” (2012), “Приліт голуба” (2013), й ін.

Автор і співавтор 40 краєзнавчих книжок, у т. ч. “Тернопіль. Що? Де? Як?” (1989), “Біль і пам’ять Молоткова” (1990), “Тарас Шевченко на Тернопільщині” (1990, 1998, 2007), “Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопільщині” (1991, 2008), “За рідний край, за нарід свій...” (1993), “Шляхами стрілецької слави” (1995), “Симон Петлюра і Тернопільщина” (2009), “Великий українець із Тернопілля. Ярослав Стецько. Життєвий шлях Провідника ОУН” (2010), “Вірна дочка України. Слава Стецько: життєпис у боротьбі”, “Іван Франко і Тернопільщина”, “Від Маківки до Стрипи” (всі – 2011).

У академічних обласних Тернопільському ім. Т. Шевченка, Львівському ім. Ю. Дрогобича (м. Дрогобич), Коломийському ім. І. Озаркевича, Хмельницькому ім. М. Старицького, Рівненському драматичних театрах, Тернопільському театрі актора і ляльки, Івано-Франківському театрі ляльок ім. М. Підгірянки, народних театрах: Копичинецькому ім. Б. Лепкого, Озернянському Зборівського району, “Дивосвіт” Тернопільської ЗОШ № 22 та інших поставлено 36 п’єс й інсценізацій Б. Мельничука. Вистава “Мазепа, гетьман України” (сценічний варіант Б. Мельничука за творами Б. Лепкого, Дніпропетровський музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка) нагороджена міжнародною премією ім. П. Орлика (1995). 12 грудня 2010 р. у Тернопільському драмтеатрі ім. Т. Шевченка відбулася прем’єра вистави “Мазепа” за творами Б. Лепкого (інсценізація Б. Мельничука й О. Мосійчука); спектакль відзначений реґіональною премією “Галицька мельпомена” (м. Львів, 2011) і 2-ю премією IV Всеукраїнського театрального фестивалю сценічних першопрочитань “Коломийські представлення” (2012). Також премією “Галицька Мельпомена” нагороджена (2009) вистава Тернопільського театру актора і ляльки за п’єсою Б. Мельничука “Козацькі вітрила”; цей спектакль відзначений і дипломом всеукраїнського фестивалю “Лялькова веселка–2010” (м. Запоріжжя). Вистава Коломийського драмтеатру ім. І. Озаркевича “Чарівні пиріжки Червоної Шапочки” за п’єсою Б. Мельничука та С. Львівської нагороджена 2-ю премією ІІ Всеукраїнського театрального фестивалю “Коломийські представлення” (2010).

Серед вистав за п’єсами Б. Мельничука – “Соломія Крушельницька”, “Вісьта-вйо!” за мотивами стрілецького гумору, інсценізації творів Р. Завадовича, П. Загребельного, Б. Лепкого, А. Кроніна, В. Тарнавського та ін.

Богдан Мельничук – автор сотень статей, нарисів, рецензій та інших публікацій у ЗМІ. Укладач і редактор більше 500 книжок, у т. ч. творів Б. Андрушківа, С. Балея, Олександра та Богдана Барвінських, В. Будзиновського, В. Вихруща, О. Назарука, М. Стахіва. Понад 100 пісень на тексти Б. Мельничука і музику І. Андрухова, М. Болотного, О. Бурміцького. В. Войнарського, А. Горчинського, Я. Горішнього, Я. Злонкевича, О. Зозулі, Ю. Кіцили, Б. Климчука, А. Мельника, Л. Міллера, І. Николайчука, М. Облещука, Ю. Паславського, Л. Попернацького, І. Федірка й інших композиторів видано збірниками “Сад любові” (2009), “Сад любові-2” (2010); їх співають Б. Бекесевич, Л. Бутенко, В. Вермінський, І. Вовчак, Н. Гаврилюк, А. Гамбаль, С. Ґіґа, Л. Горлицька, С. Дерій, М. Довгальов, Є. Квас, І. Ракочий, В. Свирид, О. Смик, А. Стахнік, В. та М. Теслі, Ю. Шевчук й інші виконавці. Пісенні твори на слова Б. Мельничука відзначені на фестивалях і конкурсах “Пісенний вернісаж” (м. Київ; 2009, 2010, 2011), “Червона калина” (м. Тернопіль; 2009, 2010, 2011, 2013), “Мелодії Підкаменя” (Львівська обл.; 2010, 2011, 2013), “Ліра Гіппократа” (м. Київ; 2010), “Українська родина” (м. Київ; 2010).

Літературні твори опублікував у журналах “Березіль”, “Буковинський журнал”, “Дзвін”, “Дивосвіт”, “Дніпро”, “Дошкільнятко”, “Жінка”, “Золота пектораль”, “Київ”, “Кур’єр Кривбасу”, “Курінь”, “Літературний Тернопіль”, “Людина і світ”, “Освітянин”, “Перевал”, “Рада”, “Своя музика”, “Склянка часу”, “Слово і час”, “Сова”, “Театральна бесіда”, “Тернопіль”, “Тернопільський оглядач”, “ТерноTRAVEL”, “Україна”, “Українська культура”, “Український світ”, “Український форум” та ін.

Про життєвий шлях письменника розповідає книга Івана Бандурки “Чотири вежі Богдана Мельничука” (Т., 2002). У Тернополі видано бібліографічні покажчики “Богдан Мельничук – письменник, редактор, журналіст, краєзнавець” (т. 1 – 2009; т. 2 – 2012).

БЕРЕЗНЕВІ КОТИ

Новела

– А тепер можеш робити все, що хочеш! – розв’язавши мішок, Микола випустив кота на волю. Той, мов ошпарений, дременув од хазяїна до найближчого куща й лише там зупинився, щоб оглянутися. Зелені очі Живчика обмацали стареньку блідо-синю легківку зі ще не зачиненим багажником, у котрому чотирилапому довелося приїхати сюди. Потім погналися за тінями від розгойданих вітром дерев на снігу – червонуватому в променях призахідного сонця. Лісова місцина була для сіро-чорного смугастика незнайомою, і він знову прикипів поглядом до Миколи, не ризикуючи, проте, наблизитися.

– Дивись-дивись, урвителю, звідси тобі вже не вдасться повернутися: не втрапиш додому, шляк би тебе трафив! – вдаривши кришкою багажника, Микола пірнув у салон авто. Газонув, і колеса видряпали клапті злежаного березневого снігу на ледь помітній ґрунтовій дорозі до хутора.

Від’їхавши на кількадесят метрів, хлопець поглянув у дзеркальце заднього виду. Живчик, вигнувши дугою спину, так і стояв під кущем, дивлячись услід.

– Мабуть, проклинає мене, що залишив його тут, – буркнув сам до себе Микола. – Хоч би не наврочив, якщо коти вміють це робити. Але ж вовків, таку їх мать, здається, нема, не розірвуть. А харчі хай сам собі здобуває, зрештою, йому не звикати…

Таки так: Живчик був більш-менш ситим тільки тоді, коли в Миколиній хаті господарювали жіночі руки. Мати хлопця років вісім тому поїхала до Італії на заробітки, й відтоді цієї красивої молодиці ніхто в селі не бачив. У спілкуванні зі сім’єю обходилася телефонними перемовинами і передачами грошей, більшість із яких Петро, Миколин батько, витрачав на горілку. Втративши надію на повернення дружини, котра, подейкували, вийшла заміж за підстаркуватого синьйора, почав блудити, як березневий кіт. Але більше двох місяців у жодної вдовички не затримувався: виганяли після чергового запою. Вирвавшись із пазурів зеленого змія, перебирався до іншої, якимось дивовижним чуттям вичислюючи в довколишніх селах тих, хто сподівався на чоловічу якщо не ласку, то бодай допомогу. Тим більше, що руки мав умілі, міг дати лад усьому і в хаті, й на подвір’ї та городі.

Тож Микола ще з часів свого навчання в будівельному училищі жив самотиною. Так тривало доти, поки не купив, повернувшись із заробітків у Підмосков’ї, бувалу в бувальцях легківку. Сяк-так підрихтувавши її, привіз до хати першу співмешканку, з котрою спізнався десь на риштуваннях. Отоді смачненьке не раз перепало й Живчикові. Але через півроку господиня щезла з хати: не витримала Миколиних матів і буйної натури. Коли було щось не по його, летючими ставали не тільки тарілки, а й баняки та ложки. Котові знову довелося жити впроголодь. Щоб не плутався під ногами і не дратував набридливим нявчанням-скиглінням, господар відвіз Живчика за село.

Та через три дні смугастик, подолавши кілька кілометрів, повернувся на обійстя. Саме тоді, коли тут замешкала ще одна жіночка, котру Микола заманив планами на швидке збагачення від спільного приторговування будівельними матеріалами. Через кілька тижнів барвисті мрії щезли, як веселка після грози, наївна приймачка прозріла і під віртуозне Миколине соло з нецензурщини забрала свої речі. Живчикові довелося знову перебиватися то сухою шкоринкою, то шкірками від сосисок.

Не дочекавшись, поки господар приведе до хати чергову пасію, кіт посягнув на шматок м’яса, необачно залишений на столі, й зазнав стонадцятого виверження матюкального вулкана і свого другого вивезення за село. А нинішнє стало третім. І спонукала Миколу до цього минула ніч, коли він перекидався з боку на бік у холодному ліжку. Обмірковував, що має сказати завтра на хуторі, де, як розповіли друзі-будівельники, мешкає самотня дівчина, котра нібито не проти вийти заміж за порядного хлопця з машиною. Подумки тулив слово до слова, щоби було якнайпереконливіше, а на залитому місячним світлом подвір’ї винявкували коти, які, немов співчуваючи Живчикові, зібралися тут. Втім, винявкували – то неточно, вони стогнали, вили, зойкали, плакали, голосили… Такої какофонії звуків Микола ще не чув, і від того по спині бігали мурашки, а груди розпирала лють на невгамовне плем’я.

Ледве дочекавшись ранку, приманив Живчика недогризеним учора з пивом хвостом ставриди й запхав у мішок. У тому мішку кіт просидів майже до вечора, раз у раз перебиваючи голосним нявчанням Миколину лайку біля машини, що не заводилися. Тим матюччям, як не раз казали сусіди, можна були і хату вкрити і садибу обгородити; здавалося, воно клубувало над обійстям, як лиховісний туман.

Тепер от Живчик дививсь услід легківці.

– І таки наврочив котяра, мать його! – вилаявся Микола.

Скотившись із пагорбка, авто у видолинку, де перемело снігом, раптом сіло на “живіт”. Хоч кричи, хоч плач – хто в лісі почує.

Ще раз лайнувшись й обмізкувавши ситуацію, Микола вирішив добиратися до хутора пішки, позаяк туди ближче, ніж до асфальтівки. Тішив себе думкою, що ранок вечора мудріший, хтось таки підможе визволити машину зі снігового полону. Та й, може, нічна балачка зі самотнього дівчиною дасть бажаний результат: відгукнувшись на березневу пристрасть Миколи, нова знайома пожаліє-приголубить його, тим більше, що він потерпів, добираючись до неї…

Ноги спочатку трималися дороги, а коли споночіло – збився з неї. Потрапив у гущавину. Ішов, провалюючись у снігу – примерзлому, тому й твердішому зверху й підступно-сипкому знизу. Падав, піднімавсь, чіпляючись за гілля, вставав і знову йшов. Щось проблискувало крізь темряву. Вогник у вікні на хуторі чи котячі очі? Ні, вогник не може то даленіти, то наближатися. Значить, це Живчик супроводжує змученого господаря, втішаючись із його біди. І навіть нявкає, здається, так, ніби сміється. Тобто насміхається над бідолахою, який у пітьмі ледь бреде, продираючись крізь кущі. Бреде навмання, з останніх сил. Невже коти можуть насміхатися?

А раптом то вовки? Ні, їх тут нема, не може бути! Але серце вже ледь б’ється, знесилене втомою і страхом.

…Останнє, що відчув Микола, – ніби Живчик лапою, котра враз побільшала до розмірів тигрячої, несподівано вдарив його по обличчю, збивши з ніг. Гостряки кігтів уп’ялися в очі, вони бризнули кров’ю на шпичаки терну, і хлопець, зойкнувши востаннє, впав на сніг. Він чи то заскрипів, чи застогнав, але цього Микола вже не чув…

ДВІРНИЧКА І ПРОФЕСОР

Хоч і зима, сніг у повітрі роїться, морозець легеньким покусуванням нагадує про себе, а побалакати кортить. Три сусідки біля під’їзду ніяк не можуть розпрощатись: “А ви чули?..”, “А бачили?..”, “А знаєте?..”

Від будинку навпроти літня жінка слід прокладає на сніговій пороші. Співрозмовниці до тієї, котра наближається, поглядами прилипли.

– О, Ліля, двірничка наша, кудись вибралася.

– Чи не свого зустрічати…

– Якого “свого”? Вона ж самотня, вдова…

– Була самотня. Тепер уже має… гм… такого самого підтоптаного, як вона…

– Невже? Мабуть, якогось пияка?

– Та ні, беріть вище. Казали мені, що професора. Медичне світило. Я навіть бачила його: інтеліґентний такий, в окулярах… Дублянка дорога…

– Ліля чепуритися почала теж. Навіть очі тінями підводить…

– Я це також помітила. Ще й подумала: з чого б це? Не інакше, як для якогось мужчини. Але щоб професор на двірничку оком кинув? Таке тільки в казці буває… І як то трапилося, не знаєте?

– А зараз запитаємо… – запропонувала найсміливіша. І окликнула:

– Пані Ліліє, можна вас на хвилинку?

– Хіба тільки на хвилинку, – підійшла скромно, але зі смаком одягнута жінка. Сніжинки осідали на донедавна сивому, а тепер темно-коричневому волоссі. – Щось хочете сказати, дівчата?

– А запитати дозволите? – знову та сама.

– Чому ж ні, відповім, якщо, звісно, зможу.

– Зможете-зможете, – вже всі троє. – Аби лише захотіли. Бо то вас стосується… Стоїмо тут, здогадуємося…

І ще раз найсміливіша:

– Пані Ліліє, вибачте, але можете признатися, де ви зі своїм професором познайомилися?

– О, це можу! – сяйнув на обличчі промінчик усмішки. – Таки тут, біля вашого будинку.

– Як? Тут? На тротуарі? – всі троє, як сороки.

– Ага. На моєму робочому місці. І з мітлою я була. А він пробігав мимо до шкільного стадіону. То було вдосвіта, коли ви ще спите. Артем Феофанович, так його звати, щоранку бігав, він із он того будинку. Ми ніби звикли одне до одного, хоч і незнайомі. З часом почав вітатися зі мною, щоправда, лише кивком голови…

Троє слухачок аж завмерли – ні пари з уст. Не щодня таке почуєш. Ліля глипнула на годинника, поправила нову шапку, видно, ще не звикла до неї, і продовжила:

– А одного ранку на мене щось ніби найшло. Пригадала виставу “Старомодна комедія”, була колись така про любов у моєму віці, навіть у нашому театрі ставили, та й зачепила пана професора. “Чи не краще, – кажу, – замість того, щоби без діла бігати, та й допомогти мені. То теж фізичне навантаження… Чи вам соромно?”

Професор зняв окуляри, навіщось протер їх і пильно- пильно подивився на мене. “А чого тут соромитися, – мовив, – з такою жінкою можна і спробувати. Давайте інструмент…” Та й почали вдвох згрібати листя. Він грабельками тягне, а я мітлою підчищаю. Розговорилися… Він теж удівець… Наступного ранку вже й не налаштовувався на стадіон, одразу ж до мене підійшов. Знову слово за словом… Потім він раптом послизнувся на бордюрі, бо ж під листям не видно, та й після дощу було… Ногу підвернув. “Ходімте, – кажу, – до мене, перев’яжу, я ж колишня медсестра…” “Невже?” – зрадів професор. “Ага, – підтвердила я, – ми з вами майже колеґи… А як випхали мене на пенсію, то мусила перекваліфікуватися на двірничку, бо ж треба за щось жити…”

– Отак Артем уперше зайшов, точніше додибав до моєї квартири, йому в мене сподобалося: вазони, затишок... – Ліля ще раз зиркнула на новенького годинника. – Вибачте, жіночки, мушу йти, хочу зустріти його. Телефонував, що вже виходить із поліклініки, консультував там пацієнтів…

Ліля пішла крізь тихий снігопад до зупинки маршруток. Судячи з її обличчя, для неї він здававсь яблуневим цвітом.

Сусідки не встигли запитати жінку, чи задоволена вона таким зиґзаґом долі. Та й не було потреби: очі Ліди світилися щастям.

А через кілька хвилин засніжене подвір’я прокреслили до сусіднього під’їзду дві пари слідів: менші – Ліліні й більші – Артема Феофановича…

Дивлячись крізь вікно своєї квартири, як професор підтримує під руку двірничку, одна з тих, які щойно говорили з нею, зітхнула сама до себе: “Буває ж таке…” І накинула ковдру на п’яного чоловіка, котрий хропів на дивані.

ДИСЕРТАЦІЯ З УХИЛОМ

Новела

Стою на роздоріжжі.

Точніше – сиджу. На дивані у своїй квартирі. І котрий день думаю, як ліпше буде мені вчинити. Бо ситуація – наче в того казкового витязя перед каменем, на якому написано: і наліво підеш – біда, і направо – те саме, і прямо – голови позбудешся.

Про мою голову, правда, отак одразу не йдеться, а в недалекій перспективі – хтозна, цілком можливо. Поки що – мова про честь та гідність. І про можливість більш-менш спокійного мого існування. З певною надією на завтра.

Одне слово, умову мені висловили в університеті, де працюю: або захищаю докторську дисертацію, або мене тю-тю з вишу. Треба іншим місце на кафедрі звільняти, тим, які хочуть... гм... науку творити і своїми ну дуже великими знаннями зі студентами ділитися, звичайно, за аж ніяк не символічну плату за екзамени й заліки. А в мене, мовляв, вік близький до критичного, п’ятдесятка наближається, внесок у науку, делікатно кажучи, мізерний, тож або берися, Зою Ігорівно, за докторську, або хтозна, чи й до пенсії довикладаєш оту економіку агропромислового комплексу, ситуація в якому змінюється швидше, як колись події під час Другої світової війни. І так само незрозуміло, хто переможе.

Власним розумом я, звичайно, такого великого словоблуддя, щоб понад триста сторінок займало, не сотворю. Ні, щось наліплю, але то буде саме “щось”, а не дисертація. Виходів два: або платити шалені “бабки” і купувати готову роботу, разом із зауваженнями рецензетів і “моїми” відповідями, або наймати когось, хто переписав би іншими словами оте моє “щось”. З логікою у мене все в порядку, цитат із книжок, журналів та інтернету я настягаю, навіть прилаштую їх одна за одною в більш-менш цілісний текст, щоби послідовно розкривали тему, але... піймають. Піймають, що списано.

Для тих, хто не знаю, скажу: є така мудра комп’ютерна програма, котра плагіат ловить. І звідки, з яких універів оті хлопці взялись, які її придумали? Чи вони, гроза для аспірантів і докторантів, – самоучки? Правда, мудрості їм не позичати, заробляють вони добре, бо скористатися цією програмою кілька тисяч гривень вартує. А без такої перевірки до захисту дисертації не допускають. Раніше, коли мені татусь, хай спочиває з Богом, кандидатську купував, такого не було. А тепер хочеш-не-хочеш – мусиш.

Ось така ситуація. А далі про секс, хоча моя агропромислово-економічна дисерація з ним не пов’язана. А те, що навколо неї, – пов’язане. Міцним вузлом затягнуте.

Значить так. Грошей, котрі заробляю, мені ледве на мої особисті потреби вистачає. Так звані сімейні витрати мій чоловік фінансує. Він і навчання нашої дочки в Києві оплачує – послали вчитися до столиці, бо хто-хто, а я рівень знань у наших провінційних “альма-матерах” знаю. Та й на відпочинок за кордон, щоб не гірше від інших виглядати, за чоловікові гроші їздимо. Але цілком і повністю – аж до розписаної, наче п’єса, церемонії захисту – купувати мені дисертацію “мій милий чорнобривий” категорично відмовився. Хоча справи в його фірмі непогані. Настільки непогані, що він може навіть коханку в ролі референтки утримувати. Бачила я її, хрестоматійний зразок дівулі для таких потреб: ноги від вух ростуть, очі, мов у сови, варґата, ну й, звісно, білявка. Мабуть, мій не хотів від інших у смаках відрізнятися. На неї він бабла не шкодує, бо одягається вона, як моделька, а мені на дисертацію за повною програмою – зась. Сама, Зоєчко, сказав із притиском законний, тренуй мізки, бо геть всохнуться, пісною та лапша буде, що ти її на голови студентів вішаєш.

Але платити новітньому “Несторові-літописцю”, отому, котрий візьметься за помірну плату переписувати вкрадений у багатьох авторів текст, мій законний погодився. Звичайно, так для нього дешевше. Мені не залишалося нічого іншого, як знайти таку людину. І я знайшла. Вона, ця людина, виявилася приємним і балакучим хлопцем. До того ж, красивим. Років тридцяти. І – неодруженим. За день переписав мені для проби кілька сторінок майбутньої дисертації – і я аж розквітла від задоволення. Все нібито те саме – але по-іншому викладено. Жоден комп’ютер не придереться! Є ж такі люди, які мудріші від тих, мудрих програмістів.

До чого тут секс, скажете? А до того, що отакий красень прямим текстом сказав мені, коли ми почали розмір платні за його працю узгоджувати, що не проти й натурою взяти. Мовляв, я – цілком у його смаку, дарма, що значно старша. Може, так знахабнів тому, що я йому про роман свого чоловіка з так званою референткою розповіла. Мусила пояснити, чому не можу в свого законного більше грошей для розрахунку випросити.

– А ви, пані Зою, відомстіть тим самим, – запропонував “Нестор-літописець”, сьорбнувши кави, котру ми пили в кафе при перемовинах. – Я – до ваших послуг. А гроші, що ви мали б мені заплатити, вам, звичайно, знадобляться...

І, вже підігрітий цією ідеєю та коньяком, почав арґументувати;

– Судіть самі, чарівна Зою Ігорівно! Чоловік дає вам гроші, таким чином розраховуючись із вами за те, що ви робите для нього.

Я сіпнулася:

– Ми спимо окремо!

– Я мав на увазі – ви готуєте йому їсти, прасуєте йому сорочки, штани і таке інше. Зрештою, у вас – спільна дочка, як ви щойно сказали. Отже, ви мали б заплатити мені певну суму за роботу, котру, як переконались, я вмію виконувати. Ці гроші я, враховуючи мій вік, потратив би на дівчат. Домігся б від них певних послуг. І в моїх кишенях знову гуляв би вітер. І у вашому гаманцеві – також. А так він залишиться повним. І я не переживатиму, що підхоплю одну з тих більш як тридцяти хвороб, від котрих соромно лікуватися...

– Та як ви смієте? – я сіпнулася, щоб піднятися й піти.

Він поклав свою руку на мою. Ніжно погладив її, а кивком голови попросив сісти.

– Піти звідси – то ваша перша реакція. А тепер порозмірковуйте логічно, ви ж усе-таки кандидат наук. Ваш чоловік, як ви самі сказали, має коханку. Він не здогадується, що вам це відомо, а ви вдаєте, що нічого не знаєте про його захоплення. Таке собі миленьке сімейне окозамилювання, котре влаштовує вас обох.

– Влаштовує поки що, – вставила я. – От з вашою допомогою захищуся, стану доктором наук, а відтак – незалежною – і...

– Дай вам, Боже, щасливо захиститися, – сяйнув білозубою усмішкою мій співбесідник. – А чи вийде потім у вас оте “і”, про яке кажете, чи вистачить у вас сміливості на розлучення, зрештою, чи вигідне воно вам, – не знаю... Тож повернемося до теперішньої ситуації. Отже, крім аморальної поведінки, ганьби для сім’ї, ваш чоловік тратить на коханку гроші. До того ж, як можу здогадатися, неабиякі.

Я тільки зітхнула, кивнувши головою на знак згоди.

– У нас із вами ситуація буде майже ідентичною, як у вашого чоловіка з референткою. Він має любаску, чи не вдвічі молодшу від себе. У вас буде коханець, на стільки ж молодший од вас. Але – безкоштовний, на відміну від неї. Ваші гроші залишаться при вас. Значить, у підсумку ви матимете: дисертацію, гроші і... задоволення. Та ще й відомстите своєму зрадливому за його кур... вибачте, референточку. Коли він приходитиме додому пізно і пояснюватиме, що у нього була важлива ділова зустріч, що затримався на несподіваній нараді з іноземцями і т. д., ви не дратуватиметесь, як тепер у подібних випадках, а подумки всміхатиметесь і згадуватимете мої ласки.

– Яке їхало, таке здибало? – спробувала пожартувати я.

– Щось схоже на це, – погодився спокусник. – То як, домовилися?

– Я... Дайте мені подумати. Ви так розклали все по поличках... Зателефоную вам через кілька днів. Не проводжайте мене.

Розплатившись, я вийшла з кафе. Хотілося помити руки, обличчя, слізьми очистити душу. Але з кожним кроком мене дедалі більше заполонювала думка:

– А може, він, отой красень “Нестор”, правий? Може, й справді так буде краще для всіх. Сказати чоловікові, що я знаю про його референтку правду – не можу, бо залишуся без грошей. Мушу терпіти. То чи не краще терпіти з насолодою?

От я і досі, мов на роздоріжжі. І хочеться, і колеться... Може, щось порадите?

НАЙСКЛАДНІШИЙ КРОСВОРД

“Я віддаю перевагу чоловікам
з майбутнім, а жінкам
із минулим”.

Оскар УАЛЬД

І.

Олег прислухався: жінка таки плакала. Сидячи на старомодній лавці та повернувшись у бік дерев, розмальованих на останню втіху осінніми барвами, незнайомка, мов героїня сентиментальних фільмів, глухо ридала, стримуючи стогін. Але він таки прорвався крізь судомно зведені на обличчі руки і сполошив свідомість перейшлого. Уже проминувши жінку, Олег ступив кілька кроків назад: тут, у глибині парку, сутеніло швидше, а час нині такий, що недобрі люди не забаряться.

– Вам погано? Чимось допомогти? – озвався делікатно.

Відповіді не почув. Тільки враз забринілий вітер зашурхотів опалим листям, холодком невідомості пробрався за комір.

– Вибачте, у вас щось сталося? – спробував достукатися голоснішим словом. Це вже не щезло без очікуваного відлуння.

Вона підняла голову. На посмугованому тушшю з підведених очей обличчі печаль боролася з острахом.

– А ви чому чіпляєтеся до мене?

– Я не чіпляюся. Просто йшов парком, бачу, сидить жінка і плаче. От і подумав: може, чимось зараджу…

– Дивно… – шморгнула носом незнайомка.

– Нічого дивного. Звичайне співчуття.

– Нині таких сердечних мало…

– Значить, я – приємний виняток із правила… Щиро пропоную допомогу…

– А ви не обманете? – пильніше зиркнула на нього. – Тепер усі брешуть… Ні, ви не схожі на обманщика.

Перед нею стояв одягнутий у модний плащ чоловік із добре помітними ранніми, з огляду на його вік, залисинами над виразними карими очима, котрі випромінювали спокій і тепло.

– А в чому я можу вас обманути? – всміхнувсь Олег.

– Ну, приспати мою пильність, щось запропонувати, кудись повести, пограбувати чи…

– Ви вважаєте, що мені потрібна ваша сумочка? Чи ваші кульчики, он та каблучка на пальці? Якщо так, то я пішов далі… Головне – що ви перестали плакати.

– Ні-ні, зачекайте. Я ще не перестала, – вона зірвалася з лавки й оглянулася. – Гаманець порожній, каблучка дешева… Але мені самій страшно виходити звідси.

Було таке враження, що незнайомка лише тепер помітила: паркову просторінь невідворотно заполонює вечір. Рішуче ступила вперед, поправила благеньку курточку, ковзнула рукою по короткій зачісці.

– То ходімте звідси разом, – запропонував Олег. – Ви й справді засиділися до непевної пори. А дорогою, якщо, звісно, забажаєте, розкажете, чому ви плакали…

– Добре, ходімо, – погодилася жінка. – Мені чомусь хочеться вірити вам… Але ви доведете мене тільки до вулиці, а далі я піду сама. Добре, пане?.. Вибачте, але не знаю, як вас звати…

– Це ви мені вибачте, що не відрекомендувавсь. Олег.

– Дуже приємно. А я – Ольга.

– Два “О” – то на щастя…

– Чому так вважаєте?

– Бо це – як дві обручки. І як давньоруські князь та княгиня… Пам’ятаєте з історії: князь Олег і княгиня Ольга…

– Є ще й третє “О”…

– Тобто? – радше з узвичаєної ввічливості, ніж із цікавості уточнив Олег.

– Мій синочок. Остапом його звати… Він зараз у моєї подруги.

– Дуже гарне ім’я. Його класики художньої літератури любили: Гоголь, Коцюбинський… Навіть Павло Губенко Остапом Вишнею назвався… Чому ж усе-таки ви плакали? І чому синочок у подруги?

– Вам навіщо це знати? – знову замкнулася в собі жінка.

– А раптом зможу бути чимось корисним.

– Дивний ви якийсь… – хмикнула Ольга. – Навіщо вам чужі клопоти. Невже своїх не вистачає?

– Вистачає. Клопотів, як я вже встиг помітити за своє життя, у всіх вистачає. Але мені легше, ніж вам, бо не маю ні синочка, ні донечки. Навіть одружитися не встиг… Самотній, як одірваний листок… – підняв із доріжки схожий на велику долоню пожовклий привіт од клена.

– На що ж ви розтринькали час? Судячи з вашого вигляду, – ще раз окинула його поглядом, – мали його цілком достатньо для того, щоб завести сім’ю…

Хлопець підтримав такий тон розмови:

– Еге ж, я не першої молодості. Сороки незабаром проскрекочуть про сорок… Але час не розтринькав, а витратив.

– Якщо дозволите поцікавитися, пане Олеже, витратили на…

– На кросворди.

– На що, на що?

– На кросворди.

– То ж дитяча забавка!

– Як сказати… Тепер вони мене годують.

– Це як? Ви розгадуєте кросворди й отримуєте за це премії?

– Ні, не вгадали. Я складаю кросворди, а мені за це платять гонорар.

– Ой, то, мабуть, цікаво!.. А як називається ваша професія?

– Так і називається: кросвордист. За аналогією творення слів: радист, таксист, машиніст…

– Навіть не мріяла, що познайомлюся з кросвордистом… І це складно – бути кросвордистом?

– Зовсім ні! – запевнив Олег і залишив кленовий листок на порожній лавці, мимо которої вони проходили. – Метикуєш на два боки: по горизонталі й по вертикалі. Або, якщо зукраїнізовано: поземно і доземно. Я для себе вивів таку формулу: кросворд дорівнює три “трішки”.

– Не розумію… – кліпнула блідо-синіми очима Ольга.

– Це означає: трішки знань із різних галузей, трішки комп’ютерних програм, трішки посидючості. І щоби ніхто не заважав. О, ви вже всміхнулися! Чому ж усе-таки плакали, пані Олю? Зрештою, якщо вам неприємно, можете не згадувати.

– Реальність жорстока. Навіть якби не хотіла згадувати, то мушу.

Сьогодні не лише Остапчикові, а й мені доведеться ночувати в подруги.

– Чому?

– Бо нас… попросили з квартири, яку ми знімали. Простіше – вигнали на вулицю. Хазяйка несподівано повернулася з Італії, злюща така, можливо, потрапила під депортацію, і зажадала негайно звільнити помешкання. Поки що я перевезла речі до подруги, але в неї однокімнатна квартира, чоловік…

– Олю, вибачте, а де ваш…

– Чоловік? За кордоном. У тій самій Італії. Тільки від нього вже два роки – жодної звістки. Ні, слава Богу, живий, розповідають, що недавно бачили його, лише нас відцурався.

– Ще раз вибачте, не хотів завдати вам болю… Будете шукати нове помешкання?

– Думаю, як виборсатись із халепи, і не знаходжу виходу. Бо ми з Остапчиком не настільки багаті, щоб претендувати навіть на більш-менш пристойне. За цю однокімнатну, в якій ми жили, чоловік платив. Там, в Італії, розраховувався з хазяйкою. Тепер вона сказала, що він відмовився це робити. А нам із Остапчиком грошей ледве на прожиття вистачає… Ви ж, мабуть, чули, які заробітки в медсестри…

– Олю, не знаю, як вам сказати… сприйміть мої слова правильно… Ви можете пожити в мене… Я мешкаю у двокімнатній. У мене теж, так би мовити, італійський варіант долі, тільки веселіший, аніж у вас. Тобто, батьки також в Італії. Сюди вони вже не повернуться. Кличуть мене до себе, але я не хочу.

– Оце сюрприз! – аж зупинилась Ольга. – Пожити у вас? Отак відразу? Дайте отямитися, пане Олеже...

– Отямтеся, – розсміявся чоловік. – І ходімте до вашої подруги.

– Навіщо?

– Забирати Остапчика і ваші речі.

–А наша присутність не заважатиме вам складати кросворди?

– Сподіваюся, що ні.

– От і настрій мені розпогоджується, – теж заясніла тихою радістю Ольга.

ІІ.

Зайшовши після роботи додому, щоб залишити пакет із продуктами (“Потішу Олега й Остапчика смачною вечерею!”), Ольга вже збиралася йти за сином у садочок, коли у квартиру подзвонили. Однією рукою одягаючи стильного капелюшка (“Подарунок Олега!”), другою відчинила двері. І – зойкнула від здивування. Перед порогом стояв до цієї миті пропалий для неї безвісти Микола – її чоловік.

– Ти? Оце так несподіванка!

– Як бачиш. Усе-таки я знайшов тебе, Олю. На роботу не хотів приходити, щоб очей не витріщали. Добрі люди підказали, де ти мешкаєш. А твій… як би м’якше сказати…

– Відколи це ти почав слова добирати?

– А твій коханець, отой злодій, який вкрав тебе від мене, наскільки я знаю, ще на роботі.

– Олег не крав! Він запропонував пожити в нього, і я погодилася. По суті, сама прийшла до нього..

– А тепер сама підеш від нього… Може, впустиш мене до квартири? Чи боїшся свого… співмешканця? Він ще не скоро прийде додому, я знаю його графік.

– Ти сам відмовився бути моїм чоловіком. За два роки – жодної звістки з Італії, не кажучи вже про гроші для сина.

– То можна зайти, Олю?

– Проходь, тільки ненадовго… Не хочу, щоб Олег побачив тебе тут.

Ольга впустила Миколу до квартири так неохоче, немов через себе переступила, при тому ще й потлумившись. Він чемно роззувся, пройшов на кухню.

– Кажеш, за два роки – жодної звістки? А може, я хворів? А може, мене посадили до в’язниці? А може, потрапив туди, звідки не міг ні зателефонувати, ні написати?..

– Люди інше оповідали…

– Чужі роти не замкнеш. А ти швидко знайшла мені заміну… Надто швидко.

– Не швидко. Не ображай мене.

– Олю, Оленько, сподіваюся, ти не забула, що син – наш? Наш із тобою, а не твій і цього… хазяїна квартири, шлях би його трафив.

– Миколо, не треба говорити погано про людину, якої ти не знаєш. Він мені допоміг…

– Тепер це називається – допомога? Раніше мало іншу назву… Але ми не про це. Не будемо гаяти часу. Оленько, я приїхав за тобою.

– Як за мною?

– Олюсенько, я все-таки твій законний чоловік. Шлюб у церкві ми з тобою брали, перед Богом присягали. І синочок у нас спільний.

– Чому ж ти раніше про нього не пам’ятав?

– Про Остапчика і про тебе я пам’ятав постійно. Чому мовчав – поясню потім. А зараз збирайсь – і поїхали.

– Куди?

– Я найняв для нас квартиру. Олюсенько, давай почнемо життя спочатку. Не хочу, щоб дитина при живому батькові була сиротою.

– Оце кросворд… – не сіла, а впала на табуретку жінка.

– Не зрозумів, про що ти. До чого тут кросворд?

– Та це я так, до слова прийшлося… Ні, поїхати з тобою – це значить образити Олега. Ні за що образити. А він цього не заслуговує.

– Оленько, я люблю тебе ще більше, ніж до весілля. Нашого весілля. І ти мене любиш, я з твоїх очей бачу. Вони ще красивіші, ніж були колись. І син підростає. Наш син.

– Олег знайшов із Остапчиком спільну мову, вони подружилися.

– Олюсенько, благаю тебе, поїхали зі мною, – Микола впав на коліна й охопив жінку руками за ноги. – Заберемо Остапчика зі садочка – і на нову квартиру. Все у нас буде добре, от побачиш.

– Я… я… не знаю, що сказати… Наче в роздвоєнні духу перебуваю… Між двома полюсами магніту.

– Того полюса, що тут, у тебе, Олю, ще не було, коли ти до мене тягнулася… Чи не так?

– А ти вже нікуди не поїдеш Миколо?

– Нікуди. Заробив достатньо, щоби ми жили щасливо. В ім’я нашого сина благаю тебе – поїхали.

– Н-не можу.

– Можеш! Якщо вже дуже хочеш – напиши записку, подякуй своєму…

– А ключі?

– Які ключі?

– Ключі від цієї квартири.

– Залишиш у сусідів.

ІІІ.

Під ногами поскрипував свіженький сніжок. Він продовжував падати, засипаючи не тільки землю, а й, як здавалось Олегові, все колишнє. Він ішов парком, насолоджуючись ранковою тишею і ледь-ледь морозним повітрям. Почувши позаду себе скрипіння снігу від швидких кроків, озирнувсь. У жінці, котра наздоганяла його, впізнав Ольгу. Скривившись, уповільнив ходу. Ольга підбігла до нього і, важко дихаючи, зупинилася, загородивши йому дорогу. Очей не піднімала. Нарешті заговорила:

– Ти, на моє щастя, не змінив своїх звичок. Я знала, що до квартири мене не впустиш, тому прийшла сюди, де любиш прогулюватися перед роботою...

Він мовчав, не бажаючи говорити. А її враз наче прорвало:

– Олежику, я знаю, ти мене зневажаєш. І є за що. Я винна, дуже винна перед тобою. Тепер усвідомлюю, осмислюю, осягаю те, що вчинила. Пробач мені, якщо зможеш. Хто б міг подумати, що потраплю в так хитро сплетені сіті… Піддавшись ранковому поривові емоцій, я кинулася за своїм колишнім щастям, а воно знову виявилось оманливим. Каюся, каюся, каюся… Такого понавичворяла, що все життя сором пектиме…

– Ольго, мене це вже не цікавить, я вирвав тебе з розуму й серця, хоч як важко це було зробити – обминувши жінку, Олег зробив кілька кроків уперед, але вона схопила його за руку.

– Прошу тебе, вислухай мене. Мені було добре з тобою, дуже добре, але він, Микола, доштрикувався до серця словами про шлюб, про Остапчика. Мою голову немов обручем скувало, я наївно повірила, полетіла на вогник і вдруге обпалила крила… Як він клявся, що любить і мене, й сина.

– Я теж полюбив Остапчика, – зізнавсь Олег.

– Три “О”. Три наших “О” випадково зійшлись, і нам усім було добре. А я спокусилася на райські обіцянки. Він знову обманув мене, підло обманув…

– Я ж сказав: мені це нецікаво, – Олег спробував вивільнити руку. Але Ольга не відпускала її, а, дивлячись уже в очі, продовжувала:

– Може, мені хоч у переповіданні полегшає… Обіцянок Миколи вистачило на тиждень. А потім він перестав ночувати вдома. Єхидно казав, що влаштувався нічним сторожем. Та моє серце відчувало: бреше, нахабно бреше. І я вистежила Миколу… Звичайно, це низько – стежити, але те, що робив він, ще нижче. Таке навіть у страшному сні не могло приснитися: виявилося, що в нього роман із тією хазяйкою, в якої ми наймали квартиру. То почалося, мабуть, ще тут, в Україні. Потім вони разом жили в Італії, разом повернулися сюди. У них спільний бізнес, вони купили тут занедбане кафе й облаштували в ньому піцерію… Стосовно мене, то Миколу, мабуть, заїло, що я не залишилося самотньою, що доля послала мені тебе, і він вирішив будь-що розбити наше щастя, тому й забрав із твоєї квартири… Познущався з мене.

– Навіщо ти мені все це розповідаєш?

– Істинну цінність перебутнього розуміємо, на жаль, лише тоді, коли сиротіємо без нього. Я десь вичитала: коли людину зневажено, вона тягнеться до істинних людей. До тих, які душею та серцем чисті. От і в мені запульсувала надія, ще не все втрачено. Хочу повернутися до тебе. Дуже хочу. Пробач мені, якщо зможеш. Я цілком усвідомлюю свою вину…

– Ольго, я мушу йти. Мене чекають на роботі.

– То ти не пробачиш?

– Не можу. І, мабуть, ніколи не зрозумію, чому ти так вчинила. Я закохався в тебе, полюбив твого сина, а у відповідь отримав ляпаса. При нашому знайомстві обману боялася ти, а тепер обманутим залишивсь я. За що? Сусіди з мене сміються… Отакий кросворд вийшов… Найскладніший у моєму житті.

Пішов не оглядаючись. Наздоганяти його Ольга не посміла. На тій самій лавочці, що й три місяці тому, дала волю сльозам.

IV.

Олег поволі піднімався сходами на п’ятий поверх. Навіть натомившись на роботі не користувався ліфтом: треба підтримувати належну фізичну форму. Вставивши ключа у замок, почув, що хтось збігає зі шостого поверху. Озирнувся й знову побачив перед собою Ольгу. Вона була в тому самому одязі, що сьогодні вранці під час їхньої зустрічі.

– Навіщо прийшла? – нагнув голову, наче перед боєм. – Я ледве заспокоївсь, а ти знову.

– Мої слова зараз будуть такі ушвидшені, як биття серця. Де б не була, що б не робила – думка довкола тебе снується… Повсякчас переді мною твоє обличчя, бо тільки з тобою запізнала справжнє щастя. Коли ми бачились у парку, ще не була впевнена, а тепер… Тепер можу сказати. Лікар підтвердив, що я вагітна. І дитина – наша, в цьому можеш не сумніватись. Їй уже два місяці, а Микола забрав мене звідси, якщо ти не забув, два тижні тому…

Відчинивши двері, Олег клацнув вимикачем. Жовте світло залило затишний передпокій. Повернувся до Ольги:

– Що ж, заходь, будемо говорити… То все-таки хата, в якій ми жили разом, а не поруйновище надій…

Тільки-но переступила поріг, як зачепилася поглядом за велику світлину біля дзеркала: Олег, вона і Остапчик – на прогулянці в парку. Всі усміхнені…

ПОРТРЕТ ЗБЛИЗЬКА В РІЗНИХ ІНТЕР’ЄРАХ

Новела

І.

Знайомою мелодією озвався мобільник. Мирослава взяла телефон, навіть не глянувши на екранчик. Одразу впізнала голос чоловіка.

– Слухаю, Ярославе…

– Ти зараз де?

– У крамниці “Товари для художників”.

– Мирославо, нам треба серйозно поговорити…

– Щось сталося?

– Можна сказати, що так…

– Добре, я вже їду додому. Виходжу на вулицю… Іду до маршрутки… ти чуєш мене?

– Чую, Мирославо, чую. Але ми поговоримо не вдома…

– Чому?

– Так треба. Потім поясню.

– А де, якщо не вдома?

– У тому кафе над ставом, де ми вечеряли після твоєї першої виставки. Пам’ятаєш?

– Звичайно ж.

– То добирайся до нього. Я теж іду туди.

…О цій порі, коли люди на роботі, в кафе майже не було відвідувачів. Звучала тиха музика. Молоденький офіціант швидко приніс каву для Мирослави і зелений чай Ярославові. Коли вони залишилися вдвох, жінка озвалася першою.

– Кажи ж, не муч невідомістю…

– Слова шукаю…

– Кажи так, як є. Гірка правда краща за солодку брехню.

– Мирославо, я довго думав і…

– І? – нетерплячка з’їдала жінку.

Ярослав зітхнув:

– І прийшов до висновку, що нам треба роз’їхатися.

– Тобто?

– Тимчасово розлучитися. Поки що. А там буде видно. Знаєш, як люди кажуть: поживемо – побачимо.

– І далі нічого не розумію… – потерла вилиці Мирослава. – Кажи простіше.

– Спробую, – сьорбнув чаю Ярослав. – Отже, прошу тебе забрати свої речі з моєї квартири і переїхати назад до себе додому. Поживеш із батьками, як і раніше.

– А ти?

– А я залишуся в своїй квартирі. Житиму сам. Мені треба все добре обміркувати.

– Що саме – все? – відсунула від себе каву Мирослава. Голосно гукнула: – Пане офіціанте, вимкніть, будь ласка, музику, в мене болить голова… Дякую. Отже, Ярославе, – повернулася до нього. – що саме – все?

– Насамперед – наші стосунки. Хочу добре подумати про них.

– Ти ж знаєш, що я тебе кохаю.

– Знаю, – опустив голову Ярослав. – І я тебе люблю. Та між нами – велика вікова різниця. Майже двадцять років.

– Але ж досі вона нам не заважала, – чіплялася за соломинку надії жінка. – Чи тобі було погано зі мною?

– Ні, навіть дуже добре. Але я дивлюся вперед.

– І що ти бачиш?

– Сумну перспективу.

– Можеш точніше?

– Можу, – твердіше сказав Ярослав. – Цю перспективу мені допомогли побачити мої діти.

– Твої діти? – щиро здивувалася Мирослава. – Але ж вони – за кордоном. Разом із твоєю колишньою дружиною.

– Так. У Канаді. Але й там вони якось дізналися, що ти вже майже рік живеш зі мною, у моїй квартирі. І мої діти висловили мені ультиматум: або ти, або вони. Тобто, якщо я не розірву стосунки з тобою, то маю забути про них. І не сподіватися, що на старості зможу прихилити свою сиву голову біля них. Вони вважають, що ти з часом заволодієш моєю квартирою, приведеш собі когось молодшого, а мене правдами чи неправдами витуриш на вулицю.

– Як ти міг таке подумати?! – зірвалася на фальцет жінка.

– Не я подумав, а діти переконали мене в цьому. І попередили, щоб я не ризикував їх обманювати. І в дочки, і в сина тут багато друзів, обоє росли та вчилися в нашому місті. Варто буде комусь побачити нас разом – і мені гаплик. Саме тому ми й говоримо тут, а не в, – підкреслив, –моїй квартирі. Хтозна, може там нас підслуховуватимуть: друзі моїх дітей впливові, у поважних організаціях працюють, усього можна чекати… Як не телефон, то скайп, або ще щось…

– Ти теж міг поставити їм ультиматум… – гарячково шукала вихід із ситуації Мирослава.

– Який?

– Що вибираєш мене. Якщо у нас справді велике кохання…

– Справді, – відразу ж підтвердив Ярослав.

– То кимось, судячи з твоїх слів, доконче треба жертвувати. Твої діти вже здобули вищу освіту, вони добре влаштовані, допомога від тебе їм, по суті, не потрібна… Так?

– Так.

– А мені та моїй донечці, котру ти, до речі, обіцяв любити не менше, як своїх дітей, вона, твоя допомога, дуже необхідна. Особливо – для моєї творчості. Ти ж так хотів, щоб я малювала, щоб у мене було багато замовників, щоб я стала відомою художницею. Щоб слава, котра, як ти казав, закодована в наших іменах, – Яро-слав і Миро-слава, – виділила слово “слава”, – міцно подружила зі мною. стала моєю постійною подругою.

– Хотів.

– Чому ж піддався на умови дітей, а не вибрав мене? Я обіцяю тобі, що буду з тобою до твого останнього дня. Хоча невідомо, чия життєва дорога закінчиться раніше…

– Звичайно ж, моя. Я ж на стільки старший від тебе…

– Але ти здоровий, бадьорий, армія тебе добряче загартувала. А в мене стільки болячок… – знову потерла вилиці Мирослава. – Ніщо не минає безслідно. Моє розлучення з першим чоловіком добряче вдарило по мені. Он і зараз руки тремтять. А мені ж пензлем працювати… Тож, якщо зважити на мої хвороби, мене Бог може покликати до себе раніше, ніж тебе…

– Ні-ні, не кажи так. То буде несправедливо.

– Не будемо про те, що не від нас залежить. Хочеш, я дам тобі розписку, що ніколи не відмовлюся від тебе? Засвідчимо її в нотаріуса, вона стане юридичним документом. А ти дітям поясни, що не можеш жити без мене, що у нас – велике кохання. Зрештою, ти, як і всі люди, маєш право на особисте щастя. І висловиш дітям свій ультиматум: або вони сприймають тебе таким, як ти є, тобто у парі зі мною, або…

– Я ще не все тобі сказав… – протягнув Ярослав.

– Договорюй.

– У нас із колишньою дружиною спільний бізнес: підприємство за кордоном, що дає постійний прибуток.

– А що їй до тебе? – уточнила Мирослава. – Ви ж розлучилися. Вона своє життя влаштувала, чому поглядає в твій бік?

– Не знаю. Але діти попередили: якщо я продовжуватиму роман із тобою, вона, моя колишня, прикрутить краник. І я залишуся, по суті, без засобів для існування…

– А твоя військова пенсія? – нагадала жінка.

– Її не вистачить, – розвів руками Ярослав. – Особливо, якщо врахувати твої апетити: фарби, полотно, пензлі, підрамники, рамки… А ще – косметика, парфумерія, туфлі, сукні… Ти ж хочеш виглядати стильною на вечірках… Зрештою, я сам привчив тебе до того. Та й дочка твоя потребує дедалі більше витрат…

– Он воно що…, – рука жінки мимоволі сіпнулася й зачепила горня з кавою. Воно впало і розбилося. – Я не хотіла… Випадково зачепила горнятко… Руки тремтять.

– Може, то на щастя… – спробував пожартувати Ярослав. – Офіціанте, приберіть, будь ласка, я заплачу і за горня…

– Може, й на щастя, – в голосі Мирослави враз зазвучали металеві нотки. – Я сильна, я все витримаю… Мушу витримати…

– А тепер, коли я все пояснив, їдемо на квартиру, – запропонував Ярослав. – Твої речі вже спаковані.

– Навіть так? – хмикнула жінка.

– Зрозумій, у мене нема іншого виходу. Діти дали мені термін до завтрашнього ранку. Сказали, що проконтролюють, чи я виконав їхню умову. Як проконтролюють – тільки їм відомо.

– Але ж там, у нашій… перепрошую, в твоїй квартирі були мої незакінчені роботи…

– Я їх також спакував. У великий чохол. Довелося купити і його. Продовжиш малювати у батьківській квартирі. Якщо, звісно, захочеш.

– Якщо, звісно, захочу… – повторила, роздумуючи, Мирослава. – Там же тіснота, куди мені з моїми ескізами…А так добре все починалося… Ти пам’ятаєш, Ярославе?

– Таке не забувається… – зітхнув він

Хвиля спогаду, немов набігши зі ставу, захопила обох.

ІІ.

… Виставкова зала була виповнена гамором. Люди перемовлялися, перешіптувалися, кивали головами, показували у бік тієї чи іншої картини, гуртувались і знову розходилися врізнобіч. Щойно закінчилось урочисте відкриття вернісажу молодих художників міста, і тепер шанувальники їхніх талантів ще і ще раз оглядали картини, обмінювалися враженнями. Найбільший гурт поціновувачів образотворчого мистецтва зійшовся біля стіни, де були експоновані портрети, що їх уперше виставила ще невідома загалові художниця Мирослава Глибенюк. Глядачі не приховували захоплення цими роботами, мовляв, ніхто з наших митців не може похвалитися таким. Відзначали ориґінальність техніки, чіткість виконання, глибину проникнення в сутність образу. Мирослава скромно стояла трохи збоку, червоніючи від компліментів, і раз у раз поправляла довге волосся, що спадало на плечі.

А коли люду поменшало, до неї підійшов незнайомий їй сивуватий чоловік приємної зовнішності, в модному костюмі.

– Вибачте, пані Мирославо…

– Слухаю вас…

– Я уважно оглянув ваші роботи і… – несміливо продовживши, чоловік затнувся.

– Прошу, прошу…

– Не говоритиму вам компліментів, бо ви вже наслухались їх від інших. Я… я хочу замовити у вас свій портрет. І… і дати завдаток. – діставши гаманець, і зашелестів купюрами.

– Навіщо стільки грошей? – почервоніла Мирослава. – Це – забагато!

– На ваші потреби. Вам же необхідно купити фарби, полотно…

– Для цього я й беру завдаток, – пояснила вона вже спокійніше. – А тут значно більше…

– Беріть, беріть! – припросив незнайомець. – Може, ще щось забажаєте придбати. Для себе, для своїх дітей…

– У мене дочка, – Мирославу раптом потягнуло на щирість.

– Без батька росте. Так вийшло. Вибачте за відвертість, але… не вірю чоловікам. Мій колишній чоловік поїхав до Іспанії заробляти гроші для сім’ї, а повернувся вже не до нас. Працювали з нею разом… Від нас він відцуравсь. Але я сильна, я витримала. Сама доньку на ноги ставлю… На двох роботах працюю, хоч і там, і там копійки платять. Старшою куди пошлють, бо кому зараз художники потрібні. Якщо точніше, то вранці мию підлоги в одному офісі, а ввечері – в іншому. Батьки з пенсії допомагають… Наступного року доня вже до школи піде.

– Тим більше – беріть гроші, – продовжував своє чоловік. – Ховайте в сумочку, поки ніхто не побачив, а то балакатимуть усіляке.

Мирослава, все ще вагаючись, узяла гроші.

– Ось так, добре… – полегшено зітхнув. – До речі, мене звати Ярослав.

– Дуже приємно. А мене – Мирослава.

– Це я знаю, – всміхнувся. Й одразу ж запропонував: – І ще одне: чи не могли б ми сьогодні разом повечеряти? Я, розумієте, теж самотній…

– Повечеряти? – наморщила лоба жінка. – Це трохи порушує мої принципи. Я ж вам сказла, що не вірю чоловікам. Ні, сьогодні не можу.

– А завтра, пані Мирославо? І донечку, якщо бажаєте, можете взяти…

Мирослава розсміялася:

– Ні, донечки точно не візьму, залишу з батьками. А щодо себе… Я подумаю…

– Постараюся довести, що не всі чоловіки – одинакові… – запевнив Ярослав. –Телефон ваш можна запитати?

– Якщо дуже бажаєте – прошу… – й Мирослава продиктувала номер.

ІІІ.

Наступного дня Ярослав зателефонував, і Мирослава погодилася, таки порушивши свої принципи, повечеряти у кафе над ставом. Від ресторану відмовилася: не мала належного одягу. Потім була ще одна вечеря, після якої Ярослав запросив молоду красиву жінку до себе додому – подивитись альбоми з репродукціями робіт знаменитих художників. Там вона, підігріта вином та компліментами, і залишилася ночувати. Через кілька днів на прохання Ярослава познайомила його з дочкою, і щедрий “дядечко”, котрий виконував усі забаганки малої, дуже їй сподобався. Мабуть, Ярослав добре знав, що шлях до серця матері лежить через серце дитини.

Відтоді часто прогулювалися берегом ставу втрьох, і під час одного з таких променадів Ярослав запропонував Мирославі переїхати до нього, щоби жити разом. А потім, мовляв, заберемо і донечку до себе. Жінка, спокушена ласкавою увагою і подарунками умудреного життєвим досвідом коханця, після недовгих вагань погодилася…

– Ось тут, Миросю, буде твоя робітня. Ця кімната – найзатишніша, – відчинивши двері, схилившись у поклоні Ярослав.

– Ой, як тут гарно! – не стримавши емоцій, Мирослава застрибала по ворсистому паласі.

Ярослав похвалився:

– Я спеціально зробив ремонт, щоб тобі було приємно працювати. Подобається?

– Дуже! – обняла його і знову пострибала по кімнаті. – Мольберт я поставлю тут, можна?

– Звичайно, що можна. Тобі тут можна все, бо я тебе – люблю!

– І я тебе люблю! – пристрасно поцілувала. – Дякую тобі, коханий! Тепер я нарешті зможу творити в нормальних умовах… Для митця – це справжнє щастя.

– Я хочу, щоби ти працювала, багато працювала. Інше, тобто побут, тебе хай не хвилює, ти будеш забезпечена всім необхідним… Малюй, бери участь у виставках, організовуй свої… Дивуй світ! А я буду гордитися, що в мене – така талановита дружина…

– Славку, я твоя довічна боржниця.

– Миросю, тут нема позичальників і боржників, єдиний господар у цій квартирі – кохання. Високе чисте кохання. Пропоную випити шампанського з нагоди твого переїзду до мене. Ти не проти?

– Звичайно, що ні.

Ярослав відкоркував пляшку, розлив шампанське по келихах:

– За наше світле кохання! За твоє велике майбутнє, Миросю! За твою славу!

IV.

Коли після прощальної розмови в кафе Мирослава забирала свої речі з квартири Ярослава, він залишався підкреслено ввічливим. Навіть запропонував присісти на дорогу. Криво посміхнувшись і ледве стримуючись, щоб не заплакати, жінка примостилася на краєчку стільця. Обминаючи поглядом Ярослава, зачепилася за аркушик паперу, що білів на столі. Господар квартири, пильно, ніби вперше, розглядаючи килим на паркеті, не побачив, що читає Мирослава. А вона, перебігши очима акуратно розграфлений аркушик, змінилася на обличчі, почервоніла і втупила погляд у Ярослава:

– Як це розуміти?

– По-перше, неетично читати чужі папери, – Ярославові не залишалося нічого іншого, як зберігати спокій. – А по-друге, що тут пояснювати: все написано.

– По-перше, я зреагувала на слово “портрети”: “Кандидатури на портрети”, – чеканила Мирослава. – І, по-друге, цілком логічно подумала, що це стосується мене. Тому й прочитала. Зліва, наскільки зрозуміла, – прізвища бізнесменів, політиків, керівників міста. А справа – суми.

– Так, суми, що ти мала заробити, – уточнив Ярослав.

– По-моєму, це – цинічно.

– А по-моєму – ні. Звичайний праґматичний розрахунок. Я ж колишній військовий, звик мислити чіткими категоріями. Тепер уже можу зізнатись: я вкладав у тебе гроші, щоб мати певний прибуток. А ти завдавала мені тільки збитків. І так тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Ти повинна була працювати з вечора до ранку, а не чекати, поки матимеш відповідний настрій. Усі люди, перераховані на цьому аркушикові, могли заплатити за свої потртети великі гроші. Вони цілком покрили б мої витрати, до речі, теж записані там, на звороті цього аркушика. А ти чекала в хмарну погоду сонця, а в сонячну – хмар… Щоразу знаходила якусь причину: не так світло падає на мольберт, не так ти бачиш ту чи іншу людину, не такі пензлі, надто дешеві рамки, вони не гармонують із зображеннями… А скільки фарб даремно витратила! І в результаті – майже пшик: п’ять портретів за рік. Та й то – твоїх подруг, а не тих, хто має гроші.

– Ярославе, це ж творчість!.. – аж підстрибнула жінка. – Я – не машина для копіювання портретів. Невже ти не розумієш, що потрібний індивідуальний підхід? Щоб намалювати гарний, справді мистецький портрет, треба “розшифрувати” ту чи іншу людину, побачити, чим вона відрізняється від інших. Інакше то буде примітивна мазня, котрої я соромитимуся.

Ярослав іронічно посміхнувся:

– Скажи ще про мить натхнення, якої ти могла чекати тижнями, тим часом живучи за мій рахунок…

– Ні, я не скажу вже нічого. Хіба… Після ось цього папірця сумніваюся, що твої діти висловили тобі ультиматум щодо мене. Зрештою, ти міг найняти нам квартиру в іншому будинку. Там, де нема підслуховування, котрого ти так боїшся. І ми спокійно жили б та любились, я б мінімум обмежила свої витрати… Та що вже говорити, мушу забиратися з цієї квартири. Твій портрет зблизька виявився не таким, як я його уявляла. Значно гіршим. Портрет жлоба в розкішному інтер’єрі…

– Я не заслужив таких слів! – скипів Ярослав.

– Заслужив, – ніби поставила печатку Мирослава.

– Ще й не таких. Нічого, я витримаю і це. Ось ключі від квартири. Твоєї квартири. Прощай!

Клацнули вхідні двері, ніби відмежовуючи теперішнє від майбутнього.

…Минуло чотири роки, Ярослав приїхав до Львова на зустріч випускників політехнічного з нагоди ювілею – сорок років після закінчення інституту, що вже став університетом. Біля трамвайної зупинки погляд обпекла вивіска на офісі з великими вікнами “Художній салон Мирослави Глибенюк”. Кілька секунд повагавшись, вирішив таки зайти. У приймальні силувано всміхнувся до дівчини за комп’ютером.

– Шановна панянко, я хочу замовити свій портрет…

Цієї миті розчинилися двері, на яких була табличка з написом “Робітня Мирослави Глибенюк”. Ярослав упізнав художницю: таке саме довге волосся, округле обличчя з ямочками на щоках, зеленуваті очі…

– Ви щось хотіли, пане? – зиркнула на нього.

– Портрет… Замовити… – зніяковів Ярослав.

– У мене ціни високі, не знаю, чи по кишені вам, – мов відрубала господиня салону. – І черга на півроку. Попередній запис. Зрештою, залиште свої координати у секретарки, вона вам зателефонує. Ірочко, до мене нікого не пускати, я працюю! Впіймала мить натхнення…

Мирослава зникла за дверима. (Звуки.) Чи впізнала вона його, Ярослав не зрозумів.

РИСЬ ГОТУЄТЬСЯ ДО СТРИБКА,

АБО ВИСОКА ДРАБИНА У ГЛИБОКИЙ ПІДВАЛ

Новела

– Пане, у вас нема копії?

– Копії чого?

Поет, щойно зійшовши з імпровізованої трибуни, не второпав одразу, про що йдеться. Він ще був у полоні підігрітої підбадьорливими вигуками учасників віче пристрасті: показних перед наелектризованою громадою особистої, персональної любові до України і ненависті до її ворогів. Усіх без винятку, від прадавніх часів до сучасності, а особливо – північних. Повернувшись до реальності, вгледів, що перед ним стоїть чи то дівчина, чи молоденька жінка. Її великі зелені, мов у рисі, очі запитально і, як здалося підстаркуватому лідерові нового здвигу, значуще-обіцяюче дивилися на нього. Машинально поправив рукою два обшарпаних часом крильця розтріпаного вітром волосся, якими маскував чималу лисину. Розгладив вуса – неодмінний атрибут новоявлених після проголошення незалежності неньки-України вождів та вожчиків – і втупивсь у незнайомку не менш зацікавленим, аніж вона, поглядом. Перепитав:

– Копії чого?

– Та ж того вірша, якого ви щойно читали. Хочу дати його знайомому композиторові, щоб написав музику. А потім знайду колектив, який заспіває цю пісню. Я ж за освітою диригент, закінчила наше музичне училище... До речі, звати мене Раїса. Для вас – просто Рая.

– Дуже приємно. А я – Порфирій Ціпок, – опецькуватий поет, втягнувши черевце, нахилився, щоб церемонно поцілувати руку дамі.

– Могли б і не казати, – обпекла поглядом із явним натяком на продовження стосунків. – Хто ж не знає вас у нашому місті. Та й у всій Україні...

Випнувши груди колесом, поет, гордий за себе найкращого, ще раз ковзнув рукою від прикритої лисини до побитих сивиною вусів, що чомусь настовбурчились. А ота рись продовжувала:

– До речі, я – ваша землячка. І дуже горджуся цим. А ще як створимо спільну пісню...

– Землячка, кажете? – замислено протягнув віршотворець. – Цікаво, цікаво...

– Із сусіднього села, воно недалеко від того, де ви народились, – уточнила.

– Цікаво, дуже цікаво, – повторив Порфирій. – Що ж, дочекаємося закінчення віча і підемо до мого офісу, він поруч із цим майданом. Я дам вам копію вірша та, можливо, запропоную ще дещо... Ви не проти?

– Хто ж відмовиться від заманливої пропозиції з ваших уст, – зблиснула очиськами, і їх затягнуло паволокою. Таку поет бачив років двадцять тому, коли впродовж трьох тижнів, уникнувши опіки з боку дружини, тішився курортним романом. – Матиму за високу честь продовжити приємне спілкування з вами...

На замовлений обід, що мав відбутись у тій самій потаємній кімнаті ресторану, де колись ховалися від очей простолюду компартійно-радянські керівники, пан Ціпок не пішов, зіславшись на невідкладні справи. Удвох з Раїсою попрямували до офісу...

Ще студенткою музучилища метка дівчина докумекала: таке диригування, якого вона вчиться, її аж ніяк не влаштовує і є, по суті, безперспективним. У кращому разі вона, здобувши диплом, керуватиме хор-ланкою або іншим колективом пошарпаних життям невдах у родинному селі, в гіршому – навіть додому не потрапить, пошлють туди, де чорт ногу зломить. А Раїсі понад усе кортіло іншого диригування – політичного. Такого, щоби плебс прислухався до кожного її слова, баранячими очима ловив кожен жест. Як оце щойно відбувалося під час виступу донедавна товариша, а тепер пана поета, котрий мав непереборний потяг, про що не раз чула, не тільки до політики, а й до гарних жіночок.

Знала й те, що Порфирій віддавав перевагу заміжнім, бо вони не претендують на руйнування його сім’ї, тому в офісі пильнувала, чи зауважив він обручку на її правиці. На всякий випадок пояснила: “Додому я сьогодні не поспішаю, чоловік з дитиною у селі…”

Не поспішав і поет. Що відбувалося в кабінеті за щільно заштореними вікнами і яку пісню співали пружини дивана, залишилося таємницею тих двох – учасників цього дійства. А своїм соратникам із новоствореної партії поет наступного дня повідомив, що виборчий штаб очолить щойно прийнята на роботу Раїса Ремінна.

Незабаром усі, коли доводилося спілкуватися з нею, зрозуміли: такій пальця до рота не клади – відкусить. Те, що Раїса за короткий час перетворилася з нібито покірної кицюні в хижого звіра, через кілька місяців відчув і пан Ціпок. Коли увечері вони традиційно залишились удвох у кабінеті, начальниця штабу, не особливо добираючи слова, заявила:

– Я своє завдання виконала: ви стали депутатом обласної ради, навіть очолюєте в ній одну з комісій. Тепер черга за вами: маєте забезпечити мені відповідну моєму розумові та здібностям посаду.

– І чого конкретно ти хочеш? – уточнив поет.

Від почутого мало не впав із стільця.

– Вважаю, що я вже доросла до начальника обласного управління культури!

– Але ж тобі тільки двадцять два роки! І вищої освіти не маєш. Як же керуватимеш народними і заслуженими?!

– Поки що мені вистачить і середньої спеціальної освіти! А вищу можна здобути й заочно, – закинула ногу на ногу, ще більше оголивши апетитні коліна й спонукавши Ціпка облизатися. – Оті народні й заслужені в рота мені заглядатимуть, щоб не пропустити жодного слова. Бо ж їхнє благополуччя залежатиме від мене.

Хапнувши повітря, додала ще твердішим тоном:

– Якщо ви не допоможете мені, доведеться звернутися до когось впливовішого, можливо, й у інший офіс перейду. Тож не прогадайте...

Пропозицію Порфирія Ціпка призначити очільником культури області пані Ремінну в “Білому домі” просто-напросто засміяли. Рись приготувалася до стрибка вбік, і незабаром для нього склалися сприятливі обставини. Принцип “Два українці – три гетьмани” виявився живучим й у нових суспільних умовах, і партія, одним із творців якої був Порфирій, розкололася, мов надтріснутий глек. Раїса за власним бажанням опинилася в таборі нового лідера – Святослава Свищика, вчорашнього побратима поета, а нині його суперника в боротьбі за владу. Сумною згадкою для пана Ціпка залишилися прощальні слова Ремінної:

– Я ж вас попереджала, що віршами сита не буду! А ваші й Святославові прибутки не порівняєш. До того ж, врахуйте, що він молодший від вас майже на тридцять років. А для партійної та деякої іншої роботи це має неабияке значення!

Вірш Порфирія Микитовича так і не став піснею. А скоро не стало і його самого...

У нового шефа Раїса окопалася на триваліший, аніж на попередньому місці, період. Тим більше, що пан Свищик набирав суспільної ваги, а його бізнес – сили. Посада у Ремінної, яка змінила диван із синтетичною оббивкою на шкіряний і вміло виконувала всі забаганки господаря, було фінансово затишною, але цього дамі з викличним декольте видавалося замало. Хотілося мелькати на екранах телевізорів, сторінках газет, звучати у радіопередачах. Переконувала шефа, що все це сприяє підвищенню авторитету партії. Святослав напочатку погоджувавсь, а потім його самолюбство взяло гору, й він, завжди підкреслено спокійний, після чергового піар-ходу підлеглої запросив її до свого кабінету і вперше підвищив голос:

– Ти працюєш більше на себе, ніж на мене. Може, досить уже? Забуваєш, за чиї кошти солодко живеш...

Розлючена рись значно небезпчніша від упокореної ситістю. І Святослав почув від Раїси те, чого аж ніяк не чекав: його дружина дуже “зрадіє”, дізнавшись, що він – батько другої дитини пані Ремінної. Але Раїса ще добре не знала, з ким має справу. Пригасивши конфлікт з коханкою чималою сумою, пан Свищик помаленьку-потихенько, прикриваючись різними причинами, усунув Раїсу від панського столу – й політичного, й фінансового. А згодом, перед своїм перебазуванням до Києва, і цілком передав її Ігореві – своєму лінькувато-вайлуватому помічникові. Рись принишкла, змінила тактику й лише потім змогла сказати стосовно себе:

– Нема зле, щоб не добре не вийшло.

Такий висновок зробила після того, як у водоверті політичних подій трапилося несподіване: Ігор після міжпартійних перемовин і поділу сфер впливу між новими господарями становища в краї несподівано виплив на поверхню й отримав неабияку посаду в “Білому домі”. Відтоді головними для Раїси стали два маршрути: у кабінет і в парубоцьку квартиру молодого покровителя. Те, що не встигла “витиснути” з нього вдень, “дотискувала” вночі; він аж зхуд. Раз у раз смикала за керівні віжки, як умілий актор ляльку за ниточки. І фірмочку під офіційним прихистком та кілька закордонних ґрантів таки висмикала, змусивши Ігоря на офіційному папері поручитися за неї. Зрозуміло, вчорашньому помічникові теж дещо перепало за сприяння.

Здавалося, це триватиме завжди. Але не так сталось, як гадалося Раїсі. Двері до спальні Ігоря Ремінній перекрила несподівана для неї його звістка:

– Я одружуюся.

– Як? – оторопіла Раїса.

– Як усі люди. Нарешті знайшов даму серця.

– Це щось змінює в наших стосунках? – не хотіла обривати ниточку.

– Звичайно, – відповів Ігор. – Наші стосунки залишаються тільки діловими.

Відтак і денні походи Ремінної до його кабінету перестали давати бажані їй результати.

Та ви погано знаєте повадки рисі, коли вважаєте, що на цьому вона заспокоїлася. Ні, пригоївши рани на амбітних прагненнях і набравшись сил за передачі-подачки з-за кордону, зеленоока здійснила відчайдушний, але прицільний стрибок: на коліна Ігоревого шефа. І не інакше, як з дідьковою допомогою цей маневр удавсь. Але – знову не надовго. Виявилося, що висока драбина веде не на бажаний для Ремінної поверх кар’єри, не до висот політичного диригування, а в глибокий підвал. До того ж, кілька щаблів обламалося. (Дідько таки не всесильний!)

Насамперед, Раїсі не пощастило довго почуватися хазяйкою на шефових колінах. Виявилося, що він теж неабиякий хижак, який тільки розминався, бавлячись із риссю. Чи, можливо, перевіряв свою бойову форму перед зміною дружини. Після другого в своєму житті пишного весілля показав учорашній фаворитці відому комбінацію з трьох пальців і, скориставшись курячою сліпотою електорату, переметнувся до Києва. Та ще й пригрозив Ремінній:

– Про наші ігри в “кімнаті для відпочинку” – нікому ні слова. Бо можеш і на лаву підсудних потрапити – мені та декому зі служивих відомо про твої фінансові махінації.

Другий щабель під Раїсою обламався, коли надалі дивитись у рисячі очі раптом відмовився, зіславшись на неймовірну зайнятість, франтуватий, у модних окулярах заступник очільника. А який був ніжний і щедрий за державний рахунок із нею! Та, як показав час, тільки на період вагітності дружини. Зайнятість – то байка для простаків, бо якщо цей із виду інтелігент і переймався чимось, то лише власним бізнесом.

А третій, ще нижченький за посадою, але потужніший за статурою, який частенько заглядав до Ремінної похмелитись, у відповідь на її вимоги та умови сказав прямо:

– Раїсо, я – колекціонер-разовик. Раз покористувався тобою – та й досить, а на більше навіть не сподівайся... Тим паче щодо кар’єри. Бо для моєї партії головне – ідея, щасливе майбутнє рідного народу, за яке віддали життя тисячі національних героїв.

Виголосивши ці гучні слова, він виструнчивсь, як під час чергового мітингу, потрібного тільки для його організаторів. Потім сьорбнув ще п’ятдесят грамів коньяку і, похитуючись од випитого, поніс своє вгодоване тіло до увінчаного жовто-блакитним прапорцем персонального джипа за майже сто тисяч баксів.

...Нині рись відлежується в якомусь закамарку, проїдаючи долари від зарубіжних ґрантів. Зализує рани, чекає, поки відросте вишмульгана та вилиняла через “клятих чоловіків-зрадників” шерсть. І – готується до нового стрибка. Бо така вже у рисі хижа натура. Бо Ремінну не полишає мрія про диригування натовпом та розвішування на вуха наївним провінціалам локшини. А чим закінчиться цей стрибок – падінням у прірву чи тріумфом у владному кріслі – побачимо. У нашій країні чудес усе можливе.

ТУМАН І РОДИМКА

Новела

І.

– Вдар мене! – чи то попросила, чи наказала Любка.

– Навіщо! – здивувавсь я.

– Вдар! – повторила вже з металевими нотками в голосі. Ні, то не прохання, то таки наказ. Але ні з того ні з сього підняти руку на жінку?! Та ще й на ту, яку кохаєш!

Вона, хитнувшись, встала зі стільця навпроти мене, підійшла і, раптом схопивши зі столика недопиту склянку з вином, з розмаху вилила мені в обличчя. Я зірвався, мов ошпарений. Липка червона рідина стікала на білу сорочку.

– Мало? – погрозливо хихикнула Любка, знову хитнувшись. – Зараз додам…

Узяла пляшку “Лідії” і почала наливати в склянку.

Я вліпив Любці ляпаса. Не дуже міцного, але й такого вистачило, щоб вона впала на килим під ногами. Закричала-заридала:

– Нарешті!

За мить я сидів поруч із Любкою й обнімав її. Хлипаючи, вона відверталась від поцілунків і витирала очі, розмазувала туш по обличчю.

– Навіщо ти спровокувала мене? – не міг я зрозуміти перепадів її настрою. Бо ж не минуло й півгодини відтоді, як ми кохалися.

Зім’яте простирадло на ліжку нагадувало про вулкан пристрасті. Й раптом – вибух, на який я мусив адекватно відповісти.

– Хочу тебе зненавидіти! – вигукнула Любка. – І мені це майже вдалося.

Я втретє повторив здивоване “навіщо”. І почув абсолютно несподіване для мене, але, як було видно з обличчя Любки, вистраждане і вирішальне для неї:

– Бо поки ти зі мною, я не можу бути ні з ким іншим. Навіть дивитися ні на кого не хочу. Ти заполонюєш мене всю, до останньої клітинки. А мені треба виходити заміж. І Павликові, – глянула на порожнє ліжечко сина, котрий тієї ночі спав у бабці, – потрібний батько. Ти зрозумів?

Ошелешений, я підтверджувально кивнув головою.

– А тепер вали додому! – Любка встала й відчинила двері. – І щоб ноги твоєї тут не було! Я тебе не-на-вид-жу! – подала куртку. Ту саму, свій недавній подарунок. – І відразу застебнися, бо подумають, що на сорочці – кров…

ІІ.

Світало. Я поволі йшов через весняний парк до свого гуртожитку, ледь не розгортаючи руками густий туман, який, клубуючи зі ставу, заліг у долині, й осмислював те, що відбувалося між нами. Мабуть, Любка таки права, доходив до висновку. Жіноча логіка – теж логіка, навіть після такої дивної прелюдії. Людці справді треба виходити заміж, тридцятку розміняла. Павлусь через кілька місяців стане першокласником, і вона не хоче, щоби його дражнили безбатченком. Біологічний батько повіявсь бозна-куди, а я вже третій рік на роздоріжжі. І до загсу не веду, й від себе не відпускаю. Власне, Любка сама тримається біля мене, і це мені надзвичайно подобається. Красива – раз, сексуальна – два, працює на базі облспоживспілки і раз у раз робить подарунки, на які мені ніколи не вистачило б скромної платні вчителя-початківця – три. Але й одружитись із жінкою з причепом я не поспішав.

Батькам навіть не заїкався про таке. Як може єдиний син, на котрого вони покладали стільки сподівань, привезти у глибинне село дружину з чужою дитиною?! То була б наруга над їхньою педагогічною цнотою, надією на мою кар’єру, кандидатську дисертацію, продовження сімейного фаху на вищому витку. Хтозна, чи витримали б таке моє одруження серця предків, пошарпані багаторічною вчительською працею. Облаштувати своє щастя на нещасті інших? Тим більше, рідних? Ніколи!

Але Любці я того, певна річ, не казав, ми продовжували майже щодня зустрічатись і любитись. А коли їй укотре вдавалося переконати маму, що Павликові буде краще переночувати в неї, бо до роботи не встигне відвести його в дитсадок, – я вранці йшов на уроки з Любиної однокімнатки. Кохана, навдивовиж метка до всього, не тільки годувала мене смачнючим сніданком, а й ділилася припасами з наталованого делікатесами холодильника. Я, зрозуміло, дякував Любці, уникаючи вуглинок її очей, в котрих німувало запитання, коли ж ми нарешті оформимо наші стосунки законом. Подумки прикривався щитом виправдання, що нічого їй не обіцяв. Зрештою, Любка сама вибрала долю, тицьнувши пальцем на мене.

ІІІ.

Саме так: тицьнула пальцем. То було січневого вечора, коли тривав “місячник зустрічі 1980-го” і я після чергового “козоводіння” з друзями від забігайлівки до забігайлівки чекав у центрі міста автобуса на “Дружбу”. Нарешті крізь настояний на тріскучому морозі густий туман пробилося світло фар.

Коли я вже став на приступку автобуса і з його рятівного салону на мене дихнуло теплом, хтось раптом сіпнув за руку:

– Вибачте, але з вами хочуть поговорити…

– Та ж то останній автобус…

– Дамі не можна відмовляти, а вона тицьнула пальцем на вас, – мовив незнайомець і розчинився в тумані.

Із телефонної будки вийшла красуня в білосніжній шубці.

– Мене звати Люба. А вас – Богдан, я знаю. Мій друг Давид сказав правду – я хочу поговорити з вами.

Позаду хряпнули двері автобуса, і його втягнуло у себе туманне нутро міста.

Ми з дамою зітхнули: я – розчаровано, а вона – полегшено. У мене не було іншого варіанта поведінки, крім продовжувати слухати. А Любка помітно повеселішала:

– Ви випадково не вчилися в другій школі?

– Ні, – я додав до туману клубочок пари з рота. – Не вчився ні випадково, ні закономірно.

– Ди-в-но… – протягнула нова знайома. – А мені здалося, що я вас упізнала, бо не раз бачила на Новому світі… Значить, помилилася… До побачення, – зробила вигляд, що хоче йти.

– Зачекайте! – зупинив я її. – Чим ви доберетеся на свій Новий світ? Таксі не видно…

– Пішки, – сяйнула чарівною усмішкою, теж видихнувши запашок спиртного.– Ноженятами.

– Але ж це небезпечно… Всяке може трапитися.

– А ви хочете мене провести? – підказала вона.

…До свого гуртожитку я потрапив наступного ранку. На уроках математики змушений був давати учням самостійне завдання: після безсонної ночі заплітавсь язик, шуміло в голові, я хитався від утоми й щастя. У несподіваного щастя було символічне миле ім’я: Люба. “Любка, Лю-боч-ка”, – шепотів я на перерві, переписуючи, щоб не загубити, відразу в кілька конспектів номери її телефонів – службового і домашнього.

IV.

…Одруживсь я пізно і, скажу чесно, з розрахунком. Але з часом мене перестали тішити і трикімнатна квартира у центрі міста, яку нам подарували батьки дружини, викладацька робота в інституті, на котру я, знову ж таки, за допомогою впливового тестя змінив злиденне вчителювання. Від мрії про кандидатську дисертацію залишилася тільки тема, та й ту довелося кілька разів модифікувати відповідно до політичних віянь та змін. Напочатку мучила совість перед батьками, що не виправдав надії, а коли вони упокоїлися в Бозі, заспокоїлось і моє сумління. Дітей у нас із дружиною не було, мабуть, тому, як шепнули мені “доброзичливці”, що дружина зробила до мене кілька абортів.

Від депресій, котрі ставали хронічними, мене рятували чарка і товариство. Вранці вставав із важкою головою, і головним було дотягнути свого скрипучого воза до вихідних, щоб уволю погуляти, і відіспатися. На роботі мене терпіли, бо побоювалися зв’язків тестя. А коли дружинині батьки відійшли в засвіти, я поповнив число безробітних. Виживав завдяки тому, що продавав книжки з багатої бібліотеки. Геть пустився берега. Міг і руку сп’яну підняти на дружину, й тижнями не ночувати вдома. Зрештою вона подала на розлучення, і я з нехитрим пожитком опинився в зачуханій малосімейці. Жив, як у тумані. Інколи до мене приходили з пляшкою, інколи я до когось ішов, щоб вициганити сто грамів, а найчастіше підпирав собою стіну в генделику, сподіваючись на дармову чарку від приятелів.

Так і цього разу вдалося: примкнув до гурту художників, котрі щойно вийшли із зали після відкриття виставки і продовжували її обговорювати. Моїх знань ще вистачило на те, аби долучити до тої балаканини кілька мудрих слів, за що був нагороджений порцією оковитої. Забираючи її з прилавка, прикипів поглядом до одного з компанії молодиків, які підійшли до стійки. На чолі хлопця була велика родимка. Я впізнав би її з-поміж десятків, сотень інших – таку мав тільки Любин Павлусь. І я не раз дивився на неї, коли він, маленький школярик, спав, відгороджений від нас напнутою на спинках стільців ковдрою, а ми після бурхливої коханини виходили з ванної, щоб перепочити на підлозі. Я ще пошепки цитував для Люби модного тоді Євтушенка:

Она сказала: “Он уже уснул”,

Задёрнув полог над кроваткой сына,

И верхний свет неловко погасила,

И, съёжившись, халат упал на стул…

Любка, якось піймавши мій позирк на сина, пояснила, що родимка посеред чола Павлика, мабуть, від того, що коли носила його в собі, дуже любила індійські фільми. Там чи не кожна героїня – з намальованою круглою цяткою на лобі.

– А родимка – то від слова “родина”? – ще вставив я.

– Ні, мабуть, від “народитися”, – мовила Любка. – Але ми вже родина. Родина з любові… з нашого великого кохання.

Спогадавши це й продовжуючи тусуватись із художниками, я стежив і за компанією молодиків. Коли неї відділився захмелений парубійко, вслід за ним вийшов до туалету і я. Ніби між іншим, запитав:

– А отого, з родимкою, як звати? Десь його бачив, але тоді він менше пив…

– То Павло Мартинюк. У нього мама п’ятий рік у психушці, та він тугу горілкою заливає. Що заробить на будові – проп’є.

– Чому ж батько не зупинить його?

– Нема в нього батька… Павло каже, що й не бачив його… Кинув немовлям. Приходив до мами інший, але... Словом, дитина його не цікавила.

До кнайпи я не повернувся. Ні тоді, ні після того. Щось у мені перекинулось, і я зав’язав із випивкою.

До початку моєї зміни в котельні залишалося ще чимало часу, і я неквапно йшов вечірньою вулицею. Не боявся нікого, бо що з мене візьмеш. Одяг старий, а на мобілку за кілька місяців нової роботи ще не пристарався. Під ногами підбадьорливо шурхотіло опале листя, налаштовуючи на елегійний тон.

Ураз із туману проступили три постаті. “Закурити маєш?” – почув я. Відповісти не встиг – звалився від удару. Отямившись, зумів побачити тільки подаленілі силуети: окуляри розбилися при падінні. Ще почув голоси:

– Павле, навіщо ти сказав облишити старого?

– Я впізнав його. Той чоловік міг стати моїм батьком…

Жінка-УКРАЇНКА

Нове на порталі

Творчий марафон

Популярний вміст

Сьогодні:

Останні перегляди:

Богдан Мельничук — письменник, редактор, журналіст, краєзнавець

Головне

Важливе

Періодика