Новели

Богдан Мельничук. Дві новели

ЖОРСТОКІ ІГРИ ДОРОСЛИХ

І

– То таки він. Я впізнав ту пику, хоча вона й розповніла. Каска на ній – як баняк на свині. А камуфляж – гейби верету накинули на копицю сіна. Правда, вуса падлюка зголив, але то він, без сумніву, він. І треба ж такому: нині, коли рівно рік тому не стало нашої Оксани, – засвітився, душогуб клятий, у газеті. Буцімто на війну подався, виродок. Хочеться перед виборами засвітитися. Чи вища посада йому пахне або тепле місце в столиці світить... А може, то підказка мені згори, жінко? Бо ж річниця, річниця, як донечка... Їй би жити та жити, весілля відгуляли б, онуками б тішились, а придибали ось із могилки. Ні, то таки підказка мені, жінко. Сидів би він тихенько, то, може, я б до такого і не додумавсь. А так воно, оте мордате, знову випливає на поверхню. Ще чиясь дитина з білим світом прощається чи молодичка з примусу піддасться похітливому натискові шефа... І батальйон у газеті вказаний, значить, можна розшукати. А там – як пощастить. Маю таке вражíння, що хтось диктує мені план. Тільки б вдалося... Та що ж то я розбалакався. Збирай, жінко, в дорогу. Нині ж вирушу на схід.

Проза Тетяни Сидоренко

Неарештована спідниця

новела

Сінешні двері рвучко відчинилися, ледь із петель не злетіли.

– Ой тьотечко!!! Ой ріднесенька!!! — залетіла в хату Мелашка, мов оглашенна.

– Тю, дурнувата! — злякалась, аж побіліла Ганна, витираючи на всяк випадок руки об фартух. — Чи женеться хто? Чо’ ти, як навіжена?

– Ой тьотечко!!! У нас саме трусять!!! Розкуркулюють нас!!! — випалила всю правду небога. — Зараз і до вас прийдуть!!! Вони з багнетами!!!

– Розкуркулюють… З багнетами… Що ж у вас куркулити?..

Наворожила

Новела

Хоч так крути, хоч сяк, а Катерині було вигідно, щоб її чоловік... помер. І чим швидше, тим краще. Він часто хворів, заледве викарабкувався з однієї напасті, як реп’яхом прилипала інша болячка, однак жодна з них не була смертельною. Довгими зимовими ночами, не маючи сну через надсадний Петрів кашель, що чіплявся від найменшої застуди, Катерина розмірковувала, як би то прискорити чоловікову кончину. Те, що вона не за горами, ­– зрозуміло, бо ж чоловік старший од неї на десяток літ, уже давненько на пенсії, але наскільки це все затягнеться – відомо тільки Богові. А сам Петро до могили, певна річ, не поспішав.

Об'єднати вміст