Жінка-УКРАЇНКА

Неарештована спідниця

новела

Сінешні двері рвучко відчинилися, ледь із петель не злетіли.

– Ой тьотечко!!! Ой ріднесенька!!! — залетіла в хату Мелашка, мов оглашенна.

– Тю, дурнувата! — злякалась, аж побіліла Ганна, витираючи на всяк випадок руки об фартух. — Чи женеться хто? Чо’ ти, як навіжена?

– Ой тьотечко!!! У нас саме трусять!!! Розкуркулюють нас!!! — випалила всю правду небога. — Зараз і до вас прийдуть!!! Вони з багнетами!!!

– Розкуркулюють… З багнетами… Що ж у вас куркулити?..

– Клунок ячменю! Ягничку останню! Ось-ось окотиться… Хліб із печі недопечений! І мою весільну скриню! Ой тьотечко! Скриню мою весільну! Усе моє придане!!! А Василь же, я знаю, живий!!! Серце підказує, що живий! Скоро повернеться з тої війни! Як же мені заміж за нього — без скрині?!

– А в нас що куркулити? До нас чого прийдуть? — пропускаючи повз вуха Мелащині причитання, наче отямилась Ганна, оглядаючи свої злидні за злиднями. Мисник — половина посуду щербата, голі лави, навіть благеньким ряденцем не заслані, піл, лежанку… На лежанці, як завжди, Маруська сидить і, як завжди, про щось сама із собою балакає. Маруська — нерідна Ганнина дочка. Однак любить її Ганна, як рідну. Воно ж нещасне… Іван, за якого заміж ішла на діти, коли забирали його тих клятих інтервентів бити, наказував Ганні строго-настрого: «Маруськи не обіжай. За гицелів мені не страшно (про двох старших синів так). Вони не пропадуть. А Маруськи не обіжай. Воно ж нещасне…». Сини вже з рік як у місті прилаштувались, аж у Прилуках, на якомусь заводі. А Маруська — оце тут. На лежанці.

– Ой тьотечко, вже йдуть!!! — верескнула Мелашка, угледівши з передпічного вікна двох соколиків сталінських. Обидва — з району. Незнайомі. З такими розмова коротка.

– Швидко вдягніть мою спідницю!!! — аж тепер Ганна помітила, що небога якась товста, наче роздута, а насправді ж — бадилиночка. — Ні! Дві!!! — притьма зняла із себе одразу дві спідниці, обидві рясні, пофарбовані в бузину, внизу з мережкою. — Та швидше зодягайте!!! А ще одну — хай Маруська одягне! А на мені — ще чотири! Мо’ хоч в одній залишать! Останньої ж, може, не заберуть!.. Оце і все, що встигла врятувати з весільної скрині!

…Соколики, увалившися в Ганнину хату, побачили таку собі картину Рєпіна: одна стара кляча й дві молоді кобилки сидять по стойкє смірно на лаві. Всі три перелякані. Це добре. Значить, десь є щось заховане. Одна молодуха одразу й швайнула на лежанку, — якась наче трохи не вся.

– Це Маруська моя, — вловивши їхні погляди, промовила Ганна. — Сиди там, Марусько, сиди. Там тепло. Дай Бог здрастуваться! — до соколиків.

– Бог, кажеш? Хароший, гражданка, твій бог. Продрозверстку і продналог бог твій буде виконувати? Про воєнний комунізм забула??? Одкривай комору!

– Та вона й не зачинена.

…Прочесали комору й сіни. Горище й погріб. А тоді ще й хлів. Хоч шаром покоти! Поштрикали багнетами в купу сухого кукурудзиння, яке для кози Мальви ще з осені було заготовлене… Давно вже Мальви нема, з півроку. А Ганна ще й досі за нею плаче. Забрали Мальву в колективне господарство. А на другий день рахівник по секрету сказав: «Пішла твоя Мальва на м'ясо. Рожки та ножки лишились од твоєї Мальви». Плачно Ганні ще й досі…

– А в печі що?! — повернулися соколики знадвору.

– А нічого нема. В лежанці сьогодні топила. Кулешику сякого-такого зварила. З останнього пшона… Їй-бо… — ще й забожилася Ганна.

– Показуй піч, гражданка!

Ганна — з лави, щоб до печі. А спідниця Мелащина з неї — раз!- і сповзла. Одна й друга. Не встигла Ганна їх хоч чимось закріпити, хоч мотузкою якоюсь… З переляку не встигла. Стоїть перед соколиками у фартусі та в своїй ношеній-переношеній спідничині й на всяк випадок об фартух руки витирає.

– Сто-ять! — віддав команду один із соколиків, мабуть, старший. Сердитий такий. У кашкеті. А з-під кашкета кучері виглядають. Красень соколик. Але ж сердитий та грізний, — не доведи!

– Спідницю знять! — до Мелашки вже команда. Все зрозумів, гад. — Знять спідницю! Гражданка! Зараз протокола складем! Так і напишем: гражданка така-то не віддала спідницю червоноармійцям на онучі. І арештуємо.

Страшне слово «протокол» вмить подіяло на Мелашку. Й вона аж вистрибнула з верхньої своєї спідниці, простягла її соколикам:

– Нате.

– Нє, ну ти поняв? — лупнув очима кучерявий соколик. Глузливо витріщився на перелякану Мелашку в такій самій новій-новісінькій спідниці. — Спідницю знять!!!

І ото так аж чотири рази. Доки всі спідниці червоноармійцям на онучі не повіддавала. Лишилася в домашній, — благенькій, нікуди не годящій. Цієї не стребували.

– Оть… нате…- обізвалася раптом Маруська з лежанки. І простягнула соколикам маленьку торбинку з квасолею: — Тетай тітять тетоноамійті.

– Марусько!.. — зойкнула Ганна. Тією ж квасолькою, що приховала була в закуток лежанки, думала цілий тиждень якось харчувати й доньку, й себе.

– Ось хто в цій хаті найсвідоміший елемент! Молодець, гражданка Маруська! — реготнулося соколикам. — Все по-чесному!

– А мою тітитю не тутете атетовувать?

– Марууусько! — аж завила Ганна.

– Молчать!!! Що вона сказала?! — кучерявий соколик до Ганни. Ще й багнета наставив. — Що сказала гражданка Маруська!?

– Я не знаю… їй-бо не знаю… я не розумію її мови…- пролепетала Ганна.

– Знаєш! Що ти сказала!? — грізно до Маруськи.

– Ткатала, то в тебе тутеті тативі…

– Що вона сказала!?!

– Сказала, що в тебе кучері красиві… Ой, у вас! У вас кучері красиві! Он що вона сказала! — Ганна б і впала, якби знову не сіла на лаву.

– Кучері, кажеш?.. Ти диви’ на неї: прицюцькувате, а в кучерях розбирається! — реготнули соколики знову. — Ну що ти з неї візьмеш?

– Татолю, — підказала Маруська з лежанки. На цей раз соколики її зрозуміли.

– Квасолю треба брать! Продналог, понімаш! Продрозверстка! І червоноармійцям на продовольство! Спасіба за чесність, гражданка Маруська! — і вщипнув її за литку через Мелащину спідницю. Маруська голосно засміялась.

У сінях про щось довго бубоніли. І реготали. І знов: бу-бу-бу… Ганна з Мелашкою на лаві — крячкою. А Маруська аж запишалася од похвали. Сидить на своїй лежанці, складки на спідниці поправляє.

– Вони щось задумали… — стривожено Ганна шепнула Мелашці…

… А під вечір соколики знов увалилися в Ганнину хату. П'яні, буйні, аж страшні.

– Гражданка Ганна! Тебе викликають у сільраду! Протокола підписати треба! — гаркнув кучерявий. — Мій напарник тебе одведе й назад приведе! А я гражданку Маруську тут постережу! Чесних гражданок треба стерегти! Вони в нас — на вєс золота!

Ганна пополотніла. Стала посеред хати, як вкопана:

– Нікуди я не піду! А як піду, то з нею разом! З моєю Маруською!!!

– А оце бачила?! — кучерявий наставив багнета. — Приказано йти — значить іди!!!

– Марусько… дитино моя… — щось іще почала причитувать, та соколики виштовхали її в плечі з хати. З її рідної хати… Здалося Ганні, що хата наче зітхнула розпачливо од криків і п'яного реготу…

До сільради треба було йти далеко, — з півсела. Ганна знялася бігти до тої сільради! Вона знала, що там хтось є із начальства! Нехай поможуть їй рятувати Маруську!!!

– Сто-ять! Сто-ять, гражданка!!! Буду стрілять!!! — клацнув затвором напарник кучерявого. Господи, Твоя воля! Ганна остовпіла. Ноги наче відібрало… А серце калатає… А в голові — аж туманіє…

– Тут таке діло, гражданка. Ми всі люди дорослі… сама понімаш… у мене на таку, як твоя Маруська, неонтой… сама понімаш… А в напарника мого — ще й як. Сто-ять!!! Діло молоде… Всі тьолки через це проходять… Сто-ять!!! Нічого з нею не станеться! Ще й довольна буде… Сто-ять!!! — міг би далі й не командувать, бо Ганна вже його не чула: зомліла, впала прямо на дорогу…

… Опритомніла від болю. Кучерявий з напарником шпиняли її носаками хромових своїх чобіт.

– Очуняла. — Першим помітив кучерявий. — Шуруй, гражданка, до своєї Маруськи! Та помалкуй! Дивись мені! А не то!.. — і знову наставив на неї багнета.

…Маруська сиділа там, де й завжди, — на своєму місці, на лежанці. Однією рукою тримала розірвану кофту на грудях… Іншою — розгладжувала складки на подарованій Мелашкою спідниці…

– Тітиці він не атеттував… не атеттував тітиці… — балакала сама із собою.

– Зніми її, Марусько… я її виперу… поки кров не засохла… бо коли кров засохне, то не відпереться…

Маруська слухняно зняла одежину. В ночвах Ганна її замочила. В одній, в другій, в третій водах віджала… А тоді ще й на ніч замоченою в четвертій воді лишила.

– Завтра переполощу. Висохне. Покачаю рублем. Буде тобі обновка… Твоя неарештована спідниця… — не Маруську, а себе насправді так заспокоювала.

…А посеред ночі Ганна проснулася… від співу. Глянула з печі на лежанку: сидить Маруська й співає собі. Тихо-тихо так… І притискає подушку до себе, як притискають дитя мале:

– Тпи, титинко, тпи,
Отки татмури…
Поти, птатко, тутеш тпати,
Тат тотою твоя тати
Тепте тотитви…

«Де й коли почула Маруська цю колискову? І від кого? Я ж такої зроду не співала…» – ковтала пекучі сльози Ганна…

Спи, дитинко, спи,
Очки зажмури…
Поки, пташко, будеш спати,
Над тобою твоя мати
Шепче молитви…