Жінка-УКРАЇНКА

Майже неймовірна історія

1.

У виставковій залі арт-галереї художники, журналісти обступили Вероніку Горай. Зусібіч звучало:

– Прекрасні роботи!

– І пейзажі, й натюрморти…

– На грані геніальності!

Зніяковівши від похвал, Вероніка зашарілась і не знала, куди подіти руки. То поправить довге волосся, що хвилями спадає на плечі, то ковзне пальцем по шнурочках брів над зеленкуватими очима, то раптом притисне кінчик носа, що й не збирався задиратися від зазнайства.

Довкола ж продовжували розквітати компліменти:

– А портрети які!

– Особливо – актора Віктора Козачука. Дивовижна схожість!

– Примножена талантом мисткині. Ви погляньте – портрет здається, аж світиться.

– Таку теплу роботу можна створити, тільки люблячи свого героя…

2.

– Вікторе, я розумію, що порушую моральні закони, традиції і ще багато чого. Довго вагалась, але, вибач, більше не можу тримати цього в собі. Хочу сказати тобі…

– Не обов’язково говорити, Веро… Усе написано в твоїх очах. І серцем я відчуваю це. Одначе… То ти мені вибач, що я не можу відповісти взаємністю. Люблю дружину, люблю синочка. І… і не уявляю свого життя без них. А ти молода, ще знайдеш собі пару. Розумію, то банальні слова, але вони перевірені досвідом поколінь. До того ж, нині ти – на гребені слави й популярності…

– Я, мабуть, виїду за кордон… Жити в одному місті з тобою, бачити тебе і знати, що ти не мій – мені не під силу.

– А мені не під силу зруйнувати те, що було вибудоване до нашої зустрічі. Не ображайся, Веро…

3.

 “Ві, ми давненько не листувалися з тобою, але, сподіваюся, ти все-таки відкриваєш електронну пошту…  Хочу повідомити тобі, що наступного тижня виходжу заміж. Він – твій ровесник, відомий мистецтвознавець, і звати його – ти не повіриш – Вінціторе, що італійською означає Віктор. Мій майбутній чоловік багато допомагав мені в організації виставок тут, в Італії, сприяв їх широкому резонансу, зокрема за допомогою преси. А головне – всіляко сприяє моєму професійному зростанню – у нього ґрунтовна освіта, він дуже багато знає з історії і теорії образотворчого мистецтва. Коли ми познайомилися, Вінціторе відразу ж зізнався, що зачарований моїми роботами. А відтак – і мною… А як справи у тебе, Ві? Як твоя акторська кар’єра, чи маєш нові цікаві ролі? Ти ж уже звик купатися в оплесках, чи не так?”

4.

“Радий за тебе, Веро, і ця моя радість викупана у доброзичливості… Щодо нових ролей, то нині у мене найважча, найскладніша роль – онкологічного хворого. Тільки, на жаль, це не роль, а реальність, і найстрашніше у ній – фінал… Щоб його відтягнути, відмовився від операції та й узагалі від послуг офіційної медицини. Бо надто вже сумна статистика після традиційної схеми, за якою діють наші лікарі: опромінення, хіміотерапія, скальпель. Рятуюся засобами народних цілителів, дієтою, а головним чином молитвами: прошу в Бога здоров’я у храмах, монастирях, прикладаюся до чудотворних ікон, мощей святих… На жаль, нема поруч плеча, на яке можна було б опертися. Виявляється, моїй колишній дружині подобаються тільки здорові чоловіки. Запарювати трави, варити мені кашки, їздити до священиків – заняття, надто марудне для неї... Квартиру ми розміняли, синочка вона, зрозуміло, забрала із собою. Її викреслив із пам’яті, його – не можу…”

5.

“Ось чому ти мовчав, Ві… У мене незабаром відпустка, і я приїду в Україну, тоді й побачимося. Вінціторе залишиться в Італії: не відпускають з роботи…”

6.

– Веро, коли ти попросила мене попозувати для нового портрета, я, каюся, подумав, що ти з’їхала з глузду. Малювати геть посивілого чоловіка, котрий донедавна був русявим і важив на двадцять кілограмів більше, – заняття, на мою думку, не з приємних. І ось – диво, яке ти принесла показати мені… Твій Вінціторе, напевно, опише цей портрет такими словами: “У дзеркало дивиться на себе підстаркуватий чоловік. Його обличчя бачимо лише у профіль, але видно, що воно змучене, осунулося, позначене печаттю смутку. А у свічаді – зображення тієї самої людини, тільки вона виглядає молодо, під веселими карими очима нема темних кіл, щоки не обвисли… Цей портрет роботи художниці Вероніки Горай, без сумніву, символізує молодість душі зображеного героя та віру мисткині в його краще майбутнє”.

– Ві, мені байдуже, хто що напише. Скажи чесно – тобі цей портрет сподобався?

– Так. Не менше, а може й більше, ніж отой, перший, коли ми тільки-но познайомилися.

– Я дуже рада. Бо не сприймаю слів Сковороди про те, що жива трава – трава, а скошена трава – сіно. Скажу тобі так: для мене і жовте листя – зелене. Усе залежить від того, яким поглядом на нього дивитись. А мій погляд на тебе не змінивсь…

– Я це зрозумів…

– Можна, я залишусь у тебе на ніч, Ві?

– Залишайся, Веро, залишайсь, я дуже хочу цього. Поки що хочу…

7.

“Ві, поспішаю потішити тебе приємною новиною: ми домовилися з благодійним фондом, і він оплатить твоє лікування в одній із римських клінік. Тутешні лікарі ознайомилися з твоїм діагнозом та готові допомогти. Подбай про закордонний паспорт, а ми через кілька днів надішлемо тобі виклик. Тільки не подумай відмовлятися. Ти маєш стати знову таким, як у дзеркалі на моєму портреті… Чекаю!”

8.

– А зараз на червону доріжку запрошуємо переможця нашого театрального фестивалю у номінації “за кращу чоловічу роль”… – ведуча протягнула, як і належить, чималеньку паузу для інтриги та підвищеним голосом промовила: – …актора Віктора Козачука”.

Через кількадесят секунд щасливий лауреат підняв високо над головою відзнаку – скульптурку Мельпомени. А зійшовши зі сцени, дістав із кишені взятого напрокат фрака фотографію свого “дзеркального” портрета, поцілував її і прошепотів: “Дякую, Веро!”

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

м. Тернопіль.